Ніч. Насичена стриманим шелестом, облита місячним світлом, удекорована густими тінями, затайно-усмішлива, п’янка ніч весни.

Ніч, коли небо палахкотить синім пломенем, і жодним ліхтарям несила перемогти цієї ясної зливи, коли будинки й дерева обертаються в зачудоване майстерне панно й нага­дують щось давнє й величне, коли шурхіт піску на доріжці здається особливо настороженим і тане поволі, тане довго, а кроки на асфальті здаються особливо лункими, ніби то не кроки вицокують, а навмисні грайливі молоточки, коли по­статі уявляються вам надто легкі і майже прозорі, а тіні від постатей незграбно-важкі, як недбайливо кинуті довгі кереї, коли з вікон часто рокоче запізнений рояль, а десь далеко- далеко чути уривки молодих і хвилюючо-снажних пісень.

1 коли раптом десь поблизу впаде кришталевий келех, не­стримно залунає, наче той джазовий зойк, і розсиплеться дзвінкими блискітками сміху, а його поспішно й безладно заметуть безладні й веселі голоси.

І згаснуть.

Ніч.

Двоє людей ідуть, не кваплячись, віддаленими вулицями і, не кваплячись, трохи плутано, як це найчастіше буває, прав­лять бесіду. Двоє середнього віку людей вертаються з лекції, що її цього вечора виголосив приїжджий заслужений профе­сор естетики й моралі на тему «Наша дійсність і проблема статі» (до речі, тим сьогоднішнім співучасникам, що й досі погано знають свою мову, треба нагадати, що слово «стать» значить те ж саме, що значить російське «пол». Тих же росі­ян, що добре знають свою мову, треба застерегти, що тут сло­во «пол» не має нічого спільного з полом, яким вони ходять У себе в хаті, а визначає воно ту органічну різницю, що ділить людство на жінку й чоловіка).

Отже, двоє людей, високий в капелюсі і невисокий в каш­кеті, як ви, мабуть, помітили з самого початку, не можуть Дійти згоди, і кожний з них непохитно обстоює свої погляди.

Щодо часу маєте рацію, — підхоплює другий, — тільки чудна трошки у вас діалектика. Я додав би сюди уточнення. А саме: навіть в один і той же час одні й ті ж явища можуть кваліфікуватися в одному місці як серйозні, в другому — як несерйозні. Все залежить од того, яка саме верства виносить про ці явища своє рішення. Узагальнено ж прикладати до всього ваше «навпаки» — це іншими словами стверджувати, що історія повторюється. А я в це рішуче не вірю.

І віра, — перебиває високий, — на мою думку, теж яви­ще до певної міри умовне. Сьогодні ви не вірите, а завтра, може, й повірите. І навпаки.

—  О, ви невиправні! — сумно посміхається той, що в каш- ^кеті– Проте наша розмова починає вже набирати характе­ру казуїстики. Це, либонь, нам обом зовсім не бажано. Буде­мо говорити ясніше, простіше, конкретніше.

Гаразд, — зупиняється високий, одним помахом своєї довгої руки зсовує капелюха на потилицю і стукає кийком об камінець, стукає один лише раз, але чуєте, як довго стоїть цей звук серед весняної ночі, як довго пливе, коливається луна, аж поки десь у далеких завулках, закутках тане.

Тоді високий, глянувши з неприхованим викликом на сво­го співбесідника, таким викликом, ніби хоче йому сказати: «Ось зараз я тебе знищу», — справді каже:

—  Слухайте, але є ж у світі щось вічне?

Ні! Нема нічого вічного, — спокійно відповідає йому другий.

Як? А людина? Сама людина з її пристрастями?

—   І людина, коли хочете, не вічна. І пристрасті не вічні. Пригадайте собі, що людина була колись просто хребетною твариною. А потім мавпою. А потім дикуном. А потім уже поволі стала людиною. Візьміть тепер на увагу невпинну пра­

Вдалині застугоніла вулиця, і телефонними дротами пе­ребіг якийся мелодійний шум.

—   Як я бачу, то й ви невиправні, — каже високий, на­суваючи капелюха на чоло. — І якщо я, припустім, був ухи­лився в казуїзм, то ви, безперечно, ухиляєтесь в утопізм.

—   Підпертий об’єктивними фактами, — додає співбе­сідник, — а не якимись суб’єктивними здогадами. Проте я знову нагадую, що ми надто одбігли основної теми. Повер­німося краще з цих високостей до нашої прекрасної землі й виходьмо лише з потреб та завдань буття.

Тим часом стуготнява. швидко наближаючись, оберта­ється у цілий рій шорстких гіерекімшених звуків, і повз двох співбесідників, як бачите, проїхав візник.

А потім пройшла якась самотня поспішна постать, а потім іще неспішні три, що з них середня — жіноча.

—        Еге ж, наше буття, — продовжує той самий кремезний,

—        оперує ще (та й довго, мабуть, ще оперуватиме) звичай­ною людиною з усіма її позитивними й негативними нахила­ми. А тому, вертаючи до нашої основної теми, до сьогодніш­ньої лекції про взаємини статі, я волів би перш за все говори­ти тільки за це. Ви не заперечуєте?

Ха-ха! Наше буття! — піднесено жестикулює високий і знову цокає кийком об камінчик.

Він ніби ладен вважати себе за переможця і він знову зсо­вує капелюха на потилицю:

Наше буття! Наше чудесне, прекрасне, запашне, чи як там його ще називають, буття! Наше, чорт побери, оновлене бутгя, що розв’язало всі скріпи моралі, особливо для молоді, ЩО обернуло людську істоту на якусь плотську потвору. Не посміхайтесь, бо це ж так! Наше буття, що дозволило нам потоптати закони естетики й етики, дозволило дати безмеж­ну волю емоціям, повернути до первісної полігамії, зробити­ся великими розпусниками!

—  За мене не турбуйтесь. А втім, приймаю ваше заува­ження і буду конкретніший. Як вам, мабуть, відомо, я маю чималий досвід з медицини і, коли говорити конкретно, то прошу вас: статеві зближення, мусите знати, надзвичайно

/ /впливають на ввесь організм людини, особливо молодої. С;щ- А’ V/ теві зближення руйнують організм, особливо молодий. Не г               посміхайтесь, бо це так. Мусите знати, що хребетний мозок

та мозок голови зазнають од цього великих порушень, нерви обертаються на розтріпане клоччя, серце, що раз у раз по­терпає від конвульсійної кризи, псується, легені геть втрача­ють свою еластичну пружність та належний обшар і набли­жають вас до сухотки, шлунок перестає нормально працю­вати і обдаровує найрозмаїтішими неприємностями, кишки геть слабнуть і також обдаровують різними неприємностя­ми, печінка й нирки завдають несподіваного клопоту, шкіра втрачає свіжий вигляд, сили геть підупадають, очі позбавля­ються живого блиску, червоняться й погано бачать, зуби й ті навіть помітно псуються, воля тікає, а натомість з’являється нерішучість та бездіяльність, пам’ять затемнюється, наче на неї сходить густа тінь…

—  І людина стає ідіотом або помирає. Це справді жах! — трохи нестримним, проте лагідним тоном вклинюється дру­гий. — Справді, справді жах! І я тепер розумію сердешного святого Себастіяна, що не пожалів свого віку молодого та добровільно наважився на… операцію. До речі, на тому го­рельєфі, що й досі, як вам, мабуть, відомо, зберігається в ста­родавній Празі, найпікантніше виглядає самий виконавця цієї процедури, вірний пес сердешного Себастіяна. Пригадуєте собі?..

—  Ну що ж, коли так — будемо жартувати.

—  Ні. Я тільки на жарт відповів жартом.

—  Але я найменше думав про жарт.

—   В такому разі… в такому разі ви маєте рацію лише в одному. Ви, безперечно, маєте рацію, якщо все допіру вами сказане застосовувати до розпусників, до тих, що зло­вживають. Всяке-бо зловживання дуже шкідливе, а зло­вживання у взаєминах статей — особливо. Я навіть був би

_ Але маємо, прецінь, докази, що цілковите обмеження

цього процесу не шкодить, а навпаки.

Маємо також безперечні докази, що нормальний пе­рехід цього процесу тільки підвищує працю розуму, витон­чує свідомість, надає уяві блиску й сили, заохочує до сміливих злетів.

—  От воно! От воно! — хапливо нервується високий. — От де таїться все лихо! От де гніздиться єресь! От звідки по­ходить анархія! Адже ви забуваєте, як це забувають і інші, що основне призначення зближень—продовження роду. Що, власне, зближатися мають право тільки тоді, коли дійсно хо- тять продовжити рід. А ви кажете… ха-ха! От звідки й маємо дегенератизм!

Десь неподалець. мов той птах із дерева, зривається ши­рококрилий жагучий сміх, що нагадує джазовий поклик, шугає між будинків, летить уздовж вулиці, підіймається ви­соко й розсипається по дахах срібним пилом.

Наші співбесідники, повернувши за ріг, потрапляють, як бачите, в зливу місячного світла. їх тепер дуже добре видко.

–  Чуєте? — каже кремезний з голеним обличчям і м’я­кими непохапливими рухами. — Чуєте? їй-бо, сміється сама піч. Адже я за основне не забуваю, адже я маю на увазі нор­мальний процес. Не можна, голубе, так перекручувати й до­ходити такої скрайності Не можна тільки цим пояснювати Дегенератизм. Не треба думати, шо природа так зрадливо об­дарувала нас цим почуттям. Не треба лукавити перед приро­дою Й перед самим собою.

і не треба, — трошки дразливо додає високий з внгорб- леним носом та чорною цапиною борідкою, — не треба бути

—   Хм! Дозвольте знову не погодитись і дозвольте сказати, що це не факт. Це знову паніка. Знаєте що? Не будемо брати на себе сумнівну ралю панотців, не будемо соромливо при­плющувати очі… А краще погляньмо на все цс спокійніше, об’єктивніше, глибше. Запевняю вас: коли ми гак погляне­мо, ми, безумовно, переконаємось, що молодь наша зовсім не така, як то вам здається. Я погоджуюсь, що інтимне життя нашої молоді ще як слід не врегульоване, але воно дуже дале­ке від анархії. Я кажу, що треба вести рішучу, невтомну бо­ротьбу з усіма анормальними проявами серед нашої молоді, але це ще не значить боротьбу з анархією. Молодь-бо наша

—        прекрасна молодь, соковита, витривала, і в багатьох своїх вчинках вона буває зовсім невинна.

—   Ну, знаєте… Це вже примиренство. Це вже якесь, так би мовити… хе-хе… покаянне всепрощенство… — труситься чорна борідка, і з неї вистрибують дрібні остючки сміху, які_: здається, чіпляються за одіж і кілька хвилин ще висять, боя­чись упасти долі.

З вікна, що розчинене впрост на місяць, незважаючи на пізню годину, спочатку сум’ятно, а потім, як чує ге, сміливіше, чіткіше хтось радісно схвильований починає розмову з вічно свіжим та відвертим Шубертом.

Наші співбесідники на момент замовкають, приємно чи неприємно вражені, а потім кремезний, скинувши кашкета і злегка помахуючи ним, провадить далі:

—  Так! Наша молодь, що напоєна південним сонцем, на­сичена південною свіжиною й завзяттям, — вона хороша, як оці свіжі бадьорні звуки серед ночі. їй-бо, правда.

—  Все ж таки, чому ви берете на себе досить невдячну місію розписуватись за молодь?

—  Бо, повторюю, я її добре знаю, бо я її розумію, бо я не можу терпіти легковажних наклепів, як це дозволяв собі сьо­годні хоч би й той самий шановний професор. 1 говорити про це – не значить розписуватись. І говорити про це — справа

вдячна. Але для того, щоб говорити, треба, повторюю, підійти серйозніше, треба глянути глибше, і толі ви справді переконастесь, шо молодь наша, напоєна південним сонцем, прекрасна молодь, і що в багатьох своїх вчинках вона бу­ває зовсім невинна.

_ Хе-хе… — труситься борідка, — хе-хе… Мабуть, таким,

як ви. таким вічно підхмеленим юністю людям легко йдеться

в житті?

—  О,навпаки.

—  Хе-хе… Слово честі, я вам заздрю.

__ О. не варто, бо це ж ви переходите на особисте. І не

варто накидати юності всілякі перебільшені небезпеки, що вимагають найсуворіших заходів, бо цим самим можна пе­реступити межу справжньої небезпеки. Знаєте? Якось був сірий день. Сірий, вітряний, передгрозовий. Ішли люди ву­лицями. і багато з них ішли понуро, зігнуто, пустивши очі долі, пильно позираючи в землю. «Чому вони такі похмурі й дивляться тільки в землю? — спитав я себе і тут же відповів:

–    Вони стомлені й дуже бояться, щоб не спіткнутись». Так, так! Але були між ними й інші, багато інших. О, як упевнено виступали ці інші, які рішучі були їхні рухи, які сміливі й привітні погляди, який шляхетно-гордовитий вираз несхиле- них облич. І вони не боялись, шо спіткнуться. Бо це була молодь або ж ті. що вічно, як ви кажете, підхмелені молоді­стю. От за що я найбільше люблю молодь, ту молодь, що ви її не хочете зрозуміти. Адже ви мусите не забувати, що си­лою обставин цій молоді покладено творити зовсім нове, відмінне житія. Молодь наша, звичайно, ще не встигла, не мала можливості як слід приготуватися до цього, бо, зреш­тою, це справа цілих поколінь. Молодь наша цю справу щой­но починає, але раз у раз на кожному кроці стикається з огид­ними й численними спадками. Молодь —заповзята. Молодь уперта. Молодь — молода! Отже неминучі конфлікти й збочення, неминучі ті протиріччя, що їх ми часто й помилко­во проголошуємо злочинством. Слухайте, адже ми всі тільки нещодавно перестали робити з того ж таки біологічного яви­ща якусь хоробливу таємницю, перестали огортати його сер­панком гріщпої спокуси. Скажіть, будь ласка, що в нас

—  Ах, мій заповзятий оптимісте! — докірливо хитається капелюх, що його знову зсунуто на потилицю. — Слухавши вас, можна справді подумати, що на задрипану землю вже лине сама голуба благодать. Але я все ж таки радив би більшу стриманість та поміркованість. Одна річ — гарні стремління й надії, друга — саме життя й азіятська країна. Одна річ — привабний прапор прогресу, друга — азіятський норов.

—   Он як!.. — трохи здивовано й теж докірливо похитує головою другий. — Хоч, правду казавши, я таке чую не впер­ше, а тому й не вперше буде моя відповідь: все залежить від того, як це робити. До тієї поміркованості, що ви її радите і що її я приймаю, я додаю ше вміння й любов. А їх нам, безпе­речно, вистачить. Тепер ви спокійніші? Ну от… Щоб вас ос­таточно заспокоїти, я скажу ще більше: всі нездорові прояви, що трапляються в житті нашої молоді, треба без жалю ви­кривати, виносити на світло. Жодних сантимеитів! В одному випадкові подати дбайливу допомогу, в другому — карати нещадно. Але в той же час я мушу вас рішуче запевнити, що ці нездорові явища властиві тільки меншості, що більшість, переважна більшість зовсім не така, як вам здається. Ого, наша молодь, напоєна південним сонцем, кріпка, як сама зем­ля. Наша молодь заповзята й витривала. Хіба ви, наприк­лад, не знаєте, що робиться навесні й восени по наших се­редніх та вищих школах? Як туди плавом пливе ця молодь? А ви кажете: розпуста. Хіба ви не знаєте, в яких складних умовах (через свою численність) здобуває ця молодь науку, як намагається вона в цих умовах наново формувати життя,

309

• вона в них умовах не тратить бадьорості й певності? А ви кажете: анархія. Хіба ви не бачите, як у більшій та більшій мірі починає захоплюватись молодь здоровими розвагами й заохочувати _{д0 цих} розваг старших за себе? А ви кажете: по­творство. Хіба не ясно вам. що молодь наша — це не та мо- лодь минулих десятиріч з їїхоробливим нудом та скигленням? Хіба не ясно, шо молодь наша, вдосконалюючи нову соціаль­ну особу, не мусить блукати десь по закутках таємниць? І коли в наших складних умовах трапляються збочення, обмахи, не­здорові прояви, то іноді — це неминучі помилки ТИХ, ЩО справді працюють, іноді — можливі обмахи тих, що справді шукають, іноді — зрозумілі винятки, що стверджують істи­ну. Ні, вибачте за щирість, але ви не знаєте нашої хорошої молоді, напоєної південним сонцем, ви не подумали гарнень­ко над тим, у якому стані вона перебуває, не зважили її вели­чезної ролі, її психологічних зрушень, її поступу.

—  Можливо, можливо, — поспішним і заспокійливим го­лосом каже високий. — Можливо, що я тут трохи відстав. Можливо, що й заслужив на ваш суворий присуд. В усякому разі, ваша переконаність мене дуже тішить.

— Ну і чудесно!.. Мені, очевидно, лишається тільки одне: побажати вам такої ж переконаності.

В цей момент серед тиші вулиць наче вибухає ракета — гупають на розі великі двері, і, ніби ті різнобарвні грайливі ракетні літавці, що шумно розсипаються в повітрі, розсипа­ються кольористі голоси.

Як бачите, з дверей великого приміщення, що на розі, рап­товим іскристим потоком береться юрба, мабуть, щойно тут скінчилась якась запізнена розвага чи праця. Ці люди жваво гуторять, вигукують, сміються. Ці молоді люди поводяться просто, непримушено. Дехто з хлопців бадьорно обіймає дівчат, дехто з дівчат задьорно штовхає хлопців.

Веселі, рухливі, гомінкі, вони хвильним припливом спов­няють перехрестя, течуть по всіх напрямках, по всіх на­прямках розбивають кришталеву задуму ночі, і кришталеві скалочки сріблясто зойкають, звертисто падають, котяться Ще довго шалапутними шумами…

Коли наші двоє співбесідників, проминувши шумне пе-

Якийсь час і високий в капелюсі і невисокий в кашкеті йдуть мовчки, очевидно, прислухаючись, як і ви, до далекої пісні. Потім високий цокає своїм кийком, що його тримав був під пахвою, цокає грімкіше, ніж завжди, ніби намагається гострим кінчиком нагачкувати якусь втрачену думку.

1 щойно другий співбесідник розкриває рота, намірюючись говорити, як перший застережливо підводить руку, переби­ває його:

—   Бачили? Наше буття! Бачили цих ура-Джульєт і цих розхристаних Ромео? Хе-хе… Слово честі, мені подобається… Між іншим, як ви мислите собі жінку в процесі цих нових психологічних зрушень?

Кремезна людина спокійно, довго й запитливо дивиться на свого невиправного супутника і потім повільно, спокійно каже:

—   Знаєте що? А я вам все ж таки на це відповім. Хоч ви, здається, трохи жартівливо й недовірливо настроєні, а я вам все ж таки відповім.

—  Ви образились? — похоплюється високий.

—  Та що ви справді? — здивовано знизує плечима дру­гий.

—   Ну й добре. В усякому разі винен не я, а винна сум­бурність нашого часу.

—  Сумбурних часів самих собою не буває. Бувають лише сумбурні люди.

—  Серйозно? Ну, якщо це припадає й на мою адресу, то я теж не ображаюсь.

—  Слухайте, облишмо цей гон! Він нам обом не пасує.

—  Охоче. З радістю.

_ Ви не думайте за мене погано. Я знаю сам, що буваю

іноді надто нетерплячий, незносний. Я іноді сам себе нещад­но картаю. Не гнівайтесь… А то дійсно за час нашої розмови я тільки-но й заперечував та ущипливо посміхався. Без жартів, я з багатьма вашими думками погоджуюсь. Та й смішно було б не погодитись. Але в той же час є у вас таке, що я беру під великий сумнів: Я не наважуюсь зодягти ваші рожеві окуля­ри. Може, це тому, що ви — романтик. А може, це тому, що я вже не вмію вірити. Так… Я, очевидно, стомився вірити і віру мою передав іншим…

Десь далеко — чуєте? — ще раз полинула пісня і згасла. Наші співбесідники сум’ятно замовкають, аж поки високий починає тихенько насвистувати щось неупевнене розгадли- ве, досадне і врешті звертається до другого:

—  Ну от… Ви мені так і не сказали про жінку.

Кремезний раптово зводить на нього очі. якусь хвилину

незрозуміло кліпає, проганяючи свою задуму, потім хутко погоджується:

—   Так, так… Про жінку. Я й забув уже… Ну, що ж… Часи Джульєт минули, і перш за все — не Джульєта, а со­ціально-біологічний суб’єкт. Рафінованим естетам це, мо­же, й не до вподоби, але нам також не до вподоби, коли на жінку дивляться, як на якесь ефемерне, вибагливе, не­тутешнє створіння або як на якусь (і так дивиться біль­шість), на якусь хитромудру, затайливу тваринку, причо­му нижчого ступеня тваринку, тваринку нерозгадану й лукаву, що їй ніби самою природою покладено прихову­ватись облудою таємниць та маскарадом інтриг. Аякже! Вічна загадковість! Тегга іпсойпііа*).

Але тут в чималій мірі винна й сама жінка.

—  Припустім. Але це тому, що вона в найбільшій мірі об- тяжена полудою традицій. І тепер, за часів великого переходу,

^Н[и, цілком зрозуміло, мусять відбуватись ще складніші пси-

Нсвідома країна (латин.).

—  Почасти згоджуюсь, але це мені знову нагадує те ж саме примиренство.

—   Ні! Це тільки об’єктивність і віра. І, якщо хочете, я вже бачу віддалік, я вже знаю цю нову жінку. Вона вже йде. Я скажу вам навіть більше: найпомітнішою вона з’явиться як­раз тут, у нас. Чому? Бо коли інші народи встигли вже віддав­на витрачати свою потенцію, висуваючи той чи інший закін­чений жіночий тип, то ми, якраз ми, цю потенцію, незалежно від нас, у великій мірі зберегли ще й досі. Бо в нас так багато ще непочатої свіжини, бо жінка наша тепер вийде вперше на всесвітній кін, бо жінка наша потрапляє в найщасливіший збіг обставин, бо жінку нашу виведе на цей кін не якась там по­дагрична рука минулого, а міцна, упевнена рука великого сьо­годні.

—   Еге-ге-ге-ге… Оце вже ви договорились, — вражено й зраділо, ніби впіймавши на гарячому вчинкові, погрожує пальцем високий. — Оце договорились. Це ж не шо інше, як відверте месіанство.

—   Ні. Це не що інше, як ті ж об’єктивність і віра. А ваш закид не що інше, як, даруйте на слові, закляклий формалізм. Іноді це ще називається: боятися власної тіні. Бо знову ж таки це у вас паніка, бо за подібною методою, чого доброго, й українізацію можна легко пошити в месіанство. Бо ж, гово­ривши нарешті серйозно, за яке месіанство тут може бути мова, коли моє твердження, цілком ясно, виходить із соціаль­них засад, коли це неминуче, як наслідок перш за все соціаль­ного відродження, коли це йде й буде йти за вимогами соці­альної перебудови? Так от. На засадах цієї перебудови з’я­виться й психологічно перебудована жінка, з’явиться найпо­мітнішою якраз у нас. Жінка, що не буде свідомо розцяцько­ваною річчю, що не буде сама приховувати своїх здорових біологічних потреб та робити з них якусь хоробливо-пікант- ну подію. Жінка, що сміливо вступить в коло найширших

Все це прекрасно! Все це чудесно! Але якраз щодо ма­теринства, то в тому дальшому чи ближчому майбутньому, про яке ви говорите, справа стоятиме, либонь, трохи інакше. Трохи простіше. Я навіть сказав би: вульгарніше. Особливо, якщо мати на увазі тодішню широку громадськість жінки та вже теперішню її широку прихильність до оперативних за­собів.

—Нічого подібного! От ви… ви справді вульгаризуєте. Ви забуваєте за основне — залежність від обставин, залежність від буття. Адже, прикладом, у наших умовах жінка ще дуже потерпає, бо раз у раз зазнає болючої боротьби між почут­тям материнства й почуттям самозаховання. Адже в ній, у жінці, в найбільшій, найвідповідальнішій мірі закладено оте істотне, невблаганне стремління, що рано чи пізно наказує давати комусь нове життя. Але в наших умовах, повторюю, її ще часто лякає всебічна залежність. Якраз тоді, коли, по­боровши залежність, прийде нова жінка, якраз тоді основою взаємин повстане краса народження, краса материнства. Як­раз тоді, коли не буде рабів ні власного самодурства, ні са­модурства інших, коли люди справді поважатимуть людей за те, що вони люди, коли настане велика культура щирості й свідомості, тоді жінка стоятиме у всій своїй непохитній ве­личній красі, як мати.

—  Pardon. В якій країні має це статися?

— Та хоча б на Україні. Або десь-інде, поблизу десь, якщо вам тут не подобається. Чудесно ж буде, правда? Хіба можна не хотіти вірити? Ви, здається, самі посилались на велику Рол’⁰ часу. Будьте ж певні, що час своє робить. Яка різниця: піввіку, вік. півтора чи й більше? Раніше чи пізніше — все

Віддалік, мабуть, за кілька кварталів, чутно бистрий бод- рений подих авта, що пролітає десь і швидко вщухає. Тоді звідусіль підходить і враз зупиняється притінена вузькими вулицями, запашна й трохи задушна тиша. Цілковита тиша.

І в тишу цю, мов прохолодні великі краплі, падають слова непохапливої кремезної людини.

-V Еге ж, шануймо жінку, коли хочемо шанувати себе. Скидаймо облуду хоробливих загадковостей, вибачливого ставлення до неї, як до тваринки нижчого ступеня, бо це при­нижує перш за все нас самих. Сподіваюсь, ви не будете запе­речувати, що їй, як і нам, властиве геть усе — від геніаль­ності до атавізму. 1 перш за все. як і нам — повстання крові.

Раптом десь обіч лунає короткий дивний звук. Він трохи верескливий, трохи хрипкавий і нагадує віддалений, приду­шений звук джазу. Він, цей джазовий вигук, скидається зараз на порив вітру, що підхопив якусь сподівану й боязку, радіс­ну й болючу тривогу з землі. Він — такий, що наші співбесід­ники, як бачите, мимоволі зупиняються.

Знову падає тиша, що здається тепер ще густішою, але наступної ж хвилини зовсім недалечко знову чути той самий зрив остраху — жіночий голос, що в ньому ніби тривога й боротьба, просьба й неминучість. 1. як бачите, наші подо­рожні чимдуж рушають туди, бо ясно, що там хтось зазнає лиха, що треба хутчій подати допомогу.

Збочивши трохи, вони потрапляють у міський садочок і через кілька кроків неподалець від себе постерігають, як по­стерігаєте й ви, дві невідомі постаті на весняному, пухнастому килимкові трав.

Одна з них, струнка й молоденька, вражена появою сто­ронніх, вже скочила на ноги й стала в тінь, як укопана.

—  Що за крик? — суворо питає кремезний.

Постать мовчить. Тоді поволеньки підводиться друга, ще молодша, жіноча, і розгадливо, непевно ступає кілька кроків наперед. 1 також зупиняється. І також мовчить. Але ясно, що це саме їй хотіли заподіяти лихо.

—  На вас напад?—запитує її кремезний і тут же поспішно

одведемо.

Жіноча постать мовчить, схиливши голову і не рухаючись з місця. А перша, що застигла була в тіні, тільки злегка й за­стережливо підводить руку і знову повільно пускає свою руку, мов той величний маг.

І так один момент стоять вони всі в напруженні, стоять незмінно на рівних відстанях.

_ Вас згвалтовано? — поспіхом питає високий в капелюсі.

Жіноча постать, не міняючи пози, повільно й заперечливо

хитає головою.

—  Але вас хотіли згвалтувати? — непокоїться знову висо­кий.

І дівчина знову, ніби перемагаючи себе, повільно й за­перечливо хитає головою.

—        Нічого не розумію! — дражливо сіпає плечем високий.

—        Але ж вам хотіли вчинити якусь прикрість, інакше ви не кричали б. Так?.. А може, вас до нестями залякано? То зрозу­мійте ж, нарешті, що ми тут. Ми тут! Не бійтеся й ходімо вкупі. Чуєте, сердешна? Ну, ходімо.

Спадає мить ще напруженішої тиші. Дівчина підводить голову, позирає на наших знайомих, потім на легіня, що мов­чазно стоїть у тіні. Її рухи в цій срібній імлі здаються надзви­чайно м’які та округлі, її обличчя здається блідо-прекрасним. Вона, одкинувшись горілиць, ніби втягує в себе п’янке по­вітря ночі, ці запахи ніжних трав і кришталевих рос. Вона, либонь, хоче враз набути бадьорості, хутчій опанувати себе, і чоло та все надбрів’я беруться їй раптовими, різкими змор­шками. Вона стискає губи, вона відчайно змагається і, кінець кінцем, як зачарована, м’яко, повільно повертає в тінь.

Тоді легінь, неначе той маг, широким величним рухом обіймає її за плече, і вони вкупі повагом ідуть собі геть, ли­шаючи серед ночі той шурхіт піску на доріжці, що співає так насторожено і тане поволі, тане довго…

Ну, що ви тепер скажете? — питає високий, похапцем і зсовуючи капелюха на потилицю і почуваючи себе тільки

переможцем.