” Було вже десь по півночі, над стайнею висвистували ока­янні вітри, і від цих протяжливих зойків та сичання недотор­кливий, норовистий кінь легенько здригався.

Кінь був молодий, сповнений м’язистої сили, м’язистої пружності. Ночами він ніколи не потребував відпочинку, який звуть сном. Лише іноді, чи то в бурю, чи в тишу, набігали йому коротенькі моменти забуття, раптова дрімота. Тоді майже зовсім уривалося плетиво його перемішаних уявлень, і брала його приємна хвилинна непорушність. Але чути — він і тоді чув усе. Бачити — також бачив, скільки це дозволя­ла ніч. І навіть бувало, що, задрімавши, він ворушив ніздря­ми — пахло десь у сіні улюблене зело.

Так і зараз — він стояв, маючи в роті смак і запах нещо­давно знайденого, геть розжованого зела. Він хотів постоя­ти хвильку зовсім нерухомо, хотів у своїй коротенькій дрімоті зберегти рештки приємних відчувань. У нього злегка вору­шилися ніздрі, і починала наповзати на очі тьмяність насо­лоди.

Але новий напад вітру примусив його очутитись. Кігтис­тою лапою вітер з розмаху ляснув по залізному дахові стайні, і кінь сторожко наставив вуха, глянув і ту ж мить злегка здриг­нувся.

Хоч стайня була добра, заможницька стайня, проте крізь щілину силоміць продирався холодний в’юнкий струмінь, що збудним лоскотом перебігав по коневих боках.

В цьому подихові знадвору було стільки ж холоду, скільки й бадьорості. Кінь здригнувся задоволено і грайливо повів оком на своїх сусідів.

Вони могли б іще довго й добре служити хазяїнові, та їм трапилось несподіване лихо: хазяїн останніми часами году­вав їх чомусь так погано, наче збирався продати на бойню, і через голод, через втому вони дедалі ставали млявіші, до всьо­го байдужіші.

Чи могли ж вони рівнятися з молодим, ситим, працею не навантаженим конем, якого, очевидно, дуже любив хазяїн?

Тому й зберігав цей кінь молодечу недоторканість, свіжу тонку чутливість, що примушувала його здригатись навіть од легенького струменя.

Іноді коня брав більший непокій — уявлялось, що вітрю­га може надмірно бахнутись у двері чи в дах і, поборовши перешкоди, ринути до стайні нестримними табунами.

Крізь шум нараз почув він кроки. Він наструнчився, не­довірливо прищулив одне вухо. Потім, коли вже під самими дверима тупнули кроки й дзенькнув замок, кінь злегка, урив­часто й привітно заіржав — пізнав.

Він віддалік вгадував цю ходу і цих кілька звичних рухів, що від них дзвязкотів надвірний замок. Він добре знав, що тепер мусять розчинитися двері і мусить увійти той єдиний, кому він корився і до кого раз у раз виникала в ньому тепло­та вдячності.

Справді — увійшов хазяїн.

Вітер хотів грюкнути дверима навстіж, але хазяїн вчасно утримав скобку в руках і, перемагаючи вітрове зусилля, по­волі зачинив двері на засув.

Такими ночами аж ніяк не завадить посилити догляд, і хазяїн обережно засвітив ліхтар. Щоб краще бачити, він підніс ного врівень із своєю шапкою, трошки вище за рівень очей.

Світло найщедріше надало на його обличчя, не молоде вже, але й не старе, тільки густо заросле обличчя. Такі ж густі, вихрасті брови кущились над очима. Вкупі з глибокими над­

Ззаду бралася тінь. Спочатку тонка, потім ширша і на­решті, перехоплюючись на стелю, чудернацька, трепетно-рух­лива.

Тінь вразила коня, видалась живим створінням, якимсь зловісним птахом, — кінь недовірливо, непокійно прищулив­ся.

—  Ну чого ти, дурачок? — мовив хазяїн, наближаючись до нього. — Чого ти, Коська?

Підступивши зовсім близько, він хляснув коня по шиї.

Той нервово сіпнув шкірою, як це робив улітку, коли до­торкалась надокучлива муха. Він не переставав щулитись і позирати скоса, гордовито й примхливо.

Велике насторожене око при світлі ліхтаря мало ніби фіо­летовий, навіть червонястий відтінок, і тільки в одній точці зоріла жаринка — відбивався сам ліхтар. Ніздрі хутко вору­шилися, ворушилися й губи. Він поступово повертав морду в бік людини, ловив ті запахи, що їх допіру принесла людина з собою.

Найбільше пахкотів, заступаючи все інше, свіжий дубле- ник, що був щільно підперезаний широким шкіряним паском, так наче господар збирався в дорогу. Кріпко й кисло. Коневі не подобалось, дратувало, як і взагалі дратувало його світло ліхтаря, зловісна тінь на стіні, і лоскотний хляскіт по шиї, і вітряні зойки знадвору…

Він почав загрібати передньою ногою.

—   Басуєш, басурмане? — знову буркнув хазяїн, ще до­шкульніше поплескав по холці, але помітивши, що той має намір хвицатися, уже погрозливо кинув: — Ну, ну! Чужим уже стаєш?

Погрозливо піднесена рука спинилась, взялась за гриву й пе­регорнула частину пухкої, хвилястої волосіні на цей, на свій бік.

Коня це здивувало. Знову прищулившись, він затупцяв задніми ногами, навіть присів, готовий от-от по-своєму різко відповісти.

Та йому не довелося. Саме в цей момент хазяїн, одступа­ючи, натрапив на сусідню запаршивілу кобилу і, знайшовши вихід своїй досаді, люто її вдарив.

—  Ти! Чортова душа!

Кобила поточилася, покірно ще нижче схилила голову. А недоторкливий кінь затремтів, сіпнувся, затупцяв дужче, так, ніби це вдарили його, а не кобилу. Хазяїн знову замірився, пробубонів коротко, многозначно:

—  Ну! Ну!..

І знову підведена рука не здійснила погрози. Підведена рука тільки окреслила в повітрі дугу, немов іще вагалася, і рвучко, нестримно упала, плеснувшись об полу кожуха.

Сьогодні хазяїн був інший, ніж завжди. Не тому, що гнівав­ся, лаявся, штовхався (це траплялося часто), а тому, що тут же виявляв ласкавість.

Було так, ніби грубість свою він поспішав гіом якшити ласкою, а потім, ніяковий за перебільшену ласку, поспішав її отьмарити грубістю. Сьогодні він не мав завжди йому влас­тивої твердості.

Криласта, зловісна тінь зашамоталась, поповзла на другу

стіну.

Хазяїн одійшов, але не вийшов.

Зупинившись біля кілочків, де висіла упряж, він поставив ліхтар долі й потягнувся руками до упряжі. Він зазирнув до інших кутків, чогось шукаючи, і криласта, трепетна тінь, не­покоячи коня, весь час невідступно повзала за ним.

Вкупі з тінню він знову наблизився до коня і несподівано вкрив його короткою, товстою, вдвоє складеною рядниною.

Неприємна зайвина заважала коневі. Кінь тупцявся і, хит­руючи, надимався, щоб потім послабити небажані й занадто міцні обійми.

Хазяїн помітив. Хазяїна пойняла злість. Раз, ще раз гкнув він коня кулаком під ребра, примусивши збавити напружен­ня.

Коли підійшов він удруге з вуздечкою в руках, вже гніву не бриніло в зміненому голосі. Навпаки. Знову з’явилась ніжність.

—  Ну, зуби, Коська! Давай зуби! Ач ти, сучий сину… Да­вай, давай, не крутись!

Підлещений новою ласкавістю, кінь комизливо задирав морду, крутив мордою.

—  Зуби… твою мать! — гримнув хазяїн так люто й лунко, аж коневі заклякло у вухах. Він хутко дався загнуздати.

Одв’язавши оброть, різким рухом смикнув хазяїн за по­віддя і — хотів того кінь, а чи ні — повів до виходу.

Шаснули двері. В груди обом їм бахнувся крижаний вітрю­га.

Було середзим’я. Саме така пора, коли сніг майже розта­нув, на шляхах починало протряхати, але з півночі знову війнули морозні вітри, дедалі різкіші, нестримніші. Вчора вони тільки стелились, в’юнились степами. Сьогодні вже рвучко шмагали по горбах, занурливо юхкали в долини, наскрізь пронизували тремітні ліси й цілими бандами з по­свистом і зойком вривались до селищ.

Така ніч, так темна, що довколишні речі спочатку геть зливалися, наче потопали в безвісті. Тільки згодом, коли око освоювалось, починали проступати неясні окреслення.

Хвилинами здавалося, що вгорі пролітають божевільно- бистрі тисячні зграї кажанів чи якихсь невідомих свистокри- лих птахів. Безліч рук, безліч лап, вузлуватих, волохатих, опазурених, похапливо-хижих з розмаху чиркають по землі

—  чіпляються кігтями за дерева і на льоту нагинають їх, тря­

Навіть собак не чути було на кутку.

Щойно вийшли із стайні, неподалець дверей ворухнулося щось горбате, кострубате, чорне й скрадливо посунуло на­зустріч.

Кінь шарахнувся. Кінь тремтів. Не хотів іти в той бік.

Але хазяїн різко смикнув за повіддя й потягнув у той-таки бік — не до вулиці, до саду.

Пританцьовуючи, хропучи, кінь поволі корився і, хоч на третьому ж кроці виявилось, що горбате, кострубате й страш­не не що інше, як звичайна купа гною, кінь все одно здригав­ся, тупцявся. Йому здавалося, що довкола і на землі і в повітрі сила-силенна зловісних створінь, що вгорі вони шалено шу­гають, а долі повзають, засідають, чатують.

Коли хазяїн підвів його до саду, він знову закомизився, почав опинатись: дерева, шумно вгинаючись, вимахуючи вітами, як розтріпаними кудлами, були йому такі непевні, зрадливо-страшні, що він ніяк не наважувався вступити в їх оточення. Не дерева — буйне збіговище довгогривих і дов­гохвостих потвор, що от-от мали кинутись назустріч. Його м’язи жорстко тремтіли. Кожний нерв був напружений.

Знову гнівно сіпнув хазяїн за повіддя, але цього разу кінь уже не пішов.

Замірився хазяїн, стьобнув ремінними кінцями, і коня охоплювала ще більша тривога, дужче він пританцьовував, намірявся стати на задні.

Тоді хазяїн попустив, наблизився і лагідно поплескав по шиї.

—  Ну, Коська! Ну, хлопчик… Сукин син…

Але ніякі слова не могли вплинути, і поступитися, кінець кінцем, примушений був хазяїн.

Він взявся обіч, поза клунею.

Незабаром вийшли вони на городи. За городами врівні починався степ.

На хвильку зупинились.

Хазяїн щільніше насунув шапку на лоб, щільніше пригор­нув поли дубленика, підтягнув пасок, скочив на спину.

Він був чи не найкращим у селі жеребчиком, що про ньо­го майже всі на селі знали і починали день у день згадувати частіше, день у день рішучіше. А вчора вже цілком рішуче.

Хоч і не мав він виучки, проте інстинктивно вгадував, чого од нього хочуть. Але не завжди хотілося виконувати саме те, чого од нього хочуть. Він був молодий, пещений і любив перш за все, чи то до часу чи ні, трохи погороїжитись, побасувати.

Тим-то й зараз, відчувши більшу певність і менший страх, він зухвало задер голову й спробував піти кружка.

Це йому не вдавалося. Не пускали суворі вудила. А все ж він дуже хотів бодай на одному місці, бодай маленького зро­бити кружка.

Ні, не пускали чуйні вудила. Настирно роздирали рота. Тягли назад.

Тоді можна дозволити собі поточитися назад. Ще й при­сісти. Чи зовсім стати дуба.

І тоді колько, лоскотно ткнулись каблуки під ребра. Вся істота наструнчилась уперед.

Але уперед він рушив не зразу. Спочатку дрібно закопи- тив на одному місці, потім, коли добулися дороги, взяв не­певним підтюпцем, грайливо похитуючись, погойдуючи на собі їздця. Це йому самому подобалось, — так чітко й твердо промовляли вудила, так ловко й твердо приріс їздець, так задьорно підлітав, штовхав, хапав за ноги шибеник-вітер, що коня дедалі більша охоплювала радість.

Зненацька він заіржав.

—  Ти, чор-р-р!.. — рвонув чорний, чіпкий вітер тривожне слово і скрутив, порвав, кинув додолу.

Видко, не хотів їздець, щоб їх почули. Довершуючи своє застереження, він сердито підшарпнув повіддя, сердито штов­хнув каблуками.

Кінь обурився. Але згадав, що мусить коритися.

Підстрибнувши, він хутко залишив ці вибрики і, поступо­во вирівнюючи крок, далі й далі загрібаючи ногами, пішов

легкою, прекрасною риссю.

Вудила не стримували, і кінь був вдячнии.

І то сидів на ньому кріпкий їздець, він був так само вдяч­

нии.

Повнота життя п’янила його. Велику, трепетну радіст життя, радість глибокого віддиху й вільного руху відчувала кожна найменша частка його істоти.

Кінь ішов.

Кінь ше наддав.

У захваті, в молодечому завзятті він бистру рівну рись доводив уже до високих ступенів сили й краси.

Під копитами бриніла земля. Степова, ледь помітна ніччю дорога напружилась і, кріпко натягнута морозом, тяй-вітер перебирав ладки, вихоплював звуки з-під коневих ніг, рвав, шматував їх, жбурляв у ніч, у безвість.

Кінь ішов незмінно вільно рівно.

А вітер лютував —

невтомно

запінено

ХИЖО

Лютував вітер, що його розгойдана сила і хист не можуть

^3бИХитруючи, вітер пробував раптовим різким помахом шмагонути по ногах, зрадливо підсікти. Дарма.

Тоді обурений вітер з розгону падав на груди, забивав

віддих, сліпив очі, куйовдив гриву.

Кінь, мотнувши головою, чхнувши, все одно без по­слаблень ішов далі, – довго вже йшов.

Оскаженілий Вітер забігав ззаду, ударяв у круп і, нічого не вдіявши, починав сікти навкоси,-завзято, навальне. Тоді він трохи заважав. Люта настирливість інколи ухиляла коня, але чуйні поводдя ту ж мить застерігали, вирівнювали. К нь. як і раніше, бистро, легко, упевнено йшов.-лавно вже йшов.

Ворог

От і дно. Зовсім тихо. Напрочуд тепло й тихо. Мить. І дно минулося. Назустріч — протилежний вигорбок. Чималий вигорбок.

А повіддя мовчать, не стримують. Вони не стримують навіть тоді, коли кінь, заохотившись, бере на гору галопом.

Такого кінь ще ніколи не знав. Завжди на гору його при­мушувано йти повагом, ступою. Тепер давали волю.

Коли він вихопився з яру, коли супутний вітер, наче цьо­го чекавши, враз піддав завзяття, коли вітер і кінь югнули випереджувати одне одного, — повіддя й на це мовчали, не припиняли шибай-галопу.

В шаленому гоні, в темряві й буряних тисках легко було спіткнутись, упасти, пропасти.

Чи думав про це їздець?

Він сидів, низько пригнувшись, аж припадаючи до коне- вої шиї. Напівзігнуті ноги, міцно стискаючи коня, заклякли, мов у корчах. Він приріс до спини і не стримував.

Вітер хвиськав йому в обличчя, мружив очі, шарпав за бороду. Вітер зухвало жужмив, розбивав, розкидав довгі вуса й бороду. Вони так плутались, тіпались, що хвилинами йому самому уявлялось, наче борода неймовірно видовжилась, упала поза плечі, летить позаду скошланим віялом. Він сидів, низько пригнувшись, він поринав пильним половецьким зо­ром у темряву, в ніч і десь там в далині розбурхана уява ло­вила уривки незабутніх подій, коли ярилось повстання і коли він так само серед ночі божевільно летів на коні, а позаду невідступно летіли червоні…

Від згадки він мимоволі стискався. Ноги ще міцніше охоп­лювали коня, ніби почували раптову небезпеку падіння. Очі ще більше мружились, пильніше вдивлялись, ніби хотіли пе­ревірити, чи й справді знову щось не загрожує.

Він притишив ходу і, круто повернувши, гайнув назад, наче злякався, тікав.

Кінь увігнався в той самий яр.

Чого він хотів, цей неподібний сьогодні їздець?

Він кидався з краю до краю, наче ворожий кіннотник, що між двох сил потрапив у пастку.

З його волі кінь знову упірнув у затишок яру — хвилина

__ і_? дихаючи на всі легені, надпоривно хапався вже проіи-

лежним узбіччям. Ще хвилина — і махав кінь навзаводи тим самим досить рівним, досить упертим шляхом.

Серце його стукотіло прискорено. Шкіра вогчіла з поту. Дедалі більша сповняла ярливість, дедалі меншу почував він

залежність од їздця.

На довколишній шум відгукувався паморочнии шум в

його власній істоті.

Можливо, од вітру, ЩО невтомним свистом пронизував вуха, в коневій голові гойдався, зростав, розпирав череп не­можливий гул. В цьому завзяті і. в радості, в гулі, в буйній ярливості хвилинами чманіла голова, і на очі спадала тінь сумніву. Він недовірливо щулився, напружено вдивлявся впе­ред і не знав, чи довго ж так буде, чи справді тікати, чи боя­тись?

Нараз метнулось попереду щось невеличке, хиже, вергке.

Кінь рвонувся вбік.

Ще трошки, і збурений кінь летів би сам. Він уже мало відчував їздця. Він уже не корився стривоженим рукам, що вудилами роздирали йому рота й хотіли тепер спинити. Він закусив вудила, дугою взяв шию і, жахом охоплений, мчав без дороги, наосліп. А за ним весь час невідступно мчало те саме невеличке, хиже, вертке.

Чорне, хиже, вертке.

Хиже, вертке.

Вертке… вертке…

Він не міг зупинитись. Не міг припустити, щоб воно чорне, хиже, вертке — наздогнало, підкотилось, учепилось. Ні! Він нізащо не міг припустити, щоб воно опинилось попе- реду.

Воно котилося збоку, весь час трохи збоку, на тій самій

хотіло наблизитись.

Ні, він не міг припустити!

Не зважаючи на вудила, ні на що не зважаючи, він летів, як болем уражений, як навісний, як сам окаянний вітер.

Розпанаханий, зраділий вітер зняв обабіч таке безглуздя, таку веремію, ляскіт, клекіт, сичання, що цей свист і сичання ставали безперервні, суцільні, як бистрий звуковий потік. Здавалося, що сама земля — теж бистрий, клек.тнии, чорнии потік, якого не обминути, не спинити.

За цим вітрюгою не чути було людини. Людина кричала. Уривчасто, коротко, сильно. Із покрику лишався тільки не­виразний, звертистий, подібний до вітрового зойку, зойк.

—  1-ій!..

Либонь, «стій» кричала людина. Кричала вже механічно, не розуміючи, що її все одно не чутно. А якщо й було трохи

чутно, то це не впливало.

Кінь носив. Переляканий грудкою, чи кущиком, чи, може, дійсно якимсь випадковим і теж переляканим звіром, моло­дий норовистий кінь носив просто полем, ріллею. Він не па- цав, не ламав собі ніг, не скручував шиї тільки завдяки інстин­ктові, тонкій тваринній чутобі, шо позасвідомо і вчасно підка­зувала, куди ступити, і позасвідомо оберігала.

Переслідуваний уявою чогось невеличкого, чорного, що незмінно й скрадливо котилося збоку, сполохании до одуру, він увесь час завертав убік, щоб уникнути зустрічі. І він не помічав.

Не помічав цього й їздець. Прикипівши до коневої спини, їздець в думках своїх тільки благав лиху долю, щоб не тра­пився який рів. чи яр, чи інша перепона. В думках він оув готовий стрибнути. Він напевне стрибнув би, коли б це тра­пилось йому вдень, а не такої темної и буряної ночі.

Як павук, шо, зігнувши лапи, на всю силу цупко тримаєть­ся. хоч вітер гойдає тонку павутинку, так і він, охопивши вуз­луватими ногами коня, на всю силу стискав його, міцно три­мався, мов за життя.

Одне найбільше турбувало: щоб то не заєць перебіг доро­гу. Якщо заєць — добра не жди.

Завертаючи, весь час завертаючи, кінь врешті дзвінко уда­рив копитами. Була знову рівна, утерта, лунка від морозу дорога. Вітер рвонув, зібгав, перекошлав цю коротеньку тишу, що дозволила почути дзенькіт копит, і, надолужуючи, зняв довкола ще нестримніший клекіт. Але добре відчувалось, що під копитами твердий грунт.

Кінь, потрапивши на нього, вже не збочував. Кінь навіть почав збавляти завзяття. Здавалось йому, що на твердій до­розі він може почувати себе безпечніше: невеличке, хиже, вер­тке не посміє ступити на дорогу. Він, зменшуючи розгін, по­хропував, мотав головою, роздував боки в частому дихтінні і тремтів безперервно, збурено тремтів. Ще його страх не ми­нувся.

—  О… а! О… а! — говорив щось їздець і пробував лагідно похляскати по шиї.

І саме тоді, як їздець трохи перехилився, готуючись зіско­чити, коневі видалось, що невеличке, хиже, вертке знову скра­дається до них, хоче підскочити, перебігти дорогу.

Кінь сполохано кинувся вбік, гайнув навмання.

Як і минулого разу, ледь утримався на ньому їздець. Як і минулого разу, різко шарпнув вудилами, а потім вудилами роздирав рота, кричав, намагався стримати — дарма, дарма.

Хіба міг кінь послухатись, коли йому геть стуманіла го­лова, притупились всі відчуття, крім відчуття самозахисту?

Хіба міг він спинитись, коли ярим оком своїм помічав, що хиже, чорне, вертке все ж таки котиться, запопадливо котить­ся й хоче наздогнати?

Він тікав. Він знову чимдуж ухилявся в один бік.

Так догнався ріі і до якоїсь улоговини, повернув різкіше, інстин­ктивно обминаючи крутий спад, а коли під ногами відчувся спад рівніший, дав ногам своїм волю впрост через улоговину.

Промайнули повз них якісь будинки, дерева — либонь, хутори, — але до краю натягнені вудила не могли стримати скаженого льоту.

Виросла, нарешті. їм назустріч гора, невідома гора, що її вже кінь не сполохався, не обминав, а засліплено кинувся пе­ремагати.

Гора була чимала, спадиста, і кінь борзо сіпався, пружно поривався.

Вже підупадав на силах, але не переставав п’ястися вище й вище. Не знав, скільки тієї висоти, але конче хотів добути­ся верху.

В запамороченні, у відчаї проступало єдине спрямування, єдине бажання: щоб там, куди він на тяжку силу пнеться, знай­ти нарешті спасенний захисток. Не тільки бажання, але й надія. Не тільки надія, але й певність — пряма, тваринна певність, що так має бути, мусить бути.

Злетівши на гору й пробігши рівниною ще трохи, він уявив собі, повірив, що страшне лишилося ген-ген позаду, внизу, і почав притишувати запал. Він відчував велике знесилля і спрагу.

Згодом перейшов на рись, потім на тихшу рись, ще тих­шу. За якусь хвилину раптом стало легше — зіскочив їздець.

Кінь одбіг трохи, нерішуче зупинився.

Зупинився й вітер. Потім спробував знову дико за­танцювати. Але, хоч як прикладав свого хисту, підбиваючи, викликаючи, заохочуючи, на коня це не впливало. Вже ос­воївся кінь. Збайдужений втомою, вже не сприймав.

У  нього кружляло в очах, пересохло в горлі. Часто й ви­соко роздувались боки. Коли обережно підійшов їздець і до­торкнувся долонею до захеканих грудей, кінь відчув, що гру­ди геть мокрі. Відчув також під дотиком долоні своє власне тремтіння.

Ще д’останку не минувся страх.

їздець розумів. Йому теж не минулась смертельна тривога, але коневі був він вдячний: адже не спіткнувся кінь, не впав.

не скалічив, не вбив.

—  Коська! Ось… а! О… а! — вітер не давав почути, проте відчути вдячну ніжність міг кінь з ласкавих і шедрих дотиків.

Підібравши повідця, їздець поволі рушив уперед.

Іти було важко. Доводилось ріллею. Вітер валив з ніг. Ще й кінь, ступаючи ліниво, занадто витягнув шию, опинався.

Тепер їздець відчув холод, зрозумів, що в цьому сум’ятті розстебнувся під коміром його дубленик і спритний вітер встиг добре прошити одіж. Він став за вітром і коли, впоряд­кувавши одіж, хотів був далі рушати, близько перед собою побачив високу чорну постать Неподалець бовваніла така ж сама висока й чорна постать. Ліворуч теж.

На другому кроці впізнав він тополі. А ще по кількох кро­ках, перехопившись через невеличкий рівчак і ступивши на твердий, утертий грунт, він упізнав, що це стара алея під ко­лишнім панським маєтком і що це так званий П’ятигорів шлях.

Стало веселіше: тепер хоч знав, де він. Наступної ж хви­лини радість вщухла, бо вже зміркував, що звідси додому буде добрий десяток гонів.

Навпростець, саме так, як сюди він потрапив, це мало буї и значно ближче.

Але вертатися не міг він в той самий лихий спосіб — до­водилось тільки шляхом, попід П’ятигори.

Він пригнувся, уважно поглянув довкола, уважно помірку­вав. Його нічна подорож надто затяглася.

—  Ну, чоррт!.. — досадно смикнув коня, що одсапувався й мимохідь опинався.

Ласкавість уже одлинула. Була навіть злобливість, темна погроза, наче до всього спричинився кінь.

Він не зважив на коневу втому. Він різко шарпнув за ву­дила, закинув вудила на шию й сів верхи Він не розрахову­вав так довго бути в степу і тепер квапився, — одразу ж уда­рив коня каблуками, зриваючи на бистру рйсь. Ударив коня ще раз, хоч біг кінь старанно, вдарив із тим зухвальством, иересердям, що їх надає накипіла злість.

Кінь не розумів. Кінь, великої втоми зазнавши, спрагою знеможений, якби й хотів, не міг побігти швидше.

Кінець кінцем, кінь почав приставати. їздець все одно не милував.

На крутому узвіззі кінь пішов ступою. їздець міцно штур­хнув ногами. Кінь сіпнувся, проте йшов ступою. Тоді їздець вище підібрав повіддя й кінцями їх з розмаху вперіщив коня. Кінь стрибнув, нервово задрібцював, пішов таки ступою. Сатаніючи від злості, їздець ще дужче свиснув кінцями.

Він поспішав, щоб до світанку конче бути вдома.

Він поводився так, наче не мав ні розуму, ні серця.

Коли наближались до свого села, до садиби, вітер трохи вщух. Темрява починала рідшати. Все довкола набирало чіткіших окреслень, — світанок.

Верталися так само з городів, задвірками. Під садком ха­зяїн хутко зіскочив і напруго потягнув за собою коня. Але кінь не поспішав. Коня вже не вразили скуйовджені дерева. Не видались уже вони буйним збіговищем довгогривих і дов­гохвостих потвор.

Хазяїн вів його впрост через садок, і він не вагався. Він ішов повільно, дарма що нетерпляче смикались повіддя й силоміць ТЯҐЛИ.

Хазяїн був дуже настирний, похапливий. Ступав він згинці, озирався злодійкувато, наче підходив до чужого дво- РУ-

Та ні близькість стайні, що обіцяла відпочинок, ні натиск, ні погрози не могли прискорити кроку. Кінь ступав поволі. З нього струменіла пара, і на губах, на шиї, на грудях, під чере­вом так густо повиступала піна, що звисала подекуди ціли­ми шматками. В голові стугоніло, аж тьмарило зір. Як і ран­іше, бракувало повітря. Як і раніше, мучила спрага. Хотілось зупинитись, станути непорушно. Хоча б і тут, серед двору. Все одно.

Із світанкової сутіні, з того боку, де хата, випливла по­стать.

Хазяїн з несподіванки сіпнувся, затримався на півкрокові, наче готовий був ту ж мить кинути повіддя й тікати. Потім

хутко опанував себе і спересердя лайнувся.

—   Боженьку святий! — вражено розвела руками дружи­на, підходячи ближче: — А я побиваюсь, а я місця собі не знайду… Кидь серед ночі — аж його нема. І ніде нема. Дума­ла вже: взяли тебе так, що й незчулася…

—  Ану, не гомони. Тсс! — застережливо й сердито бовк­нув хазяїн і тихшим голосом чи то до неї, чи до самого себе пробубонів: — Візьмуть іще… не журись.

—  Що ти кажеш? — не дочувши, перепитала дружина.

—  Одчиняй стайню, кажу! Не варнякай!

Зникнення серед ночі, пізня подорож, світанкова поява, і вмилений кінь, і гнівний вираз хазяїна, його скрадпивість, його поспішність, — все це було таке загадкове, дивне, три­вожне, що вона мимоволі на хвильку застигла в нерішучому рухові, готова швидше розпитувати, ніж відчиняти.

—  Ну, відчиняй же! — крізь зуби, щоб не так було чутко, гаркнув хазяїн.

Жінка здригнулася. Вона вже, мабуть, знала, що такий голос не віщує нічого доброго. Руки її трусилися, і ключ дов­го не потрапляв у замковий проріз. Це ще більше дратувало чоловіка. Його густі вихрасті брови починали дико стовбур- читись, наповзати на очі.

Надбрівні зморшки, збігаючись на переніссі, ставали глибші, різкіші. Він не витримав, грубо відштовхнув дружи­ну. Він взявся хутчій сам одмикати. Але що надто поспішав і нервувався, теж не міг одразу потрапити ключем, і брала його така нестерпна злість, аж душною млостю обіймало.

—  Та почекай! Ну, й чого ти лютуєш? — заспокійливо, хоча й докірливо мовила дружина.

Він раптом спинився, озвіріло глянув на неї, і не скінчило­ся б це одним лише зловісним поглядом, якби саме в цей мо­мент не клацнув, не одімкнувся комизливий замок.

— Ти мені поговори, поговори! — многозначно попередив хазяїн.

Увійшли до стайні.

Дорогу до ясел заступали ті двоє занехаяних коней, що їх останнім часом ніби готувалося на бойню,— один із них об­важніло лежав, другий стояв, понуро пустивши голову.

— …сибірки на вас!.. — продовжуючи якусь думку, наїже­но промурмотів хазяїн.

По хвильці, прив’язуючи коня, він кинув через плече до дружини:

—  Давай води.

—  Води? — перепитала здивовано.

—  Води, — повторив він.

—  Нащо ж тобі вода?

—  Води, кажу, давай! Чорррт! — і навздогін додав:— Та не тарабань там відром! Чуєш?

Коли принесли воду, він уже встиг розсідлати. Спина коня була геть мокра, сходила густою парою. Проте, анітрохи не вагаючись, хазяїн одразу подав йому крижане питво.

— Ти здурів?—злякано й розпачливо сплеснула долонями дружина.

Він і не глянув на неї. Він бачив перед собою тільки по­жадливу морду коня, що смоктав, присьорбував, морщився від зашпорів, які заходили в губи й зуби, — пив свою заги­бель.

Та як полегшало в руках відро, хазяїн знову гукнув до дружини:

—  Давай іще!

—  Що ж ти робиш, чоловіче? Пропав же кінь! — нестерп­но, аж слізно мовила дружина.

—   Ну! — гримнув несамовитий голос, і вона покірно пішла.

Хазяїн, як і перед виїздом, взявся ненароком за улюблену гриву, пухку, хвилясту гриву. Занурившись пальцями в тон­ку волосінь, міцно її тримаючи, немов трималося тут всі кінці його куркульського добра, стояв він хвилину зовсім непоруш­но, стояв у раптовій, глибокій задумі.

Потім, стрепенувшись, різко смикнув за гриву і тихо ска­зав:

—  Пропадай, Коська… твою мать! Пропадай!

Друге відро кінь повільніше випив. Хазяїн вихлюпнув реш­

тки йому під ноги і вийшов з-поміж худоби.

—  Що ж тепер буде? — незмисленно й тривожно спитала

дружина.

‘__ щ₀ буде? — сказав уже спокійніше, як змовник, шо

зробив своє діло: – Хіба не знаєш? У колектив одберугь. Все

одно одберуть. Все одберуть…

В ньому знов накипала лють, і, стримуючи сеое, він по­спішно одступив до виходу. Одступаючи, процідив крізь зуби:

—  Хай багатіє совєцька власть!..

Дружину брав жаль. Дружину брав острах. Дружина схлипнула й занила в рукав:

—  Ой, це так не минеться… Ой!

— Дурна, не плач. Іще, може, штраховку получиш, — ми­мохідь обізвався хазяїн і переступив через поріг.

Вітер помітно вщух.

Харків, березень 1930