—  вранішня зміна відпочивала.

Мишко теж належав до цієї зміни, теж недавно виліз із шах­ти, але йому не спалося, як це здебільшого буває на новому місці. Подрімавши якийсь час, він прокинувся і відчув, шо вже не спатиме. Він механічно протер свої припухлі обважнілі по­віки, натрапляючи в куточках очей на вугільний пісок, що збив­ся там маленькими зернинками, — хоч як вимивав після робо­ти, проте й окріп не міг витравити цю вугільну падь.

Мишко уважніше поглянув довкола: довколишня дійсність була йому ще незвична. Якраз на протилежній стіні, пере­повзаючи кінцями на стелю, відбивались вікна. Колір довга­стих, зламаних відбитків був злегка рожевий, жовтавий, той особливий колір, що його дає завечоріле сонце.

Проміння навкоси бралося з вікон. Золоті стовпи перети­нали хату. Новенький бляшаний чайник, що стояв навпроти на поличці, неймовірно вигравав блискучою поверхнею, — аж разило в очах. А обличчя людей, що спали на койках і що Дехто з них потрапляв у проміння, їхні спрацьовані обличчя вкривалися рівним, трохи жовтавим рум’янцем або ж мали червонястий, теж рівний мідяний колір і здавалися прозори- ^и чи намальованими.

^гРайлі ^С°^{Нячна пов}‘ДЬ надавала всьому якоїсь витворності, багато ^В0СП‘ ^{легкост}‘- Здавалося, що повітря в казармі дуже ^Сі>ривді ^Щ° ^СТ‘^{НИ Т}У^Т незрівнянно ширші й вищі, ніж то було

Ля В _||‘₎^1равомУ кутку хтось курив, і цигарковий дим потрап- сонячні струни. Звиваючись плинними кривулями.

Мишко зупинився на ньому поглядом, на хвилинку замис­лився.

Буремний димний танок і вся ця зграйність, легкість по­добались йому, молодому ще, вразливому хлопцеві. Вони збуджували в ньому самому охоту до такої ж буремності, рух­ливості, легкості.

Нараз захотілося й самому закурити.

Він сягнув рукою під сінник і, видобувши звідти цигарки, з великим задоволенням ковтнув першу щедру затяжку. Потім з такою ж приємністю тоненьким і довгим струмком випус­тив дим із себе, скеровуючи його впрост у найближчий укіс­ний сонячний стовп.

Дим шугнув туди ураганом і на всю просторінь, що її охоп­лював промінь, здійняв неймовірну, безшумну колотнечу.

Мишко посміхнувся. Він хотів знову ковтнути диму, вдру­ге видихнути ураганним струменем, але саме в цей час почув:

—  Землячок, дай, брат, закурить.

Просив молодий, рудявий, з маленькими бистрими очима хлопець, який містився на четвертій од нього койці ліворуч. Мишко не був йому ніяким земляком — хіба що близьким су­сідою на койках.

Він уже трохи знав цього хлопця: коногон, який сьогодні

і вчора працював на тій же восьмій східній лаві, де й Мишко за саночника. Він знав про нього ще більше: досить веселий, хвацький хлопець, на ім’я Ромка. Хлопець з тих невтомних, спритних, гострозорих і гострослових, що конче мусять бути в кожному гурті, в кожному товаристві. Таких Мишко не раз уже зустрічав і в себе на селі, і тут на шахтах. Що Ромка саме такий, це Мишкові стало ясно ще вчора, коли Ромка вкупі зі своїм сусідою (теж веселим підголоском) розповідав про де­сятника й розповідав так жваво та кумедно, що гурт аж па­дав зо сміху.

Тримаючи в руці вийняту цигарку. Мишко вагався: той не підходив, а сам Мишко нести не хотів.

347

—  Дай поголитися.

Він і не думав ставити це одразу й так рішуче. Само со­бою вийшло. Вийшло дуже просто, дуже добре для Мишка і дуже несподівано для власника бритви. Ромка зам’явся. Справді-бо: негайно давай бритву хтозна-кому. Може, цей новак ще й голитися не вміє?..

—  Так даси? — нетерпляче спитав Мишко.

____ Та в тебе ж, здається, ще й не росте? — вивертом, з усмі­шкою відповів Ромка.

Як то не росте? Хіба не бачиш? Сліпий? — вихопилось у Мишка, бо це ущипливе зауваження його таки дошкулило.

Іч ти! Ха-ха! Дак ти, значить, із тих, що задаються? засміявся Ромка, міркуючи таким способом звести все на жарт

і бритви не дати. Але, постерігшії на Мишковому зчервоні­лому обличчі різку похмурість, змінив свою думку й сказав:

—  А ти мені не попсуєш?

—  Я тобі ще направлю.

—  Ну?

—  А от тобі й ну.

Бритва опинилась у Мишкових руках. Бритва була стара, геть почорніла, стерта. Коли ж Мишко спробував іі на нігті, виявилось, що вона ще й дуже тупа. Він розчаровано помор­щився. Хоч на металі, з якого роблять бритви, він не розумів­ся, проте з виглядом знавця спробував видобути з неї щось подібне до звуку і знову презирливо поморщився, уже навмис­не.

— А правда, бритвочка? — теж навмисне, з виразом гор­довитим кинув Ромка.

Мишко не відповів. Бритва, бодай така, була йому по­трібна. Він узяв її й подався до своєї койки, лаштуючись, поки сонце, поголитись.

Він стиха собі посвистував, він був задоволений. І взагалі, ■ якби до цього всього ще й бритва не скубла, було б усе дуже ‘ добре. Та згодом несподівано порізався. Хоч як гострив, _а була вона уперто-тупа, уперто скубла, і саме тому, що була вона тупа, він і порізався.

Звичайно, припиняти гоління було вже незручно. Заходив­шись, треба справу довести до кінця.

І він, покладаючи все своє терпіння, старався хоч будь-як пристосуватись до цього надміру загартованого знаряддя.

Між ділом постеріг він на собі пильний погляд людини, що проходила повз нього. З казанком у руках та парою осе- ] ледців із харчових мандрів вертався голомозий Ромчин сусі­да, постійний Ромчин підголосок.

Йому у відповідь послав Мишко одверту похмурість (над- і то вже непокоїла бритва), і той з хитренькою усмішкою при­скорив крок.

Але незабаром почувся Мишкові позаду прискорений шепіт. За хвилину — нестримний Ромчин сміх. Пирснув і го­ломозий.

Мишкові набігла думка: може, це на його адресу? Проте підозра хутко одлинула. Сміялися вони так щиро, заохотли- | во, що врешті Мишко й сам мимоволі посміхнувся.

Аж раптом приєднався ще сміх з близького до Ромки, за- серпаненого сонячним промінням кутка, де троє невиправ­них картярів гуляли в «очка». Ці троє, як Мишкові було вже відомо, потрапили нещодавно до місцевої стінгазети і відтоді гуляли тихцем, переважно під час відпочинку, щоб уникнути ¹ запвих свідків, особливо ж кого-будь із казармєної трійки. Вони згинці сиділи в кутку, лише від часу до часу нагадуючи про себе притишеними суперечками, і тепер, почувши якийсь Ромчин дотеп і нестримний сміх, приєдналися й собі.

Зацікавившись, Мишко повернув голову в їхній бік. Вони ж якраз дивилися на нього. Стало ясно, що сміються з нього.

349

Одвернувся.

^Яс“° л сміючись, знали вже, що то за оритва. Ллє саме ^М ц_Є Мишко вирішив на них не зважати і поголитися їм

на зло яки ^”ріп’п’ідп ра в л я в бритву, зручніше мостився перед ^Ві” нем захоплював якнайбільше повітря та надимав дзеркаль _за^_{мирав у нейМ}овірному напруженні, у непоруш-

^Ш0К” аж поки не минало ще кілька дотиків, дряпливо-лос- ^ноСТ‘;’ дотиків жорстокого й морочливого знаряддя. ^К0ТВІДДИХ за віддихом, волосок за волоском він все ж таки посувався наперед. Він був невідступний.

Згодом знову вчувся підозрілий, уривчастии, нестримніш

^ШЄ Вони тепер сиділи обидва на одній койці, простеливши проміж себе газету з їжею. На газеті горіли помідори, пару­вала з казанка картопля, металево вилискували порізані осе­ледці В руках у них стирчали розкриті кишенькові ножики, роти їм були напхом напхані. Вони смаковито, грунтовно живилися, але це анітрішки не заважало їм спідтиха висмію­вати Мишка. Навпаки. Це, очевидно, додавало їм, як і всяка розвага, кращого настрою й апетиту.

— Ну, як бри гвочка, товаришок? А? Правда, бритвочка? Такої бритвочки пошукать!

Мишко мовчав.

—  Не бритва — вогонь! — додав голомозий.

— Ти, братуха, гляди, не попечись! — підхопив Ромка. Мишко незмінно мовчав. Ця мовчазність починала їх дра­тувати.

— Ні, він таки справді не вміє. Ти дивись, дивись, що він робить? Ей, новачок, та ти ж мені бритву поламаєш!

Ця уперта мовчазність зневажувала їхні глузливі напади, позбавляла будь-якої гостроти. Ця затята мовчазність почи­нала вже їх просто обурювати.

—  Чуєш ти, новачок? Землячок? Та що він, оглух чи онімів? Врешті, їм самим надокучило. Вони притихли.

Мишко почув іще. як Ромка востаннє спідтиха й зне­важливо кинув: «Задавака!». Сусід перепитав. Ромка, смію- ^ІИсь‘ коротко пояснив, повторив виразніше. Вони зарегота­

ли. І це найбільше вразило Мишка.

Мишко, нещодавно прийшовши на шахти, мало ще всти

дізнати життя. Він був ще хлопець молодий, хлопець недо-

свідчений і дечого інколи не розумів, в дечому інколи поми

лявся.

Коли, переборовши всі труднощі, скінчив він голити

жартівливі друзі також скінчили свій наїдок. Вони обва

ло полягали, позапалювали цигарки, що їх вкупі з оселед

ми приніс голомозий, і віддали себе на волю приємних, оп
мінених сонцем і сповнених ситості хвилин.

Мишко тим часом почав виймати із скриньки чистий одяг.

Вираз його дедалі ставав заклопотаніший. Він збирав-‘

піти до тутешнього клубного саду і взагалі докладніше оз-
найомитися з новою для нього місцевістю, куди прибув лише
передучора. Тому й голився він так старанно — і добре пого-
лився, хоч на тяжку силу. Тому й зодягнув свої нові сині шта-
ни, які придбав уже на шахтах, які дбайливо ховав у своїй

скриньці, які через цю дбайливість навдивовижу довго збері

гали запрасований рубчик, які, крім двох звичайних бок

вих кишень, мали ззаду ще й третю, що ловкенько застіба

лась на окремий гудзик, які лежали на Мишкові, мов улиті,

—   прекрасні сині штани! Замість зашкарублого взуття на ногах його були вже червонясто-жовті черевики, дешево пере­куплені з чужої ноги на шахті «Горбатій», що на ній він пра­цював досі, — правда, трохи довші ніж треба, з передкам:: задертими, але все ж зручні, легкі, хороші черевики. Слід було б також зашити сорочку, що недоречно розпоролася на шві під пахвою. Та цього разу можна ще обійтись: там-бо, під пахвою, не дуже видно. От щодо коміра… його, либонь, тре­ба закотити в середину, щоб ліг на грудях рівненьким пра­вильним трикутничком. А рукава підкачати до ліктів теж рівненькими широкими складками, як роблять інші хлопці. Ну от. Кашкета можна й не брати — літо ж! Тільки ще раз гарненько притиснути, пригладити вогкий і досить непокір­ний чуб. Ну от. Тепер, здається, гаразд.

З полегшенням, з приємним відчуттям добре скн

справи, він шумно зітхнув.

Випроставшись і ненароком глянувши осторонь, він на-

тИСЬ- вони

насмішкуваті очі.

^Мишкові було незручно. Адже він тут новак, і. дивившись, н зодягається, можуть тепер подумати, що він фертик, т* ^В‘ірма що інші хлопці зодягаються ще краще, а подумати тГке про* нього все одно можуть Йому цього дуже не хотіло-

^СЯ Тоді, наче раптом згадавши, він хутко взяв бритву й поніс до Ромки.

— Ну як? — спитав той, пронизуючи Мишка допитливим зором. — А правда, бритвочка? Аж горить!

—  Ні, бритва погана, — посміхнувся Мишко.

—  Як погана?

—  Погана, та й годі. Нікуди не годиться.

Ромка підвівся. Занепокоєно спробував бритву на нігті, спробував на волоскові, що його тут же вискуб із своєї голо­ви, і в тривозі, в розпачі, повільно, але многозначно спитав:

—  Нащо ж ти мені, товаришок, зіпсував бритву?

Мишко зрозумів це як жарт. Навіть підсилив свою знева­гу, сказавши, що така бритва заслуговує тільки на смітник. Але той кинувся до нього ще зухваліше:

— Нащо ти зіпсував, питаю? А? Я ж тобі по-хорошому давав, а ти мені що? Ти ж обіцяв, що навіть направиш, а те­пер що? Нащо ж ти зіпсував?

Дедалі говорив він грімкіше, починав більше хвилюватись, привертаючи до себе сторонню увагу. Жодного слова не да­вав Мишкові супроти мовити.

З виглядом здивування й зацікавлення до них уже набли- ^жал,,сь двоє з картярів, що заради такого випадку навіть гру свою припинили. Ромка звертався до них, покликався на їхню ^0езсторонність, сумлінність:

Ви бачите, який хлюст? А? Зіпсував мені річ та ще й сміхається. Ні, бра гок, це тобі не пройде. Тепер заплатиш! ^обУрення аж тремтів Мишко. Він ніколи такого не спо­

—  Значить, по-твоєму, бритва зовсім зіпсута?

—  А то ж як? — здивувався Ромка.

—  І я тобі мушу заплатити?

—  А то хто ж? — дивувався Ромка.

—  Скільки я мушу тобі заплатити?

—  А це ми порахуємо.

—   Ні, говори зараз же при людях, і я тобі зараз же запла-

_Чу.

Присутні мигцем, здивовано переглянулись. Ромка скеру­вав очі кудись д’горі, зібрав зморшками чоло, поспіхом ви­раховував. Та підрахунок цей щось занадто затягувався.

—        Ну, говори, скільки? — нетерпляче, суворо перепитав Мишко.

Ромка злегка ворухнув бровами, щільніше стиснув уста. Ч

—   Ну?

У Ромки затряслось підборіддя, ніяково кліпнули очі, по­текла на все обличчя усмішка, і, звертаючись до Мишка, він

встиг лише сказати:

—  Брось, новачок. Я ж пожартував… Ха-ха!..

Вибух нестримного, загального, щиросердого сміху ту ж мить заглушив його слова, пролунав розгонисто на всю хату.

—       От народ! От народ! І що вони собі думають? — проки­нувся зо сну чийсь незадоволений голос. Ще далі піднялося

заспане, мідяне обличчя:

__ Ану надвір з виграшками! Надвір! То тобі сварятьс ,

то тобі сміються…                                                                                     . Д

—        Жирують, песиголовці! Я вам пожирую! — додав іш хтось досить загрозливим, простудженим басом.

Вони справді занадто собі дозволяли. Був певний пор* док, певні години, коли порушувати тишу в казармі заборо­нялося. Про це докладніше говорилося в добре всім відоми а

353

—- ‘ ^ліпочеплених правилах. Але, як це й досі раз у раз

напр^ивх ‘_{а іі} стомленіші, відпочивали, а дехто з молодших бУ^ваЛ°’ ажніших) ніяк не могли додержатись правил. Над- ^(ЧИ Змогли такі непосидючі, як Ромка й голомозий.

^Т° * Ну й чудаки ви, хлопці, як я подивлюся. Шуміти не а вони… Люди он сердяться,—з докором кинув Миш- ^М°^Ж“на хвильку запнувшись, додав іще два слова, що враз

йому спали на думку:-Некультурно це.

¹ ‘ щ₀7 _ завагався трохи, витріщив очі Ромка.— Дак ти _и «кий мудрий? Може, ти нам лекцію прочитаєш?

1 Може, ти лектор будеш? – в тон йому підхопив голо­мозий.                                . „               ..

—  Може, й буду, — спокійно сказав Мишко.

__ Може, ти професор будеш? – глузуючи, витягував шию, пильно придивлявся до нього Ромка.

—  Може, й буду, — спокійно повторив Мишко.

_ Може, ти розкажеш? Може, ти покажеш? Може, дока­жеш? — наввипередки забалдикали хлопці. — Може, пока­жеш, як в очах миготить, а в голові не світиться? Як під но­сом зійшло, а в голові не сіяно? Як наш Фадей ні на себе, ні на людей? Ха-ха-ха!..

Постоявши розгублено, Мишко, кінець кінцем, і сам роз­сміявся.

—   Ану вас в… баню! — спересердя сказав він, як чував на вулиці, широко махнув рукою і попростував до виходу.

— Стривай! Стривай! — тороплено загукали йому на­вздогін.

Та він не оглянувся. Він хутко йшов, розтинаючи останні сонячні перемети, що помітно зблідли й танули.

—Задавака! — почув він ззаду на свою адресу, але тепер Це слово прозвучало інакше і майже не вразило.

Тепер Мишко певен був, що якийсь час доведеться йому, новакові, зазнавати жартівливих нападів, аж поки до нього ^ТУ^Т звикнуть.

II

Щойно рік минув, як пустився він сільських берегів.

прийшов на шахти і приніс із собою трохи похмуру

Він потрапив у нові, не знані йому досі умови, в незвикле оточення.

Вчорашні погляди й звички стикнулися з новою дійсні що не могла для тих звичок поступитися. Дійсність вимаг; рішучих переоцінок, грунтовної зміни сприймань та нахилі В ньому з першого ж дня почалась прихована й безнастаї боротьба. Невтомно виникали, змагались, падали і знову повставали сумніви та суперечності.

В цій безупинній навалі, в боротьбі повільно, проте не­відступно розгортався, багатів його світогляд, визрівало щось нове.

Мишко й сам не помічав: це були явища складні, тонкі. Щоб їх збагнути, потрібне було пильне самозаглиблення. А він часто ще надавав переваги зовнішньому, — така вже мо­лодість.

Молодість не завжди любить над собою міркувати. Мо­лодість ходить бисгро і не завжди встигає поглянути під нога: хіба їй страшно, якщо й спіткнеться? Заохочена, поспішна, вона іноді береться навмання, іноді хапає речі наосліп, вона збивається чи обпікає руки, проте з усмішкою збільшує свій досвід і з певністю простує наперед, — примхлива, нестрим­на, непереможна молодість.

Дорівнювати старшим, бути рівним серед кращих — таке захватне бажання опанувало Мишка, коли він, потрапивши на шахти, обізнався трохи з новою дійсністю.

І здавалося йому, що це не дуже складна чи нездійснима річ. Треба тільки захотіти — він якраз хотів. Треба, ставши на шлях домагань, не поступатися, — і йому, здається, не бракувало завзяті я. Треба твердо вірити, що буде саме так, як то покладено в думках. Але хіба молодість не володіє най­більшою вірою?

Якщо й нападали іноді сумніви, вони тривали не довго, вражали не глибоко. Після їхніх нападів сповняла ще більша певність, охоплювало сильніше бажання поступу.

————————————————————– —

Так захопившись, приклав він усіх зусиль, щоб перебра- із віддаленої шахти «Горбатої», де працював досі, на ^ТІ‘?^Ьлітальну № 6», що єднала кілька довколишніх шахт, ле- ^(< ала близько до окружного центру й була завжди запюдне-

_на_ ожвавлена.                                       ….

Якось у випадковій розмові прочув він за неї і постановив собі конче сюди перебратись.

Тепер це здійснилось. Мишко був радий, підбадьорений, у нього виникали вже й дальші плани: як він вступає до ком- осередку, як, дорівнюючи іншим, набуває освіти, як згодом переїздить до міста, як йому взагалі щастить, як він, нарешті… ех! як нарешті легко, рівно, принадно стелеться в уяві життє­ва дорога, коли уява молода, коли її підсилено першим успі­хом.

Справді-бо стелився успіх. Він не тільки потрапив на «Ка­пітальну», а ще й влаштувався на вранішню зміну. Тепер у нього кожний вечір був вільний, — саме так, як він давно хотів.

Сьогодні, користаючи з вільного часу, вирішив він трохи ознайомитися з новою місцевістю.

Причепурившись, щоб своїм зовнішнім виглядом більш- менш дорівнювати іншим, попростував він із казарми до го­ловного шосе, що межувало з клубним садом.

Він ішов поволі, перебільшено натискаючи на кожну ногу, трохи розгойдуючись, шлапакуватою ходою, — так, він ба­чив, ходять матроси або ті, що хочуть скидатись на матросів, уки його були в кишенях, глибоко й незмінно в кишенях, оли він з’являвся на людях, чомусь не міг своїм рукам знай­ти кращого місця, як у кишенях. З цигаркою в зубах, з вигля­дом байдужим, неначе все тут було йому досить відоме (а брам^ВД* ^{3 допитливою} У^вагою), наближався він до вхідної

„еп^Д°^{Гасало на} верхів’ях останнє проміння —та невиразна, а ВН ^{а ХВИЛИНа}’ ^коли вгорі ще ледь-ледь мружиться сонце,

Нап ^{ВЖЄ СКрадається}’ ^сУ^не сутінь.

_ЛИЛ11 —оді спахнув ліхтар. Передчасно трохи його запа- Чд_Ц|їа. ^ВеликУ. білу, охоплену дротяною сіткою кулю. Світло ‘ося недоречним, зупиняло на собі увагу.

Якраз у цей момент плече його грубо стикнулося з чиїмсь чужим плечем, і кинув хтось на його адресу досить дражлр

—  От іще ворона!

Хутко поступившись, він дав дорогу двом дівчатам, щ₀ йшли під руку і з його ж таки вини наскочили на нього.

Стало ніяково. Не знав, що й відповісти.

На другому ж кроці дівчата озирнулись. Одна сказала тих­цем щось комизливе. І змовно, шелесливо вони засміялись. І

Мишка чіпнуло. Але цього разу йому забракло рішучості. Механічно ступивши кілька кроків за дівчатами, він все ж таки зупинився: чи варто? Передумав: чи ж варто їх затриму­вати?

А тих уже заслонив великий кущ акації. В уяві лишилося тільки дві постаті в білих блузках. Одна, вища, мала чорне намисто. Це він запам’ятав.

Скоса зиркнув він ще раз праворуч на великий кущ і, не виймаючи рук із кишень, шлапакуватою ходою рушив далі.

Через якусь хвилину він знову несамохіть озирнувся на кущ, на доріжку, що виступала з-поза куща. Але дві білі блуз- ‘ ки вже не міг розпізнати. Загубились вони серед інших, що парами й гуртками напливали в сад.

Сповняла сад ще переважно молодь, — гомінка, нестримна, шалапутна молодь, що непримушено перегукувалась, нетерп­ляче шукала розваг.

Все це було Мишкові добре знайоме, близьке. Але серед усіх не було жодного справді знайомого йому обличчя, справді близької людини. «Новачок» — згадав він за при- чіпливого Ромку, і стало ще самотніше.

Йому дуже захотілося мати когось, з ким він міг би гово­рити не тільки про буденне, але й про дещо своє, особисте, приховане, хвилююче.

Перейнятий самотністю, він зійшов на вужчу, глухішу стежку. Попереду йшла пара — хлопець у сірому вбранні і | дівчина. Нахиляючись близенько, хлопець вів її поволі, і були вони гак зацікавлені розмовою, що не помічали нічого дов­кола. Не помічали й Мишка, що, збавивши кроку, почав на­зирці простувати за ними. Чому йшов за ними, він і сам не знав. Було заздро на цього ловкого, в сірому вбранні хлоп-

^H“^VHa повороті він з ними розминувся і, тихенько собі щось йотуючи, тією ж погойдливою ходою попростував далі

^НЗСу натовп, у шум.

Не встиг іше пройти й десятка кроків, як увагу зупинила собі бокова лавка. Дивна річ! Його пройняв легенький, ^Нпиємний треміт. коли він помітив дівчат, що завдали йому трохи неприємності отам коло брами.

Вони обидві сиділи на лавці, і дівчина з чорним намистом

тримала в руках книжку.

Спочатку він хотів круто повернути, піти собі геть. В то­варистві дівчат він майже не почував зайвої незручності, та й звик уже, спільно працюючи, але в цих обставинах і з цими дівчатами він трохи губився.

Все ж таки він передумав повертати. Дівчата його вже побачили, і, якби він повернув, це могло б скидатися на ку­медну втечу.

Він пішов. Він насторожено глянув. Дівчина з чорним на­мистом глянула теж насторожено. Погляди коротко, беззвуч­но ойкнули,усміхнулись.

І, одразу ставши незграбним, натрапляючи ліктями на стрічних, а ногами на чужі ноги, охоплений дивним замішан­ням, він прискорено пройшов повз них.

Проминувши, озирнувся. Дівчина з чорним намистом ди­вилась тим самим сторожким і, як йому видалось, змовним поглядом, але хутко пустила очі додолу. Він знову оглянувся і знову, хоч заступали, заважали прохожі, помітив, що дівчи­на дивиться в його бік.

Легітна ніжність затопила все тіло. Все тіло ніби стисну­лось. Забракло грудям повітря. Роздимаючи груди, він захо- ^{пив як}найбільше повітря. І стало дуже хороше. І відчув він ^Себе навдивовижу сильним, таким сильним, що, здається, за- ^Ра3 НІЩО не могло встояти проти нього.

Але пройти вдруге повз них він довго не наважувався, ька разів навертався і не міг переступити незримої межі, ^{наче за} нею було неможливе, недозволене, неймовірне.

Може, й зовсім пішла?

Невже пішла?

Він поринув у натовп, що вже рясно, мов та гілляста річка розтікався по всіх доріжках саду.

Він пронизував юрбу гострим оком, та йому заважала сутінь, що стала вже досить густою, скрадала лінії й фарби.

Він кидався туди, де горіли лампочки. Він ніби ненароком зазирав до віддалених закутків. Нишпорив по всіх усюдах. ] не міг, ніяк не міг перебороти незрозумілого непокою, вта­мувати розбурхане нетерпіння.

Невже пішла?

Тоді перехопився до брами. Вибіг і став на шосе. І раптом сам собі видався смішним. Ну до чого цей непокій, розшуки, біганина? Все одно він її не знає. І вона йому не потрібна. І все це вигадки, примхи.

З досади зібгав у пальцях і кинув щойно запалену цигар­ку. Погляд іще раз охопив тих, що входили й виходили. Та це вже був холодніший, байдужіший погляд.

Він згадав, що в саду на майданчику, перед одкритою сце­ною, почали вже, мабуть, кіносеанс, і повагом повернув у браму.

Сеанс справді почали. За чужими спинами важко досту­питися. Але згодом він все ж протиснувся на краще місце. Що більше увагу свою переносив він на картину, гасла його досада. Непокій свій він притишив простим домислом: не все ще втрачено, є ще попереду завтра, позавтра, багато днів. Він поволі скупчувався на картині. Він був уже там, серед цікавих, небуденних обставин, вкупі з цікавими тямучими людьми.

Один з кіногероів. молодий спритний лікар (теж у сірому вбранні) особливо йому подобався. Мишко стежив за ним з великим напруженням і хотів бути таким же спритним, бист­рим на розум, таким же товариським і простим.

Незрима сила, що містилася ззаду в будці, настирно про­бувала скоротити сеанс, примушуючи героїв на екрані рухи-

Коли скінчилось і дали світло, він був під таким вражен­ням (чи. може, це сталося з несподіванки), що дивився широ­ко розплющеними очима впрост перед себе і не вірив, що ба­чить знайоме обличчя.

—  І ви тут? — незчувся навіть, як вихопилось у нього з уст.

Дівчина ніяково посміхнулась. Дівчина стояла тут же. Та сама дівчина з настороженим поглядом, з чорним намистом, з книжкою в руках.

Можливо, що вона впродовж усього сеансу стояла так близько, а він нічого й не знав.

На Мишкове запитання вона не відповіла. Коли ж вдруге скинула очима, з’явилось в погляді щось нове, щось затайли- вс. тепло-лукавеньке. І було так, ніби вона щось знала. Чи Мишкові видалось?

Його враз підхопила нестримана буйна хвиля і понесла слідком за нею.

Густий натовп витікав на головну стежку, що правила до виходу. Натовп мінливо рідшав і знову гуртувався, хвилина­ми прибійно вирував. Прикладаючи всіх зусиль. Мишко на­ївся тепер не прогавити дівчини, не відстати ані на крок, і _н. ^{ЄЧІЯ ІНоді сил}°міць виносила його наперед — він озирався _Якомк^{ПЛЯВ Н3усмішк}У^ватий>тепло-лукавенький погляд, від переду ^{УЛО т}Р^епе™°- Іноді ж його відпихали, затирали, і по­був ^{0пинялася} Дівчина — тоді озиралась вона, і Мишко ^дуже вдячний.

^лись р^СамомУ виході, в брамі, в тісній навалі вони стикну- Могли \^{Ка В Руку}‘ ^щ‘^льно обступала товкотнеча. Вони не хотіло _ЧИ“^{ЗМИНУТИСЬ}– ^ПочУ^вали себе незручно. Кожне з них ^почува-,^ИМДУЖ°^{ДСТупитися}‘^наче вороги. Обоє одвертали очі,

• ^и– Що мовчати далі не можна.

—   І чого б ото всім натискатися, як на зламану голову? Не розумію! — втративши терпіння, сказала дівчина до всіх.

__ д_а, народ… — теж докірливо, хоч з меншою певністю

підтакнув Мишко.

__ А чого ж ви, гражданочка, сюди полізли, як вам тісно.

—  іронічно, згори й скоса поглядаючи, зауважив високий чолов’яга, просуваючись тут же поруч.

Хтось поблизу придушено засміявся, додав:

—  Аристократія!.. Подумаєш!..

__ Нічого, товаришу, тут довго й думати. Пора вже знати,

що це некультурно, — рішуче відповіла дівчина.

__ Ач, яка мудра! Де це ти така взялась?

—  Така культурна? — кинув другий.

__ Така сердита? — підхопив третій. — Ну й сердита, хай

йому всячина! А що ж то буде, як вона виросте?

—Ану, Сеню, наддай! — весело запропонував ще хтось позаду, і довкола засміялись, обернули все це на хвилевий жарт.

Мишко образився. Тепер він почував і себе причетним.

—        Дійсно, чортзна-що! Досі ще ходити не навчились, сказав різко, наїжено.

Самому стало трохи чудно. Зовсім не сподівався, що ска­же так, не сподівався, що взагалі встрягне в розмову.

Але загату прорвало. Мінливий потік уже виносив їх на

вулицю. На Мишкове сміливе зауваження лише буркнув хтось

неприязним голосом, що, мовляв, є молоко, яке довго сохне на губах. Та Мишко не звернув уваги.

Допірішня пригода усунула зайву перешкоду, що досі була між ним і дівчиною. Оцей її докір за некультурність, як і його сьогоднішній докір у казармі, створювали щось спільне.

_ Ну й народ… — стиха повторив Мишко, щоб додержати

спільності.

Вони вкупі вийшли на шосе.

_ д_а, — погодилась дівчина, не поспішаючи вперед і не

збавляючи кроку, нічим не виявляючи, цікаво їй, а чи ні мати цього незнайомого супутника.

Була невиразність, непевність, полохливіст ь очей і насто­роженість рухів. Але й далі простували вкупі.

_ д_йі____ знов погодилась дівчина, не поспішаючи вперед

і не збавляючи кроку, нічим, здається, ні виявляючи, цікаво

їй, а чи ні.                                                          „

Вони йшли по шосе праворуч у протилежний оік од ка­зарм. Натовп рідшав, розтікався, і вони дедалі ставали са­мотніші. Вони йшли знову мовчки. Напружено мовчки.

Хтозна, як довго все це тривало б і як скінчилося б, коли б У дівчини з рук ненароком не випорснула книжка.

Мишко згадав про того спритного лікаря, що на екрані, і

кинувся допомогти. Дівчина теж похопилась. Вони водно­час взялися за книжку й мимоволі засміялися. Мишко дужче потягнув за свій кінець. Книжка розгорнулась, затріпотіла в поросі сторінками, як білими крилами. Він узяв. Тоді, знову згадавши про молодого, спритного лікаря, що на екрані, він почав досить неспритно обчищати книжку від пороху.

—  Ви глядіть там разом із порохом карток мені не пови­трушуйте, — грайливо застерегла дівчина.

—  Ні, ні, не турбуйтесь. А ви глядіть краще з книжками не гуляйте, — теж грайливо закинув Мишко.

—  Та це я сьогодні там же, в саду, в книгозбірні взяла.

—  А що ж це таке?

—  А це у нас в гуртку радили прочитати. Ленін — «Підго­товка більшовизму».

Мишка одразу сповнила пошана. Далі не розпитував. Сам він таких книжок не читав, але бачив, що заходить у стосун­ки з неабиякою дівчиною. Він вирішив пильнувати, щоб не виявити десь своєї відсталості.

Згадавши знову, як находчиво, незневольно поводився в саду той хлопець у сірому вбранні, що йшов з дівчиною, він і собі посміливішав, підбадьорився. Він уникав розмов про маловідомі чи й зовсім невідомі йому речі, перевів хутчій роз­мову на надійніший грунт — на картину, яку вони обоє до­піру бачили.

Говорилося проте нелегко, уривчасто, з довгими пауза­

ми, — полохливість очей і настороженість рухів.

В розмові обоє намагалися бути стриманими, розсудливими. Тому й розмова, як і вся поведінка, мала в собі дещо примуше­не, набирала характеру відмінного, незвиклого.

Шосе завертало в улоговину, до ставка, куди крилом ся­гало видовжене селище.

Туди спускалась дівчина. Спускався охоче за нею й він.

Говорили: зір багато і ніч взагалі гарна. А ще: із ставка, мовляв, тягне прохолодою… приємною прохолодою… справді приємною прохолодою. А потім: що он у тому будинку за осокорами, де світяться два скрайні вікна, живе подруга, з якою були вони сьогодні в саду. Еге ж, та сама. Чи давно товаришують? Давненько вже. Що? Бо пішла додому. Чому? Ой, видко, подруга впала йому в око. Ні! Це — так. Між іншим. Додому пішла, бо стомлена, а завтра вранці треба на роботу.

Трохи зніяковів. Не знав, як зрозуміти цей натяк на по- другу — маленький закид чи безсторонній жарт? І, щоб по­класти сумнівам край, щоб підкреслити свою увагу лише до неї, він тут же швидко спитав:

—  А ви теж служите?

-Да.

—  Десь, мабуть, у конторі?

—        Да, — коротко, тихо відповіла дівчина і собі спитала:

—        Ви теж?

—  Да… в рудоуправі.

Сказалося це раптово, несподівано. Одразу ж виникло неприємне, самодокірливе відчуття: ну навіщо така неясність? Навіщо це «в рудоуправі»? Треба сказати просто, що в шахті.

Але він не міг. Уже не міг. Іншим разом, тільки не зараз.

Дівчина зупинилась. Вона жила тут же, за осокорами, не­далечко від подруги.

Він похапливо стиснув простягнуту руку. Вона посміхну­лась востаннє. 1 по кількох кроках із сутіні долетів її голос:

—  Приходьте завтра на матч!

—  Га? — перепитав Мишко, хоч добре чув цей заклик.

—  На матч, кажу, завтра приходьте.

—  А! Прийду, прийду. Неодмінно!