Я тоді була з своїм народом,

Там, де мій народ, на лихо, був.

1961

Замість передмови

У страхітливі роки єжовщини я простояла сімнадцять місяців у в язничних чергах у Ленінграді. Одного разу хтось «упізнав» мене. Тоді жінка з голубими губами, яка стояла за мною і яка, звісно, ні­коли в житті не чула мого імені, спам’яталася від заціпеніння, що ним усі ми були скуті, і запитала мене на вухо (там усі розмовляли пошепки):

—  А це ви можете описати?

І я сказала:

—  Можу.

Тоді щось схоже на посмішку промайнуло тим, що колись було її обличчям.

1 квітня 1957

Ленінград

У такому горі никнуть гори.

Кам’яніє тікищем ріка.

Незворушні лиш в’язниць затвори,

Поза ними «каторжанські нори»

І журба, як смерть, гірка.

Ще для когось, може, віє легіт,

Ніжне сонце за Неву спада —

Ми не знаєм, будневі підлеглі,

Чуєм лиш ключів іржавий скрегіт Та важкий державний крок солдат. Дзвонять нам заутрені зловіщі.

Брук столичний одичів, знімів. Збіжимось — мерці од нас живішії Сонце низько, та Нева у вічі Зблискує надією в імлі.

Врешті — вирок… Сльози рятували: Назавжди відрізнена од всіх,

Мов на площі — навзнак — зґвалтували, Пси у підворітні недорвали, —

Йдеш, немов сновида… В мертвий світ… Де тепер сестриці безталанні Двох моїх осатанілих літ?

Сніг сибірськии, може, їм востаннє Шелестить з-під місяця й не тане?

Всім їм шлю прощальний свій привіт.

Березень 1940

Вступ

Це було в ті часи, як всміхався Тільки мрець: розквитався — і рад. Наче зайвий доважок, гойдався При в’язницях своїх Ленінград.

А коли, одурілі від муки,

Уже ткалися в’язнів полки, їм уривчасту пісню розлуки Паровозні ридали гудки.

Зорі смерті стояли над нами,

І безвинна судомилась Русь Під кривавими каблуками І під шинами чорних «марусь».

Забирали тебе на світанку,

Мов на цвинтар, тебе провела.

Плачуть діти тобі наостанку.

На божниці свіча опливла.

На устах твоїх — крига ікони, Смертний піт на чолі… Смертна мить… Як стрілецькі знеславлені жони,

Під Кремлем буду вити і вить!

Осінь 1935 Москва

IV

Уявити б тобі, насмішнице,

Чарівнице в своїм гурті, Царськосільська весела грішнице,

Що тобі судилось в житті —

Під Хрестами, із передачею,

Дням і чергам втративши лік,

І твоєю сльозою гарячою Новорічний скипається лід.

Осокір в’язничний гойдається,

Ні шелесне, а скільки там Безневинних доль обривається…

VII Вирок

І діждала слова кам’яного,

Придавило груди, ще живі.

Що ж, була готова я до всього.

Здужаю і владу слів.

Нині в мене днина клопітлива:

Треба вбити пам’ять і любов,

Треба, щоб душа закам’яніла,

Треба вивчитися жити знов.

Що ж бо інше? Літо палко шепче,

Ніби свято за вікном гуде.

Здавна я передчувала все це —

Дім осиротілий, світлий день.

Літо 1939

Не ридай Мене, Мати, бо гробе зрящи

І

Хор янгольський великий час возславив,

Небесна твердь отверзлася вогнем.

Вітцю сказав: «Пощо Мене зоставив!*

А матері: «О, не ридай Мене…*

2

Магдалина билася, ридала,

Любий учень в горі кам’янів,

Лиш на Матір, що, німа, стояла,

Аніхто поглянути не смів.

Епілог

1

Пізнала все: які спадають лиця,

Який з-під вік тече липучий страх,

Які страшні, незгойні запеклися
Клинописи страждання на щоках,

Який вівсяні і смолисті скроні
Зненацька осипає срібний сніг,

Догідно кривляться вуста безкровні,

Пересипає страх сухенький сміх.

Не милосердя лиш собі одній,

Для всіх благаю, хто стояв зі мною
Під люті стужі і в липневі дні
Під красною осліплою стіною.

2

Надходить урочистий для помину час
Я бачу, я чую, вчуваю всіх вас:

І ту, що надсил до кватирки тяглась,

І ту, що недовго топтатиме ряст.

І ту, що легеньким волоссям — як цш
Стріпнула: + Ходжу, як додому, сюди!*

Хотіла б згадати я всі імена,

Та віднято список, а де він хто зна?

Широкий покровець зіткала я всім Із бідних, у них же підслуханих слів.

Коли ж мені стиснуть змордований рот Яким прокричав стомільйонний народ, Хтось, може, нівроку згадає мене,

На проводи тихо мене пом’яне.

Якщо ж у вітчизні, у нашій, трудній, Поставити пам’ятник схочуть мені.

Я згодна, але заповіту мого Не руште: край моря не ставте його,

Де я народилась, де сонце й пісок: Останній урвався із морем зв’язок,

Ні в царськім саду, при таємному пні,

Де постать дівоча ще мріє мені.

Поставте ось тут, де я триста годин Стояла й замок не відкривсь ні один. Ось тут, бо і в смерті спасенній боюсь Забути про гуркіт зловісних «марусь». Про двері, розчахнуті нагло у двір,

Про жінку, що вила, мов ранений звір. Нехай мені з бронзових мертвих повік,

Як сльози, підталин покрапує сніг,

І голуб в’язничний туркоче в імлі,

І тихо Невою ідуть кораблі.

Березень 1940 Переклад В. Затуливітра