Високий парк. І я, неначе з дому, виходжу з нього в присмерку хисткому на пагорби й на вечір. Вітровій, — цей вітровій вчувають плинні хмари, і світлі ріки, й вітряки-примари, що виишли, звільна крутячись, на пруг.

Я тут лиш річ, одна з речей навкруг під небом цим одним. Та придивіться: хіба одне це небо?

Он ясниться

блакить, і чисті плинуть в ній хмарини, вгорі мигочать білого всі зміни, а низом сіре лагідно сріблиться, забарвлене рожевим теплим тоном, і за промінним тихосяйним лоном зникає сонце.

Дивна кам’яниця,

движка, рухома, хоч тривка й тривала, підносить крила, постаті, портали.

Вона мов скеля передвічних зір, мов брама, враз в такий розкрита шир, який зміряє, може, тільки птиця…