«Художник — той, хто створює прекрасне.

І • • •

‘Гой, хто в прекрасному бачить погане, — людина зіпсута і до того «і зіпсутість не робить її привабливою. Це великий гріх.

Той, хто здатний в прекрасному узріти його високе значення, — н юдина культурна. Вона не безнадійна.

Але обранець — той, хто в прекрасному бачить лише одне: Красу.

Немає книг моральних чи аморальних. Є книги добре написані ибо написані погано. От і все.

Художник не прагне чогось доводити. … Художник не мораліст.

…По суті, Мистецтво — свічадо, яке віддзеркалює того, хто в ньо­го вдивляється, та аж ніяк не життя.

…Будь-яке мистецтво цілковито марне».

РОЗДІЛ І

Літнього сонячного дня талановитий художник Безіл Холлуорд у гиоїй майстерні завершує нове творіння. За роботою спостерігає його друг лорд Генрі Воттон, епікуреєць і гедоніст, людина часом цинічна, проте надзвичайно дотепна, із своєю власною філософією, «Принц Парадоксів». Безіл малює портрет юнака, з яким нещодавно позна- ІІомився. Він перебуває в цілковитому захопленні від свого нового ішпйомого, від його молодості, краси і чистоти його серця. Наразі Холлуорд створює найкращу свою картину, і його друг радо з цим по­годжується. Генрі радить відіслати цей шедевр на виставку, та Безіл иідмовляється: «Я вклав у нього надто багато себе… Я мимоволі ви- I жзив у цьому портреті ту незбагненну закоханість художника… В це полотно я вклав вельми багато душі…» — пояснює він. Художник оповідає лорду Генрі про своє знайомство з цим юнаком, про його не- іиювимий вплив, що допоміг Безілу «вперше побачити в звичайному лісовому пейзажі диво», яке той завжди шукав і не міг знайти. Аж ось лакей доповідає шзо прихід Доріана Грея — саме так звуть цього юнака. Лорд Генрі хоче будь-що познайомитись з цим незвичайним хлопцем, але Холлуорд застерігає його: «Доріан Грей — мій найкра­щий друг. У нього відкрита і світла душа… Дивися, Гаррі, не зіпсуй його! Твій вплив був би згубний для нього». Та лорд Генрі тільки за­сміявся і потяг Холлуорда в дім.

РОЗДІЛ II

Розповідаючи про красу Доріана Грея, Безіл не перебільшуваї Лорд Генр зауважив не тільки зовнішню красу Доріана, але й щі рість і чистоту юності. У короткій бесіді Воттон висловлює думі щодо шв< , на и го погляд, добродійності такого вродливого юнака! Дивлячись на Доріана, «легко було повірити, що життя ще нічим ні забруднило цієї молодої душі». Холлуорд виглядає стурбовано, хочрі якомога швидше закінчити портрет, навіть просить піти лорда Ген­рі, та на прохання Доріана (якому нудно довго мовчати під час робі ти) той лишається. Сказане лордом Воттоном якось збентежило Дорі-. ана. Безіл, малюючи його, навіть відзначає новий вираз обличчя, дЛ того юнакові не притаманний. Розмова триває. Воттон говорить пп те, що хвилює юнака, викликає заперечення, про спокуси, бажанні насолоду: «Єдиний спосіб позбутися спокуси — поступитися їй* між іншим розмірковує лорд Генрі. Та із найбільшим запалом він го| ворить про Красу: «…Краса — один із видів Генія, вона ще вища ві_ Генія бо не потребує розуміння». За словами лорда Генрі, ДоріановЦ дании справжній дар богів — краса і молодість, та з часом вони знші нуть, залишивши по собі тільки згадки про колишні перемоги, приІ

–           асті 1 спокуси, яким не посміли поступитися. «Молодість! Моле дість. У світі нема нічого ціннішого!» – вигукує лорд Генрі, і його І слова глибоко западаються в душу Доріанові. Аж ось Холлуорд клні че подивитись на портрет, Доріан ніби вперше усвідомлює свою краї су. 1а йому здається, що роки тільки забиратимуть у нього вроду! формуючи душу, спотворюватимуть його тіло. І колись він стане ста­рим, жалюгідним та страшним. Ця думка вражає юнака, а очі його туманяться сльозами. «Ех, коли б могло бути навпаки! Коли б старів цей портрет, а я назавжди залишився молодим! За це… за це я від® би все на світі. …Душу віддав би за це!» — вигукує Доріан.

На запрошення лорда Генрі Доріан погоджується піти із ним до

театру, хоча Безіл майже благає його залишитись. Коли гості пішли

художник важко опустився на диван. З його обличчя було видно як йому боляче.

РОЗДІЛ III

Другого дня лорд Генрі вийшов з дому, аби відвідати свого дядь­ка лорда Фермера. «До вас я прийшов не з приводу грошей, а по відо­мості. Зрозуміло, не по корисні: по некорисні», – сказав лорд Генрі! дядькові.. ін хотів дізнатися про Доріана Грея, його батьків, історію його родини… «Онук Келсо! — вигукнув старий лорд. — Як же як же, я добре знав його матір…» І він оповів лорду Генрі про матір До-

І лорд Генрі, який обожнював «перевіряти силу свого впливу на іншу /іюдину», вирішив остаточно підкорити Доріана.

Вибачившись за запізнення на сніданок, Генрі Воттон приєднався до гостей, обвівши їх очима і зауваживши привітний погляд Доріана Грея. Разом з усіма він обговорював за столом нову «моду» одружу- іштись з американками, доброчинність, якою займалася його тітонь­ки… Він блискучо імпровізував, жонглював думками і фразами, ви­кладаючи свої незвичайні теорії, і всі гості залишилися в захваті від його дотепів. Після того він вирушив у парк, на прохання Доріана и:іявши його з собою.

РОЗДІЛ IV

Місяць по тому Доріан сидів в бібліотеці лорда Генрі, чекаючи на нього. Тим часом до кімнати увійшла дружина лорда Генрі, дивна жінка з високим і різким голосом. «Усе вбрання цієї дивної жінки мало такий вигляд, неначе воно було задумане в припадку безумства і надягнене під час бурі», крім того «вона нагадувала райського пта­ха, який всю ніч пробув під дощем». Аж ось повернувся і лорд Генрі. І Доріан розповів йому про свою закоханість, юнак покохав актри­су («Досить банальний початок», — зауважив на це лорд Генрі) на ім’я Сибіла Вейн. Доріан Грей із захопленням розповідав про актор­ський талант Сибіли, «Вона геній!» — вигукував юнак. «Мій хлоп­чику, жінки не бувають геніями. Вони — декоративна стать», — по­смішкою відповідав лорд Генрі, додаючи, що за роки своїх життєвих спостережень він дійшов висновку, що всі жінки поділяються на на­фарбованих і ненафарбованих. Та Доріан був сповнений почуттями і оповідав історію свого знайомства з Сибілою Вейн. Тижнів зо три тому юнак блукав Лондоном, не знаючи, чого шукає, і згадуючи сло­на лорда Генрі: «Справжній секрет щастя — в шуканні краси». До­ріан зайшов до жалюгідного театру, якого досі й не бачив. Перейма-

151

РОЗДІЛ V

«Мамо, мамо, яка я щаслива!» — вигукувала Сибіла Вейн, при­тискаючись до матері. Матір Сибіли Вейн, жінка з втомленим та змарнілим обличчям, також була актрисою. Вона сиділа посеред вбо- . гої вітальні і, дивлячись на закохану дочку, говорила, що ліпше Си- ; білі думати зараз про театр й не слід забувати про розсудливість та обережність, втім якщо цей молодик багатий, можна подумати і про і шлюб… Проте Сибіла не чула слів матері, цілком поглинена своїми мріями. Тим часом до кімнати увійшов брат Сибіли — Джеймс, кре- і мезний і дещо недоладний хлопець, який цього дня відпливав до Ав- : стралії моряком. Він щиро сподівався, що більш не повернеться до осоружного йому Лондона, тож заповідав матері гарно дивитися за | Сибілою, занепокоєний її новим знайомством. У парку, куди вони | з сестрою вирушили погуляти на прощання, повз них промайнув екіпаж Доріана, та Джеймс не розгледів його: «…Шкода, — сказав він. — Тому що, коли він образить тебе, присягаюся Богом, я відшу­каю і вб’ю його». Джеймс вигукнув ці слова з таким почуттям, що Си­біла подивилась на брата з острахом, а люди навколо почали озирати- ! ся. У брудному занедбаному будинку, де вони жили, брат із сестрою попрощалися в кімнаті Сибіли, де та відпочивала перед виставою. Сівши поряд з матір’ю за злиденний обід, Джеймс поставив жінці пи­тання, яке довгий час мучило його, — чи була його мати одружена з батьком? Місіс Вейн глибоко зітхнула і відповіла: «Ні». «Зрештою мені все одно. Але ти дивися, щоб із Сибілою не сталося так само!» — вигукнув Джеймс. Жінка відчула принизливе відчуття сорому і ви­терла очі. Зворушений Джеймс вибачився перед матір’ю, обійняв її і повторив: «… якщо цей чоловік образить мою сестру, я дізнаюся, хто . він, розшукаю його і уб’ю як собаку. Присягаюся!» Драматичність сцени була до душі місіс Вейн, та Джеймс не став продовжувати роз- і мову. Валізи, … візник та деякі вульгарні дрібниці — і місіс Вейн і

152

РОЗДІЛ VI

Лорд Генрі зустрівся з Холлуордом в окремому кабінеті рестора­ну «Брістоль», де був сервірований обід на трьох (вони чекали на До­ріана Грея, аби потім поїхати на виставу). Тільки-но Безіл увійшов, лорд Генрі повідомив йому новину: Доріан Грей збирається одру­житись із якоюсь актрискою. Художник здригнувся і спохмурнів: «Щось мені не віриться. Доріан не такий нерозсудливий», — сказав пін. Та лорд Генрі з посмішкою відповів йому одним зі своїх влучних мфоризмів. Безіла лякав такий необачний та раптовий шлюб: «Хоч Г>и це виявилась хороша дівчина!» — зітхав він. «Чи хороша вона дів­чина? Вона — красуня, а це набагато важливіше, — відповідав лорд Генрі Воттон. — …Сподіваюсь, що Доріан, одружившись із цією дів­чиною, буде півроку пристрасно обожнювати її, а потім зненацька за­кохається в іншу. Тоді буде вельми цікаво спостерігати за ним, —до­дав він». Безіл не поділяв думок друга. Аж ось з’явився і сам Доріан, пін розказав, якою дивовижною була його кохана у вчорашній виста- ні, як говорив з нею за кулісами і навіть отримав від неї незабутній поцілунок. Безіл щиро побажав Доріанові щастя, лорд Генрі ж, як :іавжди, говорив як невиправний цинік. «Коли Сибіла зі мною, я со­ромлюся всього того, чого ви, Гаррі, навчили мене, і стаю зовсім ін­шим. Так, від одного дотика її руки я забуваю вас і ваші захоплюючі, пле отруйливі і хибні теорії», — говорив Доріан, очі якого горіли від радості і захоплення, а сам він здавався навдивовижу красивим. Дру­зі вирушили до театру. Безіл, їдучи у кебі за екіпажем лорда Генрі, розумів, що вже ніколи Доріан Грей не буде для нього тим, ким був.

І художникові здавалось, що сам він постарів на багато років.

РОЗДІЛ VII

Театр, до якого прибули друзі, був переповнений, в партері голос­но і різко сміялися якісь жінки, в буфеті пили, на гальорці сиділа не надто культурна публіка. Заграв нікудишній оркестр. За чверть години на сцені з’явилася Сибіла Вейн в ролі Джульєтти. Публіка голосно аплодувала їй, Безіл був зачарований її красою, навіть лорд Генрі визнав, що не бачив чарівнішої дівчини, Доріан сидів, не зво­дячи очей з коханої. Аж ось вона вимовила перші слова Джульєт­ти до Ромео, її голос був чарівний, проте на диво байдужим, реплі­ки фальшивими і неживими. Доріан зблід, проте всі чекали сцени на балконі, за якою можна було б оцінити талант дівчини. Вона була

153

™^{М ЩЄ?}*              ^ ^ВІН‘ ^{Та СЄРЦЄ} *°^рІана Розривалое^Н_ь:

“ кГи Лоп °?^ИН‘                                            ^{закінчилас}ь при майже порожній

Шоки я _ва?Г ^{ПРИИШОВ Д}° ^{СИбІЛИ У вби}Р^альН“. її обличчя сяяло: Шоки я вас не знала, я жила тільки на сцені. …І сьогодні в мене не- І

мі^>сяїї^{ЗПЛЮЩИЛИСЬ} °^{ЧЬ Я П}°^баЧИЛа’ ^{що Ромео} старий, потворний І

ЇЇГ LTZ ^ВГ^{ДУ не справжнє 1 сад цей} –^{не сад}’^{а вб}°” дек о’_а:

Щї… Завдяки тобі я взнала те, що вище від мистецтва. Я спізнала

—^{Є К}°^ХаННЯ ” ^{Я Могла} зображати на сцені кохання, якоТЯ

рГо ^веп1^{МОЖУ Р}°^бИТ” ^{ЦЄ ТЄІІЄр}–^> – зізнавалась дівчиш, Доріі різко відвернувся та пробурмотів у відповідь: «Ви вбили моє кохай

н?об^^{ЖЄ РаШШЄ СибіЛа ВТІЛІ}°вала мрії всіх поетів світу, абстракт- н образи мистецтва, а наразі перетворилась на звичайну жінку До-

з?_сльЗГ^УТ ^{ШД СИбІЛИ 1 СІВ Нй ДИВаН}‘ ^{ДІВЧИна впала} йогонй

ГквТтГ Т^Та^аї?^{ЛаГаННЯМИ}‘ ^В°^{На ЛЄЖаЛа На ПІДЛОЗІ}’ ^немов Розтопта­на квітка. Та її слова здавалися Доріану безглуздо-драматичними і

лише дратували його. Він пішов і довго блукав містом ледве усв^_ом–

бібтті ’ ^{КУДИ ИДЄ}’ ^{1 пршхав} додому тільки під ранок. Проминувши бібліотеку, ВШ вже зайшов до спальні, проте побіжний погляГкі нутии ним на власний портрет, примусив його повернутись Обличчя на портре і змінилось: біля рота пролягла нова складка, що надана

ло v лГп ^{Ю Ж}°^{РСТОКОГО ви}Р^азУ‘ Доріан здригнувся і схопив дзерка­ло, у дзеркалі ж жодних змін не зауважив. Деякий час він напруже-1 но ] .змірковував, доки не згадав власні слова, сказані в майстерні Безіла він хотів, щоб страждання залишалися на обличчі портрета а сам він зберіг красу і чистоту молодості. Юнак не міг по^рГи, щ ’

оетТ                       ^{СПраВДИЛИСЯ}– ^Серце його сповнилося жалості до порт-

шити- в™^В *77″ ^{ЄКраНОМ 1 вирішив більш НІК}°ЛИ не грі­шити «Відтепер треба боротися зі спокусами. І більше не зустріча-

лордом енрі». І Доріан вирішив повернутися до Сибіли Вейн спокутувати свою провину, він постарається знову покохати її і одру­житися з нею. Здавалося, ранок розсіяв усі темні пристраст, і юні відчув слабкий відгомін колишнього кохання.

РОЗДІЛ VIII

Наступного дня Доріан прокинувся пізно. Переглядаючи ранко-

тГ_Ч;^У’ГГ^{М1ТИВ ЛИСТ ВІД Л0РДа ГЄНРІ}’ ^{Та ВІ}Д«^ЛаВ ЙОГО уб’Гне томТ тто? ^{РЄЖИТЄ ВЧОра 3}Д^{авалосл} йому далеким сном, аж рап­том він побачив екран, яким вчора власноруч затулив портрет. Він

■ иоаченнями та словами кохання. Аж ось у двері постукали, і увій­шов лорд Генрі, який повідомив, що Сибіла Вейн покінчила з собою: повертаючись з театру, вона зробила вигляд, наче щось забула, і по- міфнулась до вбиральні, де випила отруту, яку використовували для гриму. Доріан завмер від жаху, він мучився, звинувачуючи себе у гморті дівчини. «Напевно, буде слідство, і треба постаратися, щоб ви ми були замішані в цій історії. У Парижі подібні історії створюють >і юдині популярність, але в Лондоні у людей ще надто багато забобо- мііі» , говорив лорд Генрі про своє. Після тривалої розмови, піддав­шись впливу лорда Генрі, юнак, здавалося, заспокоївся. На портреті жодних змін не відбулося: напевне, звістка про самогубство Сибіли дісталася до нього раніше, ніж до самого Доріана. Тепер, після роз­мови з лордом Генрі, всі ці події здавалися юнаку тільки химерним илкінченням якоїсь п’єси. «Вічна молодість, невгамовна пристрасть, иитончена й заборонена насолода, безумство щастя і ще більш не- гпмовите безумство гріха — все буде йому дано, все він має звідати! А портрет нехай несе тягар його ганьби — оце й усе, — міркував Дорі- ян. — …Чи не все одно, що станеться з його портретом? Самому йому ніщо не загрожує, а тільки це й важливо». За годину Доріан вже був

■ опері разом із лордом Генрі.

РОЗДІЛ IX

Наступного дня прийшов Безіл Холлуорд. Дізнавшись з газет про ипі’ибель Сибіли Вейн, він вирішив підтримати Доріана, та вельми •дивувався з того, що юнак уже втішився і виглядав досить спокій­ним. Безіл навіть не одразу повірив, що Доріан був в опері минулого ■і’чора: «Доріане, це жахливо! Щось зробило вас абсолютно іншою нюдиною», говорив художник. Від звістки про самогубство Сибіли (пдже це був не просто нещасний випадок, як думав художник) Безіл мимоволі здригнувся. «Нічого в цьому немає страшного, — заперечу­                           Доріан. Це лише одна з великих романтичних трагедій нашо­го часу». Юнак попросив Холлуорда намалювати для нього Сибілу, пмо на прохання художника позувати Доріан категорично відмовив­ши. Аж ось вкрай здивований Безіл побачив портрет своєї роботи, від­сунутий у кут кімнати і затулений екраном, і захотів принаймні по­ткнути на нього. Та Доріан грубо заборонив йому це робити: юнака охопив справжній жах, що його таємниця стане комусь відомою. 06­155

0_С К А Р ВАЙЛЬ Д. Портрет Доріана ІЬея

лении митець цим юнаком. Він вклав у свій твір надто багато себеГ
тому і вирішив не виставляти його ніколи. Але тепер Безілові здавЗ
лось, що він помилявся, що почуття художника не відбиваються І
його твої нні. Зрозумівши, що Безіл не знає про здатність портре-1
змінюватися, Доріан зітхнув з полегшенням. Йому вдалося відвер»
нути митця від наміру виставляти портрет. Коли Безіл пішов, Доріа-
нові навіть стало сумно: «Щось трагічне було в такій дружбі, забарві
леній романтичною закоханістю», — думав він. І вирішив прибратЛ
портрет, боячись, що якось розкриється таємниця.

РОЗДІЛ X

Схвильований Доріан узяв в економки місіс Ліф ключ від своєї ста-
рої класної кімнати і викликав двох робітників, які мали перенести!!

туди портрет, не знімаючи з нього покривала. На якусь мить Доріан

навіть пошкодував, що не сказав Безілові правди: Безіл підтрим,

би його в боротьбі із впливом лорда Генрі і впливом його ж власної«

темпераменту. Безіл міг би врятувати його, та вже пізно — виріши]
Доріан. Тільки коли внизу затихли кроки робітників, що переносні

портрет, а двері класної були замкнені, Доріан відчув себе у безпеці.

Повернувшись до бібліотеки, він побачив газету і книгу, які надіслав
йому лорд Генрі. У газеті йому впала в очі замітка, підкреслена чер-
воним олівцем; писали, що слідство у справі Сибіли Вейн встанови-
ло смерть від нещасного випадку. Він розірвав газету і звернув увпі
гу на жовту книгу, прислану лордом Генрі. Це була дивна книга, він
ще ніколи такої не читав! То був психологічний етюд, роман без сю-L

жету. Це була отруйлива книга, здавалося, запах тютюну підіймавсі
від сторінок і дурманив мозок. Доріанові здавалося, що всі гріхи свії
ту проходять повз нього мовчазною чергою. Доріан був зачарований

цим твором. Пізніше, упродовж багатьох років Доріан не міг звіль
нитися від впливу цієї книги.

ОСКАР ВАЙЛЬД. Портрет Доріана Грея

ан

то

_ИВ

РОЗДІЛ XI

Протягом наступних багатьох років Доріан мав різні захоплення

■                   •< заняття, проте дещо залишалось в ньому незмінним. Лондоном хо- піли непевні чутки про загадковий і підозрілий спосіб життя Доріа- нїї. Проте не багато хто наважувався в них вірити: варто було тільки поглянути на нього, і всі бачили зовнішність і красу людини, якої, »дпвалось, не торкнулись бруд і жорстокість цього світу. Ключ від колишньої дитячої кімнати, де зберігався портрет, Доріан завжди носив з собою. Повернувшись пізно вночі додому, він часто заходив туди і з цікавістю і зловтіхою роздивлявся картину, тримаючи в руці іщркало. Тепер з портрета на Доріана дивився немолодий чоловік,

■                   •Оличчя якого було однаково спотворене і віком, і пороком. Часом Доріан лежав без сну і думав про те, що занапастив свою душу, проте піке бувало дуже рідко. Він влаштовував шикарні обіди для вищого оніту, в якому посів певне становище. Молодь бачила в ньому справж- яіи ідеал: поєднання культурності з витонченістю світської людини, Доріан Грей був для цих юнаків і ідеалом, і законодавцем мод. Для Доріана найпершим мистецтвом було саме Життя, він розміркову- ішм над людською історією — над роками безглуздого пуританства та моралізаторства, він погоджувався з думкою лорда Генрі про «новий і і’донізм». Певний час Доріан захоплювався католицтвом. Він, звіс­но, не збирався приймати якісь догмати віри: його вабили красиві і урочисті ритуали, парчеве вбрання священиків, спеціальні ритуаль­ні предмети, — словом, краса обрядовості цієї релігії.

В інший час Доріад захопився німецьким дарвінізмом, його ваби- ім можливість пояснювати всі почуття і порухи душі тільки особли- ІІИМИ нервовими імпульсами, функціями клітин мозку. Пізніше він находився вивчати дію запахів і навіть мріяв створити науку про їх­ній вплив на людину. Був період, коли Доріан віддався музиці, в його колекції з’явились екзотичні музичні інструменти, проте і вони ско- і»о йому набридли. Довго тривала пристрасть до коштовних каменів. Читаючи про розкішний одяг та речі, які оточували видатні постаті минулого, Доріан із сумом думав про те, як швидко час руйнує все і■; расиве. Пізніше протягом цілого року Доріан колекціонував вишив­ки, тканини і гобелени, в нього були найрозкішніші та надзвичайно рідкісні зразки, особливо його вабило церковне.вбрання, і він зібрав цілу колекцію. Всі ці захоплення допомагали Доріану відвернутись під жаху, який він часом відчував, спостерігаючи за портретом. Тем­пі чутки про життя юнака почали поширюватись ще коли йому було років з двадцять п’ять, і кількість цих пліток тільки збільшувалась: хтось говорив, що Доріана бачили в непевних брудних закладах від-

157

РОЗДІЛ XII

Напередодні свого тридцять восьмого дня народження, поверта­ючись пізно ввечері додому, Доріан Грей помітив на вулиці Безід Холлуорда, та зробив вигляд, що не впізнав його і попрямував дал^ Проте Безіл наздогнав Доріана, виявляється, художник чекав нього, та не дочекався. Безіл мав від’їжджати до Парижа на півроку,! а до того хотів побачити Доріана. Вони увійшли в дім, і Безіл розпо­чав важливу для нього розмову. Він говорив про ті темні чутки, hkJ ходять Лондоном про Доріана Грея. Він питав, чому деякі поваг люди виходять з кімнати, тільки-но туди увійде Доріан, чому близь кий друг Доріана наклав на себе руки, а інший його знайомий пяттгтД мував своє ім’я і мусить залишити Англію. Доріана бачили, коли він, | перевдягнений, виходив із найбрудніших і найнепристойніших ку­бел. За словами Холлуорда, Доріан мав на людей дивний вплив, і цеЩ вплив повсякчас був згубним. «Ви заразили їх [своїх друзів] шале­ним жаданням насолоди. І вони скотилися на дно. Це ви їх туди зі­штовхнули!» — гірко говорив Безіл. Чи правдиві всі ті плітки, що по­ширюють люди про Доріана, — думав Безіл і не знаходив відповіді.’ «Чи знаю я вас насправді? — питав він колишнього свого друга.

Я вже ставлю собі таке питання. Та щоб відповісти на нього, я мав би І побачити вашу душу…» У Доріана вирвався злий сміх, і він запропої нував Безілові втілити в Дійсність його бажання. Доріан сказав, що | веде своєрідний щоденник, і запропонував художнику піднятися ним нагору. Він повів Холлуорда до кімнати, де зберігався портрет.

РОЗДІЛ XIII

Доріан провів Безіла нагору. «То ви неодмінно хочете знати прав-І ду, Безіле?» — перепитав він. «Так», — відповів той. Доріан зірвав І

158

■                  н її багато років тому, в день створення портрета, і яке таки справ­им нося. «Я бачив в вас ідеал… Боже, кому я поклонявся! У нього очі диявола!..» — вигукнув Безіл. Свічка випала з рук Холлуорда, Дорі­ан ридав біля вікна. Та раптом його охопила злість і ненависть до ху- цс і ж пика, бо саме він створив цю картину, отже, він винний у страж- щі н нях Доріана. На скрині неподалік Доріан угледів ніж і вже за мить підскочив до Безіл а і завдав йому кілька смертельних ударів. Доріан илмкнув двері, він був навдивовиж спокійний. Він пішов униз, де за- щилв речі Холлуорда, збираючись їх потім спалити. Якийсь час До- ііііііі розмірковував, потім одягся і вийшов на вулицю, подзвонив у

■                  к і дні двері, нібито тільки повернувся додому і забув ключі. Зайшов­ши до себе в бібліотеку, Доріан довго про щось думав і, нарешті, захо­пи ися шукати адресу чоловіка, що був колись його другом.

РОЗДІЛ XIV

Наступного ранку, прокинувшись від якогось приємного сну, До- і’ііш написав два листи: один поклав до кишені, другий попросив Від­ні» >’и Аланові Кемпбелу. Цей чоловік колись був його другом, але по- гім їхня дружба різко обірвалась. Алан закінчив курс природничих имук, багато часу проводив у лабораторіях і добре знався на науці, ■окрема на хімії.

Чекаючи, Доріан намагався не думати про все, що сталося вчора,

■                  Ін .іаходився читати вірші Готьє «Емалі та камеї», його зачаровува­нії описи Венеції, та думки час від часу поверталися до мертвого тіла, що й досі лишалось нагорі. Доріан чекав на Кемпбела і дедалі силь­ніше хвилювався. Аж ось він прийшов, «суворий і вельми блідий». Чоловік і знатися не хотів із Доріаном після якихось загадкових по­дій, які поклали край їхній дружбі, але, прочитавши листа, в якому Ішлося про «питання життя чи смерті», таки приїхав. Після напру­женої паузи Доріан Грей спокійно розповів Алану про мерця, який ■мпходиться у замкненій кімнаті, і виклав суть свого прохання: треба шііібутися тіла. «Я рішуче відмовляюся мати з вами справу. Бережіть про себе свої огидні таємниці, вони мене більше не цікавлять», — рі­шуче відказав Кемпбел, не реагуючи на благання Доріана. Але той ■дмися до погроз: показав Кемпбелу загадкового листа, написаного

159

РОЗДІЛ XV

Того ж вечора Доріан гостював у леді Нарборо. Нерви його бул^ вкрай напружені, але йому вдавалося це приховувати, хіба що лорд Генрі помітив щось дивне в його поведінці. Гостей було багато, аЛ Доріан нудьгував. Лорд Генрі, як завжди, був надзвичайно дотеп­ним, і дами слухали його з цікавістю та захопленням. ОбговорюваяГ життя світу, і присутність лорда Генрі втішала Доріана. їдучи додо­му, він відчував, що страх знову повернувся. Зачинившись у бібліо­теці, Доріан спалив пальто і саквояж Холлуорда. Запах від палаючої ] шкіри був нестерпний, голова йшла обертом. Опівночі, переодягне ний у простолюдина, Доріан вийшов з дому і, сівши в кеб, назвав ку] черу якусь адресу.

РОЗДІЛ XVI

«Лікуйте душу відчуттями, а відчуття хай лікує душа» — ця фраЛ лорда Генрі постійно виникала у свідомості Доріана; чи насправді від­чуття можуть вилікувати душу? — запитував він себе. Убивці немі прощення, але можна все забути. І Доріан вирішив забути все, вбиті— минуле. їдучи в кебі крізь холодний дощ, він кусав губи, катуючиск] болісним жаданням опіуму. Грубі сварки і бійки, брудні кубла, відчайТ душний розгул, ницість злодіїв вражали уяву Доріана Грея сильніше ніж витвори мистецтва, бо давали йому забуття, отже, вони були йом] потрібні. Нарешті кеб зупинився біля якогось темного провулка, ДоЗГ ріан йшов, озираючись, і за кілька хвилин опинився в коридорі бруді ного старезного будинку. Йому в обличчя ударив задушливий запах] опіуму, і ніздрі його із насолодою затремтіли. Випадково він зустрії Адріана Синглтона, юнака зі світських кіл, який так низько впав, щі з ним і знатися ніхто не хотів. Безіл Холлуорд колись сказав Доріано| ві, що розбите життя цього юнака — справа рук Доріана Грея. ДоріаТ не міг дивитися на Синглтона без болю, тож вирішив піти в інше міс-», це. Одна з жінок хрипко закричала йому услід: «Утікає диявольська здобич! …А тобі хочеться, щоб тебе називали Прекрасний Принц, еге] ж?» На цих словах моряк, який дрімав за столом, почав шалено огля-

160

РОЗДІЛ XVII

За тиждень Доріан приймав гостей у своїй садибі Селбі-Ройял. і і’рєд гостей був і лорд Генрі, і гарненька герцогиня Монмаут, яка гостювала там зі своїм чоловіком, шістдесятирічним старим. Дорі- и 11 фліртував із нею, щось нашіптував їй за чаєм, який гості пили в •ірішжереї садиби. До їхньої розмови приєднався лорд Генрі. Саме Гледіс (герцогиня Монмаут) дала лорду Генрі прізвисько Принц Па- [імдокс. Доріан попрямував до іншого боку оранжереї вибрати у по­ди рунок герцогині кілька орхідей, і за кілька хвилин гості почули гтогін і глухий звук. Всі сполохались і перелякались. Лорд Генрі по- ппчив на підлозі непритомного Доріана. Опам’ятавшись, він з поди­мим роздивлявся на всі боки, аж тоді згадав бліде обличчя Джеймса ІІіійна, яке побачив за вікном оранжереї. Моряк стежив за ним. Не ппжаючи залишатися на самоті, Доріан за обідом був безтурботно ве- і плим. І в цій веселості було щось відчайдушне.

РОЗДІЛ XVIII

Наступні три дні Доріан не наважувався вийти з дому. Він знема- гм в від дикого страху смерті, здригаючись від найменшого шурхо­ту. Доріан думав, що обличчя Джеймса Вейна, яке він побачив крізь шибку оранжереї, може бути тільки витвором його уяви, і зрештою, нін запевнив себе в тому, що це була тільки мара. І все одно Доріан

161

РОЗДІЛ XIX

 Гаррі, _у мене на совісті надто багато тяжкч* _Грі_{хів я} випіт™ не грішити більше. І вчора вже почав творити добр^справи» – ™ ° рив Доріан Греи лорду Генрі. Він розказав йому, що вже зробив пео-Л

дінТГгв“* ^Л°                                                           Він поп,ад^УГді. “

Дівчина Гетті закохалась у нього до безтями і була готова’ втекти паі м з ним, та Доріан врятував її від безчестя, залишивши її Але лорд

££ *и™ тг^: –^{1Ви роз6шш} “^{оерце 1 так ноч}“^и

латаття в ставку, осяяному зоряним сяйвом?. Змінивши тему лст обличчям лорда Генрі. Та лорд Гвнрі „в сприйняв „і ояов.Тврйоз “