У працях багатьох провідних лінгвістів зустрічаємо міркування про напрями еволюції МК, тенденції їх зміни, місце в цих процесах позамовних та власне-мовних факторів [Булаховський 1927, с. 46-52; Ес- персен 1958,с. 15ідалі;Мельничук 1966, с. 64-116; Мегцанинов 1945, с. 17; Потебня 1958, с. 67, 69]. Неодноплановість і неодновимірність еволюційних процесів виявляються у поліфункціональності складників МК (пор. функціонально-семантичну парадигматику МФ одн. і мн.; первинні і вторинні функції видових, часових і особових форм дієслова), кожна з яких інколи кваліфікується як окрема категорія із розгалуженою сіткою спеціалізованих, напівспеціалізованих, неспеціалі- зованих форм, з одного боку, і ядерних, напівпериферійних, периферійних МФ, з другого. Це досить переконливо підкреслив О. О. Потебня, розглядаючи семантичну членованість орудного відмінка в російській мові: «Ми звикли, наприклад, говорити про один орудний відмінок у російській мові, але насправді цей відмінок є не одна граматична категорія, а декілька різних, генетично (підкресл. наше. —А. 3.) пов’язаних між собою; власне, у нас декілька відмінків, позначуваних ім’ям |
11 |
Морфологія |
орудного» [Потебня 1958, с. 64]. Значна концентрація різноманітних семантичних і семантико-синтаксичних функцій у межах відмінка [Андерш 1975; Пешковский 1956, с. 282; Плющ 1978, с. 17-28; Клобу- ков 1979, с. 120-196; Тимченко 1913, с. 34-40; Тимченко 1925, с. 45-56; Тимченко 1925а, с. 45-57; Тимченко 1928, с. 15-45; Тимченко 1928а, с. 77-85] стала відправним моментом відомої дискусії [Кучеренко 1957, с. 41-45; Кучеренко 1961а; Мигирин 1953, с. 1-4].
Функціональний синкретизм МФ, віртуальна спектральність її ког- нітивних смислів свідчать про відбиття нею актуальних і власне-мов- них величин, їх закріплення за парадигматичними і синтагматичними семами в структурі мовного знака. Репрезентація смислів у семній структурі останнього зумовлює його вживання і мотивує його ГЗ. Генетично первинними виступають у мові ГЗ, що виконують завдання мовленнєвої комунікації і підпорядковані реалізації ситуативно-прагма- тичних завдань. Підтвердженням цього є розвиток опозиції «ак- тивність/інактивність», яка пронизує всю мовну систему і первинно сформувалась як послідовне протиставлення агенса і пацієнса щодо сполучуваності з дієсловом-предикатом [Уленбек 1950, с. 101-102]. При трансформації праіндоєвропеиського ладу мови, що характеризувався ознаками активності, в номінативно-акузативний відбулося поступове зміщення опозиції «активність/інактивність» у протиставлення іменників — назв істот/іменників — назв неістот. Думка про те, що формальна репрезентація відмінної граматичної ознаки у слові є значно пізнішою від семантичного протиставлення (пор. лат. раїег — таїег/ батько — мати і Іириз — /ариз/вовк — букове дерево) та його відбиття в атрибутивному компоненті, дає підставу для аргументів про «відроджувальний потенціал» класифікуючих категорій, що постійно знаходять новітню основу свого виявлення: «Очевидно, взагалі всі класифікаційні граматичні категорії (як іменні, так і дієслівні класи) є категоріями, що не зникають, постійно відновлюються» [Степанов 1975, с. 219]. Основу еволюції31 МК становить її ядро. Реалізація парадигматичними семами певних ознак референтів об’єктивного світу означає їх входження до мовної номінації32, закріплення віртуально33. Видозміна функціонального призначення МФ істотно впливає на комплекс її ГЗ, модифікує семантико-парадигматичні зв’язки самого слова34. Подібне можна спостерігати тоді, коли МФ перебуває на межі двох категорій: первинної, визначеної системою, її місця серед однорідних МФ, і вторинної, мотивованої синтаксичною позицією і семантикою слова. Актуалізація парадигматичної семи визначає напрями асиметрії означуючого й означаючого, її трансформацію в мовленнєвий план і розширення площини сигніфікативно орієнтованих сем (пор. опозицію Н::3 у плані її сигніфікативної спрямованості і переміщенні позицій актуалізації вираженого змісту, її співвідношення із зовніш- ньолексемними перетвореннями у конструкціях типу Хлопець співає пісню — > Пісня співається хлопцем, при цьому спостерігається посилення опозиції 3::0 із семантичною нейтралізацією опозиції Н::0). Віртуальний та актуальний типи вживання мовного знака є двома |
РОЗДІЛ І. Системність категоріальних вілношень. |
73 |
взаємопов’язаними модифікаціями слова, визначальною серед них виступає актуалізація мовного знака, яка й детермінує видозміни МФ, центр і периферію асиметрії означуючого й означаючого.
Актуалізація парадигматичної семи мовного знака зумовлює видозміну його синтаксичної позиції. Сигніфікативне вживання професійних номінацій закріплено в позиції семантичного предиката з домінуючим компонентом ідентифікації, зрідка класифікації, наприклад: /77а- сека:] Ваша донька без роботи не залишиться. Буде вона і музикантом, і педагогом, як того захоче (Культура і життя. — 1987. — 20 грудня); Екзамени дівчата склали добре, повернулися до села студентами-заоч- никами (Молодь України. — 1986. — 14 лютого) та ін. Подібна актуалізація спостерігається і тоді, коли професійні номінації виступають у позиції уточнюючого члена речення, прикладки тощо (Ввійшла Тетяна Петрівна Книшова, його концертмейстер (Культура і життя. — 1986. — 14 грудня)). Співвідношення денотативних і сигніфікативних сем у структурі мовного знака визначає особливості його актуалізації, напрями наступного функціонального зміщення. Денотативне вживання професійних номінацій ч. р. закріплено в позиціях семантичного суб’єкта, у яких найчіткіше простежується домінування парадигматичних сем, співвіднесеність із референтом, міцність валентного зв’язку з дієсловом-предикатом. Тому використання професійних номінацій ч. р. у цих позиціях для позначення осіб жіночої статі визначає розчеплення омонімічних форм роду на синтаксичному рівні (Найбільшим щастям свого життя назвала роботу для глядачів засновник і беззмінний керівник Московського дитячого музичного театру Н. І. Сац (Культура і життя. — 1986. — 14 грудня); Особливу увагу звернути на такі новини фірми «Мелодія» радить вам старший товарознавець Українського будинку грампластинок Ольга Олексіївна Чернишова (Молода гвардія. — 1986. — 26 червня)). Сигніфікативне вживання модифікує лексему, актуалізуючи в ній оцінну якість (Ольга була мені за старшого брата і за доброго порадника; Лариса Миколаївна Петірко була досвідченим тренером (Молодь України. — 1986. — 21 січня)). При цьому витворюється потенційна здатність МФ використовуватися у функції характеристики діяча, його кваліфікації. У межах се- мантико-парадигматичних зв’язків такі іменники (при сигніфікатив- ному використанні) не змінюють свою родову приналежність, динаміка помітна тільки в актуальному і синтагматичному планах35. Сигніфікативне вживання професійних номінацій та іменників типу сирота, невдаха, роботяга перебуває не в одному функціонально-семан- тичному спектрі. Домінуючим для останніх є значення характеристики, емоційної оцінки. Показовою постає їх неспроможність уживатися в денотативному плані36. На статус МК істотно впливають вторинні номінації, утворені в результаті транспозиції, що лише частково набувають морфологічних ознак того класу слів, у який вони транспонуються, і утворюють внаслідок цього частиномовну периферію31. Так, віддієслівні іменники, кількість яких постійно і динамічно зростає, характеризуються омоні |
74 |
Морфологія |
мією МФ числа, відад’ективні субстантиви не змінюються за числами (мужність, хоробрість, байдужість, цікавість). Кількісне, почасти якісне, зростання таких площин [Зіапкетісг 1968, р. 120-123] (пор.: у сучасній українській мові нараховується більш як 8000 іменників с. р. на -а(-я) з омонімією МФ числа на віртуальному рівні мовних знаків (горіло багаття//горіли багаття), серед них близько 7000 слів становлять девербативи: значну кількість утворюють відад’ективні похідні (більш як 4000 слів) типу мудрість, своєрідність) зумовлює зміну внутрікатегоріальної структури, розширення її класифікаційної парадигми. Предикатний характер ГЗ свідчить про їх постійну актуа- лізованість і неабстрагованість від суб’єктивно-прагматичного плану. Посилення класифікаційних тенденцій ГЗ числа зумовлюють сингу- лятиви і плюративи, витворення яких в українській мові пов’язане
1) із: «руйнуванням» числової співвіднесеності і лексикалізацією множини (налічується 300, зрідка 500 плюративів [Загнітко 1989а, с. 52 і далі]); 2) семантичним обмеженням на утворення МФ числа (сингуля- тиви становлять 12 000 слів, утворення форм множини належить до синтаксичного плану і зумовлює появу окремого слова, пор.: Іде чернець і воду несе (Мельник, 1990, с. 16) і Для полегшення головного болю вживається аспірин і пірамідон, при кашлі — лужні води наполовину з теплим молоком (Наука і суспільство. — 1958. — № 1. — с. 22) і Ми все в Латипові уста внесем …. докажем, що з Турном дружба єсть пуста (Котляревський, 1989, с. 87); Твої дружби всім уже обридли (Чорногуз, 1986, с. 56); На білу гречку впали роси, Веселі бджоли відгули (Рильський, 1956, т. 1, с. 27) і Тим часом люди зібрали останні гречки, викопали бульбу й почали домашні роботи (Лепкий, 1991, т. 1, с. 440)). Мовленнєві потреби формують цілісну дискретну функціонально-семантичну парадигму МФ, крайні позиції якої частково руйнують цілісність структури. Останнє спостерігається при предикативному вживанні відмінкових форм іменника, що транспонує іменник в аналітичне дієслово (пор. кваліфікацію функціонального різновиду присудка як простого у конструкціях на зразок мати бесіду = бесідувати; вести розмову •» розмовляти; працювати лікарем = лікувати; організувати пропаганду — пропагувати; працювати учителем = учителювати [Золотова 1982, с. 170]). Формування структури МК зумовлюється функціональними потребами, необхідністю закріплення окремих величин як носіїв відповідної семантики на віртуальному рівні мовного знака, що часто серед іменників є наслідком синтаксичної спеціалізації. Так, досліджуючи генезис відмінків в індоєвропейських мовах, О. В. Попов відштовхується від концепції Г. Курціуса про дві формації індоєвропейських відмінків: більш ранню, до якої належить формування наз., кличного і знах., і більш пізню, до якої належать інші відмінки38 [Попов 1881, с. 1-45]. Еволюція МК свідчить про трансформацію одних абсолютних категоріальних ознак в інші. Прикладом цього виступає родова диференціація праіндоєвропейської мови, що, по суті, є існуванням двох відмінків (один позначав активне начало (об’єднував ч. і ж. р.), другий позначав |
Розділ І. Системність категоріальних відношень. |
75 |
неактивне начало (с. р.) [Иоффе 1973, с. 19]). Такий абсолютивний статус іменникових лексем закріпив за ними зовсім інше значення, яке потім в одному з підкласів набуло послідовної семантичної моти- вованості ГЗ роду (семантика статі, пізніше формалізувалась семантика «недорослості»), в іншому його значення зведене до формального, власне-структурного.
Семантична спеціалізація окремих форм на рівні речення сприяла формуванню центра відмінкової системи. Первинними в еволюції були відмінки, що репрезентують специфіку суб’єктно-об’єктних відношень, у межах яких ліво- і правобічна валентність дієслова-предиката взаємо- передбачають одна одну незалежно від їх експлікації/імплікації, пор.: Дівчина вишиває рушник і Вишиває рушник та ін. (позиція суб’єкта зазнала значних видозмін у процесі еволюції індоєвропейського речення, її перебіг можна охарактеризувати як послідовне розширення від репрезентації суб’єкта тільки іменем — назвою особи до реалізації будь-яким іменником (Майдан швидко порожніє…; Вулиця розходиться (Тютюнник, 1984, с. 67)). Позиція сильнокерованого другорядного придієслівного члена визначена семантичною структурою дієслова, його редукція трансформує дієслово дії в дієслово стану, вторинний статус якого в системі очевидний (Дівчина вишиває рушник // Дівчина вишиває). У дієсловах абсолютивної семантики (читати, писати, малювати, вишивати) наявність об’єкта імпліцитно передбачається, поза ним суб’єкт не може виконувати певну дію. Уся повнота граматичних ознак виявляється лексемою як носієм частиномовного значення за умови використання її в генетично первинній спеціалізації, тобто ряди первинних значень слів завжди є складниками центру МК. Приналежність вторинних номінацій до периферії МК мотивується почасти збереженням вихідних граматичних ознак, почасти пасивним уживанням у спеціалізованих синтаксичних функціях (пор. наявність квантитативного виміру процесуальної ознаки у девербативів типу перешліфування // перешліфовування, навіяння // навіювання, обігравання // обігрування (усього 700 пар слів)). Заповнення спеціалізованих позицій суб’єкта, об’єкта неспеціалізова- ними формами визначає семантичні зрушення в структурі дієслівних лексем, прогнозуючи напрями еволюції їх МК. Збільшення периферії в структурі одних МК детермінує якісні трансформації в структурі інших категорій. Розширення площини дієслів стану визначило шляхи формування вторинної суб’єктної функції дав. в. [Плющ 1986, с. 41], пор.: Мені хочеться побігти в дитинство (Драй-Хмара, 1989, с. 47); Школярам мріється про подвиги досі незнані (Зірка. — 1980. — 27 вересня); Григорієві вдалося швидко піймати сохатого (Багряний, 1991, с. 148). Поряд з дією універсально-мовної опозиції активність/інактивність, що найпослідовніше представлена в частиномовному центрі — іменнику та дієслові — семантико-синтаксичною спеціалізацією слова, яка є визначальним фактором еволюції МК, активними рушіями еволюції МК є закони мовної економії. Основою мовної еволюції Є. Д. Поліва- |
76 |
Морфологія |
нов, наприклад, уважав особливості економи трудової енергії, джерелами якої можуть бути: 1) суто фізіологічні; 2) мисленневі; 3) психофізіологічні закономірності та специфіка їх лінгвістичного відображення. Для динаміки граматичної системи будь-якої мови істотним є принцип економії мисленневих процесів, у результаті якого істотно модифікуються закони конструювання речення, афіксна маркованість когнітивного змісту і закономірності засвоєння рідної мови [Полива- нов 1968, с. 75-89]. Названі чинники відіграли важливу роль у перетворенні тричленної структури МК числа іменників у давньоруській мові у двочленну39. Подібні причини стали визначальними при видозміні окремих дієслівних форм, що виступали позначеннями відносного часу: «Форми дієприкметників на -л-ь, -ла, -ло, що змінили в більшості випадків, разом із допоміжним дієсловом або без нього, давні утворення минулого недоконаного {казахи, 2-га або 3-тя особа однини казааше і т. д.) та аориста (казаха, 2-га та 3-тя особа однини каза), мали перед останнім перевагу єдиного (курсив наш. — А. 3.) закінчення, коли ж уже сама будова основ дозволяла відрізняти значення закінченості або незакінченості дії: казажь, казала (казав, казала); ська- за-л-ь, с-ьказа-ла (сказав, сказала). При такій умові видова ознака ще й у флексії була вже зайва, і еволюція відбувалася у напрямку економії мовних засобів» [Булаховский 1927, с. 50]. Відхилення від принципів мовної економії, що мають місце в збереженні окремих форм двоїни, які виступають репрезентантами множинних форм, наприклад: очима, плечима, дверима, діал. курима, костима, хащома, тілома, ярома, польома; дві руці, дві нозі [Панькевич 1938, с. 74, 87 і далі]; функціонуванні форм давноминулого часу для відтворення віддаленості дії від моменту мовлення про неї та ін., свідчать про активну взаємодію різноманітних факторів при розвитку і динаміці МК, вплив на їх еволюцію консервативних і прогресивних тенденцій.
Функціональна спеціалізованість МФ є визначальною щодо її позиції у структурі МК, цим зумовлюється і формування окремих форм як виразників відповідної семантики. Прикладом цього є генезис МФ умовного способу дієслова, джерелом яких виступає поєднання дійсного значення аориста бихи з дієслівною формою на -лт >, що передають умов- но-бажальне значення. Форма аориста дійсного способу не виражає реального перебігу дії і може розглядатися як заперечення наявності (у тому числі й присутності) явища у тому смислі, «що якби явище було, то, очевидно, його уже немає» [Потебня 1958, с. 270], воно існує лише в думці. Сполучення аориста бьіхг з дієприкметником на -ль, що виникло на ґрунті реального, але такого, що трансформувалось у минуле, стало виражати насправді неіснуюче, але мислиме явище (процес). Перебіг часу вніс свої корективи у вживання цих аналітичних форм: форма аориста втрачає своє часове значення внаслідок втрати особової парадигми, закріпивши за формантом би (б) значення умовності. У цій площині ірреальності дії перебувають і форми наказового способу, що дає підставу окремим лінгвістам тлумачити спосіб як двокомпонентну категорію40 ([Вихованець 1988, с. 95], пор.: [Загнітко 1990ґ, |
Розділ І. Системність категоріальних відношень. |
11 |
с. 18-34]), розмежовуючи площину об’єктивних (реальних) відношень — МК часу і площину суб’єктивних (ірреальних) відношень — МК способу. У межах речення ці площини поєднуються, виступаючи спектрами категорії предикативності і репрезентуючи суб’єктивні смисли реченнєвої структури.
Важливе місце в еволюції МК належить їх взаємодії. Уніфікація формантів числа іменників удавньоруській мові нової пори стала ґрунтом витворення плюративів, що відбиває особливості внутрішньо-час- тиномовної міжкатегоріальної радіусної власне-взаємодії. Верхня позиція ГЗ відмінка в іменників і значень часу у дієслів зумовлена особливостями їх семантичної мотивованості і формального вираження, впливу на статус МФ інших категорій (пор. вплив значень виду на функціонування часових форм; ГЗ роду іменників — назв неістот пізнаються на міжпарадигматичному рівні, зокрема таких слів, як готель, кітель, спектакль, бінокль — ч. р.; цитадель, віолончель, фініфть, паралель — ж. р.; ч. р. охоплює 2616 слів, а ж. р. — 4526 та ін.). Семантичне ядро МК є обмежувальним фактором витворення МФ інших МК або виступає тим чинником, що стоїть на перешкоді до їх утворення. Підтвердженням цього є творення синтетичних і аналітичних форм особи у наказовому способі дієслова, відсутність часових форм в імперативі та ін. Еволюція МК української мови зумовлюється дією різноманітних факторів, визначальними серед яких є співвідношення її МФ із реаліями об’єктивної дійсності, їх семантична мотивованість і синтаксична спеціалізованість. Навколо цього ядра групуються всі інші чинники динаміки МК української мови, зміна яких відбиває розвиток граматичного ладу мови загалом. |