|
Поет лежав. Його лице бліде відчужено з подушки випиналось, коли знання про світ оцей розсталось з його єством і поверталось у час, який байдуже далі йде. Ті люди, що живим поета знали, не відали, яким єдиним він зі світом був: його лицем ставали ці води, гори, ниви цих долин. |
|
О, лик його — то весь безмежний світ, що марно горнеться до нього нині, а машкара, що вкрила лик людині, — вона чутлива й ніжна, наче плід, приречений загинути у тлінні. |