У Анни Павлівни Шерер у день битви під Бородіном був званий вечір. Цього дня квіткою вечора мало бути читання листа преосвя­щенного, надісланого ним у супровід до образа преподобного угодни­ка Сергія, який він надіслав государеві. Очікували на князя Василя, що збирався читати послання патріарха: князь Василь славився сво­їм читанням — він то знижував голос, то підвищував, прикривав очі і завивав. Однією із найбільш значних новин була хвороба графині Безухової. «Усі дуже добре знали, що хвороба чарівної графині по­ходила від незручності виходити заміж одразу за двох чоловіків і що лікування цієї «хвороби» лікарем-італійцем полягало в усуненні цієї незручності…» Син князя Василя Іполит теж був тут присутній, він намагався жартувати, але робив це, як завжди, безглуздо. З’являєть­ся князь Василь і читає послання. Усі слухають із захватом.

Наступного дня був день народження государя, і саме цього дня на­дійшла звістка про успіх російських військ під Бородіном: Кутузов написав депешу між боями і одразу після бою, вважаючи, що росій­ські війська перемогли французів, відправив повідомлення в ставку.

729

Через дев’ять днів після залишення Кутузовим Москви приїхав офіційний посланець Кутузова, француз Мішо, із пакетом до госуда­ря. Мішо передав слова полководця про те, що битися під Москвою не було можливості, оскільки залишався вибір — втратити армію й Мо­скву чи тільки Москву, — фельдмаршал обрав останнє. Олександр сумний, вирішує, що тепер ніякого примирення з Наполеоном бути не може, що буде вести війну, поки «не використає усіх засобів, що в його руках», навіть якщо зрештою йому самому доведеться «відпус­тити бороду… і піти їсти саму картоплю з останнім із… селян». Поло­вина Росії завойована, усюди піднімається ополчення. Проте вважа­ти, що люди того часу займалися тільки самопожертвою і геройством, було б помилкою. «Значна частина людей того часу не звертала ніякої уваги на загальний хід справ, а керувалася тільки особистими інтер­есами. І такі люди були найбільш корисними діячами того часу. Ті ж, що намагалися зрозуміти загальний хід справ та із самопожертвою і геройством хотіли брати у ньому участь, були нікчемні члени товари­ства; вони бачили усе навиворіт, і усе, що вони робили для користі, ви­являлося марним, як полки П’єра, Мамонова, що грабували російські села, як корпія, щипана баринями, що ніколи не доходила до поране­них». «Тільки одна несвідома діяльність дає плоди, і людина, що віді­грає роль в історичній події, ніколи не розуміє її значення. Коли вона 730

До таких людей належав і Микола Ростов. Він не думав про долю Росії, а якби його запитали про це, то він відповів би, що для того, щоб вершити долю країни, існують Кутузов й інші високопоставле­ні чини. Йому ж варто думати про виконання свого обов’язку, про кар’єру, про те, як років через два одержати полк. За кілька днів до Бородінського бою Ростов, отримавши гроші і папери, поїхав до Во­ронежа купувати коней. У Воронежі він відвідує губернатора, який запрошує його на бал. Губернське життя в 1812 р. залишається та­ким, яким було завжди. У місті панує певне пожвавлення з нагоди приїзду кількох багатих сімей із Москви. «В усьому, що відбувало­ся в той час у Росії, помітний був якийсь особливий розмах — море по коліно», а ще вульгарна розмова, що необхідна між людьми і що велася колись про погоду і про загальних знайомих, тепер точилася про Москву, про військо і Наполеона». Ростов перебуває в центрі ува­ги, усі дами від нього у захваті. Микола поводиться дещо розв’язно, бо розуміє: від нього чекають чогось незвичайного. Він робить фурор серед панянок своєю невимушеною манерою танцювати, намагаєть­ся волочитися за однією заміжньою білявкою. У розпал балу Миколу покликала губернаторша і сказала, що його хоче бачити якась літня дама. Ця дама була тіткою Мар’ї Волконської. Її звали Анна Гнатів- на Мальвінцева. Під час розмови тітонька із похвалою говорить про пам’ятний їй випадок, коли Ростов заступився за княжну Мар’ю, дя­кує йому. Ростов ніяковіє, червоніє. Губернаторша, побачивши ре­акцію Миколи, обіцяє посватати за нього княжну Волконську. Він раптом розповідає цій ледве знайомій жінці про своє потаємні дум­ки й сумніви, про те, що йому не хочеться за наказом матері одружу­ватися з багатою нареченою, але Мар’я йому дуже подобається, так що обставини їхньої зустрічі він одразу сприйняв як знак долі. Проте Ростов нагадує, що він пов’язаний обіцянкою, яку дав своїй кузині Соні, і не може просити Мар’ю стати його дружиною. Губернаторша заспокоїла Ростова, що це не так швидко відбудеться, адже княжна Волконська ще перебуває у жалобі за батьком, і все ж таки жінка ви­рішила зблизити молодих людей, оскільки якраз княжна перебуває у тітки. Анна Гнатівна, у свою чергу, розповідаючи небозі про свою

731

«Уперше вся та чиста, духовна внутрішня робота, якою вона жила дотепер, виступила назовні. Вся її внутрішня, незадоволена собою ро­бота, її страждання, прагнення до добра, покірність, любов, самопо­жертва — усе це світилося тепер у цих променистих очах, у тонкій по­смішці, у кожній рисі її ніжного обличчя. Ростов побачив усе це так само ясно, начебто він знав її усе життя. Він почував, що істота, яка була перед ним, була зовсім інша, краща, ніж усі ті, що він зустрічав дотепер, і краща, головне, ніж він сам». Ростов забуває всі заготовлені заздалегідь для розмови слова. Під час короткого візиту в дім Мальвін- цевої Микола, взявши на руки маленького сина князя Андрія, розпи­тує того, чи хоче він у гусари, і, обернувшись раптово, бачить погляд княжни Мар’ї, сповнений ніжності, ласкавий, несміливий, і вони ро­зуміють одне одного. Після того Ростов часто думав про неї, але інак­ше, ніж про всіх інших жінок, що зустрічалися йому раніше. «Про всіх панянок, як майже кожен чесний молодий чоловік, він думав як про майбутню дружину, приміряв у своїй уяві до них всі умови подруж­нього життя — білий капот, дружина за самоваром, дітлахи… І ці уяв­лення майбутнього давали йому задоволення; але коли він думав поо княжну Мар’ю, за яку його сватали, він ніколи не міг нічого уявити собі з майбутнього подружнього життя. Коли він і намагався, то все виходило недоладно і фальшиво. Йому тільки ставало моторошно».

Звістка про Бородінський бій бентежить усіх. Ростов поспішає з купівлею коней і поверненням у полк. Він ще раз зустрічається з Мар’єю, цього разу в церкві. Його вражає той одухотворений вираз, що з’являється на обличчі княжни під час молитви. Ростов шкодує, що поквапився дати обіцянку Соні і тепер невільний. Повернувшись після служби в церкві, він раптом стає навколішки й щиро молиться про можливість виконати свій обов’язок перед батьками і все зробити правильно. Саме тієї миті ординарець приніс йому листи з дому — від матері й від Соні. Остання звільняє його від даного їй слова, пише, що справи Ростових у глибокому занепаді і лише одруження Мико- 732

Родина Ростових перебувала в Троїці, де й були написані обидва листи. Графиня мала розмову із Сонею і переконала її пожертвува­ти собою заради добробуту сім’ї, якій вона багато чим завдячує. Соня спочатку вагалася. «Колись у всіх діях самопожертви вона з радістю усвідомлювала, що, жертвуючи собою, цим самим піднімає собі ціну в очах своїх та інших і стає більш гідною Миколи… Але тепер жертва її мала полягати в тому, щоб відмовитися від того, що для неї стано­вило всю винагороду жертви, весь сенс життя». Дівчина гірко розча­рувалась у сім’ї, у якій живе, а її любов до Миколи перетворилася на пристрасть. Соня заздрить Наташі, що та не зазнала нічого подібно­го, а проте її не раз кохали. Крім того, спостерігаючи, як Наташа до­глядає пораненого князя Андрія, Соня потай сподівається, що після його видужання вони одружаться, і тоді Миколі не можна буде зв’я­зати свою долю із сестрою Волконського. Саме тому Соня й зважила­ся написати Миколі лист, у якому розриває їхні заручини.

А П’єра утримують під вартою. З ним разом ще сімнадцятеро лю­дей нижчого суспільного стану, яких також звинувачують у підпалі. Французи влаштовують щось схоже на суд, ставлять безліч зайвих і непотрібних, на думку Безухова, запитань, на деякі з яких П’єр про­сто відмовляється відповідати. Він розуміє, що весь цей «суд» — ніко­му не потрібна процедура, що рушійна сила всього — влада, завдяки якій французи і судять його, і головна їх мета — звинуватити його. Москва продовжує горіти, по місту стелиться дим. Через якийсь час полонених ведуть до генерала Даву, про жорстокість якого Безухов до­бре знає. Той показує на П’єра, нібито впізнаючи в ньому російського шпигуна. Безухов намагається виправдатися, називає своє ім’я, але Даву не слухає його. І все ж на якусь мить їхні погляди зустрічаються, і П’єр відчув, що цей момент людського спілкування зробив його не рядком на папері, а «людиною, братом по людству». Аж тут увійшов ад’ютант, і Даву поспіхом віддає якісь розпорядження (як з’ясовуєть­ся потім — наказ страчувати полонених). П’єра виводять на вулицю, разом з іншими підводять до стовпів, лунає барабанний дріб, французи радяться при них, чи по одному їх розстрілювати, чи по двоє. Видно, що французи поспішають. На очах П’єра розстрілюють перших двох полонених, потім ще двох. Безухов помічає, що жах і страждання на­писані не тільки на обличчях полонених, але й на обличчях францу-

733

П’єр знайомиться з людиною на ім’я Платон Каратаєв, який умов­ляє Безухова «не тужити»: «Час терпіти, а вік жити». Він пригощає П’єра, який не їв цілий день, картоплею, смачніше від якої той, зда­валося, не куштував. На питання Каратаєва, як він опинився тут і чому не поїхав, Безухов відповідає, що залишився в місті випадково, пішов подивитися на пожежу, а його заарештували як підпалювача і засудили. Каратаєв зауважує, що «де суд, там і неправда». Про по­дії війни є й народна примовка про черв’яка, який капусту їсть, а сам наперед того конає. Він відрекомендувався як солдат Апшеронського полку. Слухаючи розповідь Безухова про його сім’ю, Каратаєв спів­чуває, що в П’єра немає батьків («Дружина для ради, теща для приві­ту, та немає миліше рідної матінки!»), а те, що П’єр бездітний, засму­чує Платона ще більше. Каратаєв розповідає і свою історію, «як він поїхав у чужий гай за лісом і попався сторожу, як його сікли, судили і віддали в солдати». Але на власному прикладі він переконався: не­має лиха без добра. У солдати мав був іти його брат, але в нього п’я­теро дітей, а в самого Платона залишилася тільки жінка-солдатка — була дочка, але її «ще до солдатчини Бог забрав». Каратаєв згадує, як їздив додому: рідні живуть добре, трудяться усі разом. Ніхто не знає за життя, чому й що відбувається: «Доля голови шукає. А ми все су­димо: те не добре, це не до ладу. Наше щастя, друже, як вода в нево­ді: тягнеш — надулося, а витягнеш — нічого нема». На ніч він читає якусь дивну молитву, у якій звертається не тільки до Ісуса Христа, Миколи-угодника, а й згадує Фрола і Лавра. На здивоване запитан­ня П’єра ІІлатон відповідає, що це кінське свято і що «і худобу жалі­ти треба». І він, ласкаво подивившись на собаку, що скрутився біля його ніг, і собі побажав: «Положи, Боже, камінчиком, підніми кала­чиком». Потім він говорив це кожного дня, і справді легко вставав і брався до якоїсь роботи свіжим і бадьорим. «П’єр довго не спав і з розплющеними очима лежав у темряві на своєму місці, прислухову- ючись до хропіння Платона, що лежав біля нього, і почував, що ко- 734

Разом із П’єром у церкві утримуються ще двадцять троє полоне­них солдатів, три офіцери і два чиновники. Вони провели разом чо­тири тижні, і всі вони потім як у тумані уявлялися П’єру, але Пла­тон Каратаев залишився назавжди в його душі найсильнішим і найдорожчим спогадом — уособленням усього російського, добро­го і «круглого». «Вся фігура Платона в його підперезаній мотузкою французькій шинелі, у кашкеті і постолах, була кругла, голова була цілком кругла, спина, груди, плечі, навіть руки, які він носив, ніби завжди збираючись обійняти щось, були круглі; приємна посмішка і великі карі ніжні очі були круглі…» Скільки йому років, Безухов не знав, але, судячи з його розповідей про походи, у яких він брав участь, йому за п’ятдесят. Проте в Платона немає жодної сивої во­лосини, і зуби всі цілі. Його обличчя, незважаючи на зморщечки, «мало вираз цнотливості і юності; голос у нього був приємний і спі­вучий». «Він, певне, ніколи не думав про те, що він сказав і що ска­же; і від цього у швидкості і точності його інтонацій була особливо незаперечна переконливість». «Фізичні сили його і проворність були такі від самого початку полону, і, здавалося, він не розумів, що таке втома і хвороба». Промова Платона буяє народно-просторічними зво­ротами прислів’ями, приказками. Платон постійно був чимось за­йнятий: «він усе вмів робити — не дуже добре, але й не погано. Він пік, варив, шив, стругав, лагодив чоботи. Він завжди був зайнятий і тільки вночі дозволяв собі розмови, які він любив, і пісні. Потрапив­ши у полон, він, певне, відкинув від себе все напущене на нього, дале­ке, солдатське і мимоволі повернувся до старого, селянського, народ­ного складу… Головна принадність його розповідей полягала в тому, що в його промові події найпростіші, іноді ті самі, що бачив П’єр, набували характеру урочистої благопристойності… Він любив свою шавку, любив товаришів, французів, любив П’єра, що був його сусі­дом; але П’єр почував, що Каратаєв, незважаючи на свою лагідність і ніжність до нього… ні на хвилину не засмутився б розлукою з ним». Каратаєв нічого не пам’ятає, крім своєї молитви. Якщо П’єр, ураже­ний глибоким змістом якогось спостереження Платона, просить його повторити щойно сказане, той не може цього зробити.

Отримавши від Миколи звістку про те, що князь Андрій перебуває з Ростовими в Ярославлі, княжна Мар’я виїжджає до них разом з небо­жем, семирічним Миколкою. Дорогою вона переймається долею бра­та, її ж кохання до Миколи Ростова за останній час стає «нероздільною частиною її самої». «Княжна Мар’я знала, що вона кохала перший і

735

736