РОЗДІЛ І

♦          Останніми днями я все думав і думав про вічний день північного ніта». Я сиджу тут і думаю про хатинку, у якій жив. Час іде дуже по­пільно. Я усім задоволений. Мені тридцять років. Недавно я отримав писта, а в ньому два пташиних пера.

Я згадую, що два роки тому час плинув дуже швидко. 1855 року зі мною дещо сталося, чи, може, мені це лише здалося.

У великому білому будинку я зустрів людину, яка захопила всі мої думки. Зараз я вже не згадую про це постійно. Натомість я думаю постійно про крик морських птахів, про полювання в лісі, про ночі.

Із вікна моєї кімнати я бачив велику кількість островів і шматок моря. За хатинкою був величезний ліс. Лише в лісі душа ставала спо- иійна і могутня. Єдиним моїм другом був Езоп, мій собака, якого я потім застрелив.

Увечері після полювання тепло домашнього затишку обіймало моє тіло. Після вечері я багато разів засинав одягнений так, як був удень, і прокидався ранком від криків морських птахів. І коли, було, її дивився у віконце, я міг бачити великі білі будівлі містечка Сірі- лунда. І я дивувався, що ось я тут, у Норвегії, у хатинці біля лісу.

Багато було таких ночей.

РОЗДІЛ II

«Нехай іде дощ, виє буря — це не має значення*. Часто буває, що мпленька радість охоплює тебе, і ти ходиш щасливий від того, що со­нячний промінчик блищить на скелі.

А в інший час можна знудитися в бальній залі. «Це від того, що джерело радості чи печалі — в самій душі людини*.

Я згадую один день. Мене захопив дощ. Я зайшов у сарай. Я тихо поспівував, але без радості. Раптом Езоп нашорошив вуха. Двоє чоло­віків і дівчина забігли до мене. Вони кричали і сміялись.

Один із чоловіків був торговець Макк. Я його знав. Він навіть

■                  кось запрошував мене до себе, але я так і не зібрався.

Він відрекомендував мені маленького чорнобородого чоловіка, лі­каря, який жив біля сусідньої церкви.

Дівчина розмовляла з Езопом. Я звернув увагу на її кофтину: було мидно, що вона фарбована. Я дивився на дівчину. «Вона була висо­кою, але ще без форм, років п’ятнадцяти-шістнадцяти, з довгими ру- клми, без рукавичок*.

Ця зустріч ніяк не вплинула на мій настрій.

175

РОЗДІЛ III

«Перед моєю хатинкою стояв камінь – високий, сірий камінь!

™—-—■ • – —» -я

«А на горі, в лісі, починалося полювання. Іноді я вбивав
оудь, іноді ні…»

що-не-

«За острівками у тяжкому спокої лежало море». У тихі дні можнаі

_Г1Л коли налітав вітер, все перетво* 1 Гювалося на дим, небо і земля зливалися. І жодного голо™ ______________________________________ І

кий шт^ЄГ^{ОСЯ Н1В1}Г^1ЛЬ’^{Т1ЛЬКИ важко} гула буря над головою. Ось у та-1

Коли я ная7^{Я 3 ЯВИВ}Г ^{МаЛЄНЬКИЙ}’ ^Ч°Р^НИЙ> ^як вугілля, пароплав. I
оли я надвечір прийшов на пристань, багато людей стояли там I

і Дивилися на нежданого гостя. «Я помітив, що у ві без винятЯ

були голуб! 04!, хоча вони мало були схожі одне на одного». Молої

Д д вчина в білій хустині стояла оддалік і дивилася на мою шкіря- 1

ну куртку, на мою рушницю. Я сказав їй, що вона завжди має носити!

її ЄвоТя з;^ЯК°- ^Д° “Т ^{У ЦвЙ ,ас Д0 НЄІ}                                                                                    і »-“її

11                                                                                                           Євою. Я знав його – це був коваль. А Єва була його дочкою                                       1

стпій^ЄК^^ЬКа ^ ^{НаД ЗЄМЛЄЮ носився} холодний і непривітний на-1
. , одного ра.зу вранці сонце піднялося із-за лісу, і я беру руш-
ницю на плече в мовчазній радості.                                                                 ^{У Руш}в

РОЗДІЛ IV

У той час я стріляв усе, що хотів, – зайців, білих куріпок, тетеру-
ків і навіть морських птахів. Дні ставали довшими, а повітря – про-
—^ДВа “ У ГОР”- За версту під собою я 6а™ „Гі

вяиГ”“ ^СТШ“^{а ,0т}‘ ‘ ^{410 ТИХУ} “^{ЄЛОДІЮ води} ^ *•
ідучи вниз, Я завжди потрапляв на свою стару знайому стежин-
ку яка звивалася між дерев. «Я не поспішав – спГшити було н”и
дома ніхто не чекав на мене». Я був вільний, як володар.

РУііішшГмій^{Л1СУ1 П}°^{баЧИВ ЖІНКУ1 Чоловіка}‘ ^Во™Розглядали мою
пя™ 1                    ^компас’ ^ши ягдташ. Я запросив їх до себе, і вони обі- I

цяли колись приити.

«Ось уже й вечір, я прийшов додому, розвів вогонь, приготував I
птицю і поїв. Завтра теж буде день…»

♦              Так пройшло багато днів».

я гуляв і дивився, як настає весна. Все змінювалося. Я приходи» I
ГмГшЇ2’„^ЛТ* ^{ЗЄШМ бУ}“ ^ВИТОЛТ“^{На лвд}““- приходили сюди I

мішками збіжжя на спині, і тут їм його мололи.

Чи писати мені далі? Ні, ні. Хіба :

доволення.

176

Весна прийшла, мабуть, і до мене. Іноді моя кров стукала так го- чосно, ніби я чув кроки. Одного разу до мене в гості прийшли іомфру¹ I^і цварда і кульгавий лікар. Я розповів їм, які в цьому лісі водяться нііірі і яку дичину не можна вбивати.

Лікар побачив «на моїй порохівниці фігуру Пана і став розповіда­ні мені про Пана».

Едварда почала розповідати мені про англійця, який минулого року жив у моїй хатинці і часто обідав у них. Вона запросила мене в юсті, і, слухаючи її, я раптом відчув, як щось торкнулося мого сер­ия. «“Це від весни і світлого дня”, — подумав я потім, згадавши це».

Ми ще трохи поговорили про англійця і домовилися поїхати на човні оглянути місця, де сушилася риба.

Провівши гостей, я сів лаштувати рибальські гачки й сітку. Дивні думки роїлися в моїй голові. Я згадував обличчя і шию, великі вогня­ні вуста Едварди, «дівочий вираз її великого пальця викликав у мені ніжність…».

Мені спало на думку, що я міг би зараз піти до Едварди і попроси­ти шовкових ниток для моєї сітки. Я вже вийшов за двері, але раптом ш адав, що в моїй коробці є нитки, навіть більше, ніж потрібно.

Я ввійшов до хатинки і відчув, що ніби хтось сторонній уже є гам.

РОЗДІЛ V

Два дні я не ходив на полювання. Я сидів дома, поки було що юти.

На третій день я пішов на полювання.

За три дні я не бачив жодної людини. «Я думав: може, я зустріну ісого-небудь сьогодні… Над землею стояла тиша… Увесь ліс завмер під захоплення». Я пізнаю місця, по яких проходжу. «Дерева і ка­міння стоять, як і раніше, самотньо, листя шурхотить під моїми но­гами».

Я бачу внизу під собою річку і маленький млин, який працює. Я біжу на галявину, але там усе тихо.

Я спустився в Сірілунд, і пан Макк радо прийняв мене і запросив провести в них вечір.

Іомфру (норв.) — звертання до дівчини.

РОЗДІЛ VI

«Мені здається, що я можу трішки читати в душах людей… Н сидить у кімнаті декілька чоловіків, декілька жінок і я, і мені зда ється, що я бачу, що відбувається в душах цих людей і що вони дума ють про мене».

Я провів увесь вечір у пана Макка. Ми грали в карти і пили піс ля вечері. Хазяїн показував мені лампи, розповідав про свого дідуся який отримав із рук самого Карла Йоганна шпильку із коштовним каменем.

Я подивився на Едварду, і раптом вона здалася мені негарною.

Гості розійшлися. Ми з хазяїном ще поговорили про нову вивіску яку він збирався повісити на магазин, про залізницю, про першу тр леграфну лінію, про пасьянси, які виходять, якщо трішки підігра ти собі.

Пан Макк пішов проводжати мене. На роздоріжжі він почав спе­речатися зі мною, що стежкою побіля кузні йти ближче до моєї ха тинки. Ми пішли кожен своєю дорогою, домовившись зустрітися біля хатинки. Я не поспішав. Коли прийшов до ґанку, то побачив, що пан Макк уже там. Я зрозумів, що він і тут надурив.

РОЗДІЛ VII

* Моїми єдиними друзями були ліс і море». Я був сам і часто дзве­нів мідяками, щоб порушити тишу. «Я думав: що, якби зараз при йшли Дідеріх та Ізелінда».

Вночі мені здавалося, що на дереві сидить Пан, поглядає на мене, і все дерево гойдається від його притишеного сміху.

«Я не спав три ночі, я все думав про Дідеріха та Ізелінду». Ось вони підходять до дерева. Ізелінда просить мене застібнути їй череви­ки. Вона зовсім гола і прекрасна.

Через годину вона говорить, майже торкаючись моїх вуст, що їй треба йти. А із-за дерева виходить Дідеріх і говорить, що все бачив. Ізелінда голосно сміється, і її веселий сміх заповнює увесь ліс. «Вона йде, весела і гріховна з голови до ніг».

Була ніч. З’явилася дівчина, вона плела шкарпетку і наспівувала щось. Я зупинив її, спитав, як її звуть і скільки їй років. Дівчина ска­зала, що звуть її Генрієтта і їй уже дев’ятнадцять років.

Я залишився з нею до ранку.

РОЗДІЛ VIII

Ми говорили з Едвардою. Я розповідав їй про море, ліс, квіти, тра­ви, птахів. Находив дощ, і я хотів прощатися, але Едварда зупинила 178

Я став розповідати про полювання на куріпок, про свої бажання, про враження від природи. Едварда так уважно слухала, що переста­єш контролювати себе. «Обличчя її стало некрасивим і дурнуватим, нижня губа зовсім відвисла».

Почався дощ, і вона пішла. Я не став її проводжати, а пішов до ііоєї хатинки. Раптом вона наздогнала мене і стала говорити про по- шдку на човні до сушильні.

Коли вона пішла, я звернув увагу на її красиві, мокрі до колін ноги у стоптаних черевиках.

Пам’ятаю ще один день. Я в компанії молодих чоловіків і жінок і ідпю в човен. Ми висаджуємося на галявині, розпаковуємо корзини ,і їжею і пляшками вина. «Світлі плаття, голубі очі, море, білі вітри­ни. Ми трішки поспівали.

І щоки розчервонілися».

За годину Мої думки повні радості. Одна жінка розпитує у мене про мою хатинку, і я запрошую її в гості. Друга розпитує, чи був я рниіше у них на півночі, і я розповідаю, що часто милуюся лісом, мо­ром, горами, а тому знаю про природу все.

Раптом до мене підходить Едварда, обнімає за шию і цілує в губи.

• • Це нічого не значить. Мені просто захотілося це зробити», — гово­рить вона.

З другого кінця острова чується голос пана Макка, і я з радістю ро­зумію, що він нічого не бачив.

Коли пізніше ми стали грати у своїх сусідів, то Едварда голосно за- ннила, що буде бігати тільки за лейтенантом Гланом (за мною). Я був іОентежений її сміливістю.

«Вночі я чув, як Езоп піднявся із свого кутка і загарчав. Коли пранці я вийшов із хатинки, то на траві побачив сліди людини».

«Вона йшла назустріч, …обличчя її сяяло». Вона радісно розпові- н», що вночі приходила до хатинки і намагалася ступати тихо-тихо. «Я ще раз була поблизу вас. Я люблю вас».

РОЗДІЛ IX

Зараз ця пригода лише забавляє мене, а два роки тому я бачився .і нею щодня то біля млина, то на дорозі, навіть у моїй хатинці. Усе в ній викликало мою ніжність. Вона говорила, що коли підходить до мене, у неї холодок біжить по спині, і я легенько плескав її по спині. Н був вдячний їй за кохання до мене, за доброту. Едварда зізнавала­ся, що не думає ні про кого і любить мене усім серцем.

РОЗДІЛ X

«Літні ночі, і тиха вода, і безкінечно тихий ліс. Міль і нічні мет лики летять у моє вікно і сідають на білу порохівницю на стіні. Мег здається, що деякі з них схожі на маленькі квіточки.

Я виходжу з хатинки. Тихо. Повітря світиться від метеликів. Там на лісовій галявин!, зацвіли кущі глоду, розпустилася квітками ди гвоздика. Я не бачу їх, але відчуваю запах кожної квітки.

По дорозі йде Едварда. Я кидаюся їй в ноги, обнімаю коліна і про стекьке платтячко. Я безсилий від щастя. Я розповідаю їй, що дякї- квітам, деревам за те, що вона є, що вона здорова.

лас^й¹ тіт^{На М ЯКУ Траву}’„^{і Едварда сказал}а, що одна подруга зізна лася[їй, що ловить кожнии мій погляд. Я спитав ім’я цієї дівчини але Едварда не сказала.                                                                                                                                Дівчини,

Далі мова зайшла про те, що батько Едварди їде у справах у Росію

оді ми влаштуємо бенкет. Вона кинулася мені на шию. Вона диви лася на мене зачарованим поглядом.

Настав ранок, і я провів Едварду до дороги.

РОЗДІЛ XI

*Г^{ТЬ П}’^^НИТЬ– ^{Я СТ}Р^ІЛЯЮ> і звук пострілу пливе над морем і гри­мить у вухах безсонного рульового.                                                                                                                                                |

Я рахував час за ночами. Іноді наставала ніч, а Едварда не при­ходила. «Одного разу вона не прийшла дві ночі підряд…» Але потім

промГ^ИШт^{а 1} “”Т’ ^Щ° ^{3бИРаЛЙ бйТЬКа В Д0Р0ГУ}‘ ^{Вона пам}’яталя

про мене. «Тоді все добре».

РОЗДІЛ XII

«Два човни були спущені на воду, і ми розташувалися в них. Ми| співали і розмовляли». Лікар теж був з нами. Він був веселий, роз­мовляв з дамами, щось питав у Едварди. «Коли я щось говорив, він слухав уважно і не виявляв до мене неввічливості».

До мене підійшла молода дівчина і привіталася. Я не пізнав її але вирішив, що це саме та подруга Едварди, яка цікавилася мною.’ Ми трішки поговорили.

Едварда уважно слухала лікаря, розмовляла з подругами і не звер-

а на мене уваги. Я сидів оддалік компанії, і мені було сумно. Я хотів додому, де мене чекав прив’язаний Езоп, але третього човна не було

Увечері компанія стала збиратися. Ми поверталися. Едварда сіла в човен поряд зі мною, і це зробило мене щасливим. Але раптом вона повернулася до мене спиною. Чверть години я для неї не існував І тоді я зробив таке, за що мені соромно й зараз: я взяв її черевичок 180 |

«Дами зчинили галас. Я сам неначе закам’янів від жаху від свого ичинку, але що з цього? Справу було зроблено».

Черевичок виловили, я став витирати його носовичком. Едвар- дп взяла його і сказала, що ніколи не бачила нічого подібного. Я був присоромлений і відмовився йти до неї в гості.

РОЗДІЛ XIII

«Що могло бути гірше? Я вирішив зберігати спокій. Хіба я пер­ший нав’язався їй?»

Я ловив рибу чотири дні, ночами лежав без сну у своїй хатинці, а потім пішов до неї.

—  Я не бачив вас чотири дні, Едвардо!

Вона повела мене до зали. Кімната була прибрана до балу. Едварда говорила, що не забула мене. їй було ніколи, адже завтра буде свято, нона хоче танцювати зі мною.

Я дивився на неї і, змучений безсонням, не розумів, що сталося між нами.

Біля ґанку зупинився екіпаж. З нього вийшов лікар. Я привітався і ним, потім вибачився, бо мав був їх покинути. Іду від будинку, а в очах у мене туман, рушниця здається легкою пір’їнкою.

«Якби вона стала моєю, я б зробився гарною людиною… Я б слу- •кив їй… Я б зробив би для неї все, що в моїх силах, навіть більше, ніж міг би, і радів би тому, що вона моя…»

Я йшов додому, і спокій повернувся до мене. Біля мого будиноч­ка стояла жінка в білій хустці на голові. Це була Єва, дочка коваля. Я взяв її за руку і завів у хатинку.

РОЗДІЛ XIV

Я прийшов на «бал» із рушницею і у своїй найкращій куртці. Де­кілька молодиків підійшли до мене, щоб роздивитися мою здобич. Кдварда привіталася зі мною, і ми почали танцювати. Мої високі мисливські чоботи залишили сліди на пофарбованій підлозі.

Едварда розмовляла з гостями, голосно сміялася. Я декілька ра­ків підходив до неї, але вона не помічала мене. Я хотів піти, але лікар і- гав на порозі. Едварда швидко підійшла і сказала, що я піду остан- мім. Потім вона почала розповідати гостям, ніби я дав п’ять талерів чоловікові, який врятував її черевичок. Я нічого не розумів. Вона підкрила двері в кухню і покликала робітника. Той підтвердив, що мона сама дала йому п’ять талерів. Я хотів, щоб Едварда пояснила

181

Лікар намагався привернути до себе увагу публіки. Дами не від­ходили від нього.

« Чи не це мій суперник?” думав я, і я думав також про йоги кульгаву ногу і жалюгідну фігуру… Я був абсолютно змучений, і мені спало на думку наділити його всіма перевагами, якщо він вжг був моїм суперником». Я голосно сміявся з його слів, спеціально при вертав увагу гостей до нього, виявляв захоплення його розумом.

«Коли гості розійшлися, я зайшов у сусідню кімнату. Зайшла Ед­варда і Дуже здивувалася, що я залишився. Вона стала говорити, що стомилася і хоче відпочити. Я вийшов у вітальню і побачив у кутку] палицю лікаря. “Як міг кульгавий лікар забути палицю?” — здиво­вано запитав я. Розлючена Едварда голосно закричала, щоб я не на­гадував їй постійно, що лікар кульгавий. “Ви не кульгавий — о, ні!..! Але вам все одно не зрівнятися з ним — не зрівнятися, не зрівнятіг ся. Ось!”»

Я зрозумів, що лікар забув палицю, аби пізніше повернутися. Іду<3 чи додому, я зустрів його на стежці. Я сказав, що знаю, куди він по­спішає. Нехай іде швидше, там на нього вже чекають.

А вдома я «піднімаю курок на рушниці, приставляю дуло до лівої ступні і натискаю на собачку. Пуля проходить крізь ступню і впива­ється у підлогу».

Через деякий час у кімнату входить лікар.

РОЗДІЛ XV

Цей постріл нічого не дав. Він тільки прив’язав мене до дому.

Одного разу лікар заговорив про Едварду. Він розповів, що ніколи не сватався до неї і не отримував згоди. Ця дівчина не така проста, як здається на перший погляд. їй уже двадцять років, хоча вона вигля-1 дає п ятнадцятилітньою. Ніхто не може вплинути на неї. Як тільки вона помітить, що хтось хоче заволодіти її серцем, «одним поглядом чи холодним словом вона відсторонить вас на цілих десять миль». Вона любить пригоди, але чекає свого принца. Сам лікар поводиться з нею, як із школяркою: сміється з неї, виправляє її мову. Вона вже стала майже нормальною людиною, як тут з’явився я. Едварда мріє, що одного разу з’явиться чоловік, «який зможе взяти її, заволодіє її тілом і душею». Ось тому пан Макк знову вирушив у експедицію. Од­ного разу він привіз кульгавого лікаря. Але то був не принц.

РОЗДІЛ XVI

Я почув жіночий голос біля моєї хатинки. Це була Едварда. Вона унійшла, і переді мною воскресли минулі дні. «Я цілував її!» — ду­мне я. Я встав і залишився стояти.

Вона не вгаваючи говорила про моє поранення, про мій вигляд, интала, чи буду я кульгати.

«Вона нахилилася до мене, вона була так близько від мене… Я по­тягнувся до неї руками. Тоді вона відхилилася від мене».

Я став розповідати, що хотів поставити рушницю в куток, випадково мігше на курок. Вона дивилася на мене, намагаючись щось зрозуміти.

Я заговорив про наші стосунки, про раптову зміну у її ставленні до мене. Але вона швидко попрощалась і пішла. Я сів писати листа з проханням вислати мені мундир.

РОЗДІЛ XVII

«Перший день у лісі.

Усі звірі наближалися до мене і оглядали мене… Я називаю імена птахів, дерев, каміння, комах, дивлюся в усі боки і називаю всіх по чорзі».

«У полудень я виїхав у море і зійшов на маленький острівець. Там росли фіолетові квіти на довгих стеблах, що досягали моїх колін».

Я повертаюся додому, обідаю разом з Езопом і знову йду в ліс.

«Утома охоплює мене, і я засинаю» на галявині. Мені наснилась Ізелінда. Вона ніжно цілує мене і розповідає історію свого кохання. Нона зустріла свого коханого Дундаса ранком, а вночі він прийшов до мої. Після ночі кохання вона забула полити квіти, погодувати кішку.

Скоро Дундас поїхав. Але потім було кохання з мисливцем Гер- луфсеном, священиком Стамером. Вона любила всіх.

Я прокинувся із відчуттям жагучого поцілунку Ізелінди на губах. Ллє вона покинула мене.

Я повертаюся. Біля хатинки стоїть Єва.

РОЗДІЛ XVIII

Нога ще боліла, але я вже не кульгав. Пан Макк повернувся, за- Гірав у мене човен, щоб привезти якогось чоловіка.

Незнайомцю відвели дві кімнати в будинку пана Макка. Він ви­мчав морську справу, збирав мушлі, водорості, дрібних морських тиарин. Усі говорили, що він барон.

У мене не було м’яса, і я пішов у Сірілунд, щоб попросити у Ед- ипрди щось на вечерю. Мене зустрів пан Макк і сказав, що донька за­хворіла.

183

Довге вузьке обличчя з гострими вилицями і ріденькою чорною бо-
рідкою». Він привітався. «Пан Макк викликав його на розмову про
. -ушлі 1 морських тварин». Потім барон спитав про моє поранен-
ня, і я із задоволенням подумав, що це Едварда розповіла йому ]
Пішов додому, 1 ніхто не проводжав мене.                                                                                                             ■

РОЗДІЛ XIX

ви_П^:Г^{ЛО СШ ДНІВ}‘ ^{Едварда 1 барОН були завж}*^и Р^ом. Коли ми{
ипадково зустрілися, то я повільно пройшов повз них                                                                                                            Л

_він ^{УВЄЧЄРІ Я};7^{СТРІВ КОВаЛЯ 1} впросив піти разом додому. Алеї
казав, що пан Макк дав роботу, яку треба виконати негайно 1
Я пішов до будинку коваля. Єва була сама. Я клявся їй у коханні I
але ми весь час говорили про Едварду. Я говорив, що в неї негарний

лоб, брудні руки, вона не знає, хто такий Езоп                             негарнии,’

^{прютрасн}°                                                 і »оі

Мак1аТ^ЄВінХн^У_п^Яг,^и,ЛУЮ **^{У 1 ЙДУ}‘ ^{У ДВЄРЯХ Я нашт}°вхуюся на пана
Макка». Він був вражений, але швидко опанував себе і став говори-
ти що _шука_В саме мене. Він нагадав мені, що зараз заборонені
ляти птицю і що я буду платити штраф.

Ми розійшлися кожен своєю дорогою, і Я зрозумів, ЩО з гостиною
в пана Макка у мене все скінчено.

РОЗДІЛ XX

гілк?_пГ^ЛЮї^{ІД С}°^{бОЮ Я баЧУ М0РЄ}‘ ^{ПЄРЄДІ МНОЮ на землі} лежать сухі
а™ ‘ зруйнованого гнізда. І так, як це гніздо, зім’ята, зруйнова-
на і розтоптана моя душа». Море піді мною піниться. Воно ніби насе-
лене величезними примарами, які розмахують ногами й рукамиТре-

“я^Є_В^Н:_о°рГ^ГО– *^{НЄДаЛЄК}° ^ ^МЄНЄ <— — скелі і|

Вечоріє. Я йду додому. Дощ. Раптом я бачу перед собою
Едварду. її одяг мокрий, але вона посміхається.

слів^{ВІТаЮ ВаС}’ ^{Прекрасна ДІВО}»’ – ^Г0В°Р^Ю я. вона здригається від цих

Вона пропонує мені білу хустку, я знімаю з плечей свою куртку і
пропоную їй одягти її. Вона відмовилася, а я не взяв хустку

Я став насміхатися з барона, говорив, що той розмірковує, взяти
заміж чи ні, пропонував звернути увагу на лікаря. Я не давав їй

Коли вона замовкла, я повернувся і пішов.

РОЗДІЛ XXI

«Вранці, коли я виходжу, Едварда стоїть перед моєю хатинкою».

За ніч я все обдумав і вирішив, що мені не потрібна ця істота.

Вона стояла біля каменя. Вона спитала, чи був я в будинку кова- лн. «Я намагаюся перебороти свій відчай і говорю, що Єва була і в мене багата разів ».

«Ну що ж, ви зробили вдалий вибір. І це нічого, що Єва дружина ко­па ля». Я вражений, адже думав, що Єва дочка коваля, але пересилюю собе і говорю, що її принц — просто старий, сліпий, лисий дурень.

« Я вийду заміж за барона, а ти ніколи не потрапляй мені на очі», — і-казала Едварда і швидко пішла геть.

РОЗДІЛ XXII

Листя пожовкло. Настало бабине літо.

«Бог з тобою, дитя. Ти заміжня», — говорю я Єві. Я готовий роз­прощатися з нею назавжди. Але через деякий час ми зустрічаємося іиову. Єва розповідає, що пан Макк став дуже суворий до них. Він примушує чоловіка і її тяжко працювати. Я сказав, що це тому, що я иоблю її, а пан Макк знає про це.

РОЗДІЛ XXIII

Я пережив три залізні ночі. Першої залізної ночі я переживаю ра­дість від думки про місце і час. Я славлю звірів і птахів, темряву і ше­піт Бога серед дерев, зелену траву і жовте листя.

Пізно вночі я йду додому.

«Друга залізна ніч.., Душа моя мислить і споглядає». Я довго стою оіля дерева, дивлюся на багаття, а потім сідаю на землю. Підходить Ова. Я говорю їй, що люблю три речі: мрію любові, її і цей шматок ;к’млі. Найбільше люблю мрію.

Третя залізна ніч. Я розповідав Єві про надію вранці зустріти до­рогу людину, про старого сліпого лопаря, який сподівався, що через декілька років зір повернеться до нього, про свою надію забути одну .июдину і самому стати зовсім іншим.

Єва йде. «Я лягаю ближче до вогнища і розглядаю полум’я». Я вдивляюся в ніч, відчуваю коливання повітря, легкий подих вітер-

185

«Коли я прокинувся, ніч уже пройшла». Я давно чекав, що зляж ^

від якоїсь хвороби. Предмети кружляли навколо мене. Але тепер уса минулось.

РОЗДІЛ XXIV

«Осінь. Літо закінчилося. Воно зникло так швидко, як і настало АХ, як швидко воно пройшло!»

Одного туманного дня я забрів у сусідній ліс і вийшов до будинку лікаря. У нього було багато гостей. Побачивши Едварду, я хотів піть але лікар затримав мене. Едварда була спочатку страшенно пригніче­на моєю присутністю, але пізніше неначе трішки змирилася із цим

на сказала, що наступної неділі барон вже їде, у них завтра зб. раються гості, а тому вона запрошує всіх присутніх і особливо мене, л був страшенно схвильований її люб’язністю.

Додому я йшов повз пристань і спитав рибалку, чи не прийде па­роплав завтра. Але пароплав, яким доставлять мій мундир, прийде

тільки наступного тижня. Я вичистив свій найкращий костюм, за­латав дірки.

Раптом мені спало на думку, що те особливе запрошення – це паст­ка. Я вирішив, що не піду туди. Увечері я пішов у ліс, спеціально виби­рав хибні шляхи, але через деякий час опинився біля будинку пана Мак­ка. «Знаиомии голос гукає мене. І невдовзі мене вводять у будинок».

РОЗДІЛ XXV

«Увесь вечір у мене було відчуття, що я не мав приходити на цю вечірку» Всі були зайняті розмовами, Едварда ледь привіталася зі мною. «Я став багато пити, оскільки розумів, що я небажаний гість, і все-таки не йшов».

«Коли я прийшов, уже повечеряли. Служниці швидко бігали з ке­лихами і вином, сигарами, печивом і фруктами».

«Єва допомагала на кухні… Подумати тільки, і Єва теж тут!»

У центрі уваги був барон, хоча він тримався тихо і скромно. «Він постійно говорив з Едвардою, стежив за нею очима…» Я відчував до нього ворожість.                                                                                           ^д

Лише один раз Едварда кинула на мене ласкавий погляд. «Я одра­зу повесел: в, став розмовляти з багатьма і був доволі цікавим…»

«Я виишов на ґанок. Єва пройшла, несучи щось із кімнати». На коротку мить вона зупинилася, мовчки провела рукою по моїх ру­ках, усміхнулася і пішла далі. «Коли я повернувся, щоб іти в кім-

186

—   Подумайте тільки, лейтенант Глан для забавки призначає по­бачення прислузі на ґанку, — раптом голосно заговорила Едварда.

Я нічого не відповів на це. З тієї миті я знову почав багато пити і тримався біля дверей, щоб не заважати парам, які танцювали.

Я розмовляв з місцевою вчителькою, коли до нас підійшла Едвар- ди і голосно повідомила, що Єва на кухні, і я також маю там бути. Я їй спокійно відповів, що вона говорить не подумавши, що вона, ма- путь, не хотіла бути грубою, відіславши мене на кухню. Але вона зно- ну сказала, що я її правильно зрозумів: моє місце на кухні.

Я хотів піти, але лікар зупинив мене і сказав, що тільки-но Едвар­да виголосила пишну промову на мою честь. При цьому очі її палали любов’ю.

У голові у мене не було жодної ясної думки.

Я підійшов до барона, нагнувся до нього і плюнув йому у вухо. По­тім я бачив, що він розповідав Едварді про це, а вона згадала про че­ревик, який я кинув у воду.

«Я тихенько втік із Сірілунда, не попрощавшись, не подякувавши».

РОЗДІЛ XXVI

Барон їде. Чудово! Я закладу вибухівку під скелю і підірву гору на честь його й Едварди. Я знаю одне місце, по якому каміння скочуєть­ся в море. Там ще є сарай для човнів.

Я взяв у коваля два гострих свердла й молоток.

Я бачився з Євою щовечора. Вона розповіла, що пан Макк злиться І говорить, що вижене мене. Я беру її на руки. Я несу її в ліс.

РОЗДІЛ XXVII

Я сиджу в горах і довбаю дірку в скелі. Я зморився не від роботи, п від горя. Єва питає, чи думаю я про неї. Я відповідаю, що думаю лише про неї одну.

За лісом пожежа. Це горить моя хатинка.

РОЗДІЛ XXVIII

«Пожежа була справою пана Макка — я зрозумів це тієї ж хвили­ни». Все згоріло, я втратив усе. «Я спав просто неба дві ночі, але не пі- і нов у Сірілунд просити житло ». Потім я найняв покинутий будиночок.

«Едварда прислала сказати, що вона чула про моє нещастя і пропо­нує мені від імені батька кімнату в Сірілунді. Я нічого не відповів».

Я зустрів її на дорозі разом з бароном. Вони йшли під руку. Едвар-

187

SIT“ ^{П0ЖИТИ в} *^ХНЬ0МУ будинку, але я подякував

«І я пішов у гори, до своєї міни. Я зустрів Єву.

–  Ось бачиш! – крикнув я. – Пан Макк не може прогнати мене
Він спалив мою хатинку, але в мене вже є друге житло. .»

Єва несла щітку і відро з дьогтем. Це пан Макк витягнув човен із
сараю під горою і наказав просмолити його.

панаМаккаГ‘^{ЙШОВ Д}° ^Еиб>’*^івки’ » ”°^6вч™                                                             -»Ревикі,

бе,;™¹,’™ ^б,“^И “^{ОІМ СВЄРДЛО}“‘ ”                                                                                    це було

РОЗДІЛ XXIX

Пароплав привіз мені мундир і мав забрати барона та всі його ящЛ
ки з колекціями.

і чекаю^{РУ РУШНИЦЮ}’ ^{Набої 1 ЙД}У ^{в Г}°Р^И– Набиваю порох у дірку в горі

, ^{Починало} смеркатися. Пароплав відходить. «Коли

З явився із-за острова, я підпалив ґніт і відскочив… Раптом“почувся
тріск, вибух. Гора здригається, і кам’яна брила, відірвавшись, з гур-
котом котиться вниз». Я хапаю рушницю й стріляю Гори сміють^
Проходить якась мить, усе стихає, пароплав зникає в імлі

Прпрп ^{СВШ Шструменти}– рушницю і спускаюся з гори до сараю.
Переді мною страшна картина: Єва лежить біля розбитого скелею
човна, вся розплющена, з розірваним боком і животом.                                                                                                             і]

РОЗДІЛ XXX

ка яТЙbüZOSL ^6aPp^{03L ЄВУ ПИШН0 П}°^{ХОВаЛИ На Г}Р°^{ШІ пана} Макі
ка. Я б ,в б,™ могили. Єва померла. Я пригадую давню історію про

Дичину в зачинен і башті. У неї був коханий. Але одного разу він по-
бачив іншу 1 почуття його змінилися. Вона віддала йому серце. «Вона
віддала йому все, але він все ж не подякував їй».

«Другу він любив, як раб, як безумець. Вона нічого не давала

спТкій^{3 В!Н ВСЄ} * ^{ДЯКУВаВ ЇЙ>>} • ^{ВОНа поп}Р^осила віддати їй його розум і спокій, а він жалів лише про те, що вона не вимагала у нього життя

го ^А?^ОГ° ^{Д1ВЧИНУ Посадили в башт}У- Довгі роки вона пам’ятала сво- —^Г°’ ^{ВИШИВала Й0Г0 ім}’^{я на Х}У^СТЧІ- Вона постаріла і осліпла у своїй темниці, але щодня її вуста промовляли єдине ім’я.

принижено цілую пісок на твоїй могилі, Єво, Ти віддавала все — і це не коштувало тобі жодного зусилля. «І все ж інша, яка скупо ви­раховувала будь-якии погляд, володіє усіма моїми думками»                                                                                                             I 1S8 ‘

РОЗДІЛ XXXI

Минуло декілька днів. Прийшов пан Макк і став говорити про ка- і мстрофу, про те, що я не винен, це була трагічна випадковість.

Три тижні я не бачив Едварду. Все ж таки один раз бачив у крам- ииці. Вона не привіталася зі мною, не заговорила.

РОЗДІЛ XXXII

Однієї ночі випав сніг. У моїй хижці стало холодно. Осінь мину- мп. «Вся трава і всі комахи померли». Природа, люди притихли. «Все готувалося до вічної ночі північного сяйва, коли сонце спить у морі. Глухо-глухо чувся плескіт весел одинокого човна».

У човні пливе дівчина. Я впізнав її. Це була Генрієтта. Я запро­шую її в хижку, але вона мовчки проходить мимо.

РОЗДІЛ XXXIII

«Я одяг мундир і пішов у Сірілунд. Серце моє шалено калатало».

Я згадував усе, що відбувалося між нами. «Я думав: як вона зра­діє, коли я кинуся перед нею сьогодні на коліна і розкрию таємницю і ного серця».

Ідучи дорогою, я думав, що мундир, шабля сподобаються їй. І хто аііає, що тоді може статися?

На подвір’ї я зустрів пана Макка. Він поговорив зі мною про по­жежу, попрощався.

«Коли я зайшов у кімнату, Едварда читала… Вона підвела очі, побачила мене, на хвилину здивувалася з мого мундира, глянула на мене збоку, як птах, і почервоніла».

—  Я прийшов попрощатися, — сказав я.

«Раптом вона підвелася, і я побачив, що мої слова вразили її… Я беру її за руку, за обидві руки». Радість охоплює мене. І тієї ж хви- нини вона знову холодна, холодна й уперта. Я стояв перед нею, мов жебрак, і не міг вимовити жодного слова.

Оговтавшись, я підійшов до неї, ще раз узяв її руку і попрощався. Я вдавав, що йду, але це не справило на неї ніякого враження.

Вона здивувалася, що я ще тут. Піднялася, підійшла до мене і по­просила подарувати їй на пам’ять Езопа. Я пообіцяв.

Остання ніч в убогій хижці. «Я підкликав Езопа, погладив його, поклав його голову поряд із своєю і взяв рушницю. Він уже почав иищати від радості, думаючи, що ми підемо на полювання. Я знову поклав його голову поряд зі своєю, приклав дуло до потилиці Езопа

і вистрелив.

Я найняв чоловіка віднести Едварді труп Езопа».

189