| У біблійній притчі сказано, що відсутність праці — неробство — була умовою блаженства першої людини до її падіння. Любов до не-І робства залишилася в людини і після падіння. Таємний голос гово-| рить, що ми маємо бути винні за своє неробство. Якби людина могла б знайти стан, у якому вона, перебуваючи у неробстві, почувалася б Я що є корисною й виконує свій обов’язок, вона б віднайшла один бік] первісного блаженства. І таким станом обов’язкового і бездоганного неробства користується ціла верства — верства військових. Микола Ростов відчував це блаженство вповні, продовжуючи служити в Павлоградському полку, де він тепер командував ескадроном, прийняв тим від Денисова. Більшість колишніх московських знайомих вирішили б, напевне, що він став дещо грубим, але в полку його любили і поважали. У 1809 році в листах від рідних він дедалі частіше відчу- і ває тривогу — господарські справи занепадали. Читаючи ці листи,І «Микола відчував страх, що його хочуть вивести з того середовища, в якому він, відмежувавши себе від житейської плутанини, жив тихо і спокійно». Але він розумів, що рано чи пізно йому доведеться-таки їхати й розв’язувати проблеми родини, адже він старший. Серед інших новин йому повідомляють про заручини Наташі і Волконського.! Микола Ростов кілька разів мав намір їхати у відпустку, але кожного разу не наважувався вирватися із звичного і простого кола полкового життя. Він побоювався того, що чекало його вдома: господарських справ, у яких він нічого не тямив, і кохання Соні, і своїх обов’язків перед нею. Та в останньому листі графиня написала, що якщо Микола не приїде і не візьметься до справ, то весь маєток піде з молотка. Мати писала, що батько вже слабкий, довірився Мітеньці, а той його ошукує. Ростов змушений був їхати у відпустку. Товариші по службі влаштовують Ростову урочисті проводи. Приїхавши додому, Ростов бачить люблячу його Соню, Наташу, що вражає його своєю «дорос-
680 |
| ЛЕВ ТОЛ СТОЙ. Війна і мир |
| лістю». Наташа розповідає йому про свій «роман» із князем Андрієм, а на питання, чи любить вона Волконського, відповідає: «Я була закохана в Бориса, учителя, в Денисова, але це зовсім не те. Мені спокійно, твердо. Я знаю, що кращих від нього не буває людей, і так мені спокійно, добре тепер. Зовсім не так, як колись…»
На третій день після приїзду Ростов почав займатися господарством. Він пішов до управителя і звелів подати «рахунки всього», хоча не дуже добре розумів, що то таке. За кілька хвилин на очах у всіє’ Двірні Ростов стусаном викидає управителя з ґанку. Наступного дня батько намагається заступитися за Мітеньку, виправдати його. Ростов вибачається перед батьком і з того часу більше не втручається в господарські справи. Якось графиня говорить йому, що в неї є вексель на 2 тисячі від Анни Михайлівни Друбецької, і запитує, як їй діяти. Микола відповідає, що він не любить ні Анни Михайлівни, ні Бориса, хоч колись ті були з ними у дружніх стосунках і бідні, і розриває вексель. Від того часу молодии Ростов не втручався в жодні справи, а вдався до полювання. У вересні настав найкращий час для полювання. Микола Ростов віддався цій новій для нього справі з усією пристрастю. Одного дня старий і поважний мисливець Данило повідомив, що в отрадненському лісі знайшли вовчий виводок. Полювання на вовка було суто чоловічою справою, але Наташа і Петя вмовили Миколу взяти і їх. Старии граф теж вирішив розважитися і зібрався їхати. Вже в полі, яким їхали до лісу, Ростови зустріли «дядечка» — далекого родича і сусіду. Всі їдуть на полювання. Дядечко — досвідчений мисливець, він доречно й недоречно повторює приказку: «Чиста справа марш». Побачивши Наташу і Петю, дядечко глянув на них несхвально: полювання — справа серйозна. Незабаром мисливці розходяться по своїх місцях. Старий граф приїздить у візку і тільки тепер сідає на коня. Він випив за традицією добру чарку і перебуває у доброму гуморі, розмовляючи зі своїми супутниками: старим камердинером, ловчими, власним блазнем. За розмовою вони не помітили, як погнали вовка і той побіг просто на них. Ніхто не встиг вистрілити, і вовк зник у кущах. Тієї ж миті з лісу вискочив Данило-мис- ливець. Він накинувся на графа з брутальною лайкою, навіть замахнувся батогом — так прикро було йому, що вовка впустили горе-мисливці. Микола Ростов стояв на своєму місці і чув, що відбулося щось прикре, якась несподіванка, котра псувала полювання. Він майже молився, аби вовк вискочив на нього. Він уважно придивлявся і прислухався до всього. Раптом він побачив, як полем біжить старий вовк. Він підняв своїх собак, почалося цькування. Микола бачив, як молоді і сильні собаки не наважуються кинутися на вже сивого вовка. Лише один його пес зміг вийти на цей двобій; коли ж пес вчепився вовку у горло, накинулися інші. 681 |
| ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мип |
| Ростов уже хотів злізти з коня, аби заколоти вовка, але той вирвався від собак і побіг. Його наздогнали собаки «дядечка». Мисливець ДаниЛ що вчасно під’їхав до Миколи, накинувся на звіра разом із собакамЯ схопив за вуха і зв’язав ще живого вовка. Потім всі мисливці з’їхалиія, дивилися на старого вовка. Під’їхав і старий граф Ростов. Данило, що стояв поруч із вовком, поспіхом зняв шапку. Граф подивився на вовка 1 пригадав, як пропустив свого, як вилаявся на нього Данило. «Одначе, брате, ти сердитий», — тільки й сказав граф Ростов Данилові. Той посміхнувся, як дитина, що завинила. Старий граф поїхав додому відпочивати. Наташа і Петя залишилися на полюванні. Потім гнали лисищЛ тут трапилася ще одна пригода. Микола Ростов знав, що у мисливських володіннях, які давно за звичаєм належали Ростовим, полюють сусіді поміщика Ілагіна. Того дня мисливці Ілагіна вбили лисицю, яку гналЯ собаки Ростових. Микола, гарячий у своїх судженнях, скочив на коня, аби зараз же, на полюванні, розібратися і покласти край свавіллю Ілаї гіна.Не встиг Ростов виїхати з лісу, як назустріч йому під’їхав сам Ілаї гін. То був товстий, чемний пан, який вибачився за дії своїх мисливціЯ і запропонував їхати полювати зайця у його поле. Для Миколи це було і вражаюче полювання — змагання. Він сам, «дядечко», Ілагін вдаваліЯ що їх зовсім не цікавить, чий собака знайде і загонить зайця. Та коли вони побачили, як собаки травлять, азарт охопив їх так, що вони забу-, ли все на світі. Переміг тоді «дядечко», собака якого не коштував такиИ грошей, як у його суперників, але був справжнім майстром у своїй спр Л ві. Ростови приймають пропозицію «дядечка» заїхати до нього в село і там дочекатися візка для Наташі і Петі. Все у цей день – і полювання, і дім «дядечка», і він сам, і його люди — все здається Наташі і Миколі! чудовим. У домі, простому і небагатому, «дядечко» пригощає їх траЛ ником, наливками, грибами, щільниковим медом, смаженою куркою,! які приготувала для гостей економка «дядечка» — Онисія Федорівна,! гарна й ставна молодиця, якою милуються Ростови. Наташі здавало- 1 ся, що ніколи в житті вона не їла нічого смачнішого. Наче виправдову-1 ючись, «дядечко» розповідає, що він живе так усе життя, ніде не слуЯ жить, тому що нічого не розуміє в службі. Чути, як кучер Митька граЯ в людській на балалайці. Коли він закінчує, Наташа у захваті проситЛ заграти ще і ще. Микола трохи поблажливо погоджується: грає кучері добре. Наташа, відчувши ту поблажливість, навіть образилася, каже* що «це чудо, як гарно». Митька виконує «Бариню» із переборами «ДяИ дечко», не втримавшись, і собі бере гітару. Мелодія народної пісні, якЛ майстерно грає «дядечко», наче висвітлила Наташину сутність. Дядеч-И ко з гітарою виходить на середину кімнати і весело, але водночас сер-1 иозно запрошує Наташу танцювати. «Де, як, коли всотала в себе з того І
682 І |
| ЛЕВ Т О Л СТ О Й. Війна і мир |
| російського повітря, яким вона дихала, — ця графинька, вихована емі- гранткою-француженкою, — цей дух, відкіля взяла вона ці прийоми, що їх pas de chale давно б мали витіснити? Але дух і прийоми ці були ті самі, виняткові, яких не навчишся, російські, котрих і чекав від неї дядечко. Щойно вона стала, посміхнулася, урочисто, гордо, хитро й весело, перший страх, який охопив був Миколу і всіх присутніх, страх, що вона зробить щось не те, минув, і вони вже милувалися нею. Вона зробила те саме і так точно, …що Онисія Федорівна, яка відразу ж подала їй необхідну для такої справи хусточку, крізь сміх просльозилася, дивлячись на цю тоненьку, граційну, таку чужу їй, у шовку й в оксамиті виховану графиню, що вміла зрозуміти усе те, що було в Онисії й у батькові Онисії, і в тітці, і в матері, і в кожній російській людині». Дядечко, у захваті від своєї «племінниці», говорить, що доброго б чоловіка їй тільки вибрати. Микола каже, що вже вибрали, Наташа додає — ще й якого. Згадка про Волконського на мить змінила всю Наташу, вона подумала, чи зрозумів би він цю їхню радість. І сама собі відповіла — напевне, зрозумів би. Вже майже поночі приїхали дрожки від Ростових. Петю, як мертвого, поклеїли у дрожки, бо він, як тільки увійшли у дім дядечка, заснув і не прокидався, коли Наташа намагалася його розбудити. Дядечко прощався з Наташею з особливою ніжністю. Ніч була темна, навіть коней не було видно. Наташа і Микола довго мовчали. Кожен думав про своє. Тільки коли вже під’їхали до дому, вони заговорили. Наташа сказала, що, напевне, ніколи не буде вже така щаслива, як тепер. Микола назвав це нісенітницею, а сам подумав, що кращого друга, ніж Наташа, він не матиме.
Старий граф Ростов так заплутався у грошових справах, що графиня не бачить іншого виходу залагодити справи, як знайти для Миколи багату наречену. Графиня написала листа до своєї давньої приятельки Карагіної, пропонуючи одружити її дочку Жулі зі своїм сином. Кара- гіна погодилася. З того дня графиня Ростова то говорила, що могла б померти спокійно, якби син її одружився, то радила Миколі їхати до Москви на свята, відновити старі знайомства, повеселитися. Син здогадався, до чого веде мати, і вирішив поговорити відверто. Графиня сказала, що тільки шлюб з Карагіною врятує їх від розорення. Микола хотів «показати своє благородство» і запитав у матері, невже він повинен нехтувати своїми почуттями заради грошей. Мати заплакала. Він згоден був «принести свої почуття у жертву», але мати не хоче жертви, вона хоче, щоб він був щасливий. Та відверта розмова не допомогла. Тільки графиня від того часу почала без причини сердитися на Соню, а більше на себе через те, що сердилася на нещасну дівчину, яка не мала ніякої провини, крім тієї, що не мала ні посагу, ні грошей. Микола че- |
|
683 |
| ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир |
| кав кінця своєї відпустки, аби повернутися в полк і покласти край мон чазним докорам матері. Прийшов лист від князя Андрія, у якому тсД сповіщав, що мусить ще затриматися, бо відкрилася його стара ран.і Наташа, яка чекала свого нареченого чотири місяці, засумувала. У такому настрої в домі Ростових зустрічали святки. На третій день свят^, по обіді, Наташа нудилася. Її життєва енергія не мала ніякого виходу! вона тинялася з кімнати в кімнату, «як безпритульна». «Ніхто у доі^І’і не розсилав стільки людей і не давав їм стільки роботи, як Наташа. Л Вона наче пробувала, чи не розсердиться… на неї хтось із них, протеї нічиїх наказів люди не любили так виконувати, як Наташиних. Т тепер вона розсилала прислугу, наче випробовувала свою владу. Всі роа біглися виконувати Наташині примхи, а їй все одно було нудно. І після чаю Наташа, Микола й Соня сіли у куточку для тихої «душевної розмови». Вони пригадували дитинство, порівнювали свої враження, говорили про сни і безсмертя душі. Наташа і Микола цілком розуміли одне одного. Соня не пам’ятала багато з того, що з радістю і задоволенням пригадували вони, а те, що пам’ятала, не викликало у неї такого поетичного почуття, яке вони відчували. Графиня просить Нач ташу заспівати, і, хоч Наташі й не хотілося переривати розмову, вона заспівала, й заспівала так, як ніколи раніше. Всі заслухалися. Наташа ще не закінчила співати, коли до кімнати забіг радісний Петя і закрив чав, що прийшли «ряжені». Наташа раптом зупинилася, закричала на брата і розплакалася так, що її довго не могли заспокоїти. Графи-] ня материнським серцем відчувала, що Наташа — незвичайна дівчина, що в ній надлишок життя, через який, думала мати, вона не буде щаслива.
Спочатку сором’язливо, а далі сміливіше у вітальню увійшли пеН реодягнені дворові люди. Почалися святочні пісні й ігри. Незабаром між ними з’явилися і нові обличчя: Микола, переодягнутий старою пані, Соня — черкесом, Наташа — гусаром. Костюми були такі гар-І ні, що вирішили їхати до сусідки-поміщиці Мілюкової, взявши з собою чоловік із десять дворових. Старий граф теж збирався переодягатися і їхати з молодими, але графиня його не пустила. їхали на двох санях, і дорогою до Мілюкових Микола, який правив своїми новими кіньми, відчув справжній захват, коли мчав крізь сніг і ніч. Сони-ї не вбрання було найкраще і дуже їй пасувало. їй личили і чорні бро-. ви й вуса, що дівчата собі намалювали, а найбільше їй личила жва-І вість, якої у звичайному вигляді їй завжди бракувало. Микола наче вперше за свою відпустку побачив її і здивувався, як це він раніше міг не помічати такої краси. У Мілюкових було ще веселіше. Коли сіли вечеряти, заговорили про ворожбу. Соня сказала, що нічого не 684 |
| ПРИ ТОЛСТОЙ. Війна і мир |
| боїться і погодилася йти ворожити до клуні. Микола перестрів її на стежці. Соня теж ніколи не бачила Миколу таким, як тепер, з новою для неї щасливою посмішкою. Вона кинулася до нього, і він пригорнув її, поцілував. Вони разом підбігли до клуні і повернули назад. Наташа, яка все помічала, зрозуміла, що сталося, і так розсадила людей у сани, аби Миколі і Соні ніхто не заважав бути поруч. Десь на половині дороги Микола зупинив коней, підбіг до саней, де сиділа Наташа, і сказав їй, що він вирішив одружитися з Сонею.
Невдовзі після святок Микола розповів матері про свій намір. Графиня відповіла, що ні вона, ні граф не благословлять його на цей шлюб. Граф, відчуваючи свою провину перед сином за розлад У господарстві і відсутність грошей, не міг опиратися, бо знав, що якби Микола був багатим, то кращої дружини, ніж Соня, йому годі було б і шукати. Але графиня була невблаганна. Через кілька днів після цієї розмови вона покликала Соню до себе і жорстоко дорікала їй за невдячність. Микола пішов до матері «з’ясувати стосунки». Графиня назвала Соню «інтриганкою». Микола так образився на це слово, що ладен був наговорити казна-чого. Мати і син відчували, що вже не можуть зупинитися. Справу хоч якось зарадила Наташа. Вона увійшла до кімнати і попросила Миколу замовкнути, до матері ж звернулася із лагідними словами, які не мали особливого змісту, але були щирі і заспокійливі. Графиня, яка відчувала, що може втратити сина, сховала своє обличчя на грудях дочки. Микола схопився за голову і ви – шов. За допомогою Наташі мати і син домовилися: вона не буде утискати Соню, він же нічого не зробить таємно від батьків. З твердим наміром, залагодивши в полку свої справи вийти у відставку, приїхати й одружитися з Сонею Микола, смутний і сериознии, у розладі з рідними, але, «як йому здавалося, жагуче закоханий», на початку січня поїхав у полк. Здоров’я графині похитнулося, але відкладати надалі поїздку до Москви вже було неможливо: треба було готувати посаг, а для того продавати дім під Москвою тощо. Наприкінці січня граф разом із Сонею і Наташею поїхав до Москви. |