Квіт гладіолуса, мов шиї лебедів;

Божистий лавр для душ на обширах вигнання, Рум’яний, наче перст, що серафім підвів,

І червонить його незаймане світання;

І гіацинт, і мирт, що між зірниць холов; Троянду, що таїть жіночих тіл принаду,

І зрошує її сяйлива й дика кров У весняних садах, — жаску Іродіаду!

І лілій білину явила Ти, — аж там,

Де тихо плюскотять моря зітхань чудовні,

На зблідлих овидів блакитний фіміам Летить вона до сяйв заплаканої повні!

О Божа Мати! Ось хвалінь щедротна дань!

Для тебе — систрів згук із дольніх цих околів! Хай мовкне відгомін у небесах смеркань,

В екстазах поглядів, у зблисках ореолів!

Щедротно Ти земну обдарувала твердь,

Та серед чашечок розкритих ще одна є:

Квіт, ладний принести благоуханну Смерть Поету, що життя всякчас його вбиває.