| Наполеон розпочав війну з Росією, оскільки ним керувала якась сила, що змусила його приїхати до Дрездена. Голова його не могла не отуманіти від почестей, він не міг не одягнути польського мундира, не піддатися впливу червневого ранку. І кожен діяв лише так, як і мав діяти. Але кожен, начебто переслідуючи власні цілі, крок за кроком сприяв досягненню того результату, про який ніхто з них (ані Наполеон, ані Олександр, ані хтось інший з учасників війни) і найменшої гадки не мав. Отож, розмірковуючи над причинами поразки французької армії, можна дійти висновку, що Історія твориться з безлічі подій, мета яких не завжди збігається з кінцевим результатом. Сила-силен- на людей, які вперто йдуть до власної мети, не завжди усвідомлюють, який вплив матимуть на історичні події. Загальновідомо, що причиною загибелі військ Наполеона був, «з одного боку, вступ їх без підготовки до зимового походу в глиб Росії, а з іншого боку, характер, якого набула війна від спалення російських міст і народження ненависті до ворога в російському народі». В історичних творах одні говорять, що Наполеон від самого початку почував небезпеку розтягнутості своєї лінії, що він шукав бою і його маршали радили йому зупинитися в Смоленську і т. ін. Інші стверджують, що росіяни від самого початку мали план заманювання Наполеона у глиб Росії. Насправді нічого цього не було. Заманювання Наполеона в глиб Росії «відбулося не за чиїмось планом, а відбулося від складної гри, інтриг, цілей, бажань людей, учасників війни, що не вгадували того, що повинно бути, і того, що було єдиним порятунком Росії. Усе відбувається випадково».
Другого дня після від’їзду князя Андрія старий Волконський покликав до себе княжну Мар’ю і напустився на неї за те, що вона нібито намовляла проти нього сина. Після цієї розмови він захворів, і Мар’я помічає, що батько віддаляє від себе мадемуазель Бур’єн. Княжна отримує патріотичні листи від Жулі Карагіної, тепер княгині Друбецької, написані російською мовою, якою Жулі володіє набагато гірше, ніж французькою. Волконські одержують звістки від Андрія. У першому листі він перепрошує перед батьком за свої різкі слова. У другому повідомляє про відступ російських військ. Старий князь не хоче вірити тим звісткам, удаючи, ніби нічого страшного не відбувається. Учитель маленького князя Миколи натякає на хворобу старого князя і радить княжні Мар’ї подумати про переїзд до Москви. Старий князь посилає у Смоленськ управителя Алпатича по різний крам, дає також наказ довідатися у губернатора про справжній хід подій. Наполеон тим часом підходить до Смоленська і починає обстрілювати його з гармат. Частина мешканців покидає місто, частина залиша- |
|
705 |
| ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир |
| ється. Алпатич намагається з’ясувати у губернатора, чи будуть відН вати Смоленськ французам, але той нічого певного не говорить, поэта радить їхати князю і княжні до Москви, та й сам збирається. Нез^Я- ром поширюється наказ про відхід армії з міста. Деякі крамарі, аби,то1 вари не діставалися французам, підпалюють свої лавки. Несподівано на вулиці, коли Алпатич дивиться на пожежу, його гукає князь Андрій, що зі своїм полком перебуває у Смоленську. Князь Андрій ттиЛ сестрі коротку записку, що Лисі Гори будуть зайняті не пізніше, ніж через тиждень, і просить їх їхати до Москви. Під час розмови з Алпа- тичем до князя Андрія під’їздить штабний офіцер з почтом І КРИЧИТЬ| що полковник, у присутності якого запалюють будинки, за це відпові* датиме. Князь Андрій тільки глянув на того штабного офіцера і нічого не сказав, продовжуючи розмову з Алпатичем. Штабний офіцер, а ції був Берг, впізнавши князя Андрія, просить пробачення, говорить, що він лише виконує наказ. Князь Андрій мовчки, не звертаючи уваги ва Берга, повернув свого коня у провулок.
10 серпня полк, яким командував князь Андрій, проходив пови «проспект», що вів у Лисі Гори. Стояла нестерпна спека, від якої на було спасіння, бо навіть ніч не давала прохолоди. Після виїзду зі Смоленська князь Андрій відчув, що лють до ворога примусила його забути своє горе. «Він весь був відданий справам свого полку… В полку, його називали «наш князь», ним пишалися і його любили. Йому було боляче усвідомлювати, що хворий батько з сестрою змушені були покинути родовий маєток і тікати від французів. І хоча він отримав звістку, що рідні його виїхали до Москви, по дорозі він заїжджає ■ Лисі Гори. У маєтку залишився тільки Алпатич. Декілька лип у саду зрубано, Алпатич говорить, що це наслідки зупинки полку драгуні Я У саду князь помічає селянських дівчаток, що крадуть зелені сливі у панському саду, і розуміє, що життя, незважаючи ні на що, триваЯ адже для них у той момент найважливіше було дістатися до тих слив і скуштувати їх. Він озирнувся і ще раз подивився на дівчаток, відчД ваючи, що на душі стало спокійніше. Князь Андрій наздогнав свій полк на привалі, біля загати. ВтоЛ лені на марші солдати з радістю купаються в ставку. Андрій дивить ся на масу голих тіл і розуміє, що це «усього лише гарматне м’ясої яке, можливо, незабаром доведеться пустити в діло». Незважаючи на війну, у салонах Анни Павлівни Шерер і Елен Безухової нічого не змінилося. З 1805 року в салоні Анни Павлів! ни «говорять про Бонапарте зі здивуванням, вбачаючи у його успі-І хах злісну змову, що має єдиною ціллю завдати прикрості і занепокоєння тому придворному гуртку, представницею якого була Анна 706 |
| ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир |
| Павлівна». У салоні виражаються патріотичні почуття, не рекомендується їздити у французький театр, з осудом ставляться до тих, хто залишає Москву. У салоні Елен все ще захоплювалися великою французькою нацією, війна, на думку цього гуртка, незабаром мала закінчитися миром. Князь Василь відвідував обидва салони і нерідко плутав, що й де треба говорити. Коли Кутузова обрали головою петербурзького ополчення, князь Василь сказав, що дворянські збори, які затвердили це обрання, зробили поганий вибір, і государеві це не сподобається. Він сміється з Кутузова, каже, що той сліпий, старий і вже нічого не тямить. Коли государ призначив Кутузова головнокомандувачем, князь Василь різко змінює свою думку. У тому самому салоні в Анни Павлівни він говорить, що щасливий призначенням Кутузова. Коли ж йому нагадують його власні слова, що
♦ Кутузов сліпий і нічого не бачить», відповідає, що той бачить цілком достатньо. Наполеон тим часом підходить до Москви. Він шукає бою, але росіяни уникають його. Хитрий і підступний денщик Ростова Лаврушка потрапляє в полон до французів. Напередодні він був висічений різками, бо напився і залишив Ростова без обіду, а потім поїхав у село по курей, де захопився мародерством і потрапив у полон. Наполеон особисто бажає «дивитися на козака» й розпитує його про те, хто виграє війну, що він думає про Наполеона тощо. Лаврушка, одразу зметикувавши, що перед ним Наполеон, узявся вдавати, ніои не знає цього, відповідав так, щоб сподо- оалося «новим господарям». Коли Наполеон закінчує розмову і від’їжджає, то просить передати козаку, що з ним говорив сам Наполеон. Розуміючи, що від нього чекають здивування, Лаврушка мистецьки демонструє це, за що одержує свободу. Цей випадок був згодом описаний придворними істориками Наполеона, які й гадки не мали, що то за «чудо Лаврушка». Отримавши свободу, Лаврушка поїхав до своїх, дорогою обдумуючи, як він розкаже про весь цей випадок, бо те, як було насправді, здавалося йому не гідним цікавої розповіді. Княжна Мар’я зовсім не була у безпеці і не поїхала до Москви, як думав князь Андрій. Після повернення Алпатича зі Смоленська батько князя Андрія вирішив зібрати ополчення, нікуди не їхати, а вахищати Лисі Гори до останнього, про що й написав головнокомандувачу і поклався на його розсуд: вдаватися чи ні до заходів для «захисту Лисих Гір і одного з найстаріших російських генералів». Проте княжні Мар’ї князь наказав їхати разом з маленьким Миколою до Москви. Княжна вперше не підкорилися батькові й не поїхала, а сина князя Андрія відправила з вихователем. Старий не показував |
|
707 |
| ЛЕВ ТОЛ СТОЙ. Війна і мир |
| цього, але він був задоволений рішенням княжни Мар’ї. Наступно» дня старий князь Волконський одягнувся у військовий мундир, на дів усі свої ордени і наказав подавати коляску, щоб їхати до головні командувача. Але спочатку хотів поговорити з ополченцями й пін»» до селян. Раптом княжна побачила, як її батька чомусь несуть на ру ках, виявляється, з ним стався удар, і двірські принесли його у дім Наступного дня лікар і княжна Мар’я з немічним батьком їдуть у Бо гучарово. Стан старого князя безнадійний, його розбив параліч, він не може говорити, хоча щось мучить його і він хвилюється, особ.г^в во у присутності княжни. Підсвідомо розуміючи, що зі смертю бать ка княжна Мар’я нарешті одержить можливість жити вільно, вони жене геть ці думки і молиться, аби Бог дав йому зцілення. Залишай ся в Богучарові небезпечно, тому що з усіх боків наступають франп$ зи. Три тижні пролежав недужий князь, і йому не ставало ні гірш«, ні краще. Одного ранку лікар послав по княжну, бо хворому наче стало краще, він навіть виразно назвав її ім’я. Княжна увійшла до бать ка, той щось хотів сказати, але його ніхто не зрозумів. Одна княжив здогадалася, що то за слова: «Душа болить». Ледь чутним голосок він просить у неї пробачення, дякує за все добро, що вона йому зро била. Князь бідкається, що Росію погубили, і плаче, просить поклр кати сина Андрія, знову лагідно говорить до дочки. Княжна зариЛ ла. Лікар вивів її з кімнати і звелів готуватися до від’їзду. Княжна а* може ні про що думати, тільки про батька, про його любов до дочни, якої він ніколи не виказував, лише тепер, перед смертю. Вона пл^К і докоряє собі за грішні думки, за те, що бажала йому смерті і думал» про свою свободу. Приходить покоївка і кличе її до батька. Всі ро| ступаються перед княжною, коли вона заходить у кімнату — батько помер. Княжна з жахом і відчаєм сприймає цю страшну звістку. ] Селяни у Богучарові, хоч село було всього за шістдесят кілометре від Лисих Гір, були іншими не тільки за одягом і звичаями, але, незвв’ жаючи на всі полегшення, які зробив для них князь Андрій, не оціі^| ли його послуг, бо були «дикунами», як казав ще старий князь. Вони були роботящі і вправні господарі, але поміж них постійно ходили нв’ певні чутки: то наче цар дарував селянам волю, а пани її вкрали, Т»’ що їх хочуть перехрестити у нову віру тощо. Колись вони тікали НІ південь, «на теплі річки», де на них нібито чекала свобода. Тепер, під час війни, ці настрої особливо загострилися. Алпатич чув, що в селяї якісь відносини з французами, один із них, повернувшись, привіз па1 пір про те, що козаки руйнують села, а французи їх не чіпають, ЩО французи за все, що беруть у селян, платять гроші. Один селянин навіть на доказ показував 100 рублів, видані йому за сіно (він не знав, |
| 708 |
| ЛЕВ ТОЛСТО Й–. Війна і мир |
| що асигнація фальшива, бо Наполеон, готуючись до війни, заздалегідь надрукував ті «гроші»). Мужики не збираються нікуди йти і не дають коней панам. Алпатпч наказує людям дати підводи, але селяни знову збираються на сходку і відмовляються, хочуть погнати коней у ліс.
Княжна Мар’я перебуває в горі, коли до неї підходить мадемуазель Бур’єн, наче для того, щоб утішити, а тим часом намагається умовити її нікуди не їхати, а чекати французів, бо в неї, мовляв, є документ, у якому французи обіцяють своє заступництво місцевим жителям. Ця її заява вивела княжну Волконську зі стану байдужості, бо щойно вона жаліла свою компаньйонку за те, що її останнім часом віддалив від себе батько, та й вона сама, а тепер княжна уявила, як з милості француженки житиме у своєму ж домі і вирішила неодмінно їхати. Та бо- гучарський староста виправдовується перед княжною Мар’єю, що коней немає, бо їх або позабирали військові, або вони виздихали, а самі селяни голодують. Княжна наказує роздати мужикам панський хліб. Увечері мужики приходять до неї. Княжна Мар’я виходить на ґанок. Мужики заявляють, що вони нікуди не підуть із маєтку і хліб її їм не потрібен, бо нічим не хочуть бути зобов’язаними перед панами, та й її нікуди не випустять, адже сказано в папірці, щоб усі залишалися на місцях. І княжна, і Алпатич у розпачі, а селяни постійно гуртуються поблизу новозбудованого князем Андрієм будинку. Ростов з Ільїним саме хотіли спробувати, як їздить щойно придбаний кінь та заразом розвідати, чи нема де сіна для коней, і поїхали у Богучарово. Лаврушка розповідає про зустріч з Наполеоном, але офіцери сміються, не вірячи цьому. Ростов не знає, що цей маєток Волконських, і дивується, коли бачить стільки п’яних селян серед білого дня, які не дуже шанобливо ставляться до них. Підходить Алпатич і просить Ростова від імені княжни зайти у дім. Дорогою він розповідає, що селяни відмовляються відпустити з маєтку княжну, погрожують випрягти коней, якщо вона все ж спробує поїхати. Ростов зайшов у дім і побачив бліду налякану княжну Мар’ю. Княжна не думала про свою зовнішність, коли говорила з Ростовим, але її променистий погляд сяяв такою вдячністю, що тільки це й помітив Ростов. Він так шанобливо і шляхетно розмовляє а княжною, що та відразу розуміє і те, що він людина одного з нею кола, і те, яке прекрасне серце він має. Княжна, розповідаючи про події, які сталися на другий день після похорону батька, навіть помітила, як на очі йому набігли сльози. Ростов обіцяє супроводжувати княжну. Вийшовши від княжни, Ростов з люттю накидається на селян, наказує в’язати старосту і всіх, хто сміє суперечити. Мужики лякаються, в’яжуть старосту і ще одного чоловіка. Через годину підводи стоять біля ґанку богучарівського маєтку і |
| ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир |
| на них починають складати начиння. Ростов супроводжує княжну до шляху, який контролювали російські війська. Прощаючись, він червоніє і не хоче слухати слів подяки від княжни, каже, що так на його місці вчинила б кожна порядна людина. Княжна Мар’я досить довго згадує про Ростова, почуваючи, як у її душі народжується ніжне почуття. А згадуючи його очі, його погляд, думала про те, що щастя не таке вже й неможливе і що, мабуть, це воля провидіння привела його до Богучарова у такий час. Ростов, приїхавши в частину і розказавши про свою пригоду, зрозумів, що княжна Мар’я справила на нього неза-1 бутнє враження. Товариші по службі жартують, що «Ростов поїхав по сіно, а підчепив одну із найбагатших наречених у Росії». Ростов се» диться. Річ у тому, що думка про одруження з княжною Мар’єю і йому спадала на думку, бо вона йому сподобалася. Він знав, що вона була б гарною дружиною, а він міг би дати їй щастя, що й батьки його цьош) б хотіли. Але він пригадував слово, дане Соні, і через те сердився не жарти й натяки товаришів щодо княжни.
Кутузов приймає командування всіма арміями, і незабаром князі Андрій одержує розпорядження прибути до головної штаб-квартиріЯ Приїхавши туди, він зустрічається з Денисовим, тепер уже підполЯ ковником. Андрій знав про першого нареченого Наташі від неї самої, І і спогади знову ожили в його душі. Денисов розмовляє з Андрієм пре план кампанії, який він придумав особисто і вже подавав Барклаю де Толлі, а тепер має намір представити Кутузову. План полягав в томуі що основна лінія французів розтягнута, і, замість того щоб діяти а фронту, потрібно нищити їхні комунікації. Денисов упевнений, що основною формою ведення війни має стати партизанська. З’являєть-1 ся Кутузов. З того часу, як князь Андрій його не бачив, той «ще більИ ше потовстів». Андрій повідомляє Кутузову про смерть свого батькД Кутузов сприймає цю звістку з жалем і тому, що добре знав старої»! князя, і тому, що сам уже старий. Денисов, «який так само мало бояЯ ся начальства, як і ворога», тим часом просить дозволу викласти свій , план і починає доповідати. Кутузов знехотя слухає, Денисов говоритИ переконливо. Кутузов просить його залишитися при штабі й обіцяє до[ І слухати його завтра, потім іде в штаб і так само неуважно слухає штабг них офіцерів. «Те, що говорив черговий генерал, було ще доцільніше й розумніше, але очевидно було, що Кутузов нехтував і знанням, і роЯ зумом, і знав щось інше, що мало вирішити справу, — щось інше, неї залежне від розуму і знання». Запросивши до себе князя Андрія, КуИ тузов повідомляє, що викликав його у штаб для того, щоб мати при собі. Князь Андрій відмовляється, говорячи, що при штабі служити не буде. Кутузов схвалює це рішення: «Іди з Богом своєю дорогою.! 710 |
| ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир |
Н знаю, твоя дорога — це дорога честі». Він пригадує князя Андрія на полі Аустерліца з прапором у руках. Далі Кутузов говорить про війну:
Супротивник наближається до Москви, але москвичі ставляться до небезпеки ще легковажніше, ніж раніш. Головнокомандувач Москви граф Растопчин випускає афішки з картинками, із «народним героєм Карпушкою», який глузує з французів, говорячи, що вони «від капусти розбухнуть, від каші полускаються, від щів задихнуться», впевнений, що вони усі «карлики і їх трьох одна баба вилами закине». Прочитавши ці афіші, П’єр остаточно зрозумів, що Москву віддадуть ворогу. У салоні Жулі ДрубеЦької і в інших аристократичних салонах іаведено говорити лише російською мовою, той із гостей, хто вимовляє хоч слово французькою, повинен сплачувати штраф на користь комітету пожертвувань. П’єр витрачає на своїх ополченців майже мільйон рублів. Ходять чутки, що він збирається одягнутися у військовий мундир і їхати на коні попереду свого полку. Жулі під час зустрічі з іронією запитує Безухова, чи не має наміру він сам повести свій полк у пій. П’єр жартує, що зможе вилізти на коня. Жулі також повідомляє Везухову про смерть старого князя Волконського і про приїзд княжни Мар’ї в Москву, розповідає історію чудесного порятунку Мар’ї Мико- юю Ростовим, перекручуючи події, ніби Мар’ю оточили, схопили, хотіли убити, але тільки поранили її людей. Ростов же нібито не вагаю- і чись накинувся на кривдників і врятував дівчину. Растопчин поширює, афішки, у яких божиться, що ворог не ввійде в Москву, і негласно забороняє виїжджати з міста. П’єр вислуховує доповідь управителя, із якої випливає, що витрати на ополчення і розорять Безухова. У глибині душі П’єр навіть радіє від цього. Він іде Москвою і бачить, як на Болотній площі городяни влаштовують «кзекуцію двом французам — один з них кухар, другий — чи то вчитель, чи то чиновник, їх звинувачують у шпигунстві. П’єр сердиться ЛІ |
| ЛЕВ ТО ЛСТО Й. Війна і мир |
| і повертає додому. Вирішивши їхати в Можайськ до війська, Безухої наказує закладати коней. По дорозі до нього доходять чутки, що від бувся якийсь великий бій, але чим він закінчився, ніхто не знає.ЛИ| Можайськом на всі боки рухаються війська, П’єр пожвавлюється «П’єр не усвідомлює, та й не намагається усвідомити собі, для кого і для чого він знаходить особливу принадність пожертвувати усім, його не те зачіпало, для чого він хоче жертвувати, але саме жертву вання було для нього новим радісним почуттям».
Бій, про який чув П’єр, дістав назву Шевардинського. «Для чопі і як були дані і прийняті бої при Шевардині і при Бородіні?.. Для чого був даний Бородінський бій? Ні для французів, ні для росіян ці не мало ані найменшого смислу». Дня росіян результатом бою ст* ла необхідність здати Москву. Якби полководці керувалися розумними причинами, то обидва ухилилися б від Бородінського бою. «Н» полеон зрозумів би, що, зайшовши за дві тисячі верст і приймаючі бій, у разі втрати чверті армії він ішов на вірну загибель». Істодя* ки потім знайшли розумне обґрунтування бою, що відбувся. Нібито від самого Смоленська росіяни відшукували вигідну позицію, яку І знайшли при Бородіні і т. ін., але це неправда. Бородіно не було найкращою позицією. Кутузов нічого не міг вдіяти, це був не його вибії Бородінський бій виставляють у більш вигідному світлі, щоб сховв- ти помилки воєначальників, а внаслідок цього применшують славу російського війська і народу. Через утрату Шевардинського редуту Бородінський бій був прийнятий росіянами на майже не укріплі ній, відкритій місцевості, із удвічі меншими силами проти фран^И зів. Двадцять п’ятого числа П’єр виїжджає з Можайська, бачить до ранених солдат, обози, що йдуть йому назустріч. П’єр намагаєтьая розшукати «позицію», але не може нічого знайти. Солдати на дорош розмовляють про те, що навіть мужиків зігнали копати укріпленЛ «нині не розбирають, усім народом навалитися хочуть; одне словом Москва. Один кінець зробити хочуть». П’єр бачить, як будуютіоі укріплення, і переконується в справедливості слів про народну <в йну. Безухов запитує офіцера про позицію, той охоче відповідає м питання, показує, де розташовані росіяни, а де знаходяться францу) зи. П’єр іде далі. Зненацька повз нього пробігають солдати й ополі ченці. Проноситься чутка, що несуть ікону Іверської Божої Мав рі — образ заступниці, у яку дуже вірили солдати. Це була ікона, ям вивезли зі Смоленська й тепер возили за військом. Зібравши велив кількість народу, служать молебень. Разом з іншими до ікони під’їв джає Кутузов. Коли молебень закінчується, він сходить з коня, підха дить до образу і, важко ставши на коліна, цілує ікону. Його приклей 712 |
| ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир |
| наслідує генералітет, а потім солдати й ополченці. У юрбі П’єр зненацька зустрічає Бориса Друбецького. Незважаючи на те, що Куту- вов скоротив число ад’ютантів, Борис, проте, утримався при штабі і «приєднався» до графа Бенігсена, начальника штабу, який у багатьох питаннях протистоїть Кутузову. П’єр хоче оглянути позицію, Борис запрошує його поїхати разом із ним, супроводжуючи Бенігсе- ка на лівий фланг, зауважує, що вони будуть проїжджати повз полк князя Волконського. П’єр зустрічає і Долохова, що, за словами тих, що зібралися, «скрізь пролізе… адже тепер йому вискочити треба. Якісь проекти подавав і в ланцюг ворожий вночі лазив… Але молодець!» П’єр підходить до Кутузова, говорить, що готовий життям пожертвувати на благо Батьківщини. Борис розповідає, що ополченці, готуючись до смерті, наділи чисті білі сорочки. Кутузов чує ці слова і говорить: «Чудесний, незрівнянний народ!» Коли П’єр відходить від Кутузова, до нього наближається Долохов і «напередодні дня, у який Бог знає, кому з нас призначено залишитися н живих», просить П’є- ра простити йому за минуле. Безухов прощає й обіймає Долохова. Ра- іюм з іншими П’єр проїжджає повз редут Раєвського, який запам’ятався йому краще від всіх укріплень Бородінського поля. Бенігсен піддає розпорядження, які не відповідають задуму головнокоманду- нача: не знаючи, що частина війська поставлена в засідку, пересуває її вперед, не повідомляючи про це Кутузова.
Того ясного серпневого вечора князь Андрій перебував у розламаному сараї села Князькова, поблизу свого полку, і, очікуючи завтрашнього бою, знову міркував про сенс життя, згадував прожите, розуміючи, що завтра його можуть убити. Три головних горя його життя особли- I во непокоїли Волконського: його кохання до жінки, смерть батька і Французька навала, що охопила половину Росії. Він усвідомлює, що Ііого віра в ідеальну любов була не більш ніж маревом, що не треба було змушувати Наташу чекати на нього цілий рік, що в житті усе робиться набагато простіше й природніше, ніж він думав. Міркуючи про смерть батька, він згадав слова сестри про випробування, які випадають на нашу долю. Але ж батька вже нема, то кому ж випробування? І він раптом виразно уявив собі світ без себе, і його ніби раптом обдало холодом. Якраз приїхав П’єр і зайшов до князя Андрія. Тут були й інші офіцери. П’єр розповідає про Москву і про розташування військ. Ті, що зібралися, розмовляють про Кутузова і Барклая де Толлі. Князь Андрій вважає, що Барклай де Толлі не підходить на роль командувача, бо він усе розраховує, але не розуміє російської душі. Він наказав підступати під Смоленськом, хоча дух і підйом російського війська був меличезним. Барклай не розумів, що під Смоленськом росіяни впер- 713 |
| ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир |
| ше билися за свою землю. Андрій говорить, що мистецтва полково* ця взагалі не існує, тому що неможливо до кінця угадати, що робитиме супротивник. П’єр здивовано нагадує поширену думку, ніби війИ подібна до шахової гри. Князь Андрій відповідає: «Тільки з тією і ленькою різницею, що в шахах над кожним кроком ти можеш думаЖі скільки завгодно, що ти там поза умовами часу, і ще з тією різницею, що кінь завжди сильніший від пішака і два пішаки завжди сильніші від одного, а на війні один батальйон іноді сильніший від дивізії, а іно ді не встоїть проти роти… Успіх ніколи не залежав і не буде залежати ні від позицій, ні від озброєння, ні навіть від кількості…» На питання, від чого ж залежить успіх, князь Андрій відповідає: «Від того почув тя, що є в мені, у ньому, — він показав на Тимохіна, — у кожному солдаті… Бій виграє той, хто твердо вирішив його виграти. Чому ми іЯ Аустерліцем програли бій? У нас утрати були майже рівні з французі* ми, але ми сказали собі дуже рано, що ми програли бій, — і nporpajM А сказали ми це тому, що нам там не було чого битися: скоріш хотілЯ ся піти з поля бою… А завтра ми цього не скажемо». Князь Андрій додає, що для штабних і багатьох інших, із якими П’єр їздив на позицщ війна — це можливість «підкопатися під ворога й одержати зайвЯ хрестик або’стрічку», вони опікуються навіть у таку хвилину своїми дрібними особистими інтересами. «Для мене на завтра от що: етотЯ сячне російське і стотисячне французьке війська зійшлися битися J факт той, що ці двісті тисяч б’ються; і хто буде лютіше битися і себе менше жалітиме, той переможе. І хочеш, я тобі скажу, що, як би таї не було, як би не плутали там угорі, ми виграємо бій завтра». Тимохіи погоджується з князем Андрієм, говорить, що в його батальйоні сол,і^В ти не стали навіть горілку пити: «не такий день», кажуть. Коли П’єр а Андрієм залишаються наодинці, Волконський ще раз каже, що бій ви! грають, і додає, що якби він мав владу, то «не брав би полонених. Щп таке полонені? Це лицарство. Французи розорили мій будинок і йдутї розорити Москву, образили й ображають мене щосекунди. Вони вороги мої, вони злочинці… І так само думає Тимохін і вся армія. Треба їх страчувати… А то ми гралися у війну — от що кепсько, ми великодуь ні і таке інше. Я бачив у 1805 році лицарство, парламентерство: нас на! дули, ми надули. Грабують чужі будинки, пускають фальшиві асигн ції… І гірше за все убивають моїх дітей, мого батька і говорять про правила війни та милосердя до ворогів. Не брати полонених, а вбив* ти і йти на смерть!.. Війна не люб’язність, а найбільш бридка справі житті, і треба розуміти це, а не гратися у війну. Треба приймати стро1” ■ і серйозно цю страшну необхідність. Усе в цьому — відкинути непран* ДУ» і війна так війна, а не іграшка. А то війна — це забава легковажния
714 |
| ЛЕВ ТОЛСТОЙ.Війнаімуїр |
| людей… Мета війни — вбивство, знаряддя війни — шпигунство, зрада і заохочення її, знищення жителів, пограбування їх або злодійство для здобування продовольства для армії; обман і неправда, називані військовими хитрощами; звичаї військового стану, відсутність свободи, тобто дисципліна, ледарство, неуцтво, жорстокість, розпуста, пияцтво. І незважаючи на те — це вищий стан, що шанується усіма. Усі царі, крім китайського, носять військовий мундир, і тому, хто більше убив народу, дають велику нагороду…» П’єр їде, князь Андрій повертається в сарай, довго не може заснути, згадує Наташу, чомусь те, як вона розповідала про свій похід по гриби, коли вона заблукала і її врятував старий, як вона боялася, що Андрій її не зрозуміє. О, як він її розуміє, як цінує ще й тепер у ній сердечну силу, щирість. Він згадує, чим скінчилася його любов, розуміє, що Анатолеві нічого цього не було потрібно. Нічого він не бачив і не розумів, у Наташі він бачив лише гарненьку і свіженьку дівчинку, і ця людина, що завдала іншим стільки страждань, дотепер жива і весела.
25 серпня, напередодні Бородінського бою, Наполеон довго не виходив зі своєї спальні, закінчуючи туалет. Камердинер розтирав одеколоном його гладке тіло, а він кректав від фізичного задоволення, коли зайшов до спальні ад’ютант і доповів, що полонених немає, що росіяни воліють бути краще вбитими. Префект його палацу Боссе та полковник Фабв’є підносять Наполеону картину, на ній зображений його син, спадкоємець престолу, народжений дочкою австрійського імператора, який грається в більбоке земною кулею, — улеслива алегорія, зрозуміла всім. Наполеону подобається картина. Він наказує винести її і поставити перед своїм наметом, щоб стара гвардія також подивилася і пораділа. Сам він надає обличчю виразу задумливої ніжності, відчуваючи, що все, що він скаже й зробить тепер, — це історія. Наполеон пише диспозицію, віддає розпорядження по військах, що згодом не були виконані та й не могли бути виконані, тому що ґрунтувалися на незнанні реальної обстановки. Під час самого бою Наполеон був далеко від бойовища і також не міг віддавати розумних розпоряджень, тому що не володів обстановкою, яка постійно змінювалась. Багато істориків вважають, що не в останню чергу бій під Бородіном Наполеон не виграв тому, що в нього був нежить. Якби в нього не було нежитю, то він би віддавав розпорядження ще більш геніальні і напевно б цілком виграв бій. Проте це не так. «Солдати французької армії йшли вбивати російських солдатів у Бородінському бої не внаслідок розпоряджень Наполеона, за власним бажанням. Вся армія: французи, італійці, німці, поляки – голодні, обірвані і змучені походом, — у вигляді армії, що загороджувала від них Москву, почували, що вино відкорковане і треба його випити. Коли б 715 |
| ЛЕВ Т О Л С Т О Й. Війна і мир |
| Наполеон заборонив їм тепер битися з росіянами, вони б його убил|Н пішли битися з росіянами, тому що де було їм необхідно». Повернув шись після поїздки по лінії, Наполеон сказав: «Шахи розставлено, гро почнеться завтра». Потім згадує Париж, придворні інтриги, зміни по чту імператриці тощо. Наполеон п’є пунш і їсть пастилки, котрі лікарі прописують йому від нежитю, скаржиться на нездужання, називаю1® тіло «машиною для життя», не знає, як убити час до ранку. Вранці Наполеон прямує до Шевардинського редуту і бій починається.
Повернувшись від князя Андрія в Горки, П’єр засинає в кутку, відведеному йому Борисом. Вранці його будять, коли бій уже почавсЯ Кутузов відправляє одного з генералів до переправи, і Безухов їде за ним, попросивши для себе сумирну конячку. Він плутається в усіх під ногами, всім заважає. Він зустрічає декого із знайомих, вони скептиЯ но ставляться до його перебування на позиції. Один із знайомих ад’ютантів запрошує П’єра на батарею Раєвського. Дорогою виявляєтьсЯ що конячку Безухова поранено в ногу. Аби не заважати, він пішки йді на курган. Біля кургану вони з П’єром розходяться, а наприкінці дні Безухов дізнається, що цьому ад’ютантові відірвало руку. П’єру здається, що місце, куди він потрапляє, — найменш значне на всьому бойовищі, хоча це зовсім не так. Поява «невійськової» фігури П’єра в білому капелюсі спочатку неприємно дивує людей, на нього злякані косяться. Але, помітивши, що ця дивна людина не робить нічого поганого, а спокійно сидить на укосі валу або «із тихою посмішкою, поштиво сторонячись навіть перед солдатами, походжає батареєю під пострілами так само спокійно, як бульваром, солдати змінюють своя недовірливе ставлення до нього на жартівливе співчуття. У декількох кроках від П’єра, закидавши його брудом, вибухає ядро. Солдати дивуються, як він не боїться. І ставлення до «пана» стає ще теплішим. До десятої години чоловік двадцять уже виносять із батареї, дві гармати, виходять із ладу. Незважаючи на втрати, солдати у захваті від битвЯ вони обслуговують гармати «радісно і злагоджено». «П’єр не дивився вперед на поле бою і не цікавився тим, що там робилося: він весь був заглиблений у споглядання того душевного вогню, що дедалі дуэя! че розпалюється, що точно так само (він почував) розпалювався в його душі». Батарею обстрілюють дедалі сильніше, на П’єра більше ніхто не звертає уваги. Молоденького офіцера, певно, нещодавно випущеного із кадетського корпусу, на очах Безухова вбивають. На батареї залм шається тільки вісім снарядів. П’єр погоджується принести снаряди, біжить під гору, але ядро потрапляє прямо в ящик, і той вибухає зовсім близько від Безухова. Його злегка контузить, він біжить назад на батарею, бачить, що старшого полковника вже убили, на батареї фран-| 716 |
| ПРИ ТОЛСТОЙ. Війна і мир |
| цузи, на очах П’єра вони заколюють декількох російських солдатів. Безухов зіштовхується з французьким офіцером і хапає того за горло. Обидва не розуміють, що відбувається, кожен із них думає: «Чи я узя- тий у полон, чи він узятий у полон мною?» Зовсім низько над їхніми головами пролітає ядро, француз із П’єром кидаються в різні боки. Цієї миті росіяни починають атакувати, французи втікають II єр 6а- іть на кургані людей, але всі, хто був поранений на батареї Раєвсько- і, тепер вони жахнуться того, що вони зробили!» На однім із курганів за ходом бою спостерігає в підзорну трубу На- полеон. До нього підбігають ад’ютанти з повідомленнями про хід по- донести їх до полководця. Крім того, багато ад’ютантів просто не до- VIану з третіх рук. «Всі розпорядження… робили самі начальники п не тільки Наполеона». На прохання ад’ютанта Мюрата про підкрі- плення Наполеон відповідає, що немає ще полудня і він не бачить, розташовані шахи. Наполеон розмовляє з почтом про справи, що ввести в бій резервні частини, але в останній момент змінює одну ди- Кутузов сидів на ослінчику, не робив ніяких розпоряджень, а розумів, що керувати сотнями тисяч людей, які борються 31 смертю, |
| ЯК
не кож |
| 717 |
| ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир |
| не кількість гармат і вбитих людей, а та невловима сила, що нали вається духом війська, і він стежив за цією силою і керував нею, «а- скільки це було у його владі». Отож він не дуже зважав на донеіен ня, бо бачив набагато більше, чутливо реагуючи на найменші зміни. І коли до штабу приїхав німецький генерал Вольцоген, що слуісі,ін у російській армії, і доповів з напівпрезирливою посмішкою, дивля чись на «старого пана» (так називали між собою Кутузова німці), що всі пункти наших позицій у руках супротивника, «відбиватися нічим, тому що військ немає, вони тікають і немає можливості їх зу пинити», Кутузов розлютився і закричав: «Як ви смієте говорити цс мені? Ви нічого не знаєтеї Передайте генералові Барклаю, що його відомості неправильні і що справжній хід подій відомий мені, головнокомандувачеві, краще, аніж йому». (Прибув німець від БаЩ клая де Толлі.) «Супротивника підбили на лівому, уразили ні правому фланзі. Коли ви погано бачили, … то не дозволяйте собі говорит! того, чого не знаєте!.. Відбили скрізь, за що я дякую Богові і нашому хороброму війську! Супротивник переможений, і завтра пож«’ немо його зі священної землі російської, — сказав Кутузов, хрестячись, і раптом схлипнув». Німець говорить, що він хотів би одержати! письмовий наказ від Кутузова атакувати, тому що Барклай (колишній головнокомандувач) намагався уникнути особистої відповідальності. Кутузов віддає розпорядження написати наказ. Коли військом розноситься чутка, що «назавтра наказано атакувати», всі офіцери і солдати заспокоюються, «зачувши підтвердження того, чому хотіли вірити». Цей наказ підняв дух армії, і це розуміли найкращі полководці, зокрема Раєвський, що підтримував Кутузова.
Полк князя Андрія перебуває в резерві. Не сходячи з місця і не випустивши жодного заряду, полк загубив третину своїх людей під артилерійським вогнем. Усі чекають, намагаючись себе бодай чимось зайняти. Князь Андрій ходить похмурий і блідий. Ядра пролітаюї поруч. Раптово одне з них падає зовсім близько, князю Андрієві кричать: «Лягай!» Князь Андрій розуміє, що на нього дивляться, і водночас думає: «Невже це смерть?.. Я не можу, я не хочу померти, я люблю життя, люблю цю траву, землю, повітря…» Проте він нама-‘ гається дорікнути за боягузтво людині, що крикнула «лягай», але н нього це не виходить, тому що ядро вибухає і князь Андрій падає# Його поранено в живіт, і офіцери, що збіглися, і солдати розуміюті^| що рана смертельна. Князя Андрія відносять у лісок, де був перев’язувальний пункт. Його вносять у намет, кладуть на стіл — один 1э трьох, що були там. На сусідньому столі лежить татарин, якого оперують, а на другому — «високий чоловік з кучерявим волоссям, який 718 |
| ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир |
| здався князю Андрієві знайомим». Цей чоловік «судорожно ридав і захлинався». Йому відрізають ногу, він просить показати її, санітари показують, і чоловік «ридає, як жінка». Раптом князь Андрій впізнає в ньому Анатоля Курагіна. Андрій згадує Наташу — такою, якою він побачив її вперше на балу 1810 року, «із тонкою шиєю і тонкими руками, із готовим до захоплень, переляканим, щасливим обличчям». «Князь Андрій пригадав усе, і жаль та любов до цієї людини наповнили його щасливе серце. Князь Андрій не міг утримуватися більш і заплакав ніжними сльозами любові над людьми, над собою і над їхніми та своїми помилками. «Страждання, любов до братів, до люблячих, любов до тих, хто ненавидить нас, любов до ворогів — так, та любов, яку проповідував Бог на землі, якої мене вчила княжна Мар’я і якої я не розумів; ось чому мені шкода було життя, от воно те, що ще залишалося мені, коли б я був живий».
Хоча Наполеон любив розглядати вбитих і поранених на полі бою, цього разу моторошний вигляд бойовища справляє на нього неприємне враження. Проте через якийсь час Наполеон знову починає віддавати розпорядження. «І не на одну тільки цю годину і не на один цей день були потьмарені розум і совість цієї людини, важче від усіх інших учасників цієї війни носила вона на собі усю вагу того, що діялось; проте ніколи, до кінця життя свого, не міг розуміти він ні добра, ні краси, ні істини, ні значення своїх вчинків, що були занадто протилежні добру і правді, занадто далекі від усього людського, для того, щоб він міг розуміти їх значення. Він не міг зректися своїх учинків, що схвалюються половиною світу, і тому повинен був зректися правди і добра та всього людського». Наполеон об’їжджає бойовище і намагається розрадити себе, обдурити, підраховуючи, скільки на одного вбитого француза припадає росіян. «Хоча до кінця бою люди почували весь жах свого вчинку, хоча вони й раді були б перестати, якась незрозуміла, таємнича сила ще продовжувала керувати ними, і, спітнілі, у поросі і крові, залишившись по одному на трьох, артилеристи, хоча й спотикаючись і задихаючись від утоми, приносили заряди, заряджали, наводили, прикладали гніт…», «росіяни не атакували французів, вони лише стояли на місці, загороджуючи дорогу на Москву. Але наполеонівська армія також не зробила рішучого кидка. І хоча російська армія втратила майже половину свого чисельного складу, а французька армія тільки п’яту частину, у французів не вистачило духу атакувати, тому що росіяни, незважаючи на величезні втрати, продовжували стояти так само непохитно, як і спочатку бою». «Моральна сила французької армії, що атакує, була виснажена. Не та перемога, що визначається 719 |
| ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир _____________________________________________________ Гу |
| I Я
підхопленими шматками матери на палицях, називаних стягамі* і тим простором, на якому стояли і стоять війська, а перемога моральна, та, що переконує супротивника в моральній перевазі ворога і своєму безсиллі, була здобута росіянами під Бородіном». |