В них зір погас, уста у них змарніли.

І ледве чутно голоси бриніли.

В старім саду в зимову ніч сумну Два привиди будили давнину.

—  Ти згадуєш, як ми колись любились? Навіщо вам ті згадки знадобились?

Чи бачиш ти й тепер мене вві сні?

Чи рвешся серцем ти до мене? — Ні.

Як ми колись удвох жили щасливо, Зливаючи серця й вуста! — Можливо.

Де синь небес, де сяєво надій?

Надії ті пощезли в тьмі густій.

Отак ішли вони у ніч зимову,

І тільки місяць чув чудну розмову.

Переклад М. Лукаша