Е л ь в і р а, тридцятки’ятирічна жінка

Віола, її дочка

Р о т м і с т р, її чоловік

Пелегрін, мандрівний співак

Господиня шинку

Лікар

Служник

Писар

Хлопець

Негр

Жандарм

П е д р о, зв’язаний поет

Орендарі

Матроси

Гробарі

Дія відбувається протягом семи днів і протягом сімнадцяти років.

ПРОЛОГ

Дія відбувається у шинку. З одного боку грають у карти селяни, нудно і тупо. З іншого боку на передньому плані сидять лікар і ман­дрівний співак, який щось наспівує.

Співак згадує, наспівуючи час від часу: «Яванська пісня… матро­си, ті смагляві чорти з котячими очима, завжди співали її, як лежа­ли на палубі й не могли заснути зі спеки! Ми оминали великий Ріг, сім тижнів оминали, наші діжки засмерділися, а місяць висів над мо­рем, як срібний барабан, як ліхтар між щоглами… а вони все співа­ли, цілі ночі, довгі безвітряні ночі…»

Лікар гукає Господиню на ім’я Жозефіна, аби попросити ще вина. Чоловік, що тільки-но ввійшов, розповідає про те, який сніг іде на­дворі, так що на цвинтарі під час похорону не могли віднайти моги­лу. А тим часом Співак говорить ніби й до Лікаря, та більше до себе: «Вона кохала мене… Може, я тоді, сімнадцять років тому, повівся як негідник, а все-таки, дорогий докторе, повірте мені, — беззасте­режно, як вірять у диво, вона мене кохала!» У розмові він вимов­ляє її ім’я, Ельвіра, і Лікар питає, чи не дружина це Ротмістра, гос­подаря маєтку і замку. А Жозефіні тим часом розповідає, що цей 784

Господиня. Що, він іще тільки тиждень житиме?

Лікар. Скажімо так: що він тиждень житиме…

Як же проживе той співак цей тиждень?

ДІЯ ПЕРША

Дія відбувається у замку Ротмістра. Ротмістр саме звільняє Хлоп­ця, який крав постійно в нього тютюн. Той обіцяє сплатити вартість украденого, проте Ротмістр невблаганний: «Має бути лад…» Асобівін говорить, що не може вчиняти інакше: «…я зробив би погану послугу. Він знахабнів би, йому потрібен володар, якого він міг би шанувати, сам він не навчиться володіти собою». Отож хазяїн замку віддає на­лежну платню Хлопцеві й звільняє. Цей вчинок і його мотиви одразу окреслюють характер і вдачу Ротмістра. Під час розмови його з Писа­рем, який занотовує усе, що сталося у замку, служник приніс дрова і розповідає, що сніг пішов одразу, як прибув чужинець до замку:

«Уже сім днів і сім ночей іде сніг. Такого ще ні разу не було. Разом зі снігом усюди западає тиша, дедалі глибша й глибша. Сніг засипає ліс, дороги, кожен камінь, кожну гілку і кожен стовпець, не лишаєть­ся нічого, тільки тиша, тиша і сніг, уже сім днів і сім ночей…» Він говорить, що ніхто не йде до своєї комірчини, бо там холодно. Усі си­дять на кухні разом і бояться. Сміється й співає лише чужинець, якии розповідає чудернацькі історії про всякі дива, людей і країни, які він

« Звіл ь”т” ^{ГОСПОдаря}’ ^ЗВ1Д^{КИ в}ін прийшов, служник відповів: «Звідусіль так би мовити, щойно він розповідав про Марокко, про Іс-

гтп^1Ю’ ^ПР°                       ^РУС‘“’^{> Це слово наче} змусило стрепенутися Ротмі­

стра, 1 коли увійшла його дружина погрітися і веліти подавати вечерю

Тхл^Ие 7иГ^{В0РИТЬ Д}° ^{НЄЇ ПР}° ^СаНта‘^КРУ^с> приморське містечко, про­пахле «рибою і водоростями», і хлопця у брудному шинку, який каже-

:2Г^ВТ ^В “^аВаі– ^{БаЧИТЄ ОН Те СуДНО 3 че}Р^в°ним вимпелом?» Той хлопець ніби забрав з собою частину його самого, Ротмістра так він

відчуває: «Він живий, поки я живий… Поки я живий, моят^а не по

шає його, він припнув п до свого вітрила, що несе його морями, а я

сидячи тут, навіть не знаю, де він волочиться з моєю тугою., поки я

працюю… по гаванях, узбережжях і містах, яких я не знаю…» Це ніби

и хлопець з Санта-Крус прожив життя, якого прагнув він сам. Рот

сЬякТ рТ^РИТЬ’ ^Щ° ^{ПОЧувається} стомленим і старим саме через оцей Ельвіра ревниво заперечує йому, бо ж хіба за цим не розчару-

“                                      — “ШИВСЯ з нею. А він довірливо розповідає що

читвп –                      ^Я’ ^н“^{приклад} умчері. на дозвіллі сиджу біля тебе й

Ю, то ЩО ми шукаємо у книжці, як не його, того, хто живе на-

^ЖИТТЯМ’ “^ОЖЄ’ ^нашим справжнім життям, яким я сього- Д і жив би сам, коли б сів тоді на чуже судно, вибрав море, а не сухо­тні      ^{а Н6 ПЄВНЄ}‘ ^{Я ШУКаЮ ЙОГ}°’ ^{ЯКИЙ НІКОЛИ не} сходить мені з думки, навіть коли я втішаюся нашим щастям… нашою дити­ною, нашою країною, коли надворі літо, коли я рано-вранці їду вер-

^К°^{ЛИ В}г^{ЧЄР1 НВД ЖИТаМИ}’ ^нашими житами пливуть дедалі темніші хмари, — Господи, я знаю, що я щасливий!»

^{іра Й НЄ пі}Д°³Рк>вала, що її чоловік може, люблячи лад в усьому, тис прагнути змін. А він пояснює: .Коли вже „„ те нішлося, то я тве^о вірю, ЩО живеш доти, доки є ще мета, а не її здійснення, не оволодіння, не будень». І тоді Ельвіра велить накрити стіл ще на одну особу – ман­дрівного Співака. На подив чоловіка вона відповідає, що тепер у чолові­ка є можливість зустрітися з йош іншим життям, адже він цього хот5

7я ::_зХГГ^ЖаЄ’ ^Щп^{Ш МаЄ ЗНаТИ: ЇЇ ТЄЖ БІДВІ}ДУ^ють сни-спомини: хмн™    ^{ЗВаВСЯ Пелегрін}– ^{Але ж}інка, бачиш, не грається ко-

^ням, подружнім життям, вірністю, людиною, з якою пішла». Вона

_1Г^{ОМО намагаєт}„ься принизити образ Співака, якого запросила на р-, приписуючи йому найгірші зовнішні риси волоцюг. їй так хо-

нГвіт ^ПЛГ^{ТИСЯ В УСЬОМУ бЛаГОДІЙНИЦеІ}°, недосяжною для будь-кого.

_о • –_ги сховати від усіх свої сни, у яких образ її колишнього коха­ного такий романтичний. І раптом, обернувшись, вона й справді бачить

п“^ЛЄіРШа– ^{ВраЖЄНа}‘ ^{А ВІН} горить, що ненадовго, скоро іде, просто він хворів, оце одужав і має поїхати. І вже вдруге (впер- 788

ДІЯ ДРУГА

На палубі лежать матроси і співають ту саму пісню. Раптом припи­няють, і починаються розмови про вітер, якого все нема. Серед них поет Педро, якого увесь час зв’язують, бо не вірять його розповідям і одночас­но прагнуть їх. Педро розповідає історію Ельвіри і Пелегріна: «Сімнад­цять років тому, кажу, він звів її на цьому судні, вона, та дівчина, звала­ся Ельвіра, кажу вам, Ельвіра, і він поніс її до каюти, вірте чи ні, і там це сталося… Сьогодні вона дружина Ротмістра і живе в замку далеко звідси, на другому боці Землі, там, де тепер зима. Ми не можемо заснути зі спе­ки, а там, подумайте тільки, там вони сидять перед каміном, Ротмістр і його дружина. Вони не знають, про що говорити, так давно одружені…»

Це розповідь про їхнього капітана, який оце прибув до замку. «Усе брехня, нахабна вигадка і брехня!» — кричить один з матросів, і його підтримують. Але Педро наче викликає в уяві ті часи, про які говорив, і ось знову розмовляють ще молоді Ельвіра і Пелегрін. Він у захваті від неї, від моря, від свободи, від вина — від життя. У ньо­го немає сумніву: вона попливе з ним: «А як ти завтра прокинешся, буде вже ранок, повний веселого сонця, повний блакиті і вітру, ра­нок без берегів, безмежний ранок…» Та Ельвіра відповідає: «Я знаю, який він буде, Пелегріне, ми вже пережили його». І ми розуміємо, що Педро показує сон, який сниться Ельвірі знов і знов усі ці сімнад­цять років. «І Ротмістр не може всього цього побачити — що діється в голові його дружини, коли вона спить».

ДІЯ ТРЕТЯ

У замку минула вже північ, але біля столу сидить писар, а на під­лозі валіза, біля якої чатує служник. З їхньої розмови видно, що

787

Р о т м і с т р. Як гостро я відчув після розмови з цим чужинцем, ЩО ми смертні! Перед нами позачасовість, похмура неусвідом- леність речей; після нас позачасовість, похмура неусвідомле- ність речей, порожні простори Бога, який розбризкується у вулканах, випаровується в морях, цвіте і в’яне, гниє і кам’я­ніє і знов цвіте у пущах, Бог, що не має очей, аби побачити своє безмежне літо, — а ми його єдина надія, що воно буде побачене, що воно віддзеркалиться у блискучих зіницях смертних люд­ських очей, ми, ця неймовірна мить, що зветься людством, ми це виняткове явище на єдиній планеті, що поволі вичахає… і сам я, іскорка цієї миті у Всесвіті… Відчути це, пізнати це пережити це…

За цим крилося бажання відчути, що він ще живий, «яке це щастя що живу, живу в цьому подиху — поки нас не засипав назавжди сніг» ’

А тим часом, за словами Писаря, пані Ельвіра «у своїй кімнаті плаває всіма морями сну… і її знову викрадено на судно спогаду…»

У «оселі ладу» запанував дух авантюризму, принесений Пелегріном. А сам зп відчуває, як життя потихеньку спливає, витікаючи поволі- «Мабуть, мені вже не дуже довго жити… За кілька годин почне світати».

Іиждень добігав кінця. Той тиждень, що прорік йому Лікар.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Дія відбувається у Санта-Крусі.

Педро ігадує Санта-Крус таким, яким він був сімнадцять років тому. І той самий негр, який під час бійки вкрав у Пелегріна срібний амулет. І молоді Ельвіра й Пелегрін, який говорить: «Ти справді ду­маєш, що я мерзотник? Що я приводжу тебе до цього шинку і рап­том зникаю, знімаюся з кітвиці й кидаю тебе напризволяще? Тут, се­ред негрів і матросів?..» Та саме так він зрештою і вчинив. Адже її за його борг хотів забрати него, у якого Ельвіру викупив тоді Ротмістр 1 вже нікуди не поплив, залишившись з нею чоловіком, батьком її дитини, господарем замку. А поки що вона благає Пелегріна, щоб він одружився з нею. Та для нього «шлюб — труна для кохання», за­сіб відтяти в чоловіка й ті «невеличкі крила, які людина вже має». Вона говорить, що має думати про дитину, а він прагне тільки свобо­ди. Для себе. Його манять Гаваї. «Що тебе вабить на Гаваї? Чому той

То був одвічний спір між чоловіком і жінкою, яких звало докупи кохання, та в кожного з них була своя правда.

Раптом до них прискіпається негр, що пропонує устриці, а Пеле- грін говорить, що вони смердять. Зчиняється бійка. Ельвіра і Пелегрін ідуть. З’являється Ротмістр у костюмі своєї юності. Отже, час змінився. Педро усе це спостерігає, лежачи зв’язаним на передньому плані, коли до нього підхопить цей шляхетний пан. Вони розмовляють, і ГІедро ніби відкриває Ротмістру його ж душу, пояснює його вчинки: «Ви не може­те бути таким егоїстом, як хотіли б. Ви не можете робити так, як той інший, що йому ціле життя заздрите… Бо ніхто не здатен жити іншим життям, ніж те, яким він живе… І я скажу вам, що васчекає далі: якщо ви ще раз приїдете у Санта-Крус, може, згодом, через багато років, і за­хочете поплисти десь у світ, то ніколи не вчините інакше, ніж сьогодні. Ви не можете вчинити інакше, ви людина шляхетного роду».

З будинку рішуче виходить Пелегрін, промовляючи до Педро, що вони мають плисти, бо він не мож° залишитися, щоб його повісили, адже в них перемальований герб. Одружитися й лишитися він не може. На нього чекають Гаваї: « Ви послухайте, там цвітуть цитрини, ананаси, пер­сики, смокви, фініки, банани, все разом. Кажу вам: там немає зими…»

І знову Ротмістр проситься до нього на судно, обіцяючи заплати­ти. Пелегрін погоджується: «Гаваї?» (як вітання) «Гаваї!» — відпо­відає Ротмістр.

Але цьому відбутися не судилося. Вже через кілька хвилин по тому, як пішов Пелегрін, юрба цікавих, у центрі якої були негр і жандарм, з’являється на площі перед будинком. І тоді Ротмістр ви­купає Ельвіру в негра, впізнавши її (адже вони були заручені). Він має відпливати і водночас не може отак залишити Ельвіру, не поду­мавши, що з нею буде далі. А вона говорить, що чекатиме: «Що ж я, кохаючи тебе, мала б ще робити: як не чекати, не дивитися на твій вимпел, що тепер тоне на обрії, і все ж сподіватися, все ж кохати!..» Ротмістр питає, про кого вона говорить. «Про кого? Про тебе…» — промовляє Ельвіра. І він залишився. Про подальші події дізнаємося від Педро, уже не зв’язаного (він тримає пута в руках): «Вони, Ель­віра та Ротмістр, приїхали до родинного замку. Він людина шляхет­ного роду. Я казав: він не може вчинити інакше. Народилася дитина. І так далі. Той інший обминув Великий Ріг, біля Мадагаскару його схопили французи, йому світили галери, врятувала лихоманка, мед­сестра дала йому крові… Усе це ми вже знаємо».

789

ДІЯ П’ЯТА

У замку Пелегрін лущить горіхи, а Ельвіра сидить у кріслі, до­питуючись, що саме розповів Пелегрін її чоловікові, чи розповів про те, що тоді було між ними. Та він говорить, що розповів Ротмістру лише про Гаваї. Служник заходить і доповідає, що вночі хазяїн по­їхав. Вона у відчаї й тривозі накидається на гостя: «Кажу тобі, Пе- легріне, наше подружжя щасливе, цілком щасливе… Диво дивне з тим подружжям! Коли ми побралися тоді, сімнадцять років тому, я не знала, як міцно, як чесно зможу колись любити його! Треба пізна­ти одне одного так, як ми, хоч і не бувши закоханими. Не знаю, чи я заслуговую на такого чоловіка, як він!» Він надійний — ось головне. А тепер Ротмістр, мабуть, думає, що вона хоче лишитися з Пелегрі- ном, тому й поїхав у снігову ніч. Вона докоряє Пелегрінові за це, пи­таючи, чого він хоче. А він говорить, що це цілковита випадковість, просто зайшов привітатися, дізнавшись, хто живе у цьому замку.

Вона сердито питає, чи він приїхав, бо вони колись кохалися і тепер йому «закортіло побачити, скільки того кохання лишилося»? І вона згадує, як він надіслав їй колись вітання з Яви: «З Кореї», — поправ­ляє він. Тоді він побажав їй вірного і надійного чоловіка. Либонь, та­кого, яким не міг бути сам. Навіщо? Ельвіра вважає: «Так, щоб можна було самому втекти у царство втраченого, туди, де залишаються мо­лодими й вільними, нездоланними! Ось що це означає. Ти не захотів одружитися, щоб зберегти для себе моє палке почуття. Такої підступ­ності треба пошукати. Ти хотів чогось більшого, ніж просто мати біля себе жінку: хотів перебувати в її снах!..» Так і сталося. Любов і нена­висть так щільно сплелися в ній, що вона вже не в змозі й розпізнати, що відчуває насправді. А він не може й не хоче пояснювати свої вчин­ки, бо нині його суть чекання. Він знає чого. Він їсть помаранчу і згадує про одного астронома, який настільки був захоплений зірками й планетами, що всього іншого ніби й не існувало. Він говорить алего­рично про космос, холодний і порожній, який між ними. Тим часом приходить Віола, дочка Ельвіри. Вона налякана й твердить: «Мамо, в наш дім прийшла смерть». Починає плакати, а мати заспокоює її, пропонуючи чаю. Вона йде гукнути служника, а Пелегрін залишаєть­ся з Віолою. Він усе розуміє й говорить до дівчини, щоб вона не бояла­ся, він іще живий. Вони говорять про те, як багато на світі гарного: і музика, і малювання, особливо коли ти сам усе умієш. Він раптом зга­дав. «Я знаю мушлю, якої не бува, мушлю, яку можна тільки уявити 790