VII

1

Катер м’яко підійшов до пристані; вода розбіглася дрібними струмками, покрилась, шумуючи, кругами білої піни, закипіла. Матрос на пристані, нагнувшись вперед, легко підхопив кінець кине- ного з катера канату. Катер пришвартувався, загуркотіли сходні. Я, у великих рогових окулярах, сірому літньому пальті з новеньким шкіря­ним чемоданом і жовтим баульчиком в руці, вискочив один з перших.

На пристані мене чекали Леся й Зина. Ми зустрілись дуже при­вітно; хоч, правда, Зина, обдивившись мене з ніг до голови, не втри­малась, щоб не сказати:

—    Хто б міг подумати, що минулого року Іполіт Миколайович ходив у розбитих окулярах, перев’язаних ниточкою. Тепер він має вигляд справжнього англійця. У рот би люльку ще… Ні, коли б він не був закоханий, Лесю, в тебе, я б могла його покохати.

—   Завжди ти говориш якісь дурниці, — відповіла Леся. — Іполіт Миколайович ні в тебе, ні в мене не закоханий. Він надто серйозна людина, щоб цікавитись такими дівчатками.

Зина нічого не відповіла, а може, й відповіла, та я не почув, бо мене з галасом і криком оточили татарчата, пропонуючи свої послу­ги, сперечаючись між собою і вириваючи з рук чемодан, баул, палицю.

2

З татарчатами справу полагоджено: один несе чемодан, другий баул, третій палицю.

їхавши до Криму, я мав намір улаштуватись у тому ж готелі- пансіоні, де оселились і Тихменєви, які приїхали місяцем раніше, але турбувався, що може через наплив курортної публіки прий- деться шукати кімнати деінде.

Я переказую свої сумніви, але Зина й Леся заспокоюють мене. Вони розповідають, що в їхньому готелі є вільні кімнати, що Марта Борисівна годує добре, що мешканців мало і в готелі панує тиша й спокій.

Влітку року 1924-ого курупрівські готелі на південному узбереж­жі Криму стояли порожні. Навіть на серпнево-вересневий виноград­ний сезон з’їзд був не дуже значний.

Без ніяких перешкод і труднощів за 135 крб. місячної платні я одержав кімнату з повним пансіоном у тому ж готелі, де мешкали й Тихменєви.

З

Після душної ночі прокидаюсь вранці спітнілий, розморений і каламутний. Скидаю з себе простирадло, що ним замість ковдри був укритий, сідаю на ліжку й дивлюсь на годинника: початок сьомої… Час вставати.

На стільці коло ліжка: бритва, мило, дзеркальце, пара листівок, стара газета, гуталін для черевиків, свічка, сірники, щітка, тюбетейка, хемічний олівець, на м’ятому шматку газетного паперу — виноград. Я одриваю декілька ягод, але прив’ялий за ніч виноград не освіжає й не дає втіхи.

Вікно, затягнене марлею від москітів, лишається на ніч одчине­ним, та густа марля не пропускає подуву повітря. Треба відчинити друге вікно. Я встаю, повертаю ручку шпінгалета й відчиняю вікно. Чотирикутник вікна, як біла рамка для зелено-синього пейзажу: на синьому небі вирізьблено чорний конус кипариса і верхів’я темно­зеленого кедра. Віти не ворухнуться: день обіцяє таку ж спеку, як і вчора, і позавчора, і всі ці дні з самого мого приїзду.

Стоячи коло вікна, я роздивляюсь той різний гамуз, що зібрався в мене на лутці і що його збирають усі, приїхавши до Криму: камін­ці різної барви та розміру, шишки з кедра, лавро-вишневі ягоди, оле­андрове листя, гірські едельвайси, бліді квіти, ніби притрушені поро­хом, принесені з останньої прогулянки на Яйлу; смокви, які мають неприємний смак бур’яну; їх купили, щоб покуштувати і, не доївши, кинули. Тепер вони в’януть на вікні, поки покоївка геть не вимете їх вкупі з усім іншим.

Знизу від пристані доноситься гудок пароплава: катер з Ялти рушає на Алупку. Пів на сьому, треба йти брати душ.

Душ улаштовано за садком під схилом гори в колишній оранже­реї. В тіні стін, викладених з вапняку, ще холоднувато, на сонці вже відчувається спека. Тихо. По гальці і в щілинах вапнякових стін, порослих диким виноградом, що рожевіють у променях ранкового сонця, пробігають сірі й зелені ящірки, іноді без шороху просковзне гнучка маленька гадючка.

Я розкладаю на лаві рушник, мило, зубний порошок, червону губку; роздягаюсь, відкручую кран рурки й слухаю, як краплі з дзвін­ким прозорим дзвоном падають на дерев’яну настилку. Я простягаю витягнуту долоню під дощик. Вода охолонула за ніч і від гострого уколу важких і частих крапель легке тремтіння перебігає по тілу. На мить перед тим, як зробити останній крок і підставити голову під струмок холодної води, я зупиняюсь, охоплений нерішучістю: чи не відмовитись на сьогодні від душу?

Дощик, розкинувшись конусом дрібних матових перлин, жахає й вабить одночасно. Після хвилинного хитання я перемагаю себе й свою нерішучість. Холодні краплі тарабанять по спині, по плечах, по шиї; струмки води, лоскочучи, розповзаються по тілу, і тіло, раптом наскрізь пронизане різким і гострим поривом, холоне й свіжішає. Тіло остигло. Зі струмками води, що збігають тілом, зникають реш­тки млосної нічної каламуті, до м’язів приливає кров, і почуття осо­бливої міці, легкости та ясної бадьорости охоплює всього мене. Від­чувши чисту й просту радість, піднесене почуття чистоти, я розумію, чому народи Сходу цій насолоді ранкового омивання, цьому почут­тю свіжости надавали значіння релігійного очищення.

Взявши душ, я почуваю себе свіжим, вільним і повним життя. Я витираюсь рушником, і тіло червоніє.

Зина гуркотить у дикт перегородки. Ми перегукуємось.

—   Іполіте Миколайовичу, Ви?

—   Я.

—   Більше нікого?

—   Нікого.

—   Отже, тоді викидайтесь, я братиму душ.

—  Тепер до сніданку чоловічі години.

—  Я знаю. Та після сніданку Ви самі можете брати душ. Я хочу до сніданку. Все одно, окрім Вас, ніхто вранці не приходить. Викидай­тесь, кажу, швидше.

Весь час, поки я витираюсь і одягаюсь, Зина енергійно гуркотить у перегородку.

Сандалії на босу ногу, загорнений комір сорочки з одкритою шиєю, без комірця й без краватки, — мій костюм спрощено до можливости. Правда, на вулицях татарського містечка, коло фруктових крамничок, на алеях парку і навіть у ресторанах можна побачити молодих людей у самих трусах, та на таке останнє спрощення костюму я не наважуюсь.

Я виходжу, і Зина з жартівливою погрозою замахується на мене рушником.

—   У, який Ви маруда. Хіба так можна баритесь? Ви хочете, щоб я таки спізнилася на сніданок.

Зина зникає за перегородкою.

4

Почуття свіжости вистачає ненадовго, і півгодини між душем та сніданком віддаюся шезлонгові, млявості й млявому спогляданню гір, неба, моря й пансійної ранкової метушні.

Білясте море сріблиться на сонці, непомітно зливаючись з молоч­но-білим небом; риса обрію губиться, і не можна відрізнити, де в потоках білого сяйва кінчається море й починається небо.

Садівник закінчує поливати іслюмби: червоні і білі гвоздики, чер­воно-чорні і ніжно-жовті чайні троянди, білий запашний тютюн, кущі важких і пишних жоржин, різноманітні білі, блакитні, рожеві, сині, червоні квіти, що оточують різнобарвною стежкою клюмби й фонтан.

Мустафа уже приніс виноград, груші-бери, персики і, притулив­шись плечем до стовбура, стоїть, як звичайно, в холодку від волосько­го горіха. Він виймає з кишені своїх широких штанів шкіряного кисета з тютюном, крутить цигарку і жде покупців.

З їдальні доноситься дзвін посуду. Через відчинені вікна я бачу, що подавальниці в білих халатах вже пораються коло столів, розста­вляючи посуд, яєчка, масло, сир, ковбасу. Товста Марта Борисівна, наш пенсійний завгосп, пропливла вже двічі між кухнею та їдаль­нею. Згинаючись під вагою, дівчата вдвох вносять великий самовар, що парує. За хвилину дзвонитимуть.

Рівно о 8-ій дзвінок на перший сніданок.

Розсівшись за столиком, що його для Тихменєвих застеляють не в загальній їдальні, а на веранді, Мар’я Семенівна починає свої кло­потання. Вона передає мені масло й радить покуштувати вудженої скумбрії, яку мила Марта Борисівна, за спеціяльним проханням, привезла сьогодні з Ялти. Я беру скумбрію, беру масло, беру сир, усе, що мені пропонує й передає Мар’я Семенівна. Відмовлятись од будь- чого не можна, бо це значило б образити Мар’ю Семенівну. Я нама­зую хліб широким шаром масла, чищу скумбрію й присуваю до себе блюдечко, на якому лежить пара традиційно зварених в смятку яєчок. Мар’я Семенівна за сніданком розповідає про швайцарський табльдот, де подають уранці на перший сніданок холодне масло, настругане тоненькими скрученими шматочками, мед, варення, кайзерки, молоко од кіз і добре звуджену нежирну шинку.

Марта Борисівна підходить до нашого столика привітатись і дові­датись про те, як пройшла ніч, чи не кусали москіти, чи не трапило­ся серед поданих яєчок якогось попсованого та як сподобалась при­везена з Ялти скумбрія.

5

Після сніданку ми з Лесею й Зиною вузенькою стежкою, поро­слою кущами ожини та фіговими деревами, що крутиться між камінними огорожами виноградників, стежкою, яка більше нагадує річище висохлого струмка, збігаємо вниз до моря на пляж.

Мар’я Семенівна лишається вдома. їй лікарі заборонили бути на сонці, та в неї, до того ж, багато найрізноманітніших справ.

Мар’я Семенівна живе почуттям чутливої приязні. Навколо неї, де б вона не опинилась, одразу створюється гурток дуже милих осіб. У неї милий зав, Казимир Владиславович; мила господиня, Марта Борисівна; мила прибиральниця, Танюся; милий листоноша; милий Мустафа. У неї вистачає щирої благосности на всіх людей, де б їй не траплялося з ними зустріватись. Правда, її благосність грузька й важ­кувата, бо Мар’я Семенівна любить переобтяжувати кожного дору­ченнями. Вона любить комфорт і комфортабельність, і тому їй зав­жди щось треба, чогось не вистачає і бракує будь-яких дрібниць.

Для Казимира Владиславовича, коли він їде до Ялти, у Марї Семе- нівни уже є наготові великий список речей, без яких, на думку Марї Семенівни, вона в даний момент ніяк не може обійтись. Коли для всіх готується кефаль, Мар’я Семенівна прохає Марту Борисівну приготувати для неї також цвітну капусту. Коли ж усім подавати­муть фаршовані помідори, улюблена страва Мар’ї Семенівни, Мар’я Семенівна не забуде нагадати, щоб їй сьогодні ще неодмінно зроби­ли шпінат з грінками й подали на стіл до грінок вершкове масло. І так велося не з будь-яких особистих примх або ж капризів Марї Семенівни, а тільки тому, що милі люди хочуть бути милими, і їй було б ніяково й незручно відмовитись від запропонованих послуг.

Звернутись до Марї Семенівни зі звичайним питанням: чи немає в ліжку блощиць, це значило створити привід до тисячі турбот. Почавши з заяви, що в кімнаті, де прибирає мила Танюся, така дбай­лива, така уважна й ретельна, ніяк не може бути блощиць, — Мар’я Семенівна, щоб зробити для Танюсі щось приємне і не образити її пропозицію послуг відмовленням, уміла находити підозрілі плями й крапки, які неодмінно треба було обслідувати. В жодній кімнаті не гаялася прибиральниця так довго, як в номері у Тихменєвих. Інші курортники нарікали на Танюсю, що вона десь пропадає і в них цілі дні кімнати лишаються неприбрані.

З приїздом Мар’ї Семенівни навіть спокій Мустафи було пору­шено. Мустафа звичайно сидів на карачках коло свого кошика з виноградом та берами і дрімав; у спеку він ішов десь у холодочок спочивати, і кожен сам повинен був одважувати собі винограду, скільки йому було треба. Мустафа в торгівлі не любив, щоб його турбували зайвими турботами. Після того як Мустафа необережно для себе запропонував Мар’ї Семенівні: «Скажи, какой тібє фрукт наравиться, я достану», — Мар’я Семенівна щодня кликала Лесю, Зину, радилася зі мною, з господинею, що таке замовити Мустафі. І Мустафа, замість дрімати коло корзини, або ж спочивати в холод­ку, покірно плентався шукати мускату олександрійського, роже­вої шашлі, дамських пальчиків, груш, кизилю чи горіхів.

Мар’я Семенівна, стомивши всіх і стомлена сама, лишившись серед своїх, жалілась, що їй навіть і тут в Криму, де вона хтіла б не знати ніяких піклувань, не дають спочити, нагромаджуючи на неї масу зайвих справ і прикрих обов’язків.

—   Чи не думаєте Ви, — питала в мене Зина, — що добрість то є велике для людей лихо? Через свою добрість мама страждає сама й примушує страждати інших!

—  Може, Ви й маєте рацію, — відповідав я, — але Ви стоїте перед дуже необережним висновком, що треба бути лихим і уникати доб- рости, щоб не примушувати людей страждати.

—  Хто знає, — замітила Зина, — чи не так воно справді й є! Проте візьміть на увагу, що висновок належить не мені, а Вам.

6

Я плаваю непогано, Зина чудесно, а Леся хоч і вміє плавати, та далеко від берега ніколи не відпливає. Зина ж любить попливти дале­ко, на півгодини, на годину.

Мар’я Семенівна жалілась мені й просила:

—   Ви догляньте. А то я страшенно турбуюся за Зину. Вона запли­ває бозна як далеко. Тому я й на берег з ними не ходжу, щоб не бачи­ти цього безглуздя й не хвилюватись. Я, було, спочатку забороняла їй робити це, та хіба ж вона послухається?

Леся, щоб дурно не марнувати часу, бере з собою на пляж яку-не- будь книжку і читає нам уголос. Тепер вона читає Гетеву «Іфігенію в Тавріді». Ми лежимо на гальці і слухаємо історію Артемідиної жре- кині, що колись блукала з іншими дівчатами, напевне, і в цих місцях.

Тишу моря стрекотінням мотору торочить білий човен. З парку чути дикий крик осла, що на ньому для забавки возять дітей. Гудуть оси, шукаючи поживи: винограду або ж солодких перестиглих груш. На розпеченій гальці білими драглями м’якне медуза, що її, бавля­чись, викинули на берег хлопчики.

Зині досить швидко обридають німецькі вірші Гетевої трагедії. На її думку, геллени були простіші, суворіші і глибші, ніж ця санти- менталізована чорнява, перефарбована з білявої Доротеї, Іфігенія, новий варіянт Фавстової Маргарита.

Зина йде до моря й ногою пробує температуру води, її темне засмалене тіло смуглявої дівчини з сухорлявими ще плечима і довги­ми ногами на тлі розпеченої сірої гальки й зелено-синього моря нагадує постать Іфігенії. Зина простягає руки, ніби готуючись плив­ти і, обернувшись до мене, питає:

—   Пливемо?!.

Море її вабить більше, ніж німецька трагедія з гелленського життя. Я дивлюсь на неї й кажу:

—   Ви з простягненими руками ніби Іфігенія.

Так, це Іфігенія стояла на березі з простягненими руками, праг­нучи далеких невидимих берегів, і алмаз перстеня блищав на паль­цях руки, тонких і загострених.

Леся процитувала: — «Weh dem, der fern von Eltern und Gschwis- ter ein einsam Leben fuhrt».

«Горе тому, що живе самотнім життям далеко від батьків і сестер».

Зина жваво у відповідь на процитований рядок і мої слова каже:

—  Тільки не це! Коли й Іфігенія, то не Гетева!.. Зина не припуска­ла, щоб грекиня простоювала, як це описує Гете, цілі дні, дивлячися на море, що відокремлює її від батьків, рідного дому, любих серцю людей; щоб вона нудьгувала за Батьківщиною, закинена в самотність далеких каменів, білої гальки і піни синіх хвиль, і слухала, як назу­стріч її зідханням тільки хвилі приносили глухі згуки… Ніби якась Доротея, або ж Маргарита, тоді як Іфігенія — це жрекиня суворої богині, що їй офірували криваві людські жертви. Зині ця справжня Іфігенія була більше до вподоби.

Леся збирається сперечатись, їй, мовляв, зрозумілий сум одірва­ної од батьків Іфігенії, — але Зина перебиває Лесю:

—    Що до мене, то мені вже обридло стояти тут… І політе Мико­лайовичу, годі Вам, попливли!

Ми пливемо. Я «на саженки». Зина — лівим боком Ми пливемо повільно й розмірено. За змахом змах, і з кожним змахом відходить від нас берег, купальня, пляж, засіяний рожевими тілами. Струнка мечеть і біла церква, дерева парку й будинки за деревами все меншають і мен­шають. Море тихе й прозоре. Ми лягаємо на спину і хвилі нас м’яко гойдають. На поверхні вода, нагріта сонцем, особливо тепла Я питаю:

—   Зино, може назад?

—   Що Ви! Вперед, тільки вперед!

Ми пливемо: пляж і парк тепер на віддаленні — тільки вузенька сіра й зелена стрічка внизу темно-зеленої яйли, що сірі скелі її вер­хів’їв огорнено в блискучу синяву.

Питаю:

—   Назад?

—   Ні за що!

Ми відпливли дуже далеко: таким привабливим здається мені звідціля далекий берег. Я волів би лежати на пляжі, слухати Гетеву «Іфігенію», ніж, як оце, опинитись у морі на самоті й знати, що ні на чию допомогу нема чого сподіватись.

Холодний слизняк медузи торкається ноги. Ні, годі… Я рішуче кажу Зині:

—   Зино, повертаємо назад!..

Зина підпливає до мене, наближає своє обличчя до мого, смієть­ся й питає:

—   Чого це Ви? Хіба Вам, Іполіте Миколайовичу, не подобається це почуття простору, великої одірваности, повної самотности в мор­ській пустелі? Я люблю запливти далеко, далеко, як зараз, щоб ледве видко було берег і щоб почувати навколо себе тільки небо й море і знати, що ти сама в собі несеш свою долю і, коли потопатимеш, то вже ніхто не врятує.

Щодо мене, то Зинині слова на мене не впливають. Я думаю тіль­ки про те, що треба повертати. Я кажу:

—   Усе це дуже добре, Зино, та Ви вважайте, що до берега нам пливти ще з півгодини, що я й Ви уже стомились, і чи приємно буде нам, допливши до берега, гукати човна, бо на останні десять хвилин сили уже не вистачить?

Цей аргумент впливає на Зину.

7

Удень, коли, викупавшись і полежавши на сонці, ми повертаємо додому і від спеки почуваємо себе розмореними, я пропоную завер­нути до льоху й випити півпляшки або ж пляшку червоного вина. Молоде кримське вино терпке, навіть трохи гіркувате, але вдень воно освіжає не згірше, як уранці душ.

В льоху на підлозі стоять великі діжки, на полицях лівер, діжеч­ки, барила й порожні пляшки. В льоху пітьма, прохолода, тиша, пахне суслом. Після вулиці, заллятої соняшною спекою, насиченої соняшним гомоном, чудно здається поринути в пітьму й тишу.

Я запитую:

—   Вип’ємо, розуміється, дві пляшки?

Леся пропонує обмежитись одною.

Я протестую:

—  Одна на трьох?! Ні, це неможливо! Дві, щонайменше!

Я замовляю голеному стрункому татарину дві пляшки вина.

Татарин люб’язно пропонує на вибір з червоних — каберне, бордо; з білих — сотерн, аліготе, або ж з солодких: білого чи роже­вого мускату. Ми почуваємо згагу. Десертні вина в цих маленьких льохах молоді й невитримані, сотерн надто гіркий. Коли почуваєш згагу, найкраще пити, змішавши з водою, каберне:

—  Дві каберне! І води!.. Ми питимем тут!

Потім ішли, і рожева маячня тьмарила тьмяно голову, і спека коливалась в рожевих хвилях легкої сп’янілости, і спека вже тепер не давалась такою важкою й не приголомшувала.

У Зини очі задерикуваті; вона запевняє, що їй хочеться мене поцілувати і вона поцілувала б мене отут-о зараз на сонці, на вулиці, тільки що Леся ревнуватиме й не дозволить. Тільки тому, що вона не хоче сваритись з сестрою, вона не поцілує мене сьогодні. Та хай я не гублю надії, якось вона таки поцілує мене.

Я посміхаюсь Зининим жартам. Леся теж. Потім Зина не витри­мує, кидається до Лесі і цілує її’ раз, два, три, п’ять…

Я зупиняюсь, опершись об стіну. Рожевий виноградний хміль хмелить сонце, вулицю, мене, дівчаток. Я сміюсь блаженним безтур­ботним сміхом. Ні, таки приємно випити пляшку червоного терпко­го вина в гаряче соняшне кримське полуднє!..

Після другого сніданку ми йдемо на схил гори лежати в холод­ку дерев, розстелюючи на посохлій рудій траві принесений з собою килим. Сухе розпечене полудневе повітря коливається, насичене густими й пряними пахощами живиці. Тиша в тремтін­ні тіні на спаленій землі стомлено марить. На схилі гори сіро-зеле­ні сосни й темні кипариси літургісають тиміямом. Непомітно приходить сон, випадає книжка з Зининих рук, напіводкриті її губи здаються по-дитячому пухкими, і сонні зідхання мирно коли­вають на грудях мереживо сорочки. Сон приходить супокійний, лагідний, тихий, без сновидів і примар. Леся заснула ще раніше, тоді засинаю й я.

8

Теплий серпневий вечір сходить з гір на пляж і море. Ми сидимо на гальці, ледачо кидаємо камінці в море й слухаємо шепотіння хвиль. Коло мене паперові торбинки з персиками й шоколядними конфетами в червоних і синіх папірчиках. Конфети, куплені в кооп­еративі, не зовсім свіжі, вони мають смак йолкуватого масла, та дарма — тут немає кращих, і ми їмо. Море поволі сутеніє і, сутенію­чи, затихає, гребінці зникають; море стає рівним і зі світло-зеленого робиться темно-фіолетовим. У вечірніх присмерках тануть гори, шосе, пляж, небо, море, дерева, будинки, що ліпляться один над одним на укосах гір.

Коли пітьма починає ткати мережу нечітких розпливчастостей і на пристані загорається ліхтар, ми йдемо до парку.

Ми проходимо повз ресторанчик, де за столиками на одкритому повітрі п’ють пиво, вино й нарзан, їдять шашлики, кефаль під помі­доровим соусом, камбалу й кабачки, і на розбитому піяніні веснува- та дівчина грає вальс «На сопках Манджурії» — фокстротний репер­туар ще не дійшов сюди — купуємо по дорозі у маненької Фатьми міндалю і йдемо в глибину парку.

У мене в пам’яті зберігся один випадок. Ми купили у маленької Фатьми міндалю і, як звичайно, сіли в парку на дерев’яну лавочку. Я каменем трощив міндальну шкаралупу, а Леся й Зина вибирали зі шкаралупи зерна. Ми балакали, ми жартували; в вечірній пітьмі ледве видко було наші обличчя. Зина, взявши двома пальцями вузень­ке зерно, клала мені його в рот. Коли раптом я чую, що Леся, яка сиділа осторонь, починає плакати, зривається з місця і втікає.

Я розгублено дивлюсь на Зину.

—   Що з Лесею? Що це сталося?

Зина зла й роздратована. Вона різко скидає міндаль з лави й каже:

—  Довели дівчину до сліз!

А потім, нагнувшись мені до обличчя, зігнувшись, як кішка, кидає мені:

—   Пантофля!..

І, гукаючи, втікає за Лесею:

—   Ле-сю! Ле-сю!..

Другого дня Леся, підійшовши до мене, просила в мене проба­чення за вчорашнє своє поводження. На неї шкідливо вплинуло те, що вона надто довго лежала на сонці, вона перевтомилася, і в неї попсувалися трохи од морського купання нерви. Отже, лікар, у якого вона сьогодні була, на тиждень заборонив їй купатись і брати соняш- ні ванни.

9

Місяць моєї відпустки промайнув, як мить. Так, здавалось, недав­но мене зустрічали на пристані Леся й Зина, а ось сьогодні прийшов уже й час від’їзду.

Вранці я зробив прощальний візит. Мар’я Семенівна попрощала­ся дуже привітно. Вона дуже задоволена з того, що я прожив місяць з ними в Криму. Вона мені особливо вдячна, бо я багато допоміг їй. Дівчатка нудьгували до мого приїзду, з моїм приїздом вони розважи­лись. Взагалі, з мене дуже мила, послужлива й приємна людина.

Прощаючись зі мною, Мар’я Семенівна висловила сподіванку, що коли на початку жовтня вони повернуться до Києва, то я не від­мовлюсь викладати дальший курс Зині й Лесі. Правда, вона знає, що мені це тепер буде важко й незручно, бо я надто переобтяже­ний роботою на заводі, та Олександер Владиславович в останньо­му листі знов нагадував їй, щоб вона не забула перебалакати й умо­вити мене.

Посилання на Олександра Владиславовича бринить, як вищий і остаточний аргумент. Мар’я Семенівна не припускає, щоб після цього я міг відмовитись.

Я не відмовляюсь. Я запевняю, що продовжувати лекції в Тихме- нєвих уважатиму за свій незмінний обов’язок.

Як минулої зими, так і цієї, мені не легко буде одриватись од своєї праці на заводі для приватних лекцій. Коли я й згоджуюсь, то винятково задля Зини.

З Лесею й Зиною не прощався, бо вони збирались проводжати мене й обіцяли о пів на одинадцяту прийти на горішнє шосе поди­витись, чи гаразд ув’яжуть на автомобілі мої валізи. Поки я складати­му речі, обмінюватимусь побажаннями, подяками й люб’язностями з Мартою Борисівною, Казимиром Владиславовичем, Танюсею, Мустафою, стискаючи руки іншим співмешканцям, вони матимуть час і встигнуть піти на море викупатись.

До верхнього шосе, де я сяду на Кримкурсівський авто, з годину ходу. Двоє татарчат, перегукуючись і забігаючи вперед, тягнуть мої речі. У мене на руці баульчик і пальто. Пече сонце. Здається, за весь місяць не було такої спеки, як сьогодні. Розпечена кам’яниста стеж­ка, що йде повз виноградники, палає. Кожен кам’янець гарячий, ніби його викинули з грубки. На дорозі іноді трапляються фігові дерева з лопухатими зелено-сірими листками, але вони не дають тіні.

Я спиняюсь.

На тлі біло-сірих скель синіє Яйла. Яке блаженство було б лежа­ти зараз в тіні кипарисів та сосен і не ворушитись! Хіба кликнути хлопчиків і повернутись назад? Тоді й сьогодні, як у цей час вчора й позавчора, я сидів би, прихилившись до дерева, і дивився б, як рівно- рівно дихає вві сні Зина. Хіба?.. Я спиняюсь і обертаюсь лицем до моря. Воно сьогодні блакитно-біле: в таку спеку уплисти в море за верству, лягти на спину і, закинувши руки за голову, повільно на рів­них хвилях гойдатись…

Еге, як наперед забігли хлопчики, що несуть мої речі. Нема чого мріяти й баритись. Бадьоріше… Треба витерти хусткою окуляри, зал­ляті потом, і швидше йти, щоб не спізнитись на автомобіль. Авто не чекатиме. Вперед…

Лесю й Зину я застаю вже на шосе. Я здивований, як швидко вони встигли викупатись і піднятись вгору.

—   О, ми швидко, а ось Ви марудите!

Півгодини, що довелося чекати, поки прийде Кримкурсівський автомобіль, проходить у легкій балаканині. У всіх, здається, сьогодні лагідний настрій. Чи це, може, тут у прозорому гірському повітрі навіть розлука стає прозора й легка? Я втішений, що розмова точить­ся жваво, що жодна хмарка не застелює блакитного неба, і ми не натрапляємо на тему, яка могла б зіпсувати останню хвилину. Я стежу очима за Зиною, чекаючи від неї якогось вибрику, але вона сьогодні на диво спокійна й проста.

Чи, може, Зина щось готує на останнє? Проте поки що все йде гаразд!

Зина в білому легкому напівпрозорому вбранні з засмаленим телшо-брондзовим тілом, здавалось, жевріла, рожевіла, пломеніла…

З-за повороту з м’яким шипінням плавно підкотився авто.

Ще декілька фраз, що ними перериваємо хвилини чекання, поки, прикривши валізи притрушеним курявою брезентом, ув’яжуть їх і притягнуть мотузками.

Речі упаковано й ув’язано. Сирена кахикає й перхкає, різким дзюрчанням скликаючи пасажирів, що, скориставшись із зупинки, повиходили й розійшлися по шосе.

Я попрощався з Лесею, стискаю руку Зині. Її маленька рука зни­кає, тане в моїй. На міцне стискання вона відповідає міцним. Ще раз, ще мить, і ми розлучимось.

Шофер закручує машину, і авто починає тремтіти. Пропонують сідати. Останній погляд, помах вій, ласкава посмішка. Дверці захлоп­нуто, і я, розстилаючи на колінах пальто й уміщаючи в ногах бауль­чик, уже сиджу на свойому шкуратяному стільці в авто.

Авто гарчить, здригається, тремтить. Мить… і він зірветься, кинеться в сірий порох покрученого гірського шосе, кинеться в спеку вогневого літнього дня. І в останню хвилину, коли шофер береться за руль, нагинається до регулятора, Зина стрибає на підніж­ку і встигає мені, щоб я тільки сам почув, коротким шепотом сказа­ти на вухо:

—   Коли б Ви більше бажали мене й були б зухваліші, я віддалася б Вам…

VIII

1

Мене турбувала невизначеність: я не зношу невизначеносте. Я ладен прийняти будь-яку гірку й прикру звістку, щоб тільки все було зрозуміле й ясне.

Протягом усього часу, після повороту Тихменєвих з півдня, я намагаюсь внести будь-яку ясність в наші взаємини з Зиною. Я не можу ніяк поєднати тієї фрази, що її Зина кинула мені в авто, коли я виїздив з Криму, та Зининого теперішнього поводження, як під­креслено й навмисне вона обминає мене. Я досі не можу дати собі оста­точної відповіді, чи Зинині слова були визнанням, сказаним у пориві щиросте, чи, навпаки, тут не було нічого іншого, окрім звичайної для неї ескапади, підказаної бажанням подратувати мене, поставити мене в прикре, ніякове становище, викликати в мені сумніви й хитання.

Зина чудесно знає, що кохання для мене надто серйозна річ, щоб я міг поставитись до нього легковажно. Вона знає, що я ніколи не фліртував і не вмів фліртувати, що я зважую з особливою обережні­стю та увагою кожне своє слово перед тим, як його сказати, що я боюсь зробити невірний крок, або ж висловити необмірковану думку. Отже, саме через те, що Зина все це знає, вона й могла підду­рити мене, щоб побавитись з моєї серйозности й висміяти мою стриманість вигаданим своїм визнанням.

Зина бачить моє бажання лишитись з нею удвох, мої невдалі спроби побалакати з нею насамоті, але вона удає, що нічого не помі­чає. Могло здатись, що вона зовсім забула за цей випадок: хвилина пройшла, промайнула на мить і безслідно зникла…

Визнання чи жарт?..

Я нервуюся в постійному напруженому чеканні чогось, що повинно статися й не стає. Мене питали:

—   Що з Вами? Чому у Вас такий кепський вигляд?

Я мусів посилатись на перевтому й перевантаженість, хоч нас­правді за останні дні я зовсім покинув працювати, а коли й приходив на завод у лябораторію, то тільки для того, щоб, нудьгуючи, тинятись з одного кінця кімнати до другого. За короткий час я так багато побив у лябораторії посуду, що нарешті почав боятись доторкатись до шкла й брати будь-що в руки.

Але все має свій кінець.

2

На одній з лекцій у Тихменєвих на початку грудня того ж таки 1924-ого року я перевіряв письмові вправи моїх учениць. Леся, одкривши підручника, перегортала сторінки, щоб упевнитись, що вона не наробила помилок. Зина тимчасом на аркушикові паперу з нудьгуючим зором малювала олівцем фантастичні постаті карликів і гномів, турків у чалмах та одалісок з вузькими східніми очима, малю­вала, закреслювала, рисувала й знов замазувала.

Я переглянув Лесину вправу і повернув їй. Окрім небагатьох дрібних огріхів, скоріше описок, ніж сзідомих помилок, Леся розв’язала завдання бездоганно, і мені не прийшлось будь-чого виправляти.

Зина зазирнула в Лесин зошит, побіжно оглянула підкресле­ні червоним олівцем місця, потягнулась, позіхнула й байдуже ска­зала:

—   Ну, коли в Лесі майже без помилок, то в мене в кожнім разі все гаразд.

—   Побачимо! — відповів я і взяв в руки її вправу.

Але в Зининому зошиті я знайшов сумбур, беліберду, безладдя, плутанину всіх формул і всіх визначень. Там було так усе переміша­но, так не до речі скомбіновано, остільки забуто найпримітивніші основи й правила, які вона не могла не знати, що я, розсердившись, хтів уже закрити зошит і прочитати їй сувору догану. Отже, кажу, я уже ладен був повернути Зині її роботу, коли зовсім механічно пере­горнув останню сторінку вправи, — сумлінність викладача, що мусить додивитись усе, — і на цій останній сторінці притьмом поба­чив фразу, призначену винятково для мене:

—   Іполіте Миколайовичу! Завтра о 7-ій годині вечора я буду у Вас. Зробіть так, щоб мене у Вас ніхто не зустрів.

Серце моє (— сірий патлатий ведмедик в руках маленької дів­чинки —) затремтіло, замоталось. (— Синьоока дівчинка в довгих панчішках, схопивши ведмедика за ногу, розмахує ним з боку в бік. Мати зупиняє дівчинку: «Зинусю, залиши ведмедика, а то його болі­тиме» — ).

У мене серце, ніби ведмедик в руках дівчинки, б’ється й трем­тить. Треба будь, що будь, хоча б і через силу взяти себе в руки, стри­матись, щоб не виказати схвильованости. (— Я рішуче беру ведмеди­ка з рук дівчинки і, обережно поставивши на поличці, закриваю дверці шафочки —). Напруясенням волі я примушую себе заспокої­тись.

Зина кладе олівця на стіл, одсовує вбік помальований аркушик паперу й підводить свої очі. Вона звертається до мене з запитанням, нічим не видаючи, не зраджуючи байдужої незворушности.

—    Я розв’язувала свою задачку в інший спосіб, як це робила Леся… Що Ви думаєте, Іполіте Миколайовичу, про цей спосіб розв’я­зувати завдання? Чи не надто я ухиляюсь од звичайних математич­них правил?

Її фіялковий зір незворушно-спокійний.

Я стверджую. Я говорю якомога звичайніше:

—   Так, усе гаразд. Чудесно!.. Я давно сподівався, що Ви зумієте в свій спосіб розв’язати питання.

Я одводжу очі, щоб не зустрітись з Зининими очима, і кінець фрази я ковтаю, не маючи сили її договорити.

Коли я виходив од Тихменєвих і у вітальні одягав пальто, через незачинені двері почув, як Леся сперечалася з Зиною. Леся вимагала, щоб Зина показала свій зошит і той спосіб розв’язувати завдання, що з нього вона цього разу скористувалась. На Лесину думку, іншого способу, ніж у неї, бути не може. Тим паче, що вона ще раз перегля­нула загальний хід вправи, подивилась у книжку і не припускає, щоб Зині пощастило одкрити щось інше. Леся уперто настоює. Зина від­мовляється.

Розмахуючи перед обличчям сестри зошитом, як маскою, Кольомбіною задерикуватою, Зина дражнила Лесю:

—   Я тобі не покажу. Коли ти підростеш, то й сама зумієш винай­ти не тільки цей спосіб, а й багато інших.

—   Я жалітимусь мамі.

—   Жалійся! — відповідає Зина й потім хитро примружує очі й радить: — Ти, найкраще, запитала б у Іполіта Миколайовича, бо, ось, бач, раз-два, я й подерла свого зошита.

Леся через залю кидається мені навздогін, щоб затримати мене, але я вже одяг пальто і роблю вигляд, ніби не чую, як мене кличуть. Я стукаю дверима й швидко збігаю по східцях.

З

Погане, погане, погане дівченя!.. Вона таки стежила, спостерігала, придивлялась. Півтора місяця, знавши, витримувала мене в гарячці чекання.

Нарешті, приходить ждане «завтра». Я готуюсь зустріти Зину. Я купую тістечок, пляшку портвайну й виноград, застелюю малень­кий столик скатертиною й розкладаю тарілочки та серветки.

Сьогодні з’ясується для мене загадка, що її загадала для мене Зина. Ми будемо вдвох, ми знайдемо тон одвертої щирости, взаємної ясности, слова для визнань і порозуміння. Та… Звідкіля в мене ця пев­ність і ці сподіванки? Хіба ж я не знаю Зини? Хіба ж я не знаю, що в неї все «навпаки»?!.

Вона прийшла, сіла, підібравши ноги, в кріслі і почала обдивляти­ся кімнату.

—   У Вас кімната також серйозна, стримана й методична, як і Ви самі. У Вас, певно, вистачає характеру вранці й увечорі робити гімнастику.

Я мусів ствердити це.

—  До того ж у Вашій кімнаті бракує канапи.

Я ствердив і це.

—   Згодьтесь, що Ви нудний і що у Вас нудно.

Я не міг заперечувати й цього. Під її поглядом я почував себе великим, марудним і незграбним.

—  Ви надто серйозні! Вам треба було б бути трохи легковажнішим.

—  Ви, Зино, кажете мені те саме, що казав мені й один мій прия­тель. Він теж гадає, що з мене людина надто серйозна, і радить мені бути легковажнішим; інакше, на його думку, я рискую до легковаж­них справ поставитись надто серйозно. Взагалі він гадає, що людині, яка через свою серйозність не вміє бути легковажною, загрожують великі небезпеки. У світі є, каже він, багато легковажного, до чого слід ставитись тільки легковажно.

—   Він розумна людина, цей Ваш приятель. Я хтіла б з ним по­знайомитись.

—   Він Вам не сподобається.

—   Чому?

—   Бо він де в чому подібний на Вас.

Я присовую столика до крісла, що в ньому сидить Зина, і пропо­ную Зині покуштувати тістечок.

—   Ви брали тістечка у Фрудзинського? Це добре. Максим Рильсь­кий дарма запевняє в своїй поемі, що тістечка «найкращі» у «Маркі­за». Окрім Фрудзинського, ще можна брати тістечка у «Валентина». Але щодо вибору тістечок, то тут у Вас не все гаразд, і я не можу пох­валити Вас за вибір. Вам слід було знати, що «наполеона» я не їм зов­сім, а Ви взяли їх цілих три. Майте на увазі, що з тістечок цього сорта я віддам перевагу перед наполеоном баклаві: в баклаві більше пряно­сти. З інших, купуючи тістечка у Фрудзинського, я неодмінно нака­зала б покласти парочку буше, темне й світле; вони там бездоганні. Ну, треба було б не забути також за меренґу. Хоч на добру меренґу, взагалі, важко натрапити.

—   Пастила?.. Пастила не годиться зовсім, вона ні до чого, її можна було б запропонувати з червоним вином Вашому приятелеві, коли б удень він випадково зайшов до Вас і Ви його частували. Замість пасти­ли Ви мусіли купити шоколяд.

—    Портвайн? — Зина з сумнівом і негативно хитає головою. — До тістечок підійшло б біле вино. Замість пляшки портвайну я з біль­шою приємністю побачила б у Вас півпляшки рожевого мускату. З десертних вин це, власне, єдине вино, що його можна пити задля того, щоб пити вино.

Розмова точиться так, ніби ми сидимо в каварні чи в фоє кіно, де густо набито різноманітної публіки і де не можна говорити ні про що інше, як тільки про тістечка та за раніше бачені фільми, за Мері Пікфорд, Альфреда Менжу, Ігоря Іллінського, «Папіросницю од Моссельпрому», дивуватись стрибкам Фербенкса й находити прива­бливими очі Барбари ля-Мар.

4

Зина вибила мене остаточно з колії. Як завжди, так і сьогодні мені не вистачає потрібних слів і вміння, щоб надати розмові того відтінку щирости, що на нього сьогодні я найбільше сподівався. Мені бракує слів.

Слова й загадка їхнього поєднання завжди мене лякали. Я завжди ставився до слів підозріло і з сумнівом, як до істот жорстоких і небез­печних, двозначних і зрадливих. Слова вульгарні, нікчемні й двознач­ні. Вони готують зраду, вони скрізь підстерігають людину, чекають її напоготові, щоб заволодіти людиною і згубити її. Я не належу до числа тих, що вміють робити їх лагідними й покірними. Передо мною вони, безглузді й пустельні, вставали сторч. Я ворогував зі сло­вами. Слова завжди відштовхували мене від себе.

Хоч як я намагаюсь взяти ініціятиву в розмові у свої руки, Зина міцно тримає її з себе. З мистецтвом найдосвідченішого дипломата іюна усуває небезпеку слів, що хоч трохи натякали б на одвертість, або ж виходили за рямці звичайної балачки «на людях». Вона знає, що я, чекав­ши її до себе, чекав од неї пояснень і визнань і готувався висловити їй свої, але, щоб зробити навпаки, вона замкнулась, зачинилась у собі.

Зина любить позувати. На цей день, зі звички суперечити, вона вибрала для себе позу офіційного візиту. Я сподівався на щирість, вона буде офіційною. Я розраховував на визнання, вона говоритиме загальні фрази. Я шукатиму одвертости, вона вбереться в тони риго­ристичної стриманости.

Гаразд, хай буде!.. Розмовлятимемо за тістечка, пастилу й різницю між портвайном і рожевим мускатом. Удаватимемо, що ця розмова мені дуже до вподоби. Це єдиний спосіб зробити так, щоб Зина кинула говорити про тістечка.

Побачивши, що я не докучаю їй розмовами про свої почуття, Зина губить інтерес до теми про київські кондитерські. Упевнив­шись остаточно, що я не порушую доброго тону, вона робить спробу мене подратувати.

5

Зина, затишно підібравши ноги, сидить у куточку глибокого крі­сла. Коротка спідниця трохи загорнулась і дозволяє бачити не тільки напружені м’язи литок і обтягнені шовком панчішок коліна, а й смугу засмаленого тіла, що своєю смуглявістю відтіняє сіро-сталевий тон її панчіх. Тоді саме починали носити короткі спідниці, і Зина носила найкоротші.

Я не скажу, щоб мене не дратувала ця спідничка, укорочена на два сентиметри проти звичайної, та що мені байдуже було дивитись на оголене тіло. Але я хитався, чи це спідничка загорнулась випадко­во, чи, може, ця смуга оголеного тіла — свідомо розрахований виклик, щоб тільки зачепити мене?

Я перехоплюю побіжний Зинин погляд, коли вона швидко озир­нула себе і, озирнувши, не поправила убрання. Немає сумнівів, Зина бачила й знає, що в неї видко панчішки більше, як слід, і над ними смугу смуглявого тіла.

Карти стасовано й розкладено. Винова краля лягла навскоси від валета. «Робіть гру, громадяни!»

Зина не сумнівається, що мою карту буде бито. Вона розраховує на те, що я потраплю на гачок, спеціяльно для мене поставлений і, коли живчик почне битися швидше в мене в скронях і я не зможу заховати свого хвилювання, тоді вона мене висміє. Вона одягне маш- кару дитячого наївного нерозуміння і з уїдливою безцеремонною одвертістю почне запевняти, що я помилився, що вона, правда, прий­шла до мене, та це зовсім не дає мені права й підстав поводитись з нею, як з будь-якою легковажною дівчинкою, і що, взагалі, вона ніяк не чекала від мене, людини вихованої й чемної, такої зіпсованости й прикрої для її особи настирливости.

Я стиснув зуби, я витягнув руки, торкнувшись підлоги. Я не витримав того почуття гіркого болю, що його викликала в мені сьо­годнішня Зинина гра в ескапади. Невже ж вона не може ніколи, хоча

6 на хвилину, бути простою й щирою? Я сказав:

—     Ви, Зино, назвали мене сьогодні людиною методичною й сухою, одне слово, різкіше висловлюючись, педантом. Я не спереча­тимусь з цим, але я мушу зазначити, що те, що ми говоримо про інших людей, завжди є тільки самовизнання. Наші закиди іншим людям майже завжди приховані самообвинувачення… Отже, це Ви самі, Зино, надто тверезі й розсудливі, надто методичні. Ви поводи­тесь не як дівчина, а як жінка, що багато бачила, пізнала й пережила. Ви, правда, здібні на найдражливіші та найнесподіваніші ескапади, на ентузіястичний запал, але я, спостерігавши Вас, завжди дивувався Вашій байдужій досвідності. Звідкіля вона у Вас? Ви рідна сестра стриманої й тверезої Лесі; та вона з отією твердістю перед Вами не більше, як наївна мала дитина.

Зина не тільки не розсердилась, але їй навіть сподобалась моя характеристика. Вона любить слухати, коли говорять про неї.

—    Не Вам, Іполіте Миколайовичу, — відповідає мені Зина, — нарікати на це. Коли б учора, розв’язувавши задачку, я не забула дея­ких формул і теорем і не заплуталась в загальному ході рішення, я, мабуть, ніколи б в світі не написала того, що написала. Визнайте, що сумбурний хід задачки можна було закінчити тільки тією безглуздою фразою, що нею її закінчено. Коли я сьогодні прийшла до Вас, то дякуйте винятково моїй методичності й послідовності.

Зина випила портвайну, поправила спідницю й, жартуючи, додала:

—   Та, мабуть, справді, мої раптові вчинки це, власне, зворотний бік моєї розсудливости. Налийте мені, Іполите Миколайовичу, ще трохи портвайну і вип’ємо за обмірковані випадковості та за розсуд­ливість, що вміє бути безглуздою.

Ми торкнулись чарками. Задзвеніло шкло, і легкий дзвін шкла в кімнатних присмерках продзвенів, як порцелянові хінські дзвіночки в стилізованій Лндерсеновій казці «Про солов’я й троянду».

6

Чи не прийшов, нарешті, найзручніший момент заговорити за те, що я хтів би сказати? Але як сказати, що сказати й з чого почати?

Мені бракує слів. У мене їх менше, як у того героя гоголівського «Одруження», що запевняв свою наречену: «Влітку багато буває мух». Він мав рацію; з ним не можна сперечатись; що більше чемна людина може сказати дівчині, яку вона кохає? Я заздрив гоголівському герою, що вмів розмовляти про мух і літо. Коли я лишався насамоті з дівчи­ною, я звичайно мовчав. Не завжди буває до речі говорити про літо й літніх мух, а для того, щоб сказати за своє кохання, мені бракувало слів.

Хіба сьогодні не повторилась ця звичайна моя історія?

Шукаючи теми для розмови, Зина звертає увагу, що мою кімна­ту заставлено полицями з книжками. Вона здивовано каже:

—   О, як багато у Вас, І політе Миколайовичу, книжок. Я ніколи досі не чула, що Ви такий книголюб і поєднуєте свій фах хеміка з бібліофільством. Ви любите книжки?

Зина торкнулась болючого місця в мойому житті. Я не люблю книжок. Я купую їх, я оправляю їх, але я їх ненавиджу. Я відповідаю:

—   Це давня моя ненависть.

—   Що «ненависть»?

—   Моя любов до книжок.

—   Ваша любов до книжок — Ваша ненависть?

—   А так!

—  Як Ви неправдоподібно висловлюєтесь, Іполіте Миколайовичу, зовсім як Стефан Хоминський.

Хоч порівняння зі Стефаном Хоминським мені не дуже до вподо­би, але я починаю розповідати. Я докладно розповідаю Зині, як з гім­назіальних ще часів я почав ворогувати зі словами, як поволі у мене росло й зростало недовірливе до них почуття. З мови й творів мені важко було одержати чотири; в більшості при всій моїй ретельній упертості я мусів задовольнятись трійкою. З фізикою, математикою, природничими науками справа йшла бездоганно, але зі словесними надто кепсько. Я вмів довести кожну з математичних формул і ніко­ли не мав здібности сполучувати слова. З малих літ мені, незграбному хлопчикові, слова скрізь і завжди готували прикрості. Я уникав слів і частіше волів мовчати. Отже, я призвичаївся нехтувати словами й ненавидіти книжки.

—   Дивлячись на мою кімнату, де полиці заставлено книжками, мої знайомі, як і Ви, Зино, кажуть: «Ви великий аматор книг, Іполіте Миколайовичу!» Вони не знають, що я ненавиджу книжки. Ненави­джу й боюсь.

Життя надто чудна річ, надто чудна, щоб дивуватись з того, що в мене, людини, котра ненавидить книжки й нічого спільного не має з літературою, є велика книгозбірня і що письменники, навіть видатні й поважні, ніколи не купують і не збирають книжок.

Я розповів Зині за випадок, як мені одного разу трапилося з приятелем завітати до поета Максима Рильського. Я сподівався побачити кабінет книголюба, добірні книжки, вишукані колекції поезій, зібрання творів, віки й культури, схематично розкладені в систематичній послідовності на полицях вздовж стін од Гомера й Гезіода, біблії й єгипетської «Книги мертвих» до Панаїта Істраті та Марселя Пруста, я передчував приємність натрапити на рідкі видан­ня греків, римлян, французів й англійців з фамільними ех-ІіЬгія-ами поетових дідів, розглянути старовинні палітурки з телячої шкури, витиснені золотом, і я жорстоко помилився.

На розхитаній етажерці, притуленій, щоб не впала, до стінки, я по­бачив розкуйовджену Іваницину хрестоматію «Шляхом життя», ще декілька шкільних підручників, пару номерів «Ниви» за 1888-ий рік, річник за старі роки мисливського часопису, тоненьку з авторським написом книжку віршів плужанського поета, на верхній поличці криве в чорній рамочці дзеркало та поруділі чоботи на нижній. І все? І все!..

Вийшовши од Максима Рильського, я висловив своє здивування приятелеві:

—    Як це може бути, щоб поет не мав книжок?

На що мій приятель, люблячи парадоксальні зауваження, відповів:

—     Поетові не потрібні книжки. Він носить в середині себе в потенції можливість усіх книжок усього світу.

Тоді це зауваження мого приятеля здалось мені безглуздим, але, обмірковуючи його не раз, я починаю гадати, що він мав рацію. Отже, справді мені бракує слів, і цю недостатність я намагаюсь заповнити, колекціонуючи книжки…

Професор Габель, хемік, у якого я, бувши студентом університе­ту, спеціялізувався й працював, коли перед кінцем державних іспи­тів я прийшов до нього й запитав, чи можу сподіватись бути залише­ним при університеті для підготовки до професури, відповів мені:

—    У Вас, пане Варецький, є всі дані для наукової праці, і я охоче підніс би перед факультетом клопотання, щоб Вас залишили при катедрі хемії, але, на жаль, Вам бракує ідей. У Вас здібності технічні, прикладні. Ви — працівник і практик. Моя порада Вам — іти на завод, в промисловість.

Він зупинився на хвилину, зняв пенсне, витер його шматочком замші, одяг знову й тоді сказав:

—   Так! Вам бракує образів, ідей, слів, обріїв. В хімії це важливіше, ніж деінде. Ви, певно, нічого не читаєте, окрім фахової літератури, а проте, коли у Вас уперше з’явилась думка за наукову діяльність, Вам треба було почати читати що завгодно і якомога більше, тільки не зі свого фаху.

Аматор анекдотів, він згадав черговий:

—    Коли до одного видатного професора-хірурга звернувся почат­ковий лікар за порадою, що треба робити й читати, щоб стати гар­ним хірургом, той відповів: «Читайте Сервантесового Дон-Кіхота. Чудесна книга».

…Образи й обрії…

Професор Габель мав рацію: за тих часів я нічого не читав, окрім літератури з фаху. Тепер я купую книжки, я призбирав чималу бібліотеку, у мене поволі розвинулась справжня бібліоманія, але я не навчився любити книжок тією щирою й наївною любов’ю, якою діти люблять Чарську та Майн-Ріда. Моє бібліофільство обернулось в своєрідний культ, але культ по суті атеїстичний, бо я не шанував книжок. Книжка, що її куплено й оправлено в належ­ну оправу, здавалась мені приборканою й переможеною.

Я купую книжки, щоб оправляти їх в шовк, ситець, шкуру, парчу, папір. Мене приваблює палітурка книги. До мене звикли в мануфак­турних крамницях, і я знаюся з палітурниками та букіністами. Мене можна побачити коло вітрин букіністів і вітрин з мануфактурою. Я навчився розподіляти крам на придатний і непридатний для паліту­рок і розшукувати цінні й рідкі видання. Я беру участь у Товаристві друзів книги, і в мене, окрім вправ про кальцієві сполучення, аніліно­ві фарби, нові способи очистки цукру, є також виготована доповідь про українських інтролігаторів кінця XVII віку.

7

Зина перериває мене запитанням про час.

—   Початок дванадцятої?! Мені, Іполіте Миколайовичу, треба йти додому.

Згадка, що Зина йтиме додому, викликає в мені одчай. За весь вечір нічого не сказано! Нічого не сказано — і вона йтиме.

Я починаю ходити по кімнаті, тоді зупиняюсь перед Зиною. В одчаї я жаліюсь на свою безпорадність:

—   Отже, й сьогодні, як і звичайно, як і завжди, слова мене зради­ли, віддали на поталу. Сьогодні, навіть сьогодні, якого я так нетерпля­че й довго чекав, хисткі слова в останній момент утекли від мене зрадливо й ганебно. Я не зміг опанувати їх. Я не знайшов потрібних слів, щоб сказати Вам усе, що я хтів сказати, а Ви, Ви мене бавили розмовами про тістечка.

Зина простягає мені руку.

—   Ви сердитесь? Ви скаржились, тепер Ви сердитесь. Проте Ви не знаєте, що в мене добре серце. Сядьте на ручку крісла поруч зі мною, і ось Вам мої руки. Можете цілувати. Аким Волинський каже, що в долонях жінки зосереджується її чутливість.

Долоні живуть доторканням губ. Губи квітнуть поцілунками долонь. Тане морок зимового пізнього вечора.

Раптом Зина вириває од мене руки: губи, що стали долонями, і долоні, що стали губами.

—   Досить! Я йду! Дайте мені пальто. Ви мене проводите.

8

…Уночі, після дванадцятої, проводивши Зину, я повертаюсь додо­му. На порожніх вулицях танцює вітер, пронизливий і холодний. За рогом, притулившись до стінки, щоб сховатись за консолями будинку од вітру, сліпий підліток без шапки зірваним голосом вигукує уривчасті слова якоїсь пісні. Його голос раз-у-раз зривається і вигуки, підхоплені вітром, стигнуть в бурхливих поривах грудневої хуртовини.

Важкі хмари чорніють у темних проваллях вулиць над дахами будинків. Хмари вагітні сніговою пургою, але пурги поки що немає, і вітер приносить з хмар тільки випадковий рідкий сніг.

Я проходжу повз сліпого хлопця. Я бачу більма його очей, рябе обличчя, тремтячі померзлі руки, сперті на довгу ковіньку. Судо-