У цей складний для нього час гостро постали у суспільстві слов’ян­ське питання і сербська війна. Він бачив, що ці питання стають мод- шми, що багато людей займаються ними з корисливості, марнослав­ства, але він визнавав і зростаючий ентузіазм, співчуття до страждань іратів-слов’ян. Його захопив прояв громадської думки, в якому, вва­жав Сергій Іванович, виявилась народна душа. Він теж присвятив себе служінню цій великій справі і забув думати про книгу. Тепер він їхав відпочити і повною мірою насолодитися виявами того народного цуху, в існуванні якого були переконані мешканці столиць і великих міст. Разом з ним їхав Катавасов, який вирішив виконати свою дав­ню обіцянку приїхати до Левіна. На Курський вокзал вони приїхали майже одночасно з групою добровольців, що відправлялись на серб­ську війну. Дами з букетами проводжали добровольців, для них вла­штували прощальний обід. І Кознишев, до якого підійшла знайома дама просити допомогти молодику, якого рекомендувала Лідія Іва­нівна, потрапити до списку добровольців, почув надмірно урочисті слова, що говорив за обідом, випивши шампанського, один пан. До ІСознишева підійшов Степан Аркадійович, йому подобалось це за­гальне збудження, і очі його сяяли радістю. Він просив Кознишева теж сказати кілька слів добровольцям, але той відмовився, пояснив­ши, що він зовсім випадково на цих проводах — їде до брата. Сте­пан Аркадійович просить передати уклін своїй дружині, яка з дітьми

621

Кознишев увійшов у вагон, і поїзд рушив. Катавасов не мав змо*я спостерігати добровольців і все розпитував про них. Сергій Іванович порадив йому піти у їхній вагон і зробити власні спостереження і ви­сновки. Катавасов познайомився з добровольцями, але вони справи^И на нього невигідне враження: один був багатий купець, що промотав! багатство у свої двадцять два роки, а тепер, випивши, хизувався св<^Е їм геройством; другий, відставний офіцер, перепробував все у своєму житті, він теж багато і недоречно говорив; третій, чоловік вже у літаіі мав лише юнкерський чин, бо не витримав екзамену з артилерії. КаІ тавасов хотів перевірити свої враження і послухати ще чиюсь думну,

Під час зупинки Кознишев на запрошення графині Вронської увір* шов до неї у купе. Графиня ніяк не могла забути тієї страшної трагЯ дії, що сталася з її сином, і розповіла про неї Кознишеву. Вронський написав записку до Анни, не знаючи, що вона була на станції. ЧерЛ деякий час прилетіла звістка, що якась дама кинулась під поїзд, ку чер Вронського був там і все бачив. Вронський поскакав на станціі^И а звідти його привезли, наче мертвого. Графиня нітрохи не шкод>И за Анною, а й після смерті докоряє їй, що згубила двох прекрасни* людей Вронського і Кареніна. Після смерті Анни Каренін забрав■ дочку до себе, Вронського тепер мучить, що він віддав свою дочку чу жій людині. 1а, каже графиня, Бог поміг — розпочалася війна, Яш- ■ він все програв у карти, зібрався у Сербію і вмовив Вронського їхаті з ним. Як матері, графині, звичайно, страшно, до того ж-у ПетербурЯ не дуже схвально ставляться до добровольців, але виходу немає, тіляНІ ки це розрадило трохи її сина. Графиня просить Кознишева поговорі, ти з ним, бо у нього, як на біду, ще й зуби розболілись.

Сергій Іванович знайшов Вронського на платформі, де він ходив, яя звір у клітці, повертаючись через кожні двадцять кроків. Кознишеву здалося, що і Вронський робить вигляд, що не бачить його, але йомЯ це було байдуже, бо в цю хвилину Сергій Іванович бачив у ВронськН му тільки діяча великої справи і вважав за обов’язок підтримати його^И схвалити. Кознишев пропонує йому рекомендації до діячів сербського 622

Кознишев не повідомляв брата про свій приїзд, тому, коли вони діс­талися маєтку, Левіна вдома не було. Кіті послала по нього, попроси­ла Доллі і старого князя Щербацького розважити гостей, а сама побі­гла годувати маленького сина Мітю. Поки годувала, думала про свого чоловіка, що його розрадить приїзд гостей, про те, що він змінився на краще останнім часом, думки його не так вже гнітять, як навесні, коли иона навіть побоювалась за нього. Кіті знала, що гнітить її чоловіка — його невіра. Кіті знала і любила його душу, але його сумніви і його неві­ра їй, глибоко і щиро відданій християнській вірі, не завдавали болю. Нона з посмішкою думала про його невіру і говорила сама собі, що він смішний. Вона раділа, що приїхав Катавасов, з яким Левін любив роз­мовляти й сперечатися. Думки її перекинулись на господарські спра­ви, де покласти гостей спати, що стелити тощо. Потім вона пригадала, іцо не додумала щось важливе стосовно свого чоловіка, і знову з по­смішкою згадала, що він невіруючий, і подумала, що краще нехай він буде завжди таким, ніж віруючим так, як мадам Шталь.

Новий доказ його доброти і шляхетності душі Кіті мала недавно: два тижні тому Доллі отримала листа від Степана Аркадійовича, в якому він каявся і просив продати її маєток, щоб заплатити його бор­ги; Доллі була у відчаї, ненавиділа чоловіка, хотіла з ним розлучити­ся, але врешті погодилась продати частину маєтку; Левін, ніяковію­чи, з острахом образити Доллі, запропонував відати Кітіну частину маєтку сестрі, сама Кіті цього не здогадалась зробити. Тому всім сер­цем вона хотіла, щоб син був таким, як його батько.

Від того часу, коли Левін побачив смерть улюбленого брата, його справді мучили страшні сумніви. Матеріалістичні погляди, прибіч-,

623

ником яких він став у студентські роки і дотримувався на той час,шГ давали відповіді на найважливіші питання життя і смерті. Він віді/уг себе, як людина, що обміняла теплу шубу на тоненьку одежину, ви# йшла у ній на мороз і переконалась, що тепер має неминуче загівдЖ ти. Одруження, його радощі і нові турботи приспали трохи ці дум|ш І але народження сина стало новим поштовхом для них. Левін спойте рігав людей, і тих, хто вірив, і тих, хто не вірив, і дійшов дивного ви] сновку. Ті, хто не вірив, не мучились такими питаннями, вони про сто відкидали їх, шукали відповіді на питання, які його не цікавили Серед тих, хто вірив, були найближчі йому люди, яких він любив: ві-; рили і старий князь Щербацький, і Сергій Іванович, і Львов. ВірилД Кіті так, як він сам колись у дитинстві, вірили дев’яносто дев’ять віґ сотків російського народу, життя якого викликало у Левіна таку по-, вагу. Під час пологів дружини він, невіруючий, молився і в ту хвил| ну вірив, але все минулося, і сумніви знову охопили його. Він чита> філософів, читав богословів, але і в них не знаходив відповіді. Левів не міг жити без знання, хто він, навіщо прийшов у цей світ. Але зн|| ти цього він не міг і впадав у відчай. Тому, щасливий у сім’ї, здоровий! чоловік, Левін кілька разів був на межі самогубства, сховав мотузку, щоб не повіситись на ній, не ходив із рушницею, щоб не застрелитис| Проте нічого цього не сталося, він продовжував жити.

Коли він переставав ставити собі всі ці питання, він наче знав, і хто він, і задля чого живе. Після повернення у село в Левіна було стілі^ ки турбот і клопоту, що він облишив свої проекти господарства длЯ загальної користі, а робив те, що вважав за необхідне. Господарював так, щоб його син подякував йому, як він подякував своєму дідові. Н» кидав Сергій Іванович і справ сестри, і всіх селян, які ходили до ньс го радитися, як не кинув би напризволяще дитину, дбав про сестри дружини, яку з дітьми запросили на літо, тощо. Все це наповнювало ) життя Левіна, яке не мало ніякого сенсу, коли він про нього думаї) Він мучився сумнівами, але твердо йшов життєвим шляхом.

Того дня, коли приїхав Сергій Іванович, Левін був саме у тому н|__________________

строї, коли все піддавалося сумніву. Він виконував свої звичні госпо­дарські обов’язки, аде не хотів думати про марність усіх зусиль люди­ни перед обличчям смерті. Він побачив, що один із працівників не тані порається біля молотарки, як треба, і сам став до роботи. Потім він роя говорився із цим працівником і запитав його, чи не візьметься вправ ний господар Фокатич обробляти землю Левіна у тому селі, звідки 6^1 цей найманець. Той відповів, що, напевне, не візьметься, бо не вирі чить з цього грошей. Левін здивувався, чому ж теперішній орендатоЛ Кирилов, має вигоду. Відповідь працівника вразила Левіна: Фокатич 624

Левін відчув, що побачив нарешті те чудо, якого потребував, щоб иовірити в існування Бога. У душі його все перевернулось, він відчув, що може повірити, і дякував Богу за цю віру. Він був у такому схви­льованому і піднесеному настрої, коли побачив свого візка і кучера, іцо Кіті послала по нього, бо приїхав брат. Левін довго не міг прийти до тями від тих переживань, що піднесли його душу. Йому здавалося, що тепер всі стосунки з людьми будуть зовсім іншими, осяяні добром. Він сів у візок, став сам правити. Коли кучер хотів йому допомогти об­минути пень на дорозі і потягнув віжку, Левін розсердився. Йому ста­ло дуже сумно, що його душевний настрій не змінив його у ставленні до дійсності.

Гостей у супроводі Доллі та старого князя Левін зустрів дорогою, нони йшли на пасіку, думаючи, що він перебуває саме там.

Левін намагається подолати відчуженість у стосунках із братом, пле не владний цього зробити. Розмова заходить про сербську війну,

І Сергій Іванович вбачає в участі в ній добровольців прояв народного духу. Левін, який тільки-но відкрив для себе духовну опору народу и добрі, зауважує, що війна, вбивство не можуть бути проявом духу. Його підтримує старий князь Щербацький. Але Сергій Іванович і Ка- тавасов наводять аргументи, яких Левін не може спростувати, хоча ще менше може погодитися з ними. Він говорить, що на війну йдуть ті, хто втратив гідний громадський стан, яким нікуди більше дітися, ці люди у всі часи є в суспільстві, яким байдуже — чи до Пугачова, чи п Сербію. А Сергій Іванович називає їх кращими синами народу, які болісно сприймають страждання братів-слов’ян, наводить ще й ви­слів з Євангелія, що Ісус приніс у цей світ не мир, а меч. Левін досаду- нав на себе, що знову не втримався і почав суперечити брату. Він ба­чив, що Сергію Івановичу ця суперечка неприємна, наче він захищає останнє, що в нього залишилось, тому Левін припинив її.

625