ЧАСТИНА ПЕРША

У житті Шарля Боварі навіть у дитячі роки не було нічого особли­вого. До дванадцяти років він тинявся селом: бігав за орачами в поле, ганяв грудками граків, рвав понад ровами шовковицю, пас із хворос­тиною індиків, ворушив сіно, лазив по лісах.

Батько його служив колись військовим фельдшером, але, про­шпетившись у призовних справах, змушений був залишити службу. Скориставшись своєю вродою, він підчепив з льоту посаг у шістдесят¹ тисяч франків, який давав за своєю дочкою торгівець головними убо­рами. Дівчина була без пам’яті від його статури. Одружившись, пан Боварі жив два чи три роки на жінчині кошти, добре обідав, пізно вставав, бував щовечора як не в театрах, то в кав’ярнях. Потім тесть помер, лишивши їм у спадок якусь мізерію. Боварі обурився й узяв-* ся сам до фабричного виробництва, та мало не вилетів у трубу і ви-1 їхав на село, але й на землеробстві знався не краще. Похазяйнував­ши деякий час, він махнув рукою на свою господарську діяльність, найняв за двісті франків річної плати садибу і, досадуючи на свої не-’і вдачі, заздрячи всім на світі, вирішив доживати віку у спокої, мав-І ши лише сорок п’ять літ од роду. Жінка його колись душі в ньому не чула. Змолоду привітна і жвава, під старість вона стала дражливою” і нервовою. Бачачи, як чоловік бігає за сільськими дівками, прихої дить додому із якихось вертепів, гидко сопучи з перепою, вона спо­чатку страждала без скарг, без докорів. Але потім у ній заговорила гордість. Вона вже не плакала, гнітила лють на серці, замкнулась в німому стоїцизмі. Завжди вона кудись бігала, про щось клопоталм Коли в неї знайшовся хлопчик, вона пестила його, мов королевичаЯ Усупереч материним турботам, батько висував свій ідеал мужнього) дитинства. Бажаючи загартовувати сина по-спартанському, він клав хлопця спати в нетопленій кімнаті, привчав хлистати ром. Пан Бова­рі мало дбав про науку. Мати ж в думці бачила сина розумним, осві-| ченим. Вона навчила його читати. Коли Шарлю виповнилося дванаді цять років, мати домоглася, щоб його почав учити місцевий кюреї Згодом хлопця віддали до руанського колежу. Завдяки своїй стараві ності він завжди був у числі середніх учнів. Через три роки батьки за» брали його з колежу, щоб він студіював медицину.

Мати найняла йому квартиру, придбала меблі, чавунну грубку з за­пасом дров, суворо наказала шануватися і поїхала додому. ОзнайомивИ шись із програмою занять, Шарль довго ходив, як очманілий. Він не тямив нічогісінько, хоч як уважно слухав викладачів. Проте намагавЛ 766

Емму Руо Шарль побачив уперше, коли його викликали на ферму її батька, який зламав ногу. Перелом був простісінький. Шарль швидко впорався з перев’язкою, обіцяв заглянути до хворого через три дні, на­томість заявився вже другого дня, потім навідувався регулярно двічі на тиждень. Він навіть не замислився над тим, чого це йому так полю­билося їздити на ферму Берто. Зате сяючий вигляд Шарля, коли він виряджався до добродія Руо і звістка про те, що у старого є донька, яка дістала прекрасну освіту в монастирі урсулинок, спричинили на­пад ревнощів у лікарші. Вона інстинктивно зненавиділа Емму. Після нескінченних сліз дружини Шарль заприсягся на молитовнику, що більше не буватиме у Руо. Та незабаром дружина Шарля несподівано померла. Дядько Руо привіз Шарлю плату за вилікувану ногу, поспів­чував горю л саря і запросив до себе на ферму. Шарль знову почав час­то бувати у Берто. Поступово він дедалі рідше й рідше згадував про покійну дружину, приємне відчуття незалежності допомагало йому забувати про самітність. Тепер він міг робити все, що йому заманеть­ся, бувати на фермі добродія Руо скільки захоче. У ньому ворушилась якась невиразна надія, якесь передчуття щастя. Відбувши жалобу, Боварі одружився з панною Руо. Весілля відгуляли добре: гостей було аж сорок три особи, за столом сиділи шістнадцять годин, наступного ранку все почалося спочатку; догулювали ще й кілька днів по тому. За два дні по весіллі молоді поїхали до Тоста.

З перших же днів Емма Боварі заходилася переробляти в домі все по-своєму. Шарль був щасливий, адже до цього у нього не було нічо­

767

До шлюбу Еммі здавалося, що вона кохає, але кохання має дава- – ти щастя, а щастя не було: виходить, вона помилилася. У монасти­рі дівчина читала багато романів, і їй хотілося бути схожою на чудо­вих героїнь, що віддаються жагучим пристрастям. Вона горнулася душею до бурхливих явищ. Натура в неї була більш емоційна, ніж артистична, вона прагнула хвилюючого, а не мальовничого. Коли в

ми померла мати, вона перші дні дуже плакала, замовила медаль­йон для волосся небіжчиці. В душі вона відчувала певне задоволення тим, що одразу піднеслась до вишуканого ідеалу безрадісного існу­вання, який є недосяжним для пересічних сердець. Черниці вже про-І рокували їй релігійне покликання, але Еммі були неприйнятні та­їнства віри і дисципліна. Батько забрав її з пансіону. Повернувшись додому, Емма перші дні з задоволенням командувала слугами, але незабаром село набридло їй. Вона вважала себе вкрай розчарованою істотою^нездатною навчитися чогось нового чи зазнати якихось по­чуттів. Поява Шарля у Берто надала їй віри, ніби до неї зійшла, наре­шті, та чудесна пристрасть, яка досі ширяла над нею легендарним ро­же ш птахом у сяєві поетичних небес. Проте заміжжя не принесло Еммі вимріяного блаженства. Шарль був відданий їй, добрим, праце­любним, але в ньому не відчувалося й тіні героїчного. Він не вмів ні плавати, ні фехтувати, ні стріляти з пістолета. Розмови Шарля були пласкі, як вуличні тротуари. Емму дратували його благодушний спо­кій, його вайлувата безтурботність і навіть щастя, що вона дарувалі йому. Оскільки Емма виросла з мрією про сильні й палкі пристрасті, життя в провінції здавалось їй прозаїчним, якимось несправжнім їй здавалося, ніби в деяких кутках землі щастя вроджується само со- оою, подібно до того, як деякі рослини вимагають певного ґрунту Д не приймаються ні в якому іншому місці. І щоб зазнати від життя повної втіхи, треба було, мабуть, поїхати в екзотичні краї з гучними назвами. Може, їй хотілося розповісти комусь про всі свої химери.

ле вона не могла знайти ні слів, ні нагоди, ні відваги. Якби ШарлІ схотів, якби він здогадався, підхопив її думку, – серце її прорвалося раптовою щедрістю, як падають з дерева достиглі плоди, коли його труснути рукою. Але що тісніше спліталося їхнє інтимне життя ТО глибше ставало внутрішнє відчуження Емми.

768

за-

яка

————- ГЮСТАВ Ф Л О Б Е Р. Пані Бовдрі

Пані Боварі-мати якось зразу незлюбила невістку через її «велико-
панські» замашки. Коли мати приїздила до сина, то увесь день тільки
чути було, що «доню» та «мамо». Обидві говорили, підібравши губи
вимовляли пестливі слова, а голос аж тремтів од притамованої люті’
Емма намагалася розпалити в собі кохання до чоловіка, проте ці
спроби були марними. Вона незабаром переконалася, що в почуттях
Шарля немає нічого особливого. Він милував її у певні години, і це
стало ніби якоюсь звичкою, подібною до заздалегідь замовленого де-

серту по одноманітному обіді. Лісник, якого Шарль вилікував од

палення легенів, подарував Еммі маленьку італійську левретку,
стала вірною супутницею у самітніх прогулянках пані Боварі.

Проте одного разу в життя Емми увірвалась надзвичайна подія: подружжя Боварі було запрошено до родового маєтку маркіза д’Ан- дервільє, якого Шарль порятував, вчасно розітнувши ланцетом пух­лину у горлі. Прекрасні зали, знатні гості, вишукані страви й вина сяйво коштовностей на дамах, звуки вальсу — це було те розкішне життя, про яке мріяла Емма. Спогади про цей бал стали для неї своє­рідним заняттям. З часом всі обличчя змішалися в її пам’яті, приза­булись мелодії контрдансів, деякі подробиці вивітрилися, але жаль лишився. Емма придбала план Парижа і, водячи пальцем по карті мандрувала столицею. Вона передплатила дамський журнал і жадіб­но поглинала все, що писали про великосвітське життя. Знала остан­ні моди сезону, розклад спектаклів у опері. Стежила за романами. Читаючи книжки, Емма весь час згадувала віконта, з яким танцюва­ла вальс, порівнювала його з літературними героями. Париж, безбе­режний, як океан, мерехтів перед Емминими очима в рожевій імлі.

А Шарль – під дощ, під сніг — знай роз’їжджав верхи околиш­німи путівцями, бабрався в пітних постелях, пускав хворим кров розгля; їв, що було у нічних горшках, зате щовечора знаходив дома веселии вогонь і елегантно вбрану гарненьку жінку, від якої так і па­шіло свіжістю. Вона чарувала чоловіка своєї тонкою вигадливістю з якою прикрашала свій дім на зразок того, про що читала в жур­налах^ Репутація Шарля остаточно встановилась, пацієнти любили його. Бажаючи йти в ногу з наукою, Шарль передплатив медичний журнал, який пробував читати після обіду, але, зморений, засинав за п ять хвилин. Емма дивилась та тільки плечима знизувала. їй хоті­лося б^ щоб прізвище Боварі – _це ж і її прізвище! – стало славнозвіс­ним, фігурувало в газетах і журналах, гриміло на всю Францію. Але Шарль не відзначався честолюбством.

Углибиш душі Емма сподівалась на якусь переміну. Настала вес­на. Коли зацвіли груші, у Емми з’явилася астма. З початку липня

Після цього гіркого розчарування серце знову спустіло, знову потяглись нудні, одноманітні дні. Вона занедбала музику. Шиття дратувало її. Читати не хотілось. Господарчі справи вона зовсім за­нехаяла. Емма зробилась вередлива, їй важко було догодити. Вона ставала щораз блідішою, у неї почалось серцебиття. Шарль пропи­сав їй валер’янку і камфорні ванни, але всякі спроби лікування ще дужче дратували її. Вона постійно скаржилась на Тост, і Шарль ви­рішив, що її хвороба викликана місцевим кліматом. Шарлю нелег­ко було покидати Тост саме в такий момент, коли він починав става­ти на ноги, та заради здоров’я дружини він вирішив перебратися до Йонвіля, неподалік від Руана. У березні, коли вони виїхали з Тоста, пані Боварі була вагітна.

ЧАСТИНА ДРУГА

Йонвіль-л’Аббеї — містечко, розташоване за вісім льє від Руана.1 Його видно здалеку: лежить собі, розкинувшись на березі, мов череді ник, що спочиває над річкою. Будинок нотаріуса, церква, критий ри­нок, аптека пана Оме, трактир «Золотий лев» — більше в Йонвілі й дивитись немає на що. Головна — і єдина — вулиця тягнеться не біль­ше як на рушничний постріл. Коли з Руана прибував диліжанс «Лас-І тівка», йонвільці збігалися на площу; кучер Івер виконував в Руані всі їхні доручення: ходив по крамницях, привозив чоботарю шкури, ковалю залізо, своїй хазяйці — оселедці, жінкам — капелюшки від модистки й накладне волосся від перукаря.

Аптекар Оме взяв під свою опіку прибуле в Йонвіль подружжя Бої варі. Він зустрів їх у «Золотому леві» і під час обіду познайомив лікаря з особливостями медичної практики в цих краях. Пані Боварі під час’ цього ж обіду звернула увагу на білявого нерішучого і сором’язливогОї юнака Леона Дюпюї, який служив клерком у місцевого нотаріуса. З першої бесіди вони відчули спорідненість душ. Леон любив книги, муі зику, мав романтичну вдачу, часто поринав у мрії, рятуючись від нудьги йонвільського життя. Емма Боварі вразила його уяву, до зустрічі з нею йому ще ніколи не доводилось розмовляти ДВІ години підряд з дамою.

Подружжя Боварі оселилося в домі, залишеному попереднім ліка-| рем. Шарль був захоплений очікуванням дитини. Що більше наблиі жався час пологів, то дужче він любив дружину. Емма була спочатку дуже здивована, а потім їй захотілося швидше родити, щоб узнати! що значить бути матір’ю. їй хотілося хлопчика, але народилася ді-і 770

Життя Емми в Йонвілі не відзначалось різноманітністю. Обід, на який завжди приходив пан Оме, з яким Шарль вів бесіди про пацієн­тів, гонорари, газетні новини. Вечірки у пана Оме, де гості спочатку грали в карти, потім в доміно. Одноманітність і нудьгу цього життя скрашувало товариство Леона. Між ним і Еммою встановилась ніби якась угода, постійний обмін книжками й романсами. Леон закохався в молоду лікаршу, але не насмілювався освідчитися їй. Вона здавалась йому такою цнотливою і неприступною, що у нього не залишилось жодної надії. Леон і гадки не мав, що Емма також була закохана в ньо­го, але прагнула самоти, щоб досхочу розкошувати його образом. Зу­стрічі з ним порушували зачарування мрій. Емма і жалкувала, що сво­єю неприступністю відштовхувала від себе молодого клерка, але разом з тим раділа й пишалася, що може сказати собі: «Я чесна». Що більше вона мріяла про Леона, то сильніше її дратував Шарль. Вона відчува­ла себе дуже нещасною, а тим часом їй треба було вдавати перед усіма, що вона щаслива. Це лицемірство було їй огидне. Лише служниця Фе- лісіте була свідком її ридань. Втомлений безплідним коханням, Леон від’їхав до Парижа продовжити навчання. Емма впала у похмуру ме­ланхолію, в якусь тоскну безнадію. Образ Леона весь ча^г: вставав пе­ред її уявою. Вона кляла себе за те, що не кохала його. І знов, як у Тос­ті, почалися погані часи. Тепер Емма вважала себе ще нещаснішою, ніж раніше, бо вона пізнала горе і була пересвідчена, що йому не буде краю. З нею стали траплятися напади, під час яких вона була здатна на всякі безрозсудства. Часто на неї нападали млості. Одного дня ста­лося навіть кровохаркання. Стривожений Шарль викликав до Йонві- ля свою матір і подовгу радився з нею щодо Емми, бо вона й слухати не хоче про лікування. Свекруха вважала, що її невістці треба справи хо­рошої, роботи руками, що від неробства і лізуть у голову різні химери. Шарль з матір’ю вирішили не давати Еммі читати романів.

Та ось якось на прийом до Шарля з’явився пан Родольф Булан­же де ла Юшетт. Він привіз до лікаря свого конюха: той хотів, щоб йому пустили кров. Панові Родольфу Буланже було тридцять чотири роки. Брутальний на вдачу і бистрий на розум, він мав чимало лю­бовних пригод і досконало розумівся на жінках. Пані Боварі впала йому в око. Він одразу зрозумів, що Еммі дуже нудно в Йонвілі, що душа в неї аж бринить за коханням, і вирішивши, що вона буде його коханкою, негайно став обмірковувати, де б з нею зустрітися.

771

Після виставки Родольф не з’являвся півтора місяця, розрахову­ючи, що від нетерпіння побачитися з ним любов Емми ще більше розі гориться. Його розрахунок був правильним. Вони стали коханцями під час першої ж прогулянки верхи, яку запропонував Родольф для покращення Емминого здоров’я, а Шарль гаряче підтримав. Ввечері після прогулянки, глянувши на себе в дзеркало, Емма була враже на своїм виглядом. Ніколи ще очі в неї не були такі великі, такі чор­ні, такі глибокі. Щось невловно тонке світилося на її обличчі, оду­хотворяючи й змінюючи його. Від думки, що в неї є коханець, вона відчувала невимовну насолоду. Нарешті й вона зазнає тих радощія кохання, тих захватів щастя, яких уже й не гадала діждати. Емма настільки була захоплена цим почуттям, що наважувалася прихо­дити в дім Родольфа рано-вранці, коли її чоловік виїздив до хворих. Згодом вони відмовились від цих нерозважливих відвідин. Родольф став приходити ночами в садок, викликав Емму, кидаючи у вікон­ницю жменю піску. Вона вибігала, затамувавши подих, усміхнена! тремтяча, невдягнена. Це кохання без розпусти було для РодольфИ цілковитою новиною: воно виходило за рамки його дотеперішніх лег­коважних звичок, задовольняючи в ньому не лише хтивість, але я гордість. Проте, пересвідчившись, що Емма його кохає, він став бай­дужим. Для Емми ж з часом її почуття стало не душевною прихилш ністю, а якоюсь ненастанною спокусою. Родольф цілком підкорив її. Вона його майже боялась. Проте зовні все йшло гладенько. Родольї фові вдалося врегулювати їхні взаємини за своєю уподобою, і за піл року коханці опинилися в ролі подружжя, що спокійно підтримок домашнє вогнище. Емма навіть почала питати себе, чому це вона так ненавидить Шарля і чи не краще було б спробувати полюбити його. Тут дуже до речі з’явився аптекар і дав їй для цього певну нагоду.

Пан Оме прочитав хвалебну статтю про новий метод лікування викривленої ступні і, будучи прихильником прогресу, висловив паї тріотичну думку, що Йонвіль мусить іти в ногу з життям, а для цьД го необхідно виконати в ньому операцію стрефоподії. Він став перег конувати Шарля допомогти Іполитові з «Золотого лева», зробивши 772

Вони почали любитися знову. Емма часто говорила Родольфу, що чоловік їй остогид, що жити так далі несила. Він просто не міг збаг­нути, до чого вся ця плутанина в такій звичайній справі, як любов. А в неї були свої підстави, свої причини кохати його щораз більше. Її ніжність до Родольфа зростала щодня під впливом відрази до чолові­ка. Що повніше вона віддавалась одному, то дужче ненавиділа дру­гого. Граючи роль доброчесної дружини, вона водночас аж уся пала­ла від згадки про коханця. Для нього вона обвішувалась браслетами, перснями, коралами. Коли він мав прийти, вона ставила троянди у великі вази синього скла, оздоблювала свою кімнату і себе, як курти­занка, що чекає на відвідини принца. Вона робила йому дорогі пода­рунки, куплені у Jlepe: гарапник з позолоченою головкою, печатку з девізом «Amor nel cor», елегантне кашне, портсигар, достоту такий, як віконтів. їй хотілось завжди бути поруч з Родольфом.

Після чергової сварки зі свекрухою Емма вибігла до Родольфа надзвичайно збентежена і стала благати його виїхати разом з Йонві- ля. Очі її, повні сліз, блищали, наче вогонь під водою; груди високо здіймались від переривчастих зітхань. Ніколи вона не була йому та­кою милою, як зараз; забувши все, він погодився.

Емма стала жити солодкими мріями про близьке щастя. Разом з Родольфом вони детально продумали план втечі. Емма приготувала речі для подорожі. Ніколи пані Боварі не була такою гарною, як ці дні; вона була вродлива тією особливою вродою, яка породжується

773

Родольф часто вдавався до такого способу листування, посилаю-І чи фрукти або дичину, як до пори року. Але цього разу якесь недобре передчуття охопило Емму. Знайшовши листа на дні кошика, підня­лась на горище, щоб ніхто не бачив, що вона читає. Що напружені- ше вона вдумувалася у зміст листа, то дужче мішалось їй усе в голо­ві. Погляд її нестямно блукав, їй хотілось, щоб уся земля запалася. З розчиненого вікна вона подивилась на брук і готова була зробити] останній крок, але тут Шарль голосно покликав її обідати. І довелось зійти вниз. Довелося сісти до столу. В той час, коли Шарль марно на­магався вмовити Емму скуштувати абрикосів, по площі швидкою риссю промайнуло синє тильбюрі. Емма скрикнула і впала навзнак,] як мертва. Річ у тому, що після довгих міркувань Родольф вирішиш поїхати до Руана. Але з його маєтку до Бюші можна було добратись тільки Йонвільським шляхом, що він і змушений був зробити. Емма впізнала його в світі ліхтарів, що блискавкою розпанахали темряву.1

Протягом сорока трьох днів Шарль не відходив від Емми, рятуючи її від запалення мозку. Він кинув усю практику і жодної хвилини не спав. Найдужче його лякала цілковита апатія дружини: вона нічого не говорила, нічого не чула і навіть, здавалось, зовсім не страждала! ніби її тіло й душа знайшли нарешті спокій по всіх тривогах і муках*

Одного разу, в самому розпалі хвороби, Еммі здалося, що вже почни нається агонія, і вона забажала причаститися. Під час цього таїнства вона відчула, ніби її осіняє якась могутня сила, що визволяє її від усіх болів, усіх вражень і почуттів. Серед інших оманливих надій Еммі від-] крився стан непорочної чистоти, коли душа витає над землею, злив»’ ючись з небом. Емма теж прагнула до цього, їй хотілося стати святою. А пам’ять про Родольфа сховалася в неї десь у глибині серця і спочива­ла там. Від цього набальзамованого великого кохання точився ніжнищ аромат, що проникав усюди і проймав собою ту атмосферу непорочное* ті, у якій хотіла тепер жити Емма. Стаючи навколішки до молитви вона посилала до Господа ті самі голубливі слова, які шепотіла колисі коханцеві в запалі гріховної пристрасті. Вона хотіла запалитися пор» вом віри, але втіха так і не сходила з небес, і вона підводилась, стомлЛ на фізично і з щемливим відчуттям якоїсь величезної облуди.

Тоді вона віддалась вся надмірній доброчинності. Вона шила одія для убогих, посилала дрова породіллям, годувала юшкою жебраківі 774

Якось навесні пан Оме порадив Шарлю повезти жінку для розваги в руанський театр послухати славнозвісного тенора Лагарді. Шарль поділився цією думкою з жінкою. Та спочатку відмовлялась, поси­лаючись на клопіт, втому, витрати. Але Шарль, всупереч звичаєві, стояв на своєму, бо був переконаний, що ця розвага вийде на користь Емі, яка була після хвороби до всього байдужою.

Слухаючи оперу, Емма знову потрапила в казковий світ читаних У дівоцтві книжок. Вона віддавалась колисанню мелодій, вона від­чувала, як вібрує вся її істота, неначе смички скрипалів ходили по її нервах. У почуттях головної героїні Емма впізнавала все те сп’янін­ня, всі ті страждання, від яких мало не вмерла сама. Голос співачки здавався їй тільки відлунням власних думок, а вся ця чарівлива ілю­зія — якоюсь часткою її життя. Слухаючи славнозвісного тенора і прагнучи крізь ілюзію вигадки до живої людини, Емма намагалася уявити собі те життя — те гучне, незвичайне, блискуче життя, якого б і вона могла зазнати, якби так судилося долею. В антракті до їхньої ложі зайшов Леон, якого Шарль несподівано зустрів в буфеті. Він приїхав до Руана на два роки попрацювати у великій конторі. З цьо­го моменту Емма вже не слухала опери. Вона згадувала своє спілку­вання з Леоном в Йонвілі три роки тому, те бідне кохання, таке тихе й довге, таке скромне й ніжне. Гра акторів здавалася їй тепер непри­родною- Вистава ще не скінчилася, а Леон та подружжя Боварі зали­шили театр, вийшли на набережну й сіли в холодочку перед кав’яр­нею. Розмова швидко урвалася, бо в присутності чоловіка Еммі з Леоном, власне, не було про що говорити. Коли Шарль пожалкував, що не дослухав останньої дії, Леон почав вмовляти залишитися ще на один день, аби знову послухати Лагарді. Та Шарль ніяк не міг за­тримуватися в Руані і запропонував Еммі лишитися в Руані самій.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Коли Леон зустрів Емму після трилітньої розлуки, в ньому знову заговорила жага. Попрощавшись ввечері з подружжям Боварі, Леон пішов за ними назирці, щоб подивитися, де вони зупинилися. Друго­го дня, близько п’ятої години, він прийшов у «Червоний хрест». Емма нітрохи не збентежилась, коли він увійшов. Між ними зав’язалась бе-

775

Вони зустрілися в соборі. Емма довго молилася, сподіваючись, що небо пошле їй якесь знамення, але на душі їй ставало щодалі бентеж­ніше. Вийшовши з собору, Леон послав хлопчика, який бавився на паперті, покликати візника. Емма була запротестувала, сказавши^ що це непристойно. Леон відказав, що так роблять у Парижі. Цей не­похитний аргумент переконав її. Вони сіли в екіпаж, кучер отримав дивний наказ їхати куди хоче. І в порту, серед візків і бочок, і в Mid- ті ^на вулицях і перехрестях — обивателі широко розплющували очі, дивуючись із цієї небаченої в провінції картини: карета з опущя ними шторами весь час показується то тут, то там, закрита, як Домо­вина. і розгойдана, як корабель під бурею.

Повернувшись до Йонвіля, Емма довідалася, що помер свекор. Ба­чачи мовчазність дружини, Шарль вирішив, що вона дуже засмучеї на, і намагався нічого не говорити, щоб не додавати їй жалю; він був зворушений її, як йому здавалося, співчуттям. А Емма була в цей час думками в Руані. Вона знайшла привід поїхати туди знову — необ­хідно було порадитися з паном Леоном щодо того, як обачливо офор­мити справи про спадщину.

То були захоплюючі, розкішні, неповторні три дні — справжнії медовий місяць. Вони оселились біля набережної, в готелі «Булонь». Жили, зачинивши віконниці й замкнувши двері. Надвечір брали 776

Незабаром Емма домоглась у чоловіка дозволу їздити до міста раз на тиждень начебто для занять музикою, а насправді ж — щоб бачи­тися з коханцем. І з того часу все її життя перетворилось на суцільний обман. Вона, мов покривалом, огортала ним своє кохання, щоб його ні­хто не побачив. Брехня стала для неї потребою, манією, насолодою.

Знову в дім Боварі під різними приводами став приходити торго­вець Лере. Тепер Емма зовсім не могла жити без його послуг. Двад­цять разів на день вона посилала по нього, і він, покинувши печене й варене, летів до неї і робив усе без ніяких нарікань. З двох підписаних Шарлем векселів під час хвороби дружини Емма сплатила тільки по одному. Що ж до другого, торговець замінив його на її прохання дво­ма новими, виписаними на дуже далекий термін. Лере ж надоумив Емму продати мізерну халупу в Барневілі, яка належала старому Бо­варі. Маючи від Шарля загальну довіреність, Емма без відома чолові­ка за допомогою того ж таки Лере продала те нерухоме майно.

Одного вечора Емма не повернулась з Руана в Йонвіль. Шарль був не при собі, а маленька Берта не хотіла лягати спати без мами і рида­ла до повної знемоги. Шарль не витримав, запріг свого шарабанчика і о другій годині ночі добрався до заїзду «Червоний хрест». Емми там не було. Шарль кинувся шукати Леона, але не достукався до нього. Тоді він в «Адрес-календарі» відшукав адресу вчительки музики ма­демуазель Ламперер. Коли він звернув на вулицю, де мешкала вчи­телька, на другому кінці її з’явилася Емма. На гнівне питання чо­ловіка, чому вона вчора не приїхала, та спокійно відповіла, що була хвора. І попросила надалі не турбуватися так, бо вона не може почу­вати себе вільною, коли знає, що його хвилює найменше її спізнення. Таким чином вона встановила для себе своєрідне право не обмежува­ти себе в своїх походеньках і стала користатися з нього досить часто. Коли їй хотілось бачити Леона, вона завжди знаходила привід поїха­ти до Руана і заходила до нього прямо в контору, бо він же не чекав її того дня. Іноді Леон приїжджав у Йонвіль, щоб побачитися з Ем- мою. Від кожного побачення Емма сподівалась якогось неймовірного щастя, а потім признавалась у душі, що нічого надзвичайного вона не відчула. Кохання Леона також почало потроху згасати. Те, що ко­лись у Еммі зачаровувало, тепер ніби аж лякало його. Одного дня піс­ля побачення з Леоном Емма йшла бульваром повз стіни монастиря, де колись виховувалась. Вона пригадала роки, проведені там. Як за-

777

йшло’п ^{РОГУЛЯНКИ ВЄРХИ}’ ^ВаЛЬ° ^{І3 ВІКОНТОМ}’ ^спів Лагарді – все про-

шло перед і очима… І раптом перед нею з’явилась постать Леона –

^ДаЛЄКа’ ^{ЯК 1 всі інші}– ^В°па відчула неповноту життя нетрив-
ть всього, на що вона намагалася спиратись. Все тлін все омана]]

За кожною усмішкою криється позіх нудоти, за кожною радісТю –

лунк^на^убах лиш°^Д°^Ю ~ ^{ПЄРЄСИТ}’ ‘ ^{НаВІТЬ ВІД}                                         іш^х п“ці-

ГО блаженства                      ^ ^{Т1ЛЬКИ НЄВТОЛенна} ««Доба якогось вищо-

ші ^шГГ°^{РИНУЛа В СВОЇ ПЄРЄЖИВаННЯ 1} турбувалася про гро-]
™                                                 ерцгерцогині. Тим часом хитрий Лере став

миТ™ ^{ВИМаГаТИ Сплати б}°Р^гів– ^За підписаними Еммою векселя- ]
Гв^ть⁰т™с^Ьта^{ЧИМаЛа СУМа}‘ ^Б°^{ВаРІ ЗЯГ}Р°^жУ^вав °пис майна. Жах-
грошГеммяТпГ ^{Ща ВПЖК}° ^6УЛ° ^НвВІТЬ У^явита‘ ^Аби здобути
баГнн® заво^ ^ПР°^ДаВа™ ^СВОЇ ^ Р^ечі і торгувалася завзято: ”

бажанні заробити якнайбільше відчувалась її селянська кров. Тепер

виходили звідти злю-^

по кімнатах білизна, а маленька

»*  * w          ,                               ‘ ‘ J     IX V

У їхній господі було сумно і тоскно. Кредитори

ТІІІ-ППдптттлгтті ТТл ~___________________ .

ерта ходила в дірявих панчішках. Якщо Шарль дозволяв собі якесь
бодай несшливе зауваження, Емма різко відповідала, що вона не вин-

були розкішні» Якш* п^{УЛИ ДЛЯ НЄ1 святими}– ^Емма хотіла, щоб пі лні
ули розкішні! Якщо Леон не міг покрити всіх видатків вона витп» І

чала, не рахуючи, свої гроші. Він намагався довести їй що їм жи

*   незгірше 1 в якомусь дешевому готелі, але вона завжХ находив

безліч заперечень. Одного разу Емма вийняла з ридикюляТвдюжи

ни позолочених ложечок (то був весільний податок ДядГа ^Я

« попросила Леона понести їх негайно в ломбарді вслухався й

т и сХ ^Дп°оТГв^{Я бУЛ}° ^Й°^{МУ НЄ Д}° ^СМЙКУ– ^{ШН б0ЯВСЯ}
ти себе. Поміркувавши гаразд на дозвіллі, він вирішив, що його ко-
ханка починає поводитися якось дивно і що не так їжр _тг»и « я I
спекятигчі її тт„                                                                ^{не так} уже погано було б І

листа в якому її п ° ^{Ж ИОГО мати вже вст}игл^а одержати анонімного!
листа, в якому и попереджували, що син її губить себе із заміжнії

Жінкою. Старенька попросила синового патрона, метра ^бГажаї

вплинути на Леона. Той чудово провів усю справі, і Л^н дав сл^оі

що не зустрічатиметься з Еммою.                                                                         слово,«

^{НаСТІЛЬКИ ж} переситилась Леоном, наскільки він втомився!
нею. І хоч як гостро відчувала вона всю принизливість такого жалю-і
дного щастя, проте міцно чіплялась за нього; пориваючись до яко- І

Телеп*!,¹⁴⁰™                       ^ТВа’ ^В°^На Р^озгУблювала останні рештки втіхи I

Тепер вона завжди і скрізь почувала себе розбитою,”виснаженою-‘ ]

На масницю Емма не повернулась у Йонвіль, а пішла увечері на маскарад. Всю ніч вона танцювала під шалений рев тромбонів у ком­панії приятелів Леона. Схаменулась вранці, опинившись у поганень­кому портовому ресторанчику, де чоловіки шушукалися, жінки ж були певного ґатунку. Емма зомліла, а отямившись, згадала про Бер­ту, заквапилась їхати в Йонвіль.

Вдома на неї чекав новий удар — постанова суду, за якою у тер­мін двадцяти чотирьох годин треба було сплатити борг у вісім тисяч франків. Вона кинулась до Лере, але той був невблаганним. Наступ­ного дня судовий пристав прийшов описувати майно. Емма вияви­ла твердість духу. їй вдалося приховати все від чоловіка, а сторожа, приставленого до майна, сховати на горищі. Другого дня Емма поїха­ла в Руан і оббігала там усіх банкірів, про яких тільки чула, проси­ла грошей у всіх знайомих, але всі відмовили. Тоді вона кинулась до Леона, але той нічим не міг зарадити. Емма натякнула, що він міг би взяти грошей у своїй конторі. Леон злякався настійливості цієї жін­ки, яка штовхала його на злочин. Посилаючись на невідкладні спра­ви, він залишив коханку. Емма повернулась в Йонвіль.

Служниця Фелісіте показала Еммі оголошення про призначений судом розпродаж їхнього майна. Пані Боварі зробила ще одну спробу дістати грошей: вона пішла до нотаріуса Гійомена і спробувала розчу­лити його. Той обіцяв гроші за умови, що Емма віддасться йому. Вона в страшному гніві скрикнула, що вона нещасна, але не продажна. Емма повернулась додому. Вона уявила собі, як розкаже все Шарлю, як він поплаче, а потім примириться з долею і простить їй усе, а вона б йому ні за які мільйони не простила, що він зустрівся з нею. Думка про ду­шевну перевагу Боварі доводила її до розпачу. Зачувши кроки чолові­ка, вона кинулась з дому. Дружина мера бачила, як Емма увійшла в помешкання акцизника. Разом із подругою дружина мера вилізли на горище, звідки було добре видно, що відбувається у мансарді акцизни­ка Біне: спочатку Емма схвильовано говорила, потім наче зніяковіла і взяла акцизника за руку, потім запропонувала йому щось жахливе, бо той аж відсахнувся, мов перед ним гадюка, і закричав. Емма виско­чила на вулицю і побігла до тітки Ролле, впала на ліжко і заридала. Потім вона послала мамку до себе додому, сподіваючись, що Леон роз­добув грошей і привіз їх. Тітки Ролле довго не було, та нарешті вона повернулась і сказала, що Леона немає, пан плаче і всі шукають Емму. Задихаючись, Емма дивилась навкруги безтямними очима. Знена­цька, наче блискавка глупої ночі, сяйнула в неї в душі згадка про Ро-

779

Ьмма вийшла на вулицю. Вона знову усвідомила своє станови-

ХлЛ°хпГ^{Ва Р}°^ЗСТуШ“^{аСЯ пе}Р*Д ^неІ°- Вона дихала так важко, шо груди її ходили ходором. Тоді в якомусь героїчному пориві, майже радісно, спустилася вниз із косогору, минула ринок і опинилася пе- ^{У ШИбКУ ВИК}“«юстена, племінника пана котеки РмГя ГГ“ ^{аПТЄКарЮ}’ ^ПОПР°— ^в нього ключ від Фарма-

ньогоєІі ж ^{ПЯМ ЯТаЛ}“’ ^{ЯК К}°^{ЛИСЬ ПаН} °^{Ме гов}°Рив, що там у нього є мит як. Жюстену вона сказала, що хоче вивести пацюків та ¹

зайшовши до комірчини з ліками, схопила синій слоїк відіткнула

КУ т^^ВСТР°^{МИЛа всередину} РУКУ ^й– витягши жменю білого порош- *

шб™ ^{ЖЄ ПОЧаЛа} “^0Г° ^ЇСТИ’ ^{а П0ТІМ ПІШЛа}’ ^{раптово} заспокоївшись, Ніби виконала якиись обов’язок, що тяжів їй на совісті.

Вдома Шарль зажадав від Емми пояснень, як сталося, що у них описали майно. Вона написала листа, поставила число, день, годину запечатала. Потім урочисто сказала, щоб він прочитав цього лис­а автра, а доти не ставив їй жодного питання. Після цього пішла у свою кімнату і лягла. ^ШЛ0У

ІТТяпГ^{3бУДИВ ТЄРПКИЙ СМаК У Р}°^ТІ– ^П°^{ТІМ потягло} на блювоту. Шарль помітив на дні таза білі крупинки якогось порошк почав

розпитувати. Вона спочатку відмовчувалась, а потім, коли на неї на пали корчі, махнула рукою у бік бюрка. Він схопив листа, прочитав .нічого не спромігся сказати, окрім: «Отруїлась, отруїлась!» Потім викликав пана Каніве й доктора Ларів’є. Прибіг аптекар. Шарль ри­д в Емма тихенько погладила його по голові. Скінчились, думала вона, всі зради, всі мерзоти, всі незліченні жадання, що мучили її Тепер вона не відчувала ні до кого ненависті; імлистий присмерк опо- , вив и думки, і з усіх земних шумів вона чула тільки переривчасте тихе, жалібне лебедіння свого бідного серця, мов останній відлунок завмираючої симфонії.

Емма помирала у страшних муках. Прибулі лікарі вже нічим не могли їй допомогти. Пан Оме, щоб приховати самогубство, вигадав

цукром ^ ^Е.^ММа’.^{Готуючи} ванільний крем, переплутала миш’як із цукром-1 всі ионвільщ ДО останнього вислухали цю брехню

Після похорону Шарль із матір’ю, незважаючи на втому,’сиділи й

гомотли _{до штього вечора}.                                   _{говорили пр<> минуле}

Тепер вона пере _№ в Йонвіль. вестиме господарство, і вони ніколи не розлучаться. Мати була запобіглива й ласкава; вона раділа в душі що ДО неї знов, після довгорічної перерви, повертається синова любов 780

Одного разу він випадково знайшов на горищі того самого про­щального листа від Родольфа і подумав, що всі мусили обожнювати його дружину, усі мужчини, безперечно, жадали її. І від цього вона почала здаватися ще прекраснішою. Для того, щоб їй подобатися —- ніби вона ще була жива! — він перейняв її смаки, її погляди. Він ку­пив лаковані черевики, став носити білі краватки, напахчував пар­фумами вуса і підписував, як Емма, векселі. Вона розбещувала його з могили.

Бідолашному вдівцеві жаль було дивитись на дитину — вона була погано вдягнена, взута в черевички без шнурків. Але дівчинка була така тиха, така лагідна, що він відчував безмірну насолоду, втіху, змішану з гіркотою. Тепер до них ніхто не заходив. Жюстен утік в Руан, а аптекареві діти бували у Берти дедалі рідше. Пан Оме враху­вав різницю в їхньому суспільному становищі і зовсім не був зацікав­лений у підтриманні колишніх дружніх стосунків.

Хоч як ощадно намагався жити Боварі, йому ніяк не щастило роз­рахуватися зі старими боргами. Знову нависла загроза опису майна. Тоді він вдався до матері. Вона дозволила заставити її майно, але при цьому написала чимало прикрих слів про Емму; в нагороду за свою самопожертву вона просила в нього шаль. Шарль відмовив. Вони по­сварились. Перший крок до примирення зробила мати: вона запропо­нувала взяти до себе дівчинку. Шарль погодився. Але в хвилину роз­луки йому стало шкода відпускати дочку. Тоді настав цілковитий, остаточний розрив.

Чи то з пошани до небіжчиці, чи то з особливої чутливості Шарль довго не відмикав потайної шухляди палісандрового бюрка. Та ось од­ного дня він повернув ключа і натиснув пружину. Там лежали всі Ле­онові листи. Він жадібно перечитав їх усі; він хлипав, вив, лютував, був мов несамовитий. Сусіди здивувались з його пригніченого стану. Він більше не виходив з дому, нікого не приймав, відмовлявся навіть

781