збитий, виривався несамовитим вихром на центральний май-
дан перед ВУЦВ-иком. У звертистих зльотах роїлась хвили-
нами рясна заметіль — останні зусилля зими. Але сніжинки
враз танули, асфальт на майдані мокро чорнів, ряботів
калюжками.

Я поспішав у юрбі перехожих, такий же наїжений, як і вони, з піднятим коміром, з низько начоленим капелюхом, занурений в себе, байдужий до всіх.

Раптом вітер бахнувся мені в груди й примусив різко крут­нутись, виставити на захист рамено. В той же час відчувся в рамені зустрічний сильний поштовх, остільки сильний, що я мимоволі затримався. Я вже обурено шукав нечему, що мене так зухвало чіпнув… аж упрост переді мною зовсім близень­ко заясніли великі карі очі. В них жевріла золота жаринка. Вії злегка затремтіли. Очі лукавенько звужувались, нерішуче мружились і в куточках синяво-темних западин, що їх обрам­ляли, наростав жмуток стрільчастих зморшок. — очі, опови­ті втомою, тепло й одверто смія

лись.

—  Ну, лайтесь, чого ж ви?.. Лайтесь, Аркадео! — бовкнув із настовбурченого коміра трохи хрнпкавнй басок.

—   Чорт ів вітер! — глухо бовкнув і я, розрядивши в такий спосіб досаду та замішання.

—   Проклятий ві гер! — в тон мені підхопив Хвильовий і, не послаблюючи хлопчакуватої задирливості, патетично докінчив дальшим тичинівським рядком: — Нікого так я не люблю, як вітра вітровіння!

—  Бо ви, друже, сунете, мов той паровик. Ха-ха… От, бач­те, й полаялись. Тепер легше буде. Між іншим, ви теж залюб- лені у вітер, а тому любіть його, будь ласка, не тільки за пись­мовим столом. Цікаве, між іншим, явище: сучасна наша літе­ратура дуже часто має до діла з вітром. Ви постерегли це? Безліч прикладів можна навести. А чому так? Га?

—Стихія вабить.

-г- Припустімо. Але чому саме ця стихія? Вабить? Га? Чи не здається вам, що справа тут не тільки в силі й розмаху, якими почалась була революція? То — само собою. То — вже вчо­рашнє. Чи не здається вам, що тепер тут діє ще інший чинник

—  особливий біль? Так. так! Прокинулась і мучить невситима нудьга. Розумієте? У тій стихії — збудна сила, гін, літ, удар… Розбурханий степ, неосяжні простори, невимовна, неймовір­на заобрійна далечінь. Далечінь завжди по-своєму особливо мучить. А тут щойно відчула людина крила, спробувала ними змахнути — нема як, нема вже тих крил… Розумієте? Ні, не приреченість, не те, що в російського поета. «Так мєльніца, крилом махая, с землі нє может улєтєть». Не безнадія, ні! На­впаки, органічне стремління вперед, пристрасне упевнене по­ривання і віра.’Огже—нудьга, величезна нудьга за чимсь мож­ливим, здійсненним, тільки таким далеким… Таким, як сама далечінь.

Наша розмова ніби недавно перервалась, і ми її тепер знову продовжували —така вже була звичка. Розмова точилась у надто несприятливих умовах, коли крижаним подувом заби­вало віддих, стискало губи, глушило, рвало слова. Але звич­ка тяжіла над усе, і гут ось серед завихреного майдану могла легко розкипітись найгостріша дискусія.

Ми зупинились осторонь, щоб не заважати перехожим. Ми сутулились, заслоняючись спинами від розгойданої хуртечі.

(/Невеликий на зріст, але жилавий, учепистий, Микола раз у раз похапцем загортав поли свого чорного давно зношеного пальта. Давно знайомий, теж чорний притертий кашкет вуг­ласто вигорблювався на голові. Микола, бувало, тицьне його недбайливо на голову, одним помахом нацупить і забуде.

З-під сукняного козирка чітко проступали густі вигинисті, широко розкинуті, як орляні крила, і дуже рухливі брови. Смагляве обличчя, позначене кількома різкими характерни­ми зморшками, тепер на холоді виглядало ще темнішим і ху­дорлявішим. Проте воно мало дивовижну властивість збері­гати якийсь невловимий відбиток молодості, ясніло повсякчас внутрішнім відрухом енергії, веселкуватої сміливості, усміш­куватої задирливості. Тільки в куточках невеликих губ іноді стигла затятість, щелепи міцно стискались і коротке підбор­іддя уперто кам’яніло.

Можна було, однак, не звертати уваги на загальні риси — все заступали й за все промовляли очі. Ці великі, справді пре- ] красні очі, темні, як лісові озера, бездонні, як саме життя.

Змістовна втома і тиха м’яка зажурність леліли в них під час спокою. Скільки тоді вгадувалось простої природженої, глибинної мудрості, сердечної людяності, найніжнішої теп­лоти!

Але щойно порушувався цей спокій, — яким настороже­ним блиском спахкували вони, який нестримний вогонь зай­мався, яке буяння, полумінь і гроза! Нічого не хотіли тоді вони знати, крім найчистішої чесності. Нічого не можна було при­ховати від їхнього занурливого проймаючого натиску. Три­вожна їхня допитливість загрібала, вивертала чужу душу і, лише дійшовши істотності, твердо відчувши правду, бодай гіркотну, але правду, — починала втихомирюватись.

А коли траплялось щось радісне чи смішне, вони перей­мались таким щедрим і щирим світлом, наче ніколи не зазна­вали духового болю і втоми. З них, з найзатайніших їхніх куточків, з отих золотих жаринок випромінювалась сила-си- ленна добренної соняшності, осяйного чудесного захвату. Тоді безпосередність нагадувала дещо первісне, цілинне, мов непорушене ще дитинство. І тоді повнота радості вихлюпу­валась через вінця, а бризки її, падаючи навколо, збуджува­ли до сміху хоч яке зашерхле, чи пожоване, чи шерстю об­росле серце.

⁴     О, ці неповторні, незабутні очі Хвильового!

—  Аркаша, звідки ви топаєте і куди? — спитав він, пере­смикуючи за звичкою плечима і за звичкою ж. хапливо тор­каючи двома пальцями кінчик свого носа, наче б муху зга­няв.

— Та йду оце з редакції. Навіть з кількох редакцій. Підна- рядився махнути на периферію, на села.

—  На села? — сторожко, значливо перепитав він.

Авжеж. Маючи офіційне відрядження, зможу вільніше пе­ресуватись і зазирнути до найстрашніших закутків.

—  Так, так. І писати, значить, будете?

—  Ну, для редакцій, звісна річ, чим-будь одпишусь, там уже видко буде. А для себе… не можу я. розумієте, пропу­стити цього моменту. Хочу пересвідчитись наочно, шо ж саме

V діється на тих селах, де ж саме корінь зла, звідки справді по­ходять причини тієї катастрофи, цієї чорної весни… ну, і які зрештою перспективи, чим може це все закінчитись.

Він ураз похмурнів, узяв мене під руку, живосилом потяг­нув кудись у бік.

Це була весна 1933 року, пам’ятна весна голоду. ЦК ко­муністичної партії, висловлюючи казенно-департаментське співчуття знедоленому народові, обвинувачував у причинах голоду той же нарід. Увесь агітаційно-пропагандивний апа­рат ретельно працював, щоб довести, ніби винен у всьому селянський консерватизм. Цей-бо консерватизм не хоче сприйняти нових колективістичних засобів господарювання і породжує безоглядну руїнницьку ворохобшо. Винен, мов­ляв, передусім курку Ці/. Винні свідомі шкідники, вороги на­роду, різні українські націоналісти, що прагнуть створити бурхливе замішання серед трудящих, викликати обурення проти совєтської влади і, користаючи з обурення та безладу, здійснити свої «контрреволюційні» заміри. Цей примат настирно й всебічно обгрунтовувався, обростав щодня свіжи­ми прикладами. Старанність агентури напружувалась до краю, виявлявся на всю широчінь агітаційний сприт і хист, властивий, як відомо, большевикам.

І під навалою доказів, під впливом талановитого політич­ного крутійства заходила в суспільстві розгубленість, неясне

—   Цікава річ! — збуджено промовив Микола. — Цікава, їй-бо.. Ви мене випередили цього разу лише на кілька хви­лин. Ви – з редакції, а я до редакції… і в тій самій справі.

Не пускаючи руки, він мене вів у протилежний моєму спря­муванню бік, назаддо редакції. Я механічно посувався за ним. Ніби ще раз грунтовно зважуючи, остаточно стверджуючи наше обопільне рішення, він підкреслено сказав:

—  Так, так. Треба конче там побувати, ознайомитись на місці. А куди іменно ви намірялись їхати?

—  Думаю спочатку в Лохвицький район. Заїду на цукро­варню до Бичка, а звідти рушу по селах.

—   Це добре, — до Бичка. У Лохвиці, між іншим, тепер працює секретарем райкому Васильківський.

—  Знаю. Той, що був секретарем на ХПЗ*) і чимсь про­штрафився?

-г- Він самий. Може нам пригодитись, бо хлопець хоро­ший і українець.

Ми вийшли з майдану. Назустріч копичились старі квар­тали Харкова з примхливою плутаниною вузьких вулиць та завулків. Одразу стало затишніше, відчулось полегшення.

, —Слухайте, Миколо, мені набігла непогана думка. А що, якби й ви туди поїхали?

—  Е, цього разу вже я вас випередив. Учора була оказія, і я передав Бичкові цидулку, що, можливо, днями заскочу, — переможно, з веселеньким блиском в очах глянув він на мене і засміявся.

—  Та невже? -■ зрадів я і з такою ж задиркуватістю злегка штурхнув його. — От здорово! Значить. їдемо разом!

Але криласті брови тісніше збіглись на переніссі, очі вже

—  Ні. Це, на жаль, неможливо. Я буду вам заважати.

—   Ні чорта подібного! Та як ви смієте щось такого? — напався я з нарочитою різкуватістю, знаючи добре його бла­городну вдачу й дуже шанобливе ставлення до праці своїх товаришів. Я доводив, що на місці кожен з нас робитиме своє, один одному не заважаючи, — напевне якось помиримось. Я підкреслював, що вдвох нам, безперечно, буде охотніше, кра­ще, — тим паче в сьогоднішніх складних умовах. Врешті я висловив припущення, що сам я, можливо, йому заважати­му, — тоді інша річ.

—  Оце вже, дійсно, ні до чорта подібного, — рішуче запе­речив він. — Але… але ж ви перший взяли туди відрядження.

—   А ви перший Бичка сповістили. От і квит! По руках, значить — їдемо.

Я простягнув йому руку. Він пересмикнув плечима, неви­разно чмихнув, засміявся. Жучки-очі розгублено бігали, біга­ли…

—  Добре, — хитнув згодом головою. — Подумаю. Сьо­годні вам подзвоню.

Я ще раз напосідливо зробив рух рукою, вимагаючи на знак попередньої згоди потиснення. І тоді між нас простяг- лась третя рука, довга й костява, жовта й тремтлива, як за­сохлий лист на галузці. Як той скрючений лист, жолобком трусилась долоня з гачкуватими скоцюрбленими на холоді пальцями. Стиха прозвучав несмілий благальний голос:

—  Згляньтеся, голубчики. Не на мене — на дітей…

Просила молода ще жінка, яку горе, видко, передчасно по­старило. З одягу, мови і недосвідченої поведінки зразу було зна­ти. що це—звичайна селянка. Тут же стояло у доморобних свит­ках її двоє посинілих, лякливо наструнчених хлопчиків.

‘Таких голодуючих з’являлося в місті день у день більше. Влада рбзпорядилась не пускати їх до столиці, але це не допомагало. Вони однаково проходили найрізнішими спо­собами, вони вже нестримним напливом сповняли квартали. З центральних вулиць і майданів їх брутально проганяла міліція, безсильна, кінець кінцем. Мов прокажені, вони ту­

Хвильовий вихопив з кишені гаманця, згріб усе, що було в ньому, й віддав. Я теж віддав. Жінка здивовано вклонилась, повільно одійшла. Слідом за нею, цупко тримаючись за поли, подріботіли приголомшені містом і лихом діти.

—  Вона перша має право на хліб, бо сама його робить, — сумовито зронив Хвильовий. -+ А вона при соціалізмі шма­точок хліба просить/

Він дивився у натовп, де важко пленталась жінка, і рап­том з розмаху рубнув кулаком повітря.

— Ех! — стогітно вирвалось з його грудей, але тут же опа­нувавши себе, він приглушено, злісно крізь зціплені зуби витиснув: — Нікого так я не люблю… як вітра вітровіння.

—  Його шляхи, його боління, — продовжив я наступний рядок.

Микола знову поглянув у натовп, де зникла жінка, і, до­думуючись щось своє, подав мені руку.

Хвильовий жив на третьому поверсі «крематорія» і, пізнав­ши мої кроки на сходах, загодя одчинив двері, ждав уже па порозі.

На ньому був зношений, але зручний мисливський одяг: величезні болотяні чоботи, що їх ми кілька пар якось разом придбали для нашого гуртка мисливців, засмальцьована військова уніформа та геть поруділа шкіряна куртка ще часів громадянської війни. Приблизно те ж саме мав на собі я, тільки замість куртки зодягнув шинелю.

Він попросив пробачення, що не встиг допакувати свого наплечника (якусь хвилину доведеться заждати), і гостинно підморгнув у бік лискучої карафки на столі (якусь, мовляв, чарчину слід хильнути перед дорогою). Від чарки я одмовив­ся, хоч він натискливо пропонував. Нараз, махнувши на мене рукою, мовби на людину пропащу, сирикрено одійшов, за­повзявся хутчій ладнати наплечника.

Тоді з сусідньої кімнати непомітно, одним лише відрухом голови покликала мене Юлія Уманець, його дружина. Коли я наблизився, вона обережно причинила двері, пошепки за­говорила:

— Я така рада, така рада, що саме ви з ним їдете. Ах, йому знов щось почалося. Дивіться ж, стримуйте його, бережіть його…

Щось буде, щось трапиться, от пом’янете моє слово. Микола дивно якось натякнув, а ви ж добре знаєте його страшну… оту його проклятущу інтуїцію.

Справді, ми вже не раз мали нагоду пересвідчитись, як він умів передчувати, майже точно вгадувати. Навіть у справах сторонніх, навіть у випадках, що не мали нічого спільного з його основним життєвим спрямуванням. Не дивно, отже, що в тих напружених часах виключна Миколина інтуїція особ­ливо загострилась. Я всіляко намагався заспокоїти Юлію Григорівну, пообіцяв їй, що в нашій подорожі все буде га­разд.

Ой, послалась доріженька через яр, через яр… — співо­мовкою нагадав про себе Хвильовий і спитав загадково: — А що ви думаєте, Аркадео. який той яр? Гарячий чи холод­ний? Га?

Тут же, не ждучи відповіді, додав іронічно:

—  їдемо, значить, вивчати новий кардинальний процес соціалістичної о ОудівніТГГШ~-^::::ТоШГ Ну. ЩО ж, допоможе­мо. чим зможемо. Юлія, де мій трундулет? — пошукував уже за своїм перем’ятим кашкетом, вживаючи жартівливої назви, наданої товаришами. Але видко було, що це — навмисна ве- селкуватість, що за нею криється беручкий неспокій, пекуча Досада.

Від «крематорія» шлях нам ліг повз клініки до знаменито­го у всьому Союзі хмарочоса — Будинку Промисловості. Там сіли до автобуса і по якійсь чвсртьгодини вже окунулись у метушшо та сморід Південного вокзалу.

Здавалось, що вся Слобожанщина зрушила з місця, зчиня-

У самому приміщенні по всіх просторих залях, коридорах, переходах і сходах купчилась їх така безліч, що ніде було но­гою ступити. Жінки, чоловіки, дорослі, діти… Впереміш з вуз­лами, де зберігався немудрий скарб. Упереміш з натоптаним брудом, з ядучим пахом поту й прокислого одягу. Серед без­настанного гнітючого гудіння голосів, серед стражденної вто­ми й тривоги. 1 над цим загноєним людським мурашником, у сивій сутіні задушливих випарів неначе коливалась потворна химера, неначе розп’ялась невблаганна примара погибелі. Куди мандрували вони? Що ждало їх там, попереду? Вже вкупі з голодом з’явився неодмінний його супутник — черевний і плямистий тиф. Вже день при дні більше й більше падало жертв, і зокрема Харків, могутній Харків, змобілізувавши всі свої за­соби для боротьби з епідемією, не міг умістити величезної кількості хворих.

Завдяки особистому знайомству з одним старим залізнич­ником нам пощастило добути окреме купе. Ті ж численні юрби людей приступом брали потяг. Були до краю збурені. Пхали­ся навмання, грубо лаялись, душили одне одного, губили в шаленому вирі своїх рідних, про все забуваючи, всіх і все про­клинаючи, — аби тільки потрапити до вагона, де вбачався їм єдиний порятунок. Потяг рушав переповнений, а товпища відсталих чіплялись останнім засліплено-диким похватом. Вони зривались, одкинуті байдужою потугою машин, і часто падали під вибухи зарізаного зойку. Падали, зім’яті найближ­чими ногами або розчавлені чавунним човганням коліс.

Трохи зблідле обличчя Хвильового з міцно затиснутими щелепами було непроникливе, застигле, як маска. Він мовч­ки ліг, затопив незрушимий погляд у стелю. Я розумів його. Я теж тихцем сів у кутку, і наше тяжке мовчання тривало, аж поки прийшов контролер. Штампуючи квитки, він пильно оглянув нас і, ще раз глянувши, сказав Хвильовому:

—  Можливо. На віку, знаєте, як на довгій ниві, — знехотя кинув Микола.

—  Та й ви мені когось ніби нагадуєте, — примружився контролер у мій бік.

—  Можливо. Хто при чому ходить, те й знаходить, —доб­родушно, хоч і двозначно озвався я, насторожений занадто широкою обізнаністю й балакучістю урядовця.

Прозорий натяк мусив би одразу паралізувати його за­крадливість, якщо він справді виступав у ролі совєтського детектива. Але він досить простакувато й теж добродушно розповів, шо вже багато років ходить отак поміж незчислен­них пасажирів, натрапляє іноді на одних і тих самих подо­рожніх, отже в загальному калейдоскопі постатей, що миг­тять перед ним, хоч-не-хоч губиться притомленою пам’яттю. Провідникові вагона, який його супроводив, він зробив заува­ження, що в купе брудно. По правді, як на тодішні обстави­ни, купе не виглядало брудним,—мабуть, хотів начальник виявити свою хазяйновитість, а водночас прихильність до нас.

Невдовзі по його відході повернув провідник із віником та ганчіркою. Похмурий, зачухраний, з присадкуватим ло­бом і виразом сонливим, він на перший погляд справляв вра­ження людини обмеженої і знеможеної. Він не стільки приби­рав, як тупцявся та нарікав. Було тут чимало прикрих підоз­рілих закидів на адресу вимогливого начальства і ремствувань на власну лиху долю. Потім, не знаходячи відгуку, він скеру­вав рясні докори на голодуючих, на їхню анархічну поведін­ку.

—   Несознательний народ, — бідкався він клишоногим малоросійським жаргоном. — Тучою валить, трощить, як та банда — і нікакіх гвоздей! Опять же, сказать, грязь розно­сять, заразу. Істинне слово, не народ, а якісь паразити.

—  Народ тут не винен,—зауважив я.

—   Воно, конешно, і то правда, — охоче, поспішно пого­дився провідник, присівши на краєчок лавки. — Такесомнєніє кругом почалося, така розруха, що прямо ума не прикладеш. І що воно, товаришу, буде? Чим воно, по-вашому, кончить­ся? Га?.. Мовчите? Видать, що й вам трудно висказаться. А я

Його біляві коротенькі вії часто заморгали, ніби він на­пружено міркував і вичікував від мене потвердження. По­твердження не було. Провідник зам’явся, зітхнув. Зиркнув­ши на горішню лавку, де в тій же позі, мовчазно лежав Хви­льовий, він трохи сум’ятно підвівся, взявся за клямку. Але не вийшов. Кортіло продовжити розмову. З останнім спритом, з хитреньким увертом знову посипались нарікання і як вислід прийшло знову до прямого звинувачення влади. Цього разу вже одверто говорилося, що влада обдурює, знущається, що партія душить…

—   Е. дядю, я бачу, що ви сознатєльний, — лагідно пере­бив я його.

—  Ну, конечно.

—  …сознатєльний контрреволюціонер, — докінчив я своє речення.

Стало тихо. Провідник завмер з розтуленим ротом. Виг­ляд мав стільки ж розгублений, як і кумедний. Згори нараз розкотився нестримний сміх. Микола реготав гак заохотли­во, що годі було і мені самому стриматись.

—   Ну, і шутульники ви, бачу, єй-право, — викрутився службовець, посміхнувшись і собі. — Але такими словами шуткувати не полатається. Я з вами, так сказать, по-свойсь- кому, а ви…

—  І ми по-свойському. Коли б ви були не сознатєльний, я вас ще переконував би, доводив би вам. Але ж ви, бачу, цілком сознатєльний товариш, ще й, може, партійний.

—Партійний чи непартійний, то неважно. Тільки я мало­грамотний, а ви, сказать, образоваиі. А проте ви мої ошибки піддержували. Факт! То хто ж із нас контрреволюціонер ви­ходить?

—   Виходить, — той… хто виходить, — встав я, шарпнув двері і вказав йому на поріг.

Провідник засмикався, збентежений новою несподіван­кою.

—  Позвольте… — спробував він заперечити.

—  Не позволяю. Нікакіх гвоздєй! — рішуче запропонував я.

Він іцс
радно бли
А Хват,

—  От п)

Що ж…
дівництва.

Г оворил
стему держа
жить за друг
народів», пр
пер прикрив;
рафаном. Пр
ня, збуржуазі
муністичної в
заповітні гасл
тупу, а також
український н

вивихнутою ду                              , —„ пашвзраненою, напів-

спантеличеною і завжди роз’єднаною інтелігенцією. Та бага­то дечого ще говорили (докладніше доведеться нагадати іншим разом), сперечалися, пристрасно одне одному дово­дили й трохи романтично мріяли під монотонне постукування коліс.

В купе стало хмарно від цигаркового диму. З головою зга- ряченою та обважнілою вийшов я до тамбура, де крізь розби­ту шибку середніх дверей текла степова прохолода. Потяг якраз зупинився перед закритим семафором, було тихо, і тоді вчувся десь поблизу протяжливий плач. Серед нічної сутіні на буферній площадці між вагонами я помітив тьмяні обриси людей. Я спитав. Плач сполохано урвався. Нашорошені по­статі не ворухнулись. А згодом знову захлипало скавуління. Я попросив не лякатись, ще раз поспитав, хто ж там і чого скимлить? Несміливий чоловічий голос з дальшої відстані пояснив, що це хлопченя вболіває за втраченим батьком. За хвилинку я вже ліз буферами на площадку, де в різних небез­печних позах учеписто сиділо чоловіка з п’ять, і поміж ними.

Його біляві коротенькі вії часто заморгали, ніби він на­пружено міркував і вичікував від мене потвердження. По­твердження не було. Провідник зам’явся, зітхнув. Зиркнув­ши на горішню лавку, де в тій же позі, мовчазно лежав Хви­льовий, він трохи сум’ятно підвівся, взявся за клямку. Але не вийшов. Кортіло продовжити розмову. З останнім спритом, з хитреньким увертом знову посипались нарікання і як вислід прийшло знову до прямого звинувачення влади. Цього разу вже одверто говорилося, що влада обдурює, знущається, що партія душить…

—  Е, дядю, я бачу, що ви сознатєльний, — лагідно пере­бив я його.

—  Ну, конечно.

—  …сознатєльний контрреволюціонер, — докінчив я своє речення.

Стало тихо. Провідник завмер з розтуленим ротом. Виг­ляд мав стільки ж розгублений, як і кумедний. Згори нараз розкотився нестримний сміх. Микола реготав гак заохотли­во, що годі було і мені самому стриматись.

—   Ну, і шутульники ви, бачу, єй-нраво, — викрутився службовець, посміхнувшись і собі. — Але такими словами шуткувати не полагається. Я з вами, так сказать, по-свойсь- кому, а ви…

—  І ми по-свойському. Коли б ви були не сознатєльний, я вас ще переконував би, доводив би вам. Але ж ви, бачу, цілком сознатєльний товариш, ще й, може, партійний.

—Партійний чи непартійний, то неважно. Тільки я мало­грамотний, а ви, сказать, образовані. А проте ви мої ошибки піддержували. Факт! То хто ж із нас контрреволюціонер ви­ходить?

—  Виходить, — той… хто виходить, — встав я, шарпнув двері і вказав йому на поріг.

Провідник^– засмикався, збентежений новою несподіван­кою.

—  Позвольте… — спробував він заперечити.

—  Не позволяю. Нікакіх гвоздєй! — рішуче запропонував я.

А Хвильовий сміявся. А Хвильовий стинався усім тілом.

—  От протоплазма! 1 як вам вистачило на нього терпіння?

Що ж… вивчає поглиблені процеси соціалістичного бу­дівництва.

Говорили потім довго й багато. Говорили про ганебну си­стему державної безпеки, де майже половина населення сте­жить за другою половиною. Говорили про російську «тюрму народів», про затхле московське нутро, що намагається те­пер прикриватись червоним, а все ж рязано-тамбовським са­рафаном. Про тупець, у який зайшла революція, і зміщанен- ня, збуржуазнення, патологічне переродження провідної ко­муністичної верстви. Про її явну неспроможність здійснити заповітні гасла соціальної справедливості й всебічного пос­тупу, а також явну неминучість новітнього термідору. Про український нарід, затурканий, поглумлений, з частково вивихнутою душею і обдарованою, але напівзраненою, напів- спантеличеною і завжди роз’єднаною інтелігенцією. Та бага­то дечого ще говорили (докладніше доведеться нагадати іншим разом), сперечалися, пристрасно одне одному дово­дили й трохи романтично мріяли під монотонне постукування коліс.

В купе стало хмарно від цигаркового диму. З головою зга- ряченою та обважнілою вийшов я до тамбура, де крізь розби­ту шибку середніх дверей текла степова прохолода. Потяг якраз зупинився перед закритим семафором, було тихо, і тоді вчувся десь поблизу протяжливий плач. Серед нічної сутіні на буферній площадці між вагонами я помітив тьмяні обриси людей. Я спитав. Плач сполохано урвався. Нашорошені по­статі не ворухнулись. А згодом знову захлипало скавуління. Я попросив не лякатись, ще раз поспитав, хто ж там і чого скимлить? Несміливий чоловічий голос з дальшої відстані пояснив, що цс хлопченя вболіває за втраченим батьком. За хвилинку я вже ліз буферами на площадку, де в різних небез­печних позах учеписто сиділо чоловіка з п’ять, і поміж ними.

Хвильовий зустрів нас зраділо, заходився одразу годувати вихрастого кирпатенького гостя, який продовжував тулитись і позирав сторожко, набурмосено, мов те вовченя. Але Мико­ла зумів так вдало підгорнутися до нього, виявив стільки ніжності й теплоти, що дуже швидко зогрів це маленьке і вже застигнуте в кулачок серце. Виявилось, що батько малого за­губився на передостанній станції, де вони цілою родиною сил­кувались пропхатись до вагона. Згадавши за батька, хлопчик знову скривився, заплакав.

—Чекай, кирпоносику, зараз пошукаємо твого батька. Не тужи, знайдемо батька! — весело запевнив Микола, зірвався на ноги і, перш ніж я встиг його перепитати, вискочив за двері.

Яка ж невимовна була наша радість, коли він згодом справді привів батька! Він на ходу потягу нишпорив по всіх вагонах і врешті натрапив на людину, що своєю чергою роз­пачливо пошукувала за дитиною. Вкупі з батьком прийшло ще двоє старшеньких дівчаток. Сяк-так розмістилися в тісно­му купе. Щастям сповнений хлопчик горнувся до літнього, побитого рясними зморшками селянина, а той все гладив його невкладистою шкарубкою рукою і повільно розповідав про своє горе.

Працював, мовляв, хазяйновито, зобов’язання перед дер­жавою виконав чесно, додатковий хлібний податок одміряв старанно, новий додатковий податок ледве знатужив, зібрав­ши останні крихти, а вони, представники влади, ще та знову ще вимагали хліба. Де ж того хліба взяти, коли сам собі ж на остюках, лушпинням давишся? В їхньому селі більша поло­вина хат спорожніла. Хто від жолудів та макухи спух, помер, а хто пустився берега на одчай душі, жебрати подався. У нього особисто дружина померла. Лишився з трьома дітьми, хотів був примісти+и їх у сестри на Полтавщині, аж і сестра не сьо- годні-завтра Богу душу віддасть. Тепер їде він на Поділля, де кажуть, ліпше людям ведеться. Хоче там в одному селі під

Кам’янцем пошукати на певний час ласки у свояка.

Двері розчинились. На порозі з’явився провідник.

—  Посторонніх впущать воспрещається, — суворо про­голосив і скомандував до наших гостей:

—  Ану, братва, витрясайсь одеюдова!

Ми запротестували, пояснили, що ці люди доїдуть з нами тільки до Ромодана, і — отже, нічого здіймати галас, раз ми, хазяїни купе, не заперечуємо.

—  Посторонніх впущать воспрещається, говору вам! — зухвало повторив провідник, посилаючись на силу закону.

Хвильовий пересмикнув плечима, підтягнувся, попросив ще раз не турбувати присутніх. Він брав на себе цілковиту відповідальність за маленьке порушення залізничних правил і пропонував доплату за додаткових пасажирів. Він спробу­вав також вплинути на службовця психологічно, покликаю- чись на його людяність, на властиві, мабуть, і йому особисто батьківські почуття.

—А я вам руським язиком говорю: Посторонніх впущать воспрещається! — тупо випалив службовець і заміристо шар­пнув селянина: — Витрясайсь одеюдова!

Хвильового наче пружиною підкинуло. Скочивши, блис­кавичним похватом згріб він провідника за рамено й проше­потів надсадно в самісіньке обличчя:

—  Хам! Не смій!..

Він був страшний. Бліді губи скривились, очі буяли роз­христаним гнівом. Вся істота нап’ялась, готова до разючого удару. І цей удар напевне стався б, коли б провідник хоч трош­ки виявив опір. Ні, його до краю приголомшила сміливість і сила. Він знітився./ Він пополотнів, чимраз осідав, ставав ни­зеньким, маленьким, нахиляючи праве рамено, в якому, вад­ко, ярився нестерпний біль.

—  Геть звідси! І поки я їду, щоб тут і духу твого не було.

Провідник безшумно вислизнув. До самого Ромодана

ніхто нас більше не турбував.

У Ромодані з великими труднощами добули ми для на­ших знайомих квитки на дальшу їхню путь. Ми поділились з ними запасом харчів і попроїдали їх з гіркотним відчуттям, Що наша допомога — мізерна крапелька в бурхливому морі.

сторінка відсутня

Охопивши голову руками. Хвильовий напружено слухав. Іноді коротким легким покивом стверджував почуте, так наче сам про це колись уже говорив. Але дещо особливо привер­тало його увагу, він зацікавлено перепитував і заходив глиб­ше у розмову. Басок його спочатку звучав помірно, речення наростали з підкресленою чіткістю, а думка тим часом роз- крилювалася ширше, злітала сміливіше, сягала захватної ви­сочини. Він зривався на ноги, починав прискорено ходити, уже розмашисто жестикулював, уже чорна чуприна за кож­ним порухом здригалась, очі займались полум’ям пристрасті, нагнічені слова поспішали, деколи заскакуючи одне за одне, але не порушуючи ясної послідовності думки. І він, такий звично скромний та зовні непоказний, в ці хвилини одразу виростав, велично підносився понад гурт. Ні, це не була ма­гія добірної красномовності — зовсім ні. Щось більше, істот­ніше було — могутність духу, що ширяв незаймано, глибин­на органічна сила, що владно привертала до себе, брала в полон, проймала збудним трепетом, який назавжди лишав по собі слід. Це була виключна загадкова його властивість, його таємниця. Хвильовий натхненно хвилювався і хвилю­вав інших.

Товариші! — раптово затримував він крок, наче готовий був зробити стрибок із цих чотирьох тісних для нього стін. — Товариші, я знову гайну проти течії. Я ще раз скажу одну «єресь» і прошу в неї повірити. Голод — явише свідомо організоване.

І олод і розруха — хитрий маневр, щоб одним заходом упора­тися з дуже небезпечною українською проблемою. Зрозумійте мене, будьте на часинку «єретиками». Колізія тільки починаєть­ся. Ця сталінська п’ятирічка — тільки третій акт нашої драми Два маємо ще попереду. Але чи вистачить на них навіть нашо­го залізного терпіння? Хтось напевне знайдеться відважний.

Так, пам’ятаю, свого часу бігав він у тісній кімнатці на Лимарівській вулиці, зненацька зупинявся серед клубкувань тютюнового диму і вперше тоді проголошував сакраменталь­не гасло: «Геть од Москви!». Він завжди перший умів відчути те, що хаотично починало нуртувати довкола, умів схопити суть, ясно й лаконічно синтезувати її, обертаючи в рушійний чинник, що швидко гуртував відданих однодумців. Тому саме в нього зародилась ідея створення півофіційної студії «Урбі- но», що збиралась у нього ж на квартирі і була прообразом ВАПЛІТЕ. І саме він тільки міг бути натхненником і творцем славнозвісної Вільної Академії, засудженої потім владою, як організації «контрреволюційної». Він же, проникливий і не­відступний, знайшов дальший вихід у виданні «Літературного Ярмарку», де під маскою співробітництва правовірних літе­ратурних писарів і гайдуків фактично продовжувалась лінія ВАПЛІТЕ. А коли і «Ярмарок» розгромлено, не хто інший, як передусім він спричинився до народження «Пролі гфронту», де так само затушковано продовжували існувати традиції й за­сади ВАПЛІТЕ. Невдачі й труднощі ніколи його не зупиняли,

—  навпаки, спонукували до активнішої дії. Досить притомле­ний тяжким життям, він, проте, не розчаровувався. Він твердо вірив у соняшне майбутнє України, лише намагався не обду­рювати себе й інших щодо сучасного її «хождіння по муках».

Так і тепер, кидаючи виклик, одночасно застерігав він, — оцей допитливий, непогамовний «м’ятежний» Микола, в яко­му завжди ми вбачали криштальне, але розіп’яте жорстокою дійсністю українське сумління.

Через кілька днів, остаточно накресливши собі план, ми рушили на села. Заводська бричка поволеньки сунулась збо- лоченим шляхом і тільки надвечір почала наближатись до першого нашого об’єкту — Гамаліївки. Ліворуч неподалець видніло ще якесь село, а на ланах, прилеглих до нього, згинці бродили людські постаті, порпались у масній квітневій гря- Зоті. Візниця пояснив, що то голодні визбирують торішнє зер- ^Но– —’ хай, мовляв, погниле, гірке, аби зерно.

Весна! Крестьянін торжествуєт, — з гіркою ж іронією

нагадав Хвильовий пушкінського вірша.

Цей рядок любив він часто наводити в глузливому тоні, міняючи залежно від нори року початкове слово, навіть мо­тив для нього дібрав характерно-московський. Але мені спа­ли на думку зовсім інші улюблені його рядки з Горація, бо я вже помітив, що в ньому накипає гнів:

—  «В годину розпачу умій себе тримати і в хвилі радості заховуй супокій»…

Микола мовчав, спустивши голову. Потім, зітхнувши, прокидаючись з гризотної задуми, додав:

—  Так. гак… «однаково прийдеться умирати — о, Деллію коханий мій!».

В надвечірній степовій тиші лунко чвакали копита коней, засмоктувані гливкою багнюкою, і тороплено кляхкотіли, захлинались колеса. Дорога, посмугована коліями, де в слідах шин стояла вода, бралась легеньким рожевим відтінком. За­ходило сонце, кипіло в розпаношеній навалі хмар, окрайці яких займались і тліли, роздимлюючись на небо злотаво-по- пелястою млою. Такі хвилини в природі навівають відчуття стихійних зрушень, щось близьке до кінця світу.

—  А помирати, мабуть, не страшно. Як ви думаєте?—спи­тав Хвильовий.

—  Залежить, бачте, від обставин. Я, правда, кілька разів стояв перед смертю, але… як би це вам точніше сказати?., не встиг злякатись, бо думав тільки про життя. Вся істота була змобілізована й запаморочена тільки цим одним прагненням.

—   Ну, да. Коли смерть підкрадається зненацька — інша річ. А коли ні? — і він ближче прихилився до мене: — Поми­рати, друже мій, все ж гаки страшно. Будьмо чесні, маймо мужність признатися. Все ж таки помирати дуже страшно.

Сказавши це. чомусь засум’ятився, сіпнув, за звичкою, плечима, торкнув пучками носа, мовби муху зганяв. Видко, був незадоволений на самого себе. І, щоб перемінити тему розмови, вернув до староримських поетів, перекладених Зе- ровим. Піднесено вихваляв Зерова, далі звів мову до епохи Відродження, перехопився згодом до «азіятського ренесан­су», гостро критикуючи сучасність.

Гамаліївська сільрада була вже телефоном попереджена про наш приїзд. Нам дали окрему кімнату в просторій хаті селя- нина-садівника. Хазяїн по першому ж слові накинувся на нас із жадібними запитаннями про Харків, про заходи уряду супро­ти голоду. Цей літній досвідчений і заповзятливий чолов’яга зумів якось заціліти з родиною, навіть коровчину зберіг. Тож і ночував у хліві, добре озброєний і міцно забарикадований, готовий до боротьби на життя і смерть, мов той давній степо­вик на відрубному хуторі. З його власної розповіді стало ясно, що вже три чверті села нема. А коли ми пізнього вечора вий­шли у двір, вразила нас цілковита темрява і надзвичайна тиша. Давно зужито останню краплю гасу, давно з’їдено всіх кіщок і собак. Не село бовваніло перед нами, а німотне гробовище, де частково ще затримались живі мерці.

Другого дня бачили ми, як ці тіні людей, що хиталися од вітру (переважно жінки), працювали в полі. Вони орали й сія­ли, використовуючи здебільшого корів, таких же висохлих, нужденних, як і хазяї. Вони самі впрягались, заступаючи ху­добу, одбуваючи незаслужену каторгу, — і в цьому був не­свідомий, але кричущий протест. Рештками зусиль мужньо хапались вони за життя, — і в цьому був своєрідний героїзм, дивовижна українська життєздатність.

Ми ходили по хагах, допитувались, додивлялись. Ми чули.

—  Господи, за що Ти борешся зі мною?

І ми бачили, як він і вона свідомо повагом лягали поруч на полу або на печі, з понурим викликом заплющували очі, ждучи кінця.

Потім довгими самотніми вечорами ми ділилися з Мико­лою нашими спостереженнями й думками, що раз у раз вихо­дили далеко за межі дня. Але двома-трьома словами це не скажеш. Доведеться колись окремо розповісти про ті неза­бутні вечори в Гамаліївці.

Я несподівано захворів. Перші кілька днів кріпився, по­мовчував, однак хвороба силоміць валила мене і врешті зовсім повалила. Хвильовий заметушився, почав телефонувати до цукроварні й до Лохвнці, вимагаючи швидкої допомоги. На жаль, дороги занадто розкисли й попсувались, під’їхати до нашого села, відмежованого, як острів, було нелегко. Але через півтори доби ледве притяглось із цукроварні вантажне авто і лікар, що приїхав ним, одразу виявив у мене плямис­тий тиф. Десь на вокзалах, у стискові й бруді закралась ця серйозна загроза. Але я постарався сприйняти її спокійно, — принаймні, знав уже, що саме зі мною діється і що діяти тре­ба. Та зовсім інакше поставився Микола. На взір він теж на­магався бути спокійним, проте цього разу не щастило йому довершити витримку, так наче захворів він. а не я. Він по­спішно шепотівся з лікарем у кухні, сновигав безладно по кімнаті, присідав обережненько на моє ліжко, поправляв без потреби постіль, доторкався до мене лагідно з виразом ніби провинним і водночас дуже співчутливим. Сильна людина і материнська ласкавість — це поєднувалось незвично, звуча­ло трепетно, діймало зворушливо.

—  Нічого, Миколо. Я виживу, — сказав я просто.

—  От і правильно! — обняв він мене, злегка стиснув.

Була думка виїхати зранку, але він закомандував рушати

негайно, дарма що заходила ніч і пускався дощ. Нема ради, раз він так хотів, тим більше, що тут уже подав переконливі

Ще не встиг я зібрати як слід своїх думок, коли це скрад­ливо прочинилися двері і навшпиньках увійшли Хвильовий, Бичок, лікар, санітарка. Лікарський огляд скінчився виснов­ком, що стан мій досить задовільний. Вирішили сьогодні ж перевезти мене до лохвицької лікарні, де умови під кожним поглядом були кращі.

Всі незабаром зникли, крім Хвильового. Він щільніше за­чинив двері, наблизився до ліжка. Він був чисто поголений, але блідий — цілу ніч не спав. З непохапливих закінчених рухів, із добре вже знаного скупченого виразу було видко, що вчорашнє сум’яття геть одлетіло, що він остаточно опа­нував себе, підтягнувся, став над ситуацією. Він поклав мені руку на чоло й спитав:

—   Як чуєтесь? Лікар лікарем, але як ви самі, по правді кажучи, себе почуваєте?

—  Погано. Морально погано. Бо коли б не я… коли б я не підбив вас на цю спільну подорож, не мали б ви тепер клопо­ту й працювали б собі…

—   Не смійте, — гукнув він, насупившись, і затулив мені рота. — Не смійте, якщо ви справді друг.

І він докірливо похитав головою, суворо по-батьківсько­му погрозив мені пальцем. Нє питаючи, діловито оглянув мій одяг, вийняв портфельку з документами та грішми. Докумен­ти акуратно склав, зробив окремо їхній список, Гроші точно порахував і додав пачку своїх власних.

—  Та що ви? — спробував я заперечити.

—        Все в порядку, — владно перебив він і звелів мовчати.

—        Оцей список і рахунок лишаю при вас отут у кишені. А

_ Слухайте, Миколо, — попросив я підійти ближче. — Тиф, як відомо, річ досить вередлива, лукава- Отже, на всяк випадок, коли б сталася зі мною неприємність… — і я корот­ко висловив свої побажання, що слід було б зробити з моїми творами, де і як мене поховати.

—  Злякався, значить? Ех, ти!.. А ще запевняв: не страшно.

Він примружився з такою убивчою іронією, що я мимо­волі знітився, відчув себе ніяково. Найбільше вразило мене оце «ти», бо з приятелями своїми (навіть з найбільшим дру­гом Мишком Яловим) він завжди був тільки на «ви».

—   Значить, так… запам’ятаємо, значить.. Але тепер слу­хайте ви, Аркашо: яке ви маєте право помирати? Га? Хто вам на це дозволив? Ні, я цілком серйозно кажу. Хіба ми вам доз­волили? Нічого подібного! Отже, примиріться й готуйтесь далі жити. Померти, друже, це — найпростіша, найлегша справа. Це кожний може. А от жити наперекір всьому —(Це вже щось інше. Жити й боротись — це вже чогось варте. А ще в наших умовах жити й боротись — о! це, запевняю вас, якоюсь мірою заслуга.

Він пересмикнув плечима, почав ходити по кімнаті, чим­раз енергійніше жестикулюючи, переймаючись завзяттям, що позначалось передусім в очах, у великих, многомовних, пло­менистих очах.

—         Правда, — зупинився він на хвилинку застережливо,

—        бувають випадки, хоч і досить рідкі, коли смерть заслуго­вує на виправдання. Це — коли всім і тобі самому цілком ясно, що актом смерті можеш зробити для свого народу щось більше, ніж присутністю в житті. Такі випадки, повторюю, можуть бути, але тільки окремі випадки. І смерть твоя — не смерть звичайного обивателя, якогось там міщанина, — по­винна бути конче цілеспрямована. Розумієте? Ми не залежи­мо від себе. Якщо ми справді ідейні, чесні, віддані справі люди, то ми не маємо права вільно розпорядитися навіть нашою смертю. Все залежить від того, що нам скаже, що прирече

Слова йшли на мене, як невідступна сила. Слова відчутно лягали на серце.

Я їх сприймав із задоволенням, дедалі більше упокорюва­ний значливим змістом, якимсь гіпнотизуючим впливом.

Я вже не сумнівався, що ця хвороба — тільки тяжка при­года на моєму шляху і що я, хоч би там що, а не помру.

—  А ще ви мусите жити тому, — загадково, змовно нахи­лився наді мною Микола, — що не все між нами сказано. Є одна дуже важлива річ. Є одна таємниця. Пізнавши її, пізнаєте особливо глибоко суть і доцільність вашого існування. Я тільки, на жаль, не можу зараз її одкрити. Не можу — цілком природно. А видужаєте — скажу.

Це було наприкінці квітня. Через два тижні він застрелив­ся.