| З кінця 1811 року почалося посилене озброєння і зосередження сил Західної Європи, і 1812 року сили ці — мільйони людей (рахуючи й тих, що перевозили і годували армію) рушили із Заходу на Схід, до кордонів Росії, до яких точно так само з 1811 року стягалися сили Росії… 12 червня сили Західної Європи перетнули кордон Росії, і розпочалася війна, тобто «сталася противна людському розуму і всій людський природі подія». Мільйони людей здійснювали одне проти одного таку численну кількість злодіянь, обманів, зрад, крадіжок, підробок і випуску фальшивих асигнацій, грабунків, підпалів і вбивств, якої через цілі століття не збере літопис усіх судів світу і на які в цей період часу люди, що їх чинили, не дивилися як на злочини. І справді: «Для нас, нащадків, …не зрозуміло, щоб мільйони людей-християн убивали і мучили одне одного, тому що Наполеон був властолюбний, Олександр твердий, політика Англії хитра, а герцог Ольденбурзький скривджений. Не можна зрозуміти, який зв’язок мають ці обставини із самим фактом убивства і насильства; чому внаслідок того, що герцог скривджений, тисячі людей з іншого краю Європи вбивали і розоряли людей Смоленської і Московської губерній» . Для початку війни було недостатньо волі Наполеона й Олександра, «необхідний був збіг незліченних обставин, без жодної з яких подія не могла б відбутися». Є дві сторони життя у кожної людини: життя особисте, яке тим більш вільне, наскільки більш абстраговані її інтереси, і життя стихійне, в якому людина невідворотно виконує запропоновані їй закони. Людина свідомо живе для себе, але служить несвідомим знаряддям для досягнення історичних загальнолюдських цілей. Здійснений вчинок незворотний, і дія його, збігаючись у часі з мільйонами дій інших людей, набуває історичного значення. Що вище перебуває людина на суспільних сходинках, то з більшою кількістю людей вона пов’язана, то більше влади вона має на інших людей, то очевидніша визначеність і неминучість кожного її вчинку». «Серце цареве в руці Божій». «Цар є раб історії».
29 травня Наполеон виїхав із Дрездена і став на чолі своєї армії. Де б він не з’являвся, його зустрічали захопленим криком. Незважаючи на дружні листи до імператора Олександра, незважаючи на зусилля дипломатів щодо збереження миру, Наполеон просувався на схід чимраз ближче до кордонів Росії, віддаючи накази, які наближали війну. 13 червня він на чистокровній арабській кобилі галопом поскакав по одному з мостів через Неман під захоплені крики ти- |
|
695 |
| ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир |
| сяч людей. Потім він повернув назад і поскакав до річки Вілії. ЗупяЯ нившись, Наполеон оглянув місцевість і звелів шукати броду через річку, а сам сів на колоду і задумливо підпер голову рукою. Старий офіцер, уланський полковник-поляк, попросив у ад’ютанта дозволу перейти річку без броду — тут, на очах імператора Наполеона. Сотні уланів кинулися у воду, тонули, пливли, але були горді від того Я що «вони пливуть і тонуть на очах людини, яка сиділа на колоді і на ■ віть не дивилася, що вони роблять». Наполеон звик, що «присутність його на всіх кінцях світу, від Африки до степів Московії, однаково вражає і валить людей у безумність самозабуття».
Російський імператор уже понад місяць жив у Вільні, роблячій огляди і маневри. Від чекання усі втомилися. «Всі прагнення людей, що оточували государя, здавалося, були спрямовані тільки на те, щоб змушувати государя, приємно проводячи час, забути про майбутню віШ йну». У той самий день, коли Наполеон дав наказ перейти Неман, імператор Олександр розважався на балі, який улаштували на його честив генерал-ад’ютанти. Елен Безухова, яка приїхала серед інших дам з почтом государя, звернула на себе увагу, навіть удостоїлася танцю з госу* дарем. Активну участь у підготовці балу брав Борис Друбецькой, який залишив свою дружину в Москві. «Борис був тепер багатою людиною, що далеко пішла в почестях», «він уже не шукав заступництва, а на рівній нозі стояв із вищими зі своїх перевесників». Борис бачить, як під час балу генерал-ад’ютант Балашов щось повідомляє государю. Б^Н рис виходить на балкон і, ніби випадково, чує, що Наполеон без оголошення війни вступив у Росію. «Государ із хвилюванням особисто оіЯ раженої людини» говорив, що замириться з Наполеоном тільки тод^Н коли жодного озброєного неприятеля не залишиться на моїй землі». Цей вислів сподобався государю і згодом став популярним. Але імійЯ ратору Олександру не сподобалося, що Друбецькой став свідком ро^| мови, і він натякає, що Борису краще помовчати про те, що чув. Пр^Н дворні веселяться, государ через півгодини залишив бал. Борис, якиЯ першим почув звістку про порушення російських кордонів, все ж такЯ мав нагоду натякнути деяким важливим сановникам, що багато з того^ що приховане від інших, йому, Борису Друбецькому, добре відомо, це надало йому ваги в очах тих сановників. Наступного дня цар Олександр пише французькому імператор листа, у якому нагадує, що Наполеон «ще має можливість позбавІИ ти людство лихоліття нової війни». Імператор Олександр не напис^Н у листі свої слова, що йому так сподобалися і які чув Борис, але БалЯ шов, який береться доставити листа Наполеону, мав наказ переказа’Я ці слова усно. На шляху до французькою імператора Балашов зустріче! |
| 696 |
| ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир |
| ється з Мюратом, який нещодавно був призначений неаполітанським королем. «Обличчя Мюрата сяяло дурною пихою, у той час як він слухав, навіщо посланець російського імператора їде до Наполеона. Балашова перепроваджують далі — до маршала Даву, що був «Аракчеев імператора Наполеона». Балашов мав наказ передати листа імператора Олександра особисто в руки Наполеону; Даву демонструє зневажливе ставлення до російського посланця, забирає листа, а самого Балашова «просить» залишатися на місці, ні з ким не розмовляти, а коли буде наказ, їхати разом з багажем маршала. Через чотири дні Балашова привезли у Вільну, тепер зайняту французами, на ту саму заставу, з якої він виїжджав з дорученням свого імператора. А наступного дня Балашов був прийнятий Наполеоном «у тому самому домі у Вільні, з якого його виряджав Олександр». Балашова вражає розкіш і пишність двора французького імператора. Наполеон приймає Балашова перед прогулянкою верхи. «Вся його потовстіла, коротка фігура із широкими товстими плечами і мимоволі виставленим уперед животом та грудьми мала той представницький, ставний вигляд, що мають сорокарічні люди, які живуть пестощами долі… Він… одразу ж став говорити як людина, що дорожить кожною хвилиною свого часу і не зневажається до того, щоб підготовляти свої промови, а впевнений у тому, що він завжди скаже добре і те, що потрібно». Наполеон починає пояснювати, що не він винуватий у розв’язанні війни, пригадує всі «провини» російського імператора, головна з яких та, що імператор Олександр провадить власну державну політику, а не підтримує політику Наполеона. Поступово імператор дратується дедалі більше і більше.
♦ Чим більше він говорив, тим менше він міг керувати своєю промовою» . Посланець шанобливо слухає, як Наполеон дедалі більше розпалює себе, намагаючись лише піднести своє значення і принизити імператора Олександра. Балашов не зміг передати Наполеону тих слів, що звелів цар Олександр, бо йому взагалі не дали й слова сказати. Наполеон сам говорив і слухав тільки себе, він думав не про мир, а лише про війну. Балашов гадав, що Наполеон не захоче його бачити, бо то був скривджений посланець, свідок бурхливого і нестримного настрою імператора. Проте до обіду Балашова запрошують до імператора, який зовсім не ніяковіє, впевнений у тому, що він не може зробити помилки, бо він завжди бездоганний і винятковий. Наполеон ставиться до Балашова так, наче той вже переконався у нікчемності свого імператора і присягнув Наполеону на вірність. За столом він виявляє інтерес до Росії, цікавиться, скільки мешканців у Москві, скільки будинків, чи правда, що в Москві дуже багато церков. Дізнавшись, що в Москві понад 200 церков, Наполеон дивується, навіщо так багато, але одразу |
|
697 |
| ЛЕВ ТОЛ СТОЙ. Війна і мир |
| додає, що «велика кількість монастирів і церков є завжди ознакою віМ сталості народу». Балашов відповідає, що в Іспанії теж багато церко^^ То був натяк на поразку Наполеона у воєнній кампанії проти ІспанМ Але всі вдали, що не зрозуміли цього натяку. Говорячи про Олексан-| дра, Наполеон дивується, навіщо той очолив військо: «Війна – мов ремесло, а його справа — царювати, а не командувати вшськами! Навіщо він взяв на себе таку відповідальність?» Балашов мовчав. НапЛ леон підійшов до нього і, взявши за вухо (бути відтягнутим за вух* імператором вважалося за честь при дворі Наполеона), запитав, чому! ж мовчить придворний Олександра. Потім звелів подавати посланцеві коней: «Дайте йому моїх, йому далеко їхати». «Лист, що привіз БіД лашов, був останнім листом Наполеона до Олександра. Всі подро&в ці розмови були передані російському імператору, і війна почалася»* Після побачення в Москві з П’єром князь Андрій поїхав до ПетерШ бурга. Домашнім він говорить, що їде у справах, але мета його роЗШ шукати Анатоля і викликати того на дуель. Про справжні наміри БолИ конського здогадується П’єр, який і попередив Курагіна. Той виїхав* із Петербурга, отримавши призначення в молдавську армію. У Петев бурзі князь Андрій зустрічає Кутузова, який пропонує йому місце в молдавській армії, на що Андрій одразу погоджується, оскільки сподівається зустріти там свого кривдника. Князь Андрій розуміє, що Ну* рагін – мерзотник, але, незважаючи на все презирство, не може не ви« кликати його на дуель. У молдавській армії князь Андрій Курагіна нН застає — той знову поїхав у Росію. Волконський вирішив далі АнатоИ ля не переслідувати, але знав, що викличе Курагіна на дуель, де іколв б не зустрів. Всю свою злість князь Андрій спрямував на роботу. Колиі до князя Андрія дійшла звістка про вторгнення Наполеона, він подавЧ прохання Кутузову про переведення у Західну армію. «Кутузов, яке му вже набрид Волконський своєю діяльністю, що служила йому до-*, кором у ледарстві», дуже охоче відпускає його і навіть дає рекомендШ ційний лист до Барклая де Толлі. По дорозі князь Андрій заїжджає Ш Лисі Гори, де усе залишилося як і раніше, «ніби в зачарованому заїв ку». Тільки його син змінювався і зростав. Старий князь, як і ранШ ше, тероризує княжну Мар’ю, скаржиться Андрієві на її нетямущість Князь Андрій уперше береться судити батька і, дратуючись, каже, щЯ батько чинить несправедливо, віддаливши від себе дочку і замість неИІ наблизивши до себе «негідну француженку». Батько у розпачі вигаШ няє сина. Перед від’їздом Андрій розмовляє з княжною Мар єю. ТШ скаржиться йому на свою долю. Андрій скрикує: «Ох, Боже мій… 1 як подумаєш, хто – якась нікчема – може бути причиною нещастя лю| дей!» Княжна Мар’я розуміє, що, «говорячи про людей, яких він нЯ |
| 698 |
| ЛЕВ ТОЛ СТОЙ. Війна і мир |
| зивав нікчемами, він мав на увазі не тільки мадемуазель Бур’єн, але і того, хто згубив його щастя». Княжна Мар’я нагадує йому, що треба прощати своїм ворогам, на що князь Андрій заперечує: «Коли б я був жінкою, я б це робив. Це чеснота жінки. Але чоловік не може і не повинен забувати і прощати».
Князь Андрій прибув у штаб армії наприкінці червня. «Всі були не- задоволені загальним станом справ у російській армії; але про небезпеку навали на російські губернії ніхто й не гадав, ніхто не передбачав, що війна може бути перенесена далі західних польських губерній». Барклай де Толлі перебував у таборі на річці Дріссі; прийняв Волконського він сухо й холодно, сказав, що доповість імператору, аби той призначив кудись князя Андрія, а поки що запропонував служити при його штабі. Курагіна в армії не було, він поїхав до Петербурга. Андрій із задоволенням сприйняв цю новину, бо вже втомився від люті і хотів хоча б на деякий час звільнитися від цього почуття. Князь Андрій намагається розібратися в ситуації, що склалася в армії. Він об’їздив укріплення дрісського табору, який спричинив суперечки серед російських військових, але не зміг дійти певних висновків стосовно доцільності табору та його недоліків. Наполеон наступав, а в російській армії не було єдиного центру. При штабі налічується близько десятка «партій», чиї погляди на ведення війни не збігаються. Перша партія — це Пфуль та його послідовники, теоретики, «які вірять, що є наука війни і що в цієї науки є свої незмінні закони». Друга партія була протилежна першій, її члени вимагали нічого не планувати заздалегідь, а вплутуватися в бійку і вирішувати все в ході подій. До неї належали Багратіон, Єрмолов та Інші. Вони вважали, що «треба не думати, не наколювати голками карту, а битися, бити супротивника, не впускати його в Росію, не давати пудьгуватися війську». З усіх тих «партій» вирізнялася одна, до складу якої входили люди старі, розумні, «державно-досвідчені». Вони вважали, що все дурне відбувається переважно від присутності государя з військовим двором при армії, через це «в армію перенесена та невизначена, умовна хиткість відносин, що зручна при дворі, але шкідлива в армії». і Іредставники цього угруповання пишуть листа до государя, який погоджуються підписати разом із ними Балашов (той самий посланець, що нідвозив лист Олександра Наполеону) і Аракчеев. Зваживши на це, государ складає маніфест, відозву до народу, і залишає армію. Лист цей ще не передали імператору, коли той забажав побачити князя Андрія, аби розпитати його про армію у Молдавії. Князь Андрій прибув до государя і став свідком невеликої неофіційної військо- пої ради. Государ зібрав деяких високопоставлених військових, аби дізнатися про їхню думку щодо дрісського табору і планів подальшо- 699 |
| ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир |
| го ведення війни. На нараді слово надається Пфулю, головному тактикові російської армії, теоретику, який упевнений у тому, що війну виграють завдяки правильній теорії, а програють, коли відступак» від теорії. Головна мета Пфуля — довести на практиці правильність своєї теорії. «Пфуль був один із тих безнадійно, незмінно, до муче-І ництва самовпевнених людей, якими тільки бувають німці, і тому саме, що тільки німці бувають самовпевненими на ґрунті абстрактної ідеї — науки, тобто удаваного знання кінцевої істини. Француз бувай самовпевнений тому, що він вважає себе особисто як розумом, такій тілом, непереборним — чарівним як для чоловіків, так і для жінок. Англієць самовпевнений на тій підставі, що він є громадянином най- улаштованішої держави у світі і тому, як англієць, знає завжди, що йому робити потрібно, і знає, що все, що він робить, як англієць, безсумнівно добре. Італієць самовпевнений тому, що він схвильований і забуває легко і себе, й інших. Росіянин самовпевнений саме тому, що він нічого не знає і знати не хоче, тому що не вірить, щоб можна було повністю знати що-небудь. Німець самовпевнений найгірше і тому що він уявляє, що знає істину, науку, яку він сам видумав, але яка для нього є абсолютна істина».
У Пфуля багато опонентів, кожен з яких хоче показати у присутності царя, що має свою власну думку. Князь Андрій розуміє непотрібність і безглуздість усієї цієї метушні. «Заслуга в успіху військової справи залежить не від них, а від тієї людини, що в рядах закричить: «Пропали!» або закричить: «Ура!», і тільки в цих рядах можна служити з упевненістю, що ти корисний! Князь Андрій міркував про це і навіть не помітив, як ця дивна нарада закінчилася». Hit ступного дня на огляді государ запитав у князя Андрія, де той бажм служити, і князь Андрій назавжди втратив себе для придворного світу, бо не попросив залишитися при особі государя, а, навпаки, попр» сив дозволу служити в армії. Ростов служить у своєму полку. У той час, як він перебував у відпустці, він отримав звання ротмістра. Через деякий час він одержу* листа від батьків із звісткою про хворобу Наташі і з проханням прж їхати. Проте він вважає неможливим під час початку військової кам панії їхати у відпустку. Саме це утримує його від одруження з Сонею, до якої він пише ніжні листи. Ростов уже досвідчений вояк, який опікується молодим офіцером Ільїним. «Офіцер цей, шістнадцятирічний хлопчик, що недавно вступив у полк, був тепер у ставленні до Миколи тим, чим був Микола у ставленні до Денисова сім років тому». До гусар доходять чутки про бої, що йдуть далеко від них. Офіцер, який приїхаі з-під Вільни, розповідає про подвиг Раєвського, який, за його словіЛ 700 |
| ЛЕВ Т О Л С Т О Й. Війна і мир |
| ми, разом із двома своїми синами захищав міст і підняв солдат в атаку своїм особистим прикладом жертовності. Ростов слухає скептично, розуміючи, що все це здебільшого вигадка, тому що під час бою зазвичай буває така плутанина, що навряд чи хто зміг би помітити цей «подвиг» , а тим більше впізнати синів Раєвського серед великої кількості молодих людей. Слухаючи розповідь цього офіцера. Ростов думає, що ніколи не зміг би не тільки брата Петю наразити на небезпеку, а навіть Ільїна, чужого, але доброго хлопчика не пустив би у таку справу.
Незабаром і гусарам довелося побувати в ділі. Колись Ростов, ідучи в бій, боявся; «тепер він не відчував ні найменшого почуття страху, …він вивчився керувати своєю душею перед небезпекою». Ростов помічає французьких драгунів, що переслідують російських уланів. Микола почувається, як на полюванні, покладається більше на інстинкт, ніж на розум. Ростов відчув, що вдарити потрібно негайно, інакше буде пізно. Він каже про це начальнику, той вагається, і Ростов без наказу веде ескадрон в атаку. Він наздоганяє французького офіцера, як робив це з вовком на полюванні. Ростов уже заніс був руку з шаблею, коли побачив обличчя цього француза, помітив блакитні очі, ямочку на підборідді — усе бліде перелякане обличчя не ворога, а кімнатне якесь. Рука його на мить завмерла, але опустилася на ворога, поранивши шаблею його руку трохи вище ліктя. Француз із жахом дивиться на Ростова і здається в полон. За цю вдалу атаку Ростова представляють до нагороди Георгіївським хрестом. Микола, очікуючи покарання за те, що повів ескадрон у бій без наказу, мав би радіти, але щось підсвідомо його мучить. Він пригадує французького офіцера, якого взяв у полон. Декілька днів Ростов ні з ким майже не розмовляв і «усе думав про цей свій блискучий подвиг, за який, на його подив, отримав Георгіївський хрест і навіть репутацію хороброго вояка, — і ніяк не міг зрозуміти чогось. “Так вони ще більше нашого бояться! думав він. — Так це і є все, що називається геройством? І хіба я робив це для Батьківщини? І в чому він винуватий із своєю ямочкою і блакитними очима? А як він злякався! Він думав, іцо я уб ю його! За що ж мені вбивати його? У мене рука здригнулася. А мені дали Георгіївський хрест. Нічого, нічого не розумію…”» Графиня Ростова, довідавшись про хворобу Наташі, приїхала з сином Петром у Москву. Стан здоров’я Наташі погіршувався, і нікому .) близьких не спадало на думку дорікати їй тим страшним учинком, Що призвів до розриву з князем Андрієм. До Наташі ходили лікарі, поодинці і консиліумами, але дієвих результатів лікування не давало. Нона мало їла, мало спала, була у пригніченому настрої. Життя своє І Іаташавважалапонівеченим назавжди. Вона згадувала минуле безтур- |
|
701 |
| ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир |
| ботне життя: дядечка, полювання і святки, дні в Отрадному. І знала, н^Н все це скінчилося і не повернеться ніколи, а що чекає її в майбутньомз^И Наташа не могла вгадати. Безухов постійно буває в Ростових, він дуяв ласкавий і ніжний у ставленні до Наташі, але вона не розуміє його по-Ц чуттів. Наташа вирішила, що словами про те, ніби якби він був вільний, то просив би її руки і серця, П’єр просто хотів розрадити її. ЧереЯ хворобу Наташі влітку 1812 року Ростови не виїжджали з Москви. М(і литися у московських церквах приїздить набожна знайома Ростових« Незважаючи на пораду лікарів стерегтися ранкової прохолоди, Наташа, з дозволу графині, ходить з цією знайомою на всі ранкові служби. Вона пристрасно молиться, кається у своїх вчинках. Наташа проситЯ простити те зло, що вона заподіяла князю Андрію і всім своїм ріднигЯ Цей тиждень говіння вплинув на Наташу: вона не стала веселіша, але якось заспокоїлася, майбутнє вже не здавалося їй таким жахливим.
«На початку липня в Москві поширювалися все далі тривожніпИ чутки про хід війни: говорили про звернення государя до народу, прИ приїзд самого государя з армії у Москву… Говорили, що государ від’їздить тому, що армія у небезпеці, говорили, що Смоленськ віддали, щЛ у Наполеона мільйон війська і що тільки диво може врятувати Росію Я 11 липня маніфест і звернення государя отримали, і наступного дн)Я в неділю, П’єр обіцяв Ростовим привезти їх. Ростови йдуть до церквИ на звичайну недільну обідню. Коли вони йшли туди, Наташі здалося! що якийсь молодик показує на неї і називає імена Волконського і Ку-> рагіна. Таке їй тепер часто ввижалося. Вона спробувала зосередити*І на почуттях, які викликало у неї відвідування церкви під час говін-» | ня. Наташа молиться за себе і просить Бога навчити її, як далі жити* «Коли молилися за воїнство, вона згадувала брата і Денисова. Ко.)И молилися за плаваючих і тих, що подорожують, вона згадувала княяИ Андрія і молилася за нього, і молилася за те, щоб Бог простив їй за ти’ зло, що вона йому заподіяла, коли молилися за тих, «хто ненавидиЯ нас», Наташа придумувала ворогів, аби молитися за них, …пригадЯ вала Анатоля, який заподіяв їй стільки лиха, …молилася за ньогоII, Несподівано звичайний обряд обідні змінився — священик на колінш почав читати молитву, яку щойно отримали від священного синодам молитву про спасіння Росії від ворожої навали. Урочисті слова молі^И ви справили на Наташу сильне враження, хоча тільки-но всі молилЯ ся за тих, «хто ненавидить нас». Жах перед карою за гріхи людей і за свої власні відчула Наташа. Вона просила Бога, аби він простив їх всЯ і дав їм спокою і щастя. їй задавалося, що Бог чує її молитву». П’єр, як і раніше, живе бездіяльним життям. Один із братів-масЯ нів уже після вступу Наполеона в Росію сказав йому, що в Апокалів |
| 702 |
| ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир |
| сисі сказано про прихід «звіра в образі людському і число його буде (>66, а межа йому призначена числом 42». Якщо усі французькі букви за абеткою позначити цифрами (від 1 до 10, а далі десятками — 20; ЗО; 40 і т. д.), то, написавши по-французькому «Імператор Наполеон», підставивши замість букв цифри і склавши їх, одержимо 666. Якщо написати по-французькому ж «сорок два» і також скласти (.уму чисел, замінивши на них букви, то також одержимо 666. 1812 року Наполеону виповнилося 42 роки. Виходило, Антихрист — це Наполеон, і кінець йому настане саме в 1812 році. На ІІ’єра це справляє сильне враження. Поставивши за мету з’ясувати, що саме покладе край владі звіра, тобто Наполеона, він за допомогою зображення (лів цифрами та обчислень спочатку підраховує число, що відповідає словосполученням «імператор Олександр» та «російський народ», иле сума виходила набагато більшою або меншою від 666. Тоді він спробував підрахувати суму чисел у власному імені і прізвищі, але токож не одержав 666. Трохи нехтуючи граматику, замінивши один артикль на інший, П’єр пише «росіянин Безухов» і отримує бажану суму чисел. Домігшись того, чого хотів, він думає про своє призначення, про те, що цей збіг невипадковий, і саме він має якимось чином стати визволителем світу від Антихриста, тобто Наполеона. П’єр даьно думав про військову службу, але заважали цьому, по-перше, приналежність до масонського товариства, що проповідувало вічний мир і знищення війни, по-друге, занадто багато москвичів зробили подібний крок, і П’єру було совісно робити, як усі. Головна ж причина полягала у тому, що П’єр повірив у своє незвичайне призначення, яке пророкувала сума цифр в іменах «росіянин Безухов» і «імператор Наполеон», отже, усе визначено, виходить, і робити нічого не треба, доводиться лише чекати, поки здійсниться призначене. 12 липня П єр, як і обіцяв, приїздить до Ростових з маніфестом царя. Він привіз ще й накази по армії, серед яких був і наказ про нагородження Миколи Ростова і призначення князя Андрія командиром єгерського полку. Молодший син Ростових, Петя, якому минає п’ятнадцятий рік, благає Безухова «замовити за нього слівце», щоб його уляли в гусари, і той обіцяє. Після обіду Соня, що славиться вмінням ииразно читати, схвильована від великої кількості слухачів, читає маніфест, у якому цар звертається до населення Москви, закликає їх стати на захист міста. Граф Ростов зі сльозами на очах промовляє, що нічого не пожаліє для правдивої справи. Петя заявляє батькам, що .де на військову службу. Наташа із сяючими очима дивиться на П’є- іт. Цей погляд примусив його зніяковіти: незважаючи на те, що він мав намір весь вечір просидіти у Ростових, він збирається їхати. На- |
|
703 |
| ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир |
| таша просить його залишитися, але раптом замовкає. «Вони зляканц і зніяковіло дивилися одне на одного. Він спробував посміхнутис’я, але не міг: посмішка його відобразила страждання, і він мовчки поцілував її руку і вийшов. П’єр вирішив більше не їздити до Ростових».
Петя тим часом умовляє батьків відпустити його «в гусари», але одержує рішучу відмову. До Москви приїжджає цар, і величезна юрба народу збирається подивитися на нього. Петя також вирушає у Кремль із таємним наміром пробратися до царя і попросити государя зацисати його в гусари. Його мало не задавили у натовпі. Юри кричала: «Ура!» Сидячи верхи на Царі-гарматі, Петя кричить разфм із усіма, хоча і не впізнає государя серед придворних. Під час обіду цар виходить на балкон. Він тримає в руці бісквіт, від якого відлам« ється шматочок і падає униз. Якийсь кучер чи лакей підхоплює цей шматочок, інші виривають у нього бісквіт. Тоді цар виносить цілу та« рілку бісквітів і кидає їх вниз. Люди виривають один в одного «царське частування», Петя теж кидається вперед і, збивши з ніг якусі бабусю, одержує бажаний шматок «із рук государя». Повернувшись додому, Петя рішуче говорить: якщо його не відпустять служити, ві> утече. Наступного дня граф Ілля Андрійович, аби не доводити сина до настільки відчайдушних дій, поїхав дізнаватися, як би улаштувати Петю в більш-менш безпечне місце. Через три дні збираються великі Дворянські Збори. П’єр також присутній на засіданні. Він слуха* суперечки, та не розуміє їх’змісту. Він каже, що готовий жертвувати гроші на ополчення, але бажав би дізнатися у військових або в самого государя, який передбачається план кампанії, у якому стані військ* тощо. На П’єра обрушується шквал обурення тих, хто зібрався, і Би зухов покірно замовкає. З’являється цар, усі розчулені, в одностайному пориві жертвують гроші. Із залу дворянства цар переходить Л залу купецтва. «Як потім дізналися, государ щойно почав промовл* ти перед купцями, як сльози бризнули з його очей, і він тремтячм голосом договорив до кінця». За государем біжать два багатих купці, обидва плачуть, один говорить: «І життя, і майно візьміть, Ваш» Величносте!» П’єр теж піддається загальному пориву і, почувши, щі один із графів жертвує на полк, одразу повідомляє, що віддає тисЯ” чу чоловік і кошти на їх утримання». Старий Ростов також був прЛ сутній на цих зборах. Повернувшись додому, задовольняє проханЛ Петі і сам їде записувати його. «Наступного дня государ поїхав. Я дворяни познімали свої мундири, знову розмістилися по домівках крекчучи, віддавали накази управителям про ополчення, і дивували ся тому, що вони наробили». |