У структурі МК провідними, визначальними в єдності плану змісту і плану форми виступають категоріальні змістові ознаки. Якраз у реа­лізації цих ознак полягає призначення МК, опора на певну формальну структуру *- необхідний для цього засіб.

Словозмінні МК роду, числа, відмінка прикметника⁴⁹ та роду, чис­ла дієслова відображають властивості іменникового денотата і є «зов­нішніми», «невласними», «узгоджувальними», відіграючи важливу роль у формалізації синтаксичних зв’язків слова.

Структуру МКІ становлять опозиції елементарних сем із рядами фор­мальних репрезентантів. Зміст флексійних морфів іменника є диск­ретним і складається з елементарних неоднорідних МЗ, що перебува­ють одне з одним у відношеннях кон’юнкції (інтердепендентності), у плані вираження декільком елементам змісту відповідає одна непо­дільна одиниця вираження [Арутюнова 1968, с. 75].

Кількість елементарних сем із власними експонентами і визнача­ють внутрішній лад МК. Членованість змістової структури флексій із виділенням мінімальних елементів граматичної інформації визначаєть­ся тим, що грамемам властивий план вираження, який складається з певного ряду показників. Кожний з останніх, актуалізуючи певну гра­

Граничним виявом простоти внутрішньої структури є МК числа, ієрархічно вищою постає МКроду, що охоплює три компоненти, і най­складнішою — МК відмінка, до її структури входить сім компонентів. Багатокомпонентність МК свідчить про складність її внутрішньої струк­тури, розгалужену сітку взаємовідношень між її складниками і зовнішні взаємовідношення її компонентів, неодновимірність її семантичних складників.

Співположеність елементарних сем МКІ в одному афіксі утворює надорганізм слова. Порушення у множині принципу комплексного ви­раження категоріальних значень тим самим формантом стало причи­ною ліквідації первинного розподілу значень роду, числа та відмінка між усіма ланками парадигми. Множина, у якій категорія числа на­буває чіткого, актуального і маркованого вираження, відокремлюєть­ся формально, звужуючи дію МКроду і зазнаючи відчутного звуження облігаторності словозмінного характеру. У взаємодії відмінка і числа провідним є перший, уже на межі семантико-синтаксичної і морфоло­гічної адвербіалізації число виконує суто кваліфікаційно-оцінну функ­цію, позначаючи простір, час, якість дії: / згадувалось про багато в окопах (Фальківський, 1989, с. 45); Прославиться кожен із нас у віках (Поліщук, 1987, с. 190); Марія Миколаївна відтворила все в деталях (Підмогильний, 1990, с. 127); / подався Василь у солдати (Івченко, 1990, с. 526) і т. д.

МК існує у зв’язках, первинним є не окрема категорія, а комплекс категорій. ГЗ, що знаходяться в одній макроструктурі, не становлять злиту масу індивідуумів, будучи єдиним організмом із зрівноважени­ми величинами. Динаміку одних мовних явищ зумовлює зміна інших, у цьому виявляється основний закон граматичного ладу української мови. Передумовою взаємодії іменних МК є спільне їх вираження, співположеність в одному форманті, що визначає їх відносну струк- турно-парадигматичну взаємозумовленість. Так, будь-який опис утво­рення відмінкових форм уже є висвітленням показників категорії чис­ла, а опис форм числа, якщо він дається не лише для словникової форми (наз. в.), є вже аналізом відмінкових і родових розрізнюваль- них засобів. Формально-парадигматичний зв’язок МКІ виступає по­слідовним і реально значущим (табл. 4*).

‘У наведеній таблиці « + » означає сильну позицію; «±» — варіа­тивність на мовному (узусному), мовленнєвому рівні, що рівномірно виражена в мовній практиці; «+» — рідку вживаність ознак, позначе­них «-», і широку вживаність синтагм із знаком « + ».

В українській мові головну роль при визначенні граматичного роду іменників відіграє початкова форма. Ще сильнішим виступає її зна­

* У таблиці серед іменників — назв неістот за основу взяті слова типу лунь, гай, радість, ремесло; іменників — назв істот — батько, доярка, дівча, ‘каченя, гусеня.

Серед субстантивів простежується розчеплення співположеності МКІ, що є наслідком входження ГЗ роду до лексичної основи слова з на­ступним формальним вираженням в узгоджувальному елементі, число і відмінок закладені у фіналі лексеми і взаємодіють із родом лише в синтаксисі словоформи. Останнє підтверджує структурну власне-взає- модію МКІ в синтагматиці та її відсутність у парадигматиці, оскільки ГЗ роду знаходить своє мотивування в семантико-парадигматичних зв’язках лексеми. Якщо сьогодні гіпотетично передбачати омоніміза- цію відмінкових форм, то це зумовить майже абсолютну нейтраліза­цію родової дистинкції серед іменників —назв неістот (підтверджен­ням цьому виступає розвиток інших мов на зразок англійської).

Відмінок має значення лише в тому випадку, якщо він виконує певну функцію в складі одиниць вищого рівня, його значуща структу­ра спроектована в синтагматику. МФ відмінка нейтральні щодо преди- катно-денотативного змісту віртуального знака (пор. ізосемантичність формантів -ою, -им, -ами — оруд, в.; -а (-я), -у (ю), -0, ів — у знах. в. та ін.). Граматичний рід, характеризуючи віртуальне поняття, є сис­темно значущим. У межах висловлення він може актуалізовуватися (виступати носієм суб’єктивного смислу), що спостерігається при син­таксичній інтерпретації іменників у функції семантичного суб’єкта, де і простежується абсолютна локалізація його змісту. У невласне- іменниковій функції семантичного предиката ГЗ роду виконує власне- структурну функцію: Валя — активний член шкільного учнівського комітету … (Молодь України. — 1986. — 5 січня); «Значить, усе буде гаразд», — відповіла на дитячу спостережливість начальник табір­ної зміни, завуч школи-інтернату Ніна Володимирівна Зайцева (Ра­дянська освіта. — 1986. — 20 червня). Функція семантичного суб’єкта зумовлює якісно-предикатний зміст граматичного роду. В антропонімів рід є предикатним і репрезентує навіть на емічному рівні якісно-харак- терологічну інформацію про референта, виступаючи зв’язаним із засоба­ми словотворення і співвідносячись із лексичною основою іменника: автор-ф — «той, хто написав будь-яку працю, твір, лист…» (СУМ, т. 1, с. 13) // автор-к-а — «жін. до автор» (Там само), тобто «та, яка написала будь-яку працю, твір, лист…» тощо, пор.: Не тільки дітей, а й колег принижує завучка Віра Макарівна (Донбас. — 1992. — №1. — с. 222) і Завуч школи вирішив негайно скликати батьківський комі­тет (Там само, с. 220).

Категорії роду і числа мають номінативний, пов’язаний з об’єктив­ною дійсністю, синтаксичний, визначений правилами синтагматики,

Схема З

Співвідношення категорії роду і числа в різних аспектах

Ч. р.            Ж. р.              С. р.

-ий -0             -(а) -(а)        -(є) – (є)

Ядерна площина – – – –                 -(а) -0            -(є) – (о)

-(є) – (а)

Одн.

-(а) -є

площина                -ий -о             -(а) -0

-ий -а             – – – –

Рід і число належать до структуруючих, з власним семантичним діапазоном МКІ (пор. [Адмони 1988, с. 11]), хоча у висловленнях вони мають власне формальне вираження у словах-атрибутах, що виступає засобом досягнення глибинної злитості їх центральних компонентів, пор.: Зелений ліс стояв у зажурі; Глибока долина спала міцним сном; Синє море мріяло на горизонті. У цих категорій є багато спільного:

1) одна форма вираження; 2) члени опозицій не однозначні за своєю функцією і не рівні за величиною; і відмінного: 1) класифікаційний статус грамем числа нейтралізує закономірності родової диференціації;

2) різні типи основних парадигм і видів формотворення (МК роду вклю­чає класифікаційну, дериваційну, конверсовану, мутаційну, аналітич­ну парадигми й охоплює два різновиди морфологічної деривації: осно- возмінну (кум —> кума⁵⁰, синьйор -> синьйора з італ. відпог —> зідпоге, інфант -> інфанта з іспан. іп^апіе —> іпіапіа, §ііапо —> £ііапа, заст. братучадо —» братучада (син брата // донька брата), стихар —> стиха­ря, подруг ~> подруга, маркіз —>маркіза, фін —> фіна (наприклад: Фін, мій славний хлопчик, допомога мені (Маковей, 1965, с. 34) і Моя фіна, вашаАничка (Черемшина, 1960, с. 99)) і основотвірну; МК числа охоп­лює конверсовану, мутаційну, дериваційну, класифікаційну парадиг­ми. Число іменників належить до МКіз семантичною домінантою. На периферії граматичного числа (поствербальні, постад’єктивні дерива­ти, плюративи, сингулятиви, збірні, абстрактні іменники) нейтралі­зується опозиція форм, і грамеми числа є класифікаційними. Семан­тичний центр МК числа іменників, що ґрунтується на опозиції «рахо- наності/нерахованості» («дискретності/недискретності»⁵¹, «розчлено- паності/нерозчленованості» [Арбатский 1954; Врусенская 1990, с. 5; Вихованець 1987, с. 17-18]), активно взаємодіючій із семантикою про­тиставлення «одиничності/неодиничності», охоплює переважну більшість і менників. Класифікаційна парадигма числа поширена серед 22 700 імен­ників, або 26,8 % загальної кількості іменників (72 257 іменників, серед яких 5000 слів є невідмінюваними іменниками). У наведені підра­хунки співвідношення ядра і периферії МК числа не ввійшли невідміню­

Об’єднуючим моментом МК роду і числа виступає також наявність дериваційних парадигм, статус яких у структурі морфологічної систе­ми української мови різний, тому що охоплює відмінні типи морфоло­гічної деривації. Остання є процесом утворення слів та основ слово­форм шляхом морфологічного ускладнення твірних слів та основ. За­лежно від результату морфологічної деривації розрізняються: 1) афік­сальне словотворення та 2) афіксальне формотворення⁵³, що відбива­ють суттєві протиріччя між континуумним (безперервним) характером семантики і дискретним (перервним) характером мовних форм, які матеріалізують цю семантику. Сфера семантики — це континуум, сфе­ра мовних форм — це дискретні ступені, що фіксують із достатнім рівнем точності стан континууму в певній послідовності його розгля­ду. Число різних смислів у мовній свідомості завжди більше, ніж чис­ло слів та їх форм, що передають ці смисли. Будь-яка думка знахо­дить свою мовну реалізацію завдяки двом властивостям слова та його МФ. Кожна МФ одночасно і стабільна (тобто постійна й автономна у своєму значенні), і гнучка (тобто потенційно готова нашаровувати нові значення та їх відтінки відповідно до ситуації мовлення залежно від сусідства з іншими словами). Співвідношення стабільних і гнучких можливостей МФ становить основу парадигматичної (полісемія та омонімія) та синтагматичної (синтетизм — аналітизм//аналітизм — синтетизм) асиметрії між означаючим і означуючим у структурі мов­ного знака.

Немарковані (непровідні, за В. М. Русанівським [Русанівський 1971, с. 217]) форми здатні позначати весь клас предметів або явищ і розвива­ти узагальнене значення (пор. генералізуючу функцію МФ роду ч. р. іменників — назв осіб; форм недок. в. дієслова тощо і потенційну

Отже, межа між формо- і словотворенням проходить у середині МК (пор. аналогічне у видових опозиціях типу писати // прописати, ро­бити/переробити). Корелятивні іменники — назви осіб характеризу­ються значною єдністю ЛЗ твірної і похідної одиниць, їх симетрією, значною регулярністю творення та відносною обов’язковістю, тому фак­ти парного утворення фемінативів (рідкісні випадки редеривації) слід віднести до фактів формотворення, що накладаються на площину сло­вотворення. Творення нових слів не виходить за межі МК, маркуючи похідні одиниці відповідним ГЗ. Захоплення нових афіксальних ком­плексів для класифікації лексем означає значний морфологічний зсув категорії роду іменника. Це мотивується специфікою класифікаційно­го способу морфологічного структурування лексики. ГЗ узгоджується з ЛЗ слова (звідки омонімія МФ роду), не допускаючи інших проти­ставлених грамем. Зберігаються основи граматичної класифікації і у випадку втрати грамемою семантичної мотивованості (родова прина­лежність іменників — назв неістот; фаунонімів типу зебра, рись, ягу­ар, гієна; статус числа в речовинних іменників (вода//води; молоко// вершки; вермішель// макарони)).

Дериваційна парадигма МК числа іменників охоплює незначну кількість слів і репрезентована на внутрішньолексемному рівні: селя­нин —> селяни, небо -» небеса, плем’я —>племена, ім’я ->імена,людина —> люди, каченя —> каченята, гусеня -» гусенята, лоша —> лошата, поро­ся — > поросята, теля —> телята, хлопченя —>хлопченята, дівча ->дів­чата (всього 596 слів), пор. аналогічні перетворення у формах минулого часу типу писати —Уписав, читати —» читав, скакати —> скакав, чека­ти -> чекав; виду при перфективації (писати -» написати, робити -> зробити) та імперфективації (вилити -» виливати) і т. д. Таке творен­ня похідних форм не виходить за межі формотворення і парадигми лек­семи. Міжлексемний тип формотворення має місце у випадках ітіуру­ка//руки^м (ліс рук), крапля//краплі (ліки), нота//ноти (музичний твір), слово//слова (текст до музики), палата//палати (палац), де форма мн. поряд із граматично співвідносним значенням одн. і мн. (слово//слова, нота//ноти) містить нове значення (пор. шашка // шашки («плескатий предмет круглої форми з дерева, кістки, пласт­маси… яким грають на спеціальній дошці» (СУМ, т. 11, с. 425)) і лише мн. шашки («гра на дошці…»: Грав я з татом в шашки. Як зіграли? Нічия! (Нехода, 1949, с. 10)); кегля//кегпі («дерев’яні або синтетичні

Домінуючою для МК числа іменників є конверсивна парадигма, що може охоплювати весь зміст лексеми (число в рахованих іменників, рід і число у прикметників) і розподілятися між лексико-семантични- ми варіантами слова (парадигма числа в іменників типу пошук // пошуки, радість // радості, біг / / біга, діал. біги (Чемпіонки у бігах (Молодь України. — 1991. — 12 лютого)); Для шестикласників сьо­годні був день радостей: тут і новосілля, і знайомство з новими шефа­ми… (Зірка. — 1989. —14 вересня)) і зрідка розподілятися між окреми­ми лексемами (кум, кума, кумові… — ч. р. ; кума, куми, кумі… — ж. р.). Для числа властивими є перші два різновиди конверсованої парадигми.

Об’єднуючим елементом реалізації МК числа і відмінка виступає репрезентація їх ГЗ серед так званих невідмінюваних іменників, що поза своїм уживанням характеризуються 14 омонімічними словофор­мами. Аналітизм числа наявний серед слів ріигаїіа іапіит⁵⁶, пардиг- матика яких належить до дискретної площини МК числа⁵¹. Аналі­тичні парадигми МК числа і відмінка якісно відмінні від аналітизму родової диференціації, у якій наявні доцентрові сили утворення син­тетичних форм.

За типами парадигм МК роду і числа протиставлений відмінок, який ґрунтується на альтернації словоформ. Відмінок є макрокатегорією і охоплює значний діапазон семантичної мотивованості грамем. Якраз багаточленністю і синтагматичною спрямованістю пояснюється функ- ціонально-семантичне багатство відмінкових форм. Засобом виражен­ня відмінкових значень виступають афікси, їх множинність охоплює: а) парадигматичні показники — відмінкові флексії, їх зміна означає зміну відмінкової форми певного слова (опустити руку/рукою, шапка батька/батькові, лист матері/матері — омонімія афіксів знімаєть­ся аналітичною синтаксичною морфемою типу від, до (лист від ма­тері/до матері/матері) та б) синтагматичні (опустити свою руку/ своєю рукою, шапка рідного батька/рідному батькові, лист рідної матері/рідній матері — засобом уникнення омонімії є атрибутивний

Статус ядерності відмінкових форм у структурі речення зумовлюється їх обов’язковістю, смисловою значущістю —інформаційною централь­ністю, відтворюваністю, належністю до граматичної парадигми речен­ня, синтаксичною зумовленістю (див.: [Белошапкова 1981, с. 437; Золо- това 1973, с. 10-123; Золотова 1982, с. З, 48-83; Мурзин 1974, с. 55]), для периферійних форм визначальними ознаками виступають їх факульта­тивність, інформаційна вторинність, похідність (творення в процесі мов­леннєвої комунікації), поширення структурної схеми речення (див. та­кож [Вихованець 1987, с. 40-65; Іваницька 1986, с. 41,45, 68]). Відмінок іменника постає як категорія багатовимірна, що характеризується: 1) семантико-синтаксичними; 2) власне-синтагматичними; 3) парадиг­матичними ознаками. Найістотнішою ознакою відмінкової семантики виступає її зумовленість керуючим дієсловом і постійна трансформація у похідні структури (вторинні). Через ці величини стає можливим роз­різнення: 1) дореченнєвого (почуття обов’язку; брати участь; мати бесіду = бесідувати; вести агітацію = агітувати); 2) постреченнєвого (наприклад, назви окремих творів типу «Прапороносці», «Каменярі», «Дим»); 3) ізольованого (власні назви установ, закладів тощо) і 4) ре- ченнєвого вживання відмінкових форм [Клобуков 1986, с. 12-121].

Центр відмінкової системи становлять наз. і знах. в., розрізнення яких простежується на всіх рівнях мови (крім відомих випадків омонімії типу дуб — наз.// знах.). Ці два відмінки є абсолютно непре-

У синтагматичній семантизації і парадигматичній закріпленості відмінкових форм містяться основи онтологічного і релятивного підходів до визначення МК відмінка. Розглядаючи відмінок як само­стійну мовну сутність (онтологічний принцип), Р. Якобсон установ­лює опозиції відмінків і визначає їх протиставлені семантичні компо­ненти. Кваліфікуючи відмінок як функцію, Є. Курилович поділяє відмінки на дві підсистеми: наз., знах. і род., первинною (ядерною) функцією яких є релятивність (релятивний принцип), становлять гру­пу граматичних, або синтаксичних, відмінків; дав., орудн. і місц., за своєю функцією прислівникові, утворюють групу «конкретних» відмінків (див.: [Вихованець 1987, с. 46-48; Клобуков 1986, с. 25-28; Курилович 1962, с. 175-203; Мельников 1980, с. 39-64; Попова 1970, с. 92-96,95-97; Степанов 1988, с. 34-38; Якобсон 1985, с. 133-176; КегЬег 1977, 8. 357-372]). Спробу об’єднати онтологічний і релятивний підхо­ди до визначення статусу кожного відмінка в структурі МК зробив Ю. С. Степанов [Степанов 1968], використавши поняття «реляції» (за JI. Єльмслевим [Ніеїтзіеу 1935, с. 101-122]), під яким мається на увазі відношення, що пов’язує два члени речення або словосполучення. Ви­значення реляцій ґрунтується на особливостях сполучуваності і се- мантико-синтаксичній валентності одного із слів.

Наявні три реляції: 1) незалежність з обох боків (обидва елементи незалежні у своїй зміні: >…<): квіти >-…< еросі; юнак >…< без порт­феля; коробка >…< для олівців; будинок >…< біля школи; кімна­та >…< без дверей; будинок >…< у три поверхи; 2) однобічна за­лежність (>…< або >…<), нерівноправність компонентів виявляється у можливості зміни одного з них без зміни другого і в зміні другого, що зумовлює і визначає напрями динаміки першого, пор.: маха­ти …Ухвостом; забивати …> молотком; косити …> косою; вишива­ти …> голкою; зрізувати …> ножем; 3) двобічна залежність (<…>), зміна одного елемента зумовлює зміну другого, і навпаки: Дерево транс­портують <…> транспортування дерева; чавун виплавляють <…> виплавка чавуну; льотчик полетів <…> політ льотчика.

Названа система реляцій охоплює тільки безприйменникове вжи­вання відмінків.

У сучасній українській мові нараховується сім відмінків, статус яких у загальній парадигматичній, синтагматичній і функціонально-семан- тичній, комунікативній сферах неоднаковий. Вирізняються два взає­мозв’язаних відмінки — наз. і знах., які часто кваліфікують як цен­тральні [Вихованець 1987, с. 66-105; Степанов 1965, с. 11; Шаран- да 1981, с. 30-35; Якобсон 1985, с. 133-176], до них додається род. в. [Курилович 1962, с. 194-196; Кигуїолуісг 1964, р. 179] як форма, що виникла на ґрунті опозиції знах. в. // наз. в. і є найближчою до мор­фологічної деривації⁵⁹. Поряд з останніми знаходяться дериваційні відношення між наз. в. суб’єкта та орудн. в. суб’єкта типу Я будую хату —> Хата будується мною; Студенти складають іспит —> Іспит складається студентами; Гірники видобувають вугілля —> Вугілля

Ядерність наз. в. підтверджується також його участю у предикатив­них відношеннях. Безпосередньо до них прилягає комплементарне відно­шення (« комплементом » є перший правобічний актант, що бере участь у формуванні граматично і семантично достатньої предикативної оди­ниці). Форми наз. і знах. в. найбільш спеціалізовані на вираженні визначальної семантики субстанціальності серед власне-іменників і відбивають найсуттєвіші семантико-синтаксичні позиції речення. Наз. в. пов’язаний трансформаційними відношеннями з більшістю відмінкових форм: Микола продає хату Петрові —> Петро купує хату у Миколи —> Хата продається Миколою Петрові —> Продаж хати Миколою Петрові, пор. Петрові —> Петро, хату —> хата, Микола -> Миколою⁶⁰.

Напівпериферію у відмінковій системі становить дав. адресата дії. Його перехідний статус між центром і периферією мотивований: 1) опосередкованим зв’язком з дієсловом-предикатом (наявний об’єкт дії); 2) вузьким діапазоном дієслівних лексем як детермінаторів первин­ної функції адресата (типу віддячувати, присвячувати, дарувати, не­сти, посилати, присвоювати, везти, повертати, віддавати); 3) поши­реністю первинної функції лише серед іменників — назв осіб; 4) участ тю у сирконстантних відношеннях (непрямий додаток); 5) функціо­нальною конкурентністю аналітичних синтаксичних морфем типу для (Я купив матері дарунок -> Я купив для матері дарунок; Я приніс йому радісну новину —> Я приніс для нього радісну новину); 6) функ- ціонально-семантичною синонімікою з формами орудного/місцевого відмінків. Навколо первинних відмінкових функцій концентруються вторинні. Поруч з функцією адресата дії форми дав. в. позначають об’єкт дії/стану, суб’єкт дії/стану, що перетинаються з первинними функціями наз. і знах. в. Ці значення взаємодіють, співвідносяться з первинною функцією, що визначає статус відмінкової форми у струк­турі МК, оскільки «у різних відмінків можуть наближуватися або збіга­тися (значення), але системи значень загалом у різних відмінків ніко­ли не збігаються» [Русская 1990/1, с. 476]. До периферійних відмінків належать орудний, родовий, кличний і місцевий. Осібне місце серед них посідає кличний відмінок у силу його взаємодії з формами наказо­вого способу дієслова і виконанням апелятивної функції. Більшість дослідників імператива дотримуються погляду на імператив і вокатив як на форми, що кваліфікують висловлення як неінформативне (Д. Штелінг, В. С. Храковський, О. П. Володін та ін.). У висловленні імперативного плану типу Уепег ici! Ідіть сюди! наказовий спосіб реа-

Зміст повідомлення експліковано самою лексичною одиницею спо­нукання. Мовець, спонукаючи адресата до виконання певноїдії, інфор­мує його про те, що повинен виконати слухач або що хотів би адре­сант, щоб комунікант здійснив. Інформація вокатива виявляється зовсім іншою. Вона може бути двоякою: по-перше, вона виражена у згадці адресата. Тут слід говорити про називання адресата «за ступе­нем максимальної інформативності»; по-друге, звертання «вміщують» у взаємовідношення комунікантів. Ведучи мову про зміст знаків імпе­ратива і вокатива, значно простіше дати відповідь на запитання про те, хто і в якій позиції їх уживає, ніж на запитання, що вони означа­ють. Значення лінгвістичної одиниці і комунікативна значущість во- кативного й імперативного знаків (їх інформативна сутність), що реа­лізується лінгвістичною одиницею, не те саме. Будь-яке спонукальне висловлення вміщує не лише спонукання до дії, а також повідомляє дещо про неї: чи то інформація про виконання бажаної дії, чи то інфор­мація про номінацію адресата, чи то передача ставлення адресата до співрозмовника. Вокативні й імперативні висловлення знаходять ви­рішення якраз у прагматичній сфері. Семантичні дослідження не мо­жуть бути адекватними без постійного врахування прагматичних фак­торів. У вивченні вокатива й імператива провідним є прагматичний аспект, який відбиває комунікативне призначення мовної одиниці, її використання мовцем як знаряддя дії, впливу і взаємодії, її співвідне­сеність із поведінкою і діяльністю мовця.

Ізольовано вокатив та імператив не виражають авторської інтенції, а лише накладають свої обмеження на їх оформлення в тексті, моди­фікують мовлення, нер.озчленовано презентуючи тим самим уявлення автора про ситуації мовленнєвого акту, його учасників тощо. Звідси й

Інформативна сутність вокатива й імператива розглядалась у ме­жах суб’ективізації мовлення, що зумовлювало гіперболізацію праг­матичних факторів і підходів до аналізу лінгвістичних явищ, спрямо­ваного на виявлення практичного призначення одиниць мови. Вока­тив та імператив несуть інформацію про саме спонукання, повідом­лення про відображувану ситуацію, інформацію (імператив) і відно­шення комунікантів (вокатив). Повідомлення про перебіг дії у вока- тивних та імперативних реченнях виступає як другорядний фактор, домінує апелятивна функція, яка полягає у спонуканні адресата до уваги (вокатив) ідо певної дії (імператив). У цьому якраз виявляється спільність їх природи. Взаємодія впливаючого і змістового аспектів значень становить основний аспект досліджень вокативних та імпера­тивних висловлень. Вокатив посідає вершинну ланку в ієрархії відмінко­вих форм щодо реченнєвотвірного потенціалу. Подібно до інших відмінкових форм кличний відмінок корелює з наз. в., його первин­ною суб’єктною функцією, підпорядковуючись йому в силу: 1) обме­ження складу іменникових лексем (назви осіб); 2) синкретичності — виражає адресатно-суб’єктну позицію; 3) спрямованості на виконавця дії — адресата, 2-гу особу (наз. в. представляє всі особи і виступає немаркованою формою); 4) корелятивності і взаємозумовленості з імпе­ративними формами; 5) поширеності омонімічних форм (у формах с. р. і мн. кличний відмінок збігається з наз. в.⁶¹); 6) первинного виражен­ня пропозиції і семантичного ускладнення формально елементарного простого речення.

Приналежність орудн. в. до периферії зумовлюється статусом його первинної функції інструментальності у її відношенні до загально-ка- тегоріального значення субстанціальності, реалізація якої обмежена: 1) лексемним складом іменників; 2) невходженням у суб’єктно-об’єкт- ні позиції речення; 3) супровідним характером вираження (суб’єкт + об’єкт + інструменталь); 4) слабким валентним зв’язком з дієсловом- предикатом; 5) участю в реалізації периферійних сирконстантних відно­шень, пор.: Христя пружно натискувала ногою на педаль, і прялка аж гуділа (Нечуй-Левицький, 1977, с. 87); Збирати пшеницю комбай­нами приступили в другій половині липня …(СВ. — 1987. — 12 серп­ня). Навіть у первинній функції форми орудн. в. характеризуються синкретизмом — наявністю обставинної семантики.

Периферійність род. в. зумовлена його дериваційною похідністю та валентною непов’язаністю з дієсловом-предикатом, вираженням у при- субстантивній позиції атрибутивних відношень (Будинок батька сто­яв неподалік (Тютюнник, 1966, с. 237); Командир роти вискочив з бліндажа і попрямував до окопів (Гончар, 1976, с. 187) -» Будинок стояв неподалік; Командир вискочив з бліндажа і попрямував до окопів). Ці особливості род. в. зумовлюються його похідністю і пря­мою співвіднесеністю з позицією і функціональним навантаженням наз. в. і через останній із знах. в. [Вихованець 1987, с. 151-155]. Родо­

Граничний рівень перехідності й аналітичності в граматичному ладі української мови засвідчує місц. в., що поза постпозитивними дієслівни­ми і препозитивними іменниковими синтанксичними морфемами не реалізується (на коні, на скрипці, на машині; в селі, в Києві; о сьомій годині, в минулому році) і спеціалізується на вираженні різноманіт­них невласне-відмінкових обставинних відтінків. Місц. в. характери­зується переважно як валентно незв’язаний, лише при дієсловах типу знаходитися, перебувати форми місц. в. виступають валентно про­гнозованими: знаходитися на горі/при матері; перебувати на морі/ при батьках. Валентна визначеність місц. в. при обмеженій кількості дієслів свідчить про його слабку позицію у відмінковій системі, яку посилює його семантико-синтаксична функція локатива. Останній підтверджує відносну адвербіальну спрямованість форм місц. в., що за своїми значеннями є синкретичними і передають семантику просторо­вої субстанціальності. Місц. в. належить до граничного вияву пери­ферії відмінкових форм і є зразком перехідного міжчастиномовного аналітико-синтетичного типу МФ, пор. Галя вже давно перебувала при лікарні, і тільки тепер а побачив головний лікар (СВ. — 1990. — 16 липня; Ми знаходилися уже другий тиждень на відпочинку (Мо- лодьУкраїни. — 1986. —17березня). Периферійність і некорелятивність місц. в. з іншими відмінковими формами виявляється утрьох площи­нах: «1) в обмеженні щодо поєднання з прийменниками (місцевий відмінок вживається тільки з п’ятьма прийменниками: в (у), на, при, по, о (обо); 2) у вузькому колі семантичних функцій і виразній семан­тичній спеціалізації; 3) в однорідності синтаксичних позицій. Місце­вий відмінок не поповнюється новими прийменниками, стабільна кількість прийменників є для нього специфічною, не характерною для інших прийменникових відмінків ознакою» [Вихованець 1980, с. 88]. Підтвердженням периферійності місц. в. є також транспонування його форм навіть серед власне-іменників у розряд синтаксичних прислівників і переважне його функціонування в детермінантній позиції, основаній на детермінантному зв’язку, що передбачає залежність від предика­тивного ядра речення: На цих луках, Ланах, перелогах, Де конали по­томлені люде, — Тепер трактор співа… (Фальківський, 1989, с. 104); Померкло сяйво позолот на древніх банях Ярослава, і сонце — як

Центральними є знахідний та називний, причому останній є ієрар­хічно вершинний, визначаючи особливості похідності інших (род. в.), входження в структуру речення та участі в синтаксичних відношен­нях знах., дав. та орудн. в., йому властивий поряд із кличним відмінком найбільший реченнєвотвірний потенціал.

Місце і статус відмінка у внутрішньокатегоріальній структурі де­терміновані рівнем його валентного зв’язку з дієсловами. Ліва ва­лентність дієслова, що передбачає реалізацію суб’єкта дії/стану, нале­жить до регулярних і продуктивних і є обов’язковою, тому позиція наз. в. виступає постійно синтагматично і валентно зумовленою та ієрархічно вершинною. Статус правобічних валентних гнізд неоднако­вий, серед них вирізняються сильнокеровані придієслівні компонен­ти, статус і наявність яких зумовлюється семантичною структурою дієслівної лексеми і репрезентацією лівобічної валентності у випадку її заповнення активним реалізатором дії: у цьому випадку між дієсло- вом-предикатом та придієслівним сильнокерованим другорядним чле­ном речення витворюється комплементарний зв’язок — знах. в. (ре­дукція комплемента транспонує дієслово дії в дієслово стану: Технік ремонтує приймач -> Технік ремонтує, пор. компресія першого ком­понента такої динаміки не викликає: Технік ремонтує приймач -> Ремонтує приймач — суб’єкт імплікується і передбачається репрезен­тацією самого дієслова-предиката). Необов’язковість позиції знахід­ного відмінка при всіх дієсловах відбиває його ієрархічну підпорядко­ваність наз. в. Поруч із цими валентними гніздами перебувають по­зиції адресата, що є складниками сирконстантних (за Л.¹ Теньєром) відношень у реченні і перебувають у семантико-трансформаційних зв’яз­ках з наз. в., тобто первинні функції дав. в. спрямовані не у сферу позавідмінкових (невласне-відмінкових) спеціалізацій, а в центр ре­презентації субстанціальності.

Форми орудн. в. входять також у площину сирконстантних сто­сунків і репрезентують семантику інструментальності, пов’язуючись із дієсловом-предикатом слабким підрядним зв’язком (форма слабкого керування) і виступаючи валентно зумовленими лише в обмеженої кількості дієслів на позначення перехідної дії дієслова (орудний зна­ряддя позначає конкретний предмет, використовуваний для успішного завершення дії): відколювати шматок молотком; розрізувати папір ножем; молотити жито ціпом; змивати накип водою (інколи семан­тика дієслова охоплює сему інструментальності: косити траву -> ко­сою). Орудн. в. при включенні до речення з активним суб’єктом — агенсом — істотою в наз. в. і пацієнсом у знах. в. є нижчим у ранзі і постає як опосередкований двома першими, пор.: Тесляр шліфує дош­ку (наз. в. агенс, знах. в. пацієнс) -» Рубанок шліфує дошку (наз. в.

.и

Граничну межу вираження субстанціальності на семантико-синтак- сичному рівні являє собою місц. в., для якого поєднання з приймен­ником є маркованою єдиною і невід’ємною синтаксичною ознакою. Місц. в. є перехідною міжчастиномовною аналітико-синтетичною фор­мою, що пов’язана з первинними функціями власне-відмінків і їх вто­ринними призначеннями. Морфологічна слабкість місц. в. мотивуєть­ся нейтралізацією його опозиції на парадигматичному (внутрішньопа- радигматичному) рівні, що зникає на синтаксичному рівні. Вузьке коло валентно зумовлюючих дієслів нейтралізує і синтагматичну опозицію Д::М, не на користь якої впливає і семантика форм місц. в. Семанти- ко-синтаксичні функції місц. в. відрізняються значним розмаїттям, серед яких лише субстанціально-локативні функції при дієсловах ло- кативної семантики типу бути, перебувати, знаходитися можуть бути