| Граматичний зміст реалізується у структурі української мови переважно формальними показниками, що мотивується її флективністю. Співвідносячись на основі певної ознаки, форми утворюють елементарне протиставлення, кваліфікація якого визначається засобами відображення позамовного змісту. Реалізація узагальненої семантики афіксами свідчить про морфологічний статус форми (вираження семантики регулярними конструкціями повнозначних слів засвідчує синтаксичний статус форми). Протиставлені ряди МФ з однорідним значенням формують загальне значення категорії і становлять її структуру. Особливості МК зумовлюються кількістю рядів МФ, співвідношенням із позамовним світом, участю у вираженні частиномовного значення, послідовністю вираження загальної семантики. Останнє визначає приналежність категорії до одного рівня мови або її міжрівневий статус (категорія істот/ неістот). МФ є носіями видового значення щодо загальнокатегоріальної родової величини, тобто однорідні значення видових компонентів виступають за рангом найнижчою величиною у системі МК. Семантичні ознаки, на яких ґрунтується певна категорія, переважно утворюють ієрархії (МК відмінка) і зумовлюють різний їх вияв, унаслідок чого вирізняються маркований (ознаковий) і немаркований (безознаковий) компонент МК . У першому концентрується категоріальна семантика (док. в., ж. р., множина), немаркований компонент(недок. в.,ч. р., однина) категорії співвіднесений з усім обсягом категоріальної семантики і в силу цього йому властивий ширший функціональний діапазон.
Поняття МК засвідчує регулярність і послідовність реалізації семантики на рівні слова й охоплює найбільш формалізовані структури, співвідносячись із морфологічним ярусом мови. Частково входять до нього величини, що характеризуються морфологізованістю/ неморфо- логізованістю категоріальної семантики, для яких властивою є реалізація семантики на різних рівнях мови (морфологічному, синтаксичному, лексичному). Різнорівневе вираження загального значення з наявністю морфологічної площини свідчить про граматичний статус самої категорії (категорії істот/неістот, особи/неособи іменника) та її складників — ГФ, що співвідносяться переважно з морфологічним і синтаксичним ярусами мови. У системі мови МФ характеризується закріпленим за нею певним ГЗ (вужче — морфологічним значенням (МЗ)), тому що воно співвіднесене з відповідним афіксом1, мотивованим позамовною дійсністю, що |
| Морфологія |
| 16 |
| становить центр МК. Наприклад, ГЗ роду іменників типу дід//баба, брат//сестра, фехтувальник// фехтувальниця, ювіляр//ювілярка, півень//курка, баран//вівця послідовно мотивується ознакою чоловічою/жіночої статі референта. ГЗ інших МФ прилягає до центру, транс- формуючисьу структурну функцію. Закріпленість МФ затим чи іншим позамовним змістом в одній частині категорії семантично насичує форманти в усій структурі МК. Якраз цим пояснюється єдність усієї категорії, незважаючи на семантичну мотивованість її МФ в одній площині й немотивованість в іншій (граматичний рід іменника). В українській мові форма мовного знака та його значення взаємопроника- ють одне в одне, утворюючи спільний сегмент, фактично не відрізняються між собою. Статус сегмента зумовлюється функціями мовного знака, його семантико-парадигматичними зв’язками та ієрархічно-ва- лентними властивостями.
У лінгвістиці наявне вузьке і широке тлумачення ГЗ, відповідно до цього є неоднаковим визначення ГФ. Перший підхід ґрунтується на кваліфікації поняття граматичності як послідовно формально репрезентованого явища (звужується до аналізу МФ та їх МЗ). Прихильники широкого тлумачення ГЗ не обмежуються лише співвідношенням форми і змісту, форми і значення, відзначаючи особливості їх симетрії, а підводять під статус граматичного будь-яке значення, незважаючи на його формальне вираження чи невираження. Традиційне визначення ГЗ зводиться, по суті, до встановлення регулярності його формальної репрезентації, тим самим воно обмежується рамками морфології, у межах якої ГЗ характеризується найпослідовнішим формальним вираженням. Такий підхід дає можливість: 1) установити семантичну мотивованість тієї чи іншої форми; 2) розкрити симетрію та асиметрію ГЗ і ГФ на віртуальному рівні мовного знака; 3) простежити потенційні можливості форми на шляху реалізації різноманітних комунікатив- но-актуальних і ситуативно-прагматичних завдань; 4) виявити корелятивність однієї форми до інших у структурі певної ГК і розвиток на цьому ґрунті синонімії засобів реалізації певної семантики на різних ієрархічних рівнях: мовному (Виступила справжній ерудит// Виступила справжня ерудит); узусному (Уже йдемо// Уже будемо йти — про подію, часовий відлік якої співвіднесений з моментом мовлення про неї); мовленнєвому (Марія — сучасний учитель// Марія — сучасна учителька; виступив ерудит// виступила ерудит// виступила ерудитка). ГФ можна визначити як єдність певного ГЗ і способу його вираження, «змінюючи спосіб при збереженні значення або змінюючи значення при збереженні способу (реалізації значення. — А. 3.), ми отримуємо нові форми» [Реформатский 1960, с. 214]. При цьому значущість форми в системі мови і мовлення зумовлюється вміщеним у ній тим чи іншим змістом, складником якого є ГЗ. Якраз ГЗ чи не найяскравіше співвідноситься з лексичним значенням (ЛЗ) як узагальнене з індівіду- альним. Констатація ЛЗ як індивідуального ні в якому разі не означає його тлумачення як такого, що відзначає індивідуальні особли- |
| Розділ І. Системність категоріальних відношень. |
| 17 |
| зості кожного предмета чи явища, процесу чи ознаки об’єктивної дійсності. Узагальнюючий характер ЛЗ виявляється в тому, що воно репрезентує певний різновид референтів з однорідними ознаками, од- новимірність яких перебуває в одній денотативній площині (ГЗ перебуває у сигніфікативній площині), часто зливаючись із ГЗ й утворюючи єдиний комплекс, одиниці якого різняться нерівнорядністю і неоднаковим статусом у системі мови. Протиставлення лексичного і граматичного значення здійснюється не за рівнем абстракції та її відмінністю (хоча й це має місце), а за особливостями реалізації. ГЗ відрізняється: 1) своїм формальним вираженням, обсяг якого зводиться не лише до зовнішніх показників словозміни; 2) узагальнюючою специфікою у контексті слів однієї семантичної ознаки; 3) парадигматичною зумовленістю і регулярністю свого вияву.
Поширення семантичної тотожності граматичного і лексичного значення (ГЗ мотивується однією із сем) визначається тим, що форми і категорії мислення є однаковими у всіх народів [Общее язьїкознание 1972, с. 428], відмінними виступають лише форми репрезентації того чи іншого позамовного змісту. Будучи адекватними в одному напрямі, лексичне і граматичне значення залишаються індиферентними в іншому (це зумовлюється специфікою ГЗ, пор., наприклад, ГЗ числа, роду і відмінка іменників типу ліс, далина, село), у силу цього розв’язання проблеми співвідношення форми і змісту мовних одиниць стає реальним тільки тоді, коли одиниці мовлення і мови як сукупності мовленнєвих актів не протиставляються одні одним, а ототожнюються [Ру- санівський 1988, с. 11]. Останнє відбиває динаміку змісту в межах однієї ГФ, його співвідношення з когнітивним смислом, репрезентованим віртуально. Якраз це й об’єднує різноманітні вживання тієї самої ГФ, що засвідчують витворення функціонально-семантичних парадигм або їх спектрів, пор.: функції відмінкових форм іменників типу камінь, вітер, дощ, весло, молоток, комбайн, коса, лопата, серп, молотарка. Н аз. в. таких іменників у конструкціях типу Камінь вікно розбив; Весла весело занурювались у воду, підштовхуючи човен вперед (Гр. Тютюнник, 1986, с. 21); Вітер за минулу ніч зніс дах з ферми, розкидав половину соломи біля господарства, звалив три опори високовольтної мережі (Сільські вісті. — 1987. — 12 січня) виражає інструмент дії. Структура предикативної одиниці імплікує суб’єкт дії і свідчить про вторинний статус подібних утворень в українській мові та їх похідність і семантичну складність, яка не відповідає формальній репрезентації компонентів змісту, пор.: Камінь розбив вікно <- Хлопчик каменем розбив вікно <— Хлопчик кинув камінь + Камінь розбив вікно; Весла весело занурювались у воду <— Ми підштовхували човен вперед веслами, занурюючи їх у воду <— Ми сиділи у човні + Воду гребли веслами. Похідність синтаксичних одиниць свідчить про вторинний статус форми наз. в., що виступає спеціалізованим реалізатором суб’єкта. У подібних утвореннях форма наз. в. виражає значення інструментно- го суб’єкта, її семантика характеризується дискретністю й опосередко- ваністю у співвідношенні з реаліями об’єктивної дійсності. |
| 18 |
| Морфологія |
| Кількість ГФ у структурі певної МК української мови не є універсальною, вона може охоплювати одну-дві словоформи (ГК числа іменників, прикметників) і поширюватись на загальну парадигму слова, що свідчить про міжпарадигматичний статус категоріального значення (граматичний рід іменників; значення числа у плюративів, сингулятивів; значення виду у дієслова тощо). Парадигма словоформи певною мірою має самостійну цінність: вона закріплює формальні потенції слова того чи іншого класу, відбиваючи потенціал слова. Для морфології української мови суттєвою є поліфункціональність МФ, оскільки монофунк- ціональність кожної форми трансформувала б її у синтаксис. Водночас поліфункціональність як діагностичний показник членів парадигми слова засвідчує взаємозв’язок і взаємодію синтаксису та морфології, підтверджуючи тезу В. В. Виноградова, виражену в класичній формулі: «Немає нічого в морфології, чого немає або не було в синтаксисі і лексиці. Морфологічні форми — це синтаксичні форми, що відстоялись» [Виноградов 1975а, с. 266]. У синтаксичних умовах виробляються лексико-граматичні властивості слова, тобто формується система частин мови, синтаксичні умови сприяють переходу слів з однієї частини мови в іншу, завершальним етапом такого переходу є семантична спеціалізація похідного [Вихованець 1988, с. 18-22].
У парадигматиці словоформ спостерігається послідовне відображення принципу тотожності/нетотожності двох знаків. У реалізації ГЗ наявна відносна адекватність мовних знаків — дві словоформи, виступаючи різними знаками з погляду граматики, є репрезентацією того самого знака з боку словника. В українській мові вирізняється така ієрархія засобів вираження ГЗ: 1) трансформація (зміна-заміна морфеми (кореня) в межах загальної семантичної ідеї, наприклад: дід// баба; брат//сестра; син//дочка тощо); 2) афіксація (перетворення морфеми та її заміна), тобто зміна знака в межах слова (виховати// виховувати; принести// приносити; перейти//переходити; учитель// учителька та ін. — у площинах цих утворень перетинаються формо- та словотворчі тенденції); 3) використання службового слова, тобто заміна або додавання знака, окремого щодо похідного слова (читаю// буду читати; йду//буду йти (пор.: [Касевич 1988, с. 127-137]). Між афіксацією та використанням службового слова існує і проміжний тип, який варто кваліфікувати як квазілексемний. Прикладом цього є реалізація граматичного роду і ГЗ особи за допомогою слів типу дівчина, хлопець, юнак (дівчина-тракторист, жінка-агроном, хлопець-зоо- технік). Це ще один доказ на користь активного впливу лексики на регулярність та продуктивність ГЗ, участі в цьому процесі словотвірних факторів, які виступають і як супровідні (фемінативні суфікси серед іменників — назв осіб), і як визначальні (імперфективні суфікси у дієслові) величини. Статус кожного із засобів вираження ГЗ в українській мові неоднаковий, немає відповідно і єдиного погляду на МФ. Визначаючи критерії розмежування частин мови, К. С. Аксаков заперечив, наприклад, наявність у російській мові аналітичних форм (майбутнього часу, умов |
| РОЗДІЛ І. Системність категоріальних відношень. |
| 19 |
| ного способу і т. д. [Аксаков 1880]). Відома і теза Л. В. Щерби про те, що «в описовій граматиці повинні вивчатися лише більш або менш живі способи утворення слів, форм та їх сполучень; останнє — справа словника» [Щерба 1915, с. 170], та її заперечення О. І. Смирницьким, який акцентував увагу на необхідності дослідження всяких способів утворення граматичних форм і вивченні граматичного моменту в слові, способу формотворення і значення граматичних форм на матеріалі конкретних слів і користуванні останніми прикладами [Смирницкий 1959, с. 7-8]. Аналіз граматичного в слові та способів його вираження став ґрунтом для визначення інвентарю глибинних ГК, комплекс яких утворює імпліцитну морфологію та імпліцитний синтаксис як галузі прихованої граматики [Соколов 1990, с. 11-17]. Не заперечуючи можливостей подібного дослідження реалізації граматичності у слові, слід констатувати її ієрархічно нижчий рівень щодо регулярно й обов’язково вираженого ГЗ, що свідчить про взаємопроникнення форми і значення мовного знака і нерівнорядний вияв ГК. Прихована (внутріш- ньолексемна) реалізація ГЗ відбиває динаміку граматичного ладу мови, тенденцію до регулярності вираження граматичної семантики (пор. значення результативності конструкції типу Книга лежить на столі; значення стативності в реченнях Двері відчинені; Стіл пофарбовано іт.д.). Безсумнівним є протиставлення «формалізована/неформалізо- вана реалізація семантики МК», перша є закріпленою на рівні слова, остання виступає лише супровідною і становить компонент функціонального поля МК [Бондарко 1978; Загнітко 199їв; Соколов 1990], що особливо частотним є у категорій перехідного типу, пор. реалізацію ГЗ особи в узгоджувальних моделях типу красивий мужчина, одинокий сирота, технолог визначила, державний радник виступила і за допомогою лексико-аналітичних засобів (дівчина, хлопець = дівчина-сирота/ хлопець-сирота).
При розрізненні у слові трьох структур як реалізаторів різних рівнів слова (морфемна, формотворча, словотворча) і закріпленні за кожною з них відповідного формально-семантичного плану слід виходити з наявності у слові надморфемної структури, що у функціональному плані виступає як цілісне утворення. Остаточною є основа — особлива одиниця формо- і словотворення, специфічність і функціональна самостійність якої є автономною щодо одно- чи поліморфемності власної структури. У сучасній українській мові і дериватори (словотвірні показники), і форма- тиви (формотворчі показники) можуть бути одно- і поліморфемними. Прикладом поліморфемного дериватора є функціонування елементівроз- і ся (розбігтися,розчекатися), підтвердженням поліморфемного форматива є утворення МФ умовного способу тощо. Форматив умовного способу дієслова — афікс -л + службове слово — на синхронному зрізі мовної системи сприймається цілісно. Регулярність вираження ГЗ певним формативом дає підставу для його зарахування до складу ГФ, незважаючи при цьому на її синтетичність чи аналітичність. Зміст ГФ слова може бути пізнаним лише при встановленні статусу ГЗ, його корелятивності /некорелятивності з ЛЗ. Визначаючи ГЗ як |
| 20 |
| Морфологія |
| супровідне основному значенню слова, що в певній мові знаходить собі морфологічне або синтаксичне вираження, О. О. Шахматов [Шахма- тов 1927, с. 15] актуалізував одну з провідних ознак ГЗ — як засобу реалізації зв’язків лексичних значень між собою в реченні [Кучеренко 1961а, с. 18]. Здобуваючи своє вираження, ГЗ характеризується рядом специфічних ознак, провідною серед яких більшість лінгвістів уважає абстрагований [Грамматика 1970, с. 302], узагальнюючий [Смирниц- кий 1959, с. 5-8], додатковий [Гвоздев 1958/1, с. 103], класифікаційно- абстрагуючий [Степанов 1975, с. 126], формально виражений [Касевич 1988, с. 136] характер. Кваліфікація ГЗ інколи здійснюється через встановлення їх дефінітивних ознак. Так, розглядаючи співвідношення лексичного і граматичного в межах слова, І. К. Кучеренко робить висновок: 1) про відображення ГЗ форми існування/ вияву предмета чи явища в ЛЗ слова; 2) корелятивність лексичних і граматичних значень логічним поняттям; 3) оформляючий характер ГЗ щодо лексичних; 4) опозитивну специфіку виявлення ГЗ [Кучеренко 1961а, с. 16- 30]. Узагальненням виділених ознак є думка про існування в будь- якій мові значень, які не можуть бути не вираженими при вживанні тих чи інших слів. Якраз такі значення і є граматичними, службовими виявляються морфеми з граматичною семантикою [Ахманова 1961, с. 48]. їх реалізація характеризується примусовою специфікою, що пояснює обов’язкове їх вираження, яке в сучасній мові характеризується різними рівнями такої обов’язковості: 1) при словах певного класу відповідні значення не можуть залишатися не вираженими, і для цього класу завжди використовуються спеціальні форманти (ГЗ є послідовно формально маркованим); 2) значення обов’язково наявне, але спеціальні форманти його репрезентації в українській мові відсутні — і тому засоби реалізації відповідної семантики можуть міститися в контексті (пор. значення часової локалізованості /нелокалізованості і т. д., звідси бере витоки дослідження прихованих ГК); 3) поряд з вираженням певної семантики тим чи іншим формальним засобом, контекстом наявні випадки нейтралізації ГЗ, коли інформація про певну ознаку стає несуттєвою, невизначеною (пор. узагальнюючу функцію МФ однини у конструкціях типу Людино! Живи чесно! і членованої множинності у випадках типу Вітри… Вітри… Знову шумлять вітри (Поліщук, 1987, с. 45) або семантику членованої сукупності: Народ! Зніміть шапки, буду слово говорити! (Підмогильний, 1989, с. 126)). Лише за першим рівнем вираження ГЗ встановлюється система МК української мови, два інших рівні відбивають особливості групування різноманітних засобів як виразників певної семантики, співвідносячись із структурою поняттєвих категорій.
ГЗ відбивають найістотніші закони організації слів у цілісну змістову єдність і репрезентують найзагальніші їх закономірності. З цього випливає їх узагальнюючий, абстрагований характер, що мотивується відносною семантичною бідністю ГЗ. За відомим законом логіки (вищий рівень абстрагованості передбачає ширший обсяг, об’єм), така особливість ГЗ зумовлює їх поєднуваність із надзвичайно широким зага |
| РОЗДІЛ І. Системність категоріальних відношень. |
| 21 |
| лом конкретних значень. Цим, очевидно, й можна пояснити регулярність експонентів як носіїв ГЗ, відносну необмеженість охоплення слів з конкретним (лексичним) значенням і закономірності співположення ГЗ в одному форманті (пор.: жінка (-а =ж. р. + одн. + наз. в.); дуб- ф (-0 = ч. р. + одн. + наз. в. (знах. в.) і т. д.).
Межі між лексичним і граматичним у мові не можуть характеризуватись як абсолютні (прикладом може бути реалізація семантики статі особи у ГЗ роду—— а — ознака ж. р. = жіноча стать; -0 — ознака ч. р. = чоловіча стать та її відображення спеціальними лексемами типу дівчина, хлопець [дівчина-тракторист, хлопець-тракторист) і взаємодія із семантикою особи). Мова належить до динамічних величин, і тому постійно спостерігаються тенденції перерозподілу її засобів між граматикою і словником. Те, що було особливістю граматики, трансформується у словник, а те, що виступало закономірністю семантичного угруповання лексики, переходить у розряд абстрагованих значень (пор. трасформацію граматичного роду іменників в англійській мові у розряд культурно-історичних цінностей; втрату відмінка у болгарській мові; частковим перерозподілом у структурі ГЗ є перетворення тричленної (в індоєвропейській мові — полічленної (однина //двоїна // троїна // множина)) структури ГК числа іменників у давньоруській мові нової пори у двочленну та ін.). Обов’язковість є дефінітивною ознакою ГЗ, оскільки регулярність вираження ГЗ свідчить про високий рівень організованості його формантів. Останнє мотивує наявність/відсутність експонента форми: якщо компонент певного типу «повинен бути у відповідній позиції, то його відсутність… набуває сили знака поруч із наявністю матеріально вираженого елемента структури» [Касевич 1988, с. 148]. Зміст ГФ як репрезентанта певної ГК не дорівнює видовій семі, що є складником загального значення ГК, і тому не покривається відповідним ГЗ. Уже на віртуальному рівні мовного знака ГФ уміщує потенціал власного вживання на мовному, узусному, частково на мовленнєвому рівні (мовленнєвий аспект ГФ не завжди прогнозується, він значною мірою залежить від реалізації ситуативно-прагматичних завдань), який передбачає кілька спектрів інтерпретації когнітивного смислу, зокрема прагматичну, стилістичну тощо (пор., наприклад, прагматичний і стилістичний аспекти семантичної функції спонукання імператива типу іди//ідіть, чекай//чекайте, неси//несіть, ходи//ходіть, відпочивай/ /відпочивайте. Зміст ГФ вимірюється у двох площинах — парадигматичній і синтагматичній, у кожній з них простежується своєрідна взаємодія однієї ГФ з іншими ГФ — компонентами загальнопоняттєвої ідеї ГК, у результаті чого видозмінюється функціональна перспектива ГФ і розкривається асиметрія між означуваним та означеним у структурі мовного знака. Зміст ГФ є широким поняттям, що охоплює потенційний і результативний аспекти вживання ГФ і віртуальну закріпленість ГФ за когнітивним смислом. Ядром змісту тієї чи іншої ГФ є відповідне ГЗ, навколо якого групуються вторинні модифікації ГФ. На користь |
| 22 |
| Морфологія |
| включення вторинних функцій ГФдо її змістових параметрів свідчить взаємодія вторинних функцій з первинними, трансформація первинних у вторинні і, навпаки, віртуальне відображення останніх (омонімія ГФ роду, числа, відмінка іменників та ін.). Тут необхідно розмежовувати актуалізований зміст ГФ (пор. використання ГФж. р. іменників типу гадюка, змія, ворона для характеристики осіб чоловічої статі, персоніфікацію форм роду іменників — назв неістот і т. д.), денотативний (подібне спостерігається при використанні слів типу академік, генерал, отоларинголог, хірург для номінації осіб жіночої статі) і сигніфікативний, який відображає участь ГФ у мовній репрезентації денонативної ситуації. Ґрунтуючись на одному-двох центрах, зміст форми може охоплювати вторинні функції, що є спеціалізованими функціями співвідносних/альтернативних ГФ. Прикладом подібної змістової парадигми ГФ є використання форми знах. в., що може позначати: 1) об’єкт дії; 2) об’єкт стану; 3) суб’єкт стану; 4) просторові відношення; 5) предикатно-обставинні відношення (часу, міри дії/ваги, вартості, цінності) [Вихованець 1987, с. 94-96].
Особливістю української мови є семантична кумулятивність афіксів, у яких репрезентуються ядерні МК певної частини мови. Флективний характер української мови свідчить про спрямованість її афіксів на план вираження змісту (в аглютинативних мовах афікси спеціалізуються на плані форми), що прогнозує закономірну синонімію афіксів як репрезентантів того чи іншого ГЗ і семантичного змісту. Флективний характер української мови не означає рівнорядності всіх афіксів, підпорядкованих реалізації ГЗ. Серед них виділяються: 1) афікси, що нагадують спеціалізованість аглютинативних компонентів, поєднуючи в собі флективні ознаки (пор. статус закінчення -а МФ ж. р. у дієслів типу читал-а, писал-а, виступал-а, співала, де експонент -а обслуговує всі дієслова без винятку у минулому часі (давноминулому) при вираженні значення ж. р., виявляючи ознаки аглютинативності, 1 вводить форми одночасно в опозицію за родом і числом, виступаючи перехідним афіксом); 2) акумулятивні афікси (відмінок, число, рід іменника реалізуються в одному афіксі та ін.). Семантична кумулятивність афіксів флективних мов протистоїть їх моносемності в аглютинативних мовах. В останніх афікс є носієм одного ГЗ, навіть при своєму нульовому вираженні, при цьому важливим є розташування цих нулів як реалізаторів тих чи інших ГЗ. Наприклад, для узбецької словоформи ез «пиши» встановлюють структуру ез + 0, + + 0г + 03 + 04 + 05 „12 + 06„5ї + 07[Ревзин 1962.с. 52], де нулі характеризуються такими значеннями: 0 . — неінтенсивність (небагатократність), 2 — незворотність, Оз — некаузативність, несумісність, непасивність, 0, — незаперечність, 05М2 — імперативність (наказовість), 06,5ї — 2-га особа одн., 0Т — незапитальність. Водночас автори прагнуть підкреслити «істотну відмінність між типами нульових афіксів (у граматиках порядку. —А. 3.). В одному порядку нульовий афікс… означає лише негативне значення певноїознаки… Вінших… ми маємо справу з деяким позитивним значенням…» [Ревзин 1962, с. 52]. |
| РОЗДІЛ І. Системність категоріальних відношень. |
| 23 |
| Аналіз змісту МФ мовного знака ускладнюється семантичною ку- мулятивністю афіксів та реалізацією ГЗ за допомогою допоміжних компонентів. Аналітичність форми полягає в тому, що її власні характеристики перебувають поза нею. При творенні МФ, наприклад, майбутнього недоконаного типу буду працювати, буду чекати, буду ходити, буду шептати її засобом є форма працювати, чекати, ходити, шептати; ознакою форми виступає службове слово, у нашому випадку буду (йор. [Касевич 1988, с. 193]).
Інфінітив набуває значення майбутнього часу в контексті допоміжного дієслова у відповідній формі. Якраз контекст (ширше — синтагматичне поле МФ) є визначальною величиною реалізації ГЗ, показником якого виступає функціонально переосмислений граматика- лізований компонент. Синтагматичне поле МФ як основний показник фукціонального виміру МФ є одним із факторів граматичного ладу української мови у зв’язку із значним поповненням напрямів і тенденцій «прихованої» граматики у галузі формотворення (мова йде не про приховані категорії, а про тенденції прихованого формотворення щодо реалізації ГЗ роду, числа і відмінка серед так званих невідмінюваних іменників, кількість яких у сучасній мові постійно збільшується). Синтактика мовного знака виступає його фундаментальною ознакою поруч із наявністю означаючого й означуючого у його структурі. Досі актуальним залишається питання про входження/невходження синтаксичних потенціалів у коло іманентно-прогнозуючих властивостей слова. Поза синтактикою не реалізуються ГЗ так званих невідмінюваних іменників. їх число, відмінок визначаються за узгодженням та керуванням, що пізнаються на ґрунті зіставлення з відповідними афіксальними формами (бачу какаду//бачу мавпу; кольоровешанто// кольорові манто; поїхав на поні// поїхав на коні, поїхав конем// поїхав поні або поїхав таксі; нове фойє//нові фойє). Виступаючи семантично мотивованими, ГЗ числа і відмінка у таких випадках виводяться із комбінаторики, не маючи окремого вираження ні в самому слові, ні поза його межами. Наявність різних засобів реалізації і сигналізації ГЗ свідчить: 1) про флективність української мови; 2) розгалужену систему синонімічних засобів вираження ГЗ; 3) взаємозв’язаність синтетичних і аналітичних тенденцій у реалізації змісту МФ (напишу//буду писати/писатиму; прочитаю//буду читати//читатиму); 4) складність співвідношення означаючого й означуючого в структурі мовного знака; 5) тенденцію до статики форми мовного знака і динаміки його змістових величин; 6) нерівнорядність ГЗ у структурі ГК, поєднання різнопланових величин (пор. семантичну і структурну функцію ГЗ роду іменників); 7) взаємодію у реалізації ГЗ у межах однієї частини мови (уніфікація експонентів однієї ГК зумовлює динаміку в структурі іншої, пор. взаємодію видової і часової семантики дієслова, її результатом є витворення дієслів одновидової семантики (імперфектива і перфекти- ва тантум)). |
| 24 |
| Морфологія |
| ГФ виступає мовна одиниця, структура якої характеризується регулярністю вираження певного значення. Така форма завжди входить, з одного боку, в ряд МФ з індентичним значенням, тобто горизонтальний ряд (фабрик-ою, кон-ем, навчанням, озер-ом, свіжіст-ю), з другого, є приналежністю ряду МФ з адекватним ГЗ, що ґрунтується на спільній семі як складнику загальної ідеї ГК, тобто вертикального ряду, що на певній підставі кваліфікується як парадигма тієї чи іншої ГК. Пара- дигма-система функціонує на ґрунті закритого списку протиставлених однопорядкових форм того самого слова, що закономірно змінюють одна одну в певних умовах.
Кожен із протиставлених елементів у парадигмі в українській мові характеризується власним позитивним показником. Сукупність МФ як реалізаторів видових (часткових) сем, що в широкому діапазоні становлять загальну ідею (сема однини й сема множини виступають складниками ідеї числа; сема реальності і сема ірреальності дії є компонентами загальної ідеї «реальність/ірреальність дії»), утворює МК. Така загальна ідея може характеризуватися спектрами свого вираження і на інших ієрархічних рівнях мови, але там вона позбавлена регулярності в плані закритого списку форм і не утворює МК. МК традиційно визначають як єдність МФ і граматичного змісту. Про неадекватність понять граматичного змісту і ГЗ щодо МФ свідчить формування функціонально-семантичних парадигм МФ, включення компонентів яких до змісту МФ є проблематичним. Потенціали функціональної перспективи МФ витворюються на ґрунті переплетення первинних і вторинних функцій, їх взаємодії з когнітивним смислом. У широкому плані, кваліфікуючи МК, слід вести мову про своєрідну «три- єдиність»: 1) єдність у сфері форми (план вираження); 2) єдність у сфері значення (план змісту); 3) співвідношення форми і змісту. МФ є регулярним засобом репрезентації позамовного змісту, який набуває у мові безпосереднього/опосередкованого граматичного/граматикалізова- ного вираження. На ґрунті МФ витворються ієрархічно вищі утворення — МК. Поруч із ними перебувають ГК проміжного і перехідного типу з непослідовно морфологізованою семантикою, що об’єднуються у площині свого вираження: а) власні окремі МФ; б) синтаксичні позиції; в) лексичне значення слів. До них належать іменникові категорії істот/неістот, особи/неособи з граматикалізованим ядром реалізації загального значення, утворюючи перехідну площину між морфологізованою і неморфологізованою семантикою і відбиваючи особливості закріплення семантики за окремим афіксом. Рівень регулярності/нерегулярності вияву останньої свідчить про однорівневий/міжрівневий статус ГК. Категорією проміжного типу є валентність дієслова, реалізація якої є регулярною внаслідок приєднання іменникових аргументів. Формальні показники останніх є репрезентантами ГЗ валентності дієслова. |