IX
1
Ніколи не буває таке близьке до землі сонце, як у січні, коли воно, запалюючи сріблястим сяйвом зірки інею на стежках і деревах і обертаючи сніг в блискучу білу емаль, холоне в білих просторах засніжених полів. У п’ятнадцятиступневий мороз, блукаючи по вулицях, виходячи за город, мандруючи по садах, укритих глибоким шаром снігу, коли морозний вітер щипав похололі щоки, мені здавалось, що квітень легким подихом весняного вітерця торкається обличчя. У свіжому повітрі я почував себе дужим, міцним і певним. Я бачив застиглі сині губи, бліді пожовклі обличчя, сховані в каракуль комірів; я бачив спини людей, пригнічених холодом, і дивувався, як можна нарікати на січень, коли рожевими ранками в блакитних сутінках снігів сріблясте сяє сонце і вітер ніби по весні… А дома в хаті від напаленої грубки — південна спека, і в соняшний день на матовому шклі вікна, обарвленому снігом в молочнобілий цвіт, пливуть і тануть тіні од диму з коминів. Самітня муха повільно мандрує на білих просторонях стіни, щоб дійти до грубки й там спочити.
В ясні морозні січневі дні прийшло кохання. 12 січня мене в лябораторії покликали до телефону. Я пізнав Зинин голос. Вона запитувала, чи я вільний сьогодні увечорі; всі їхні йдуть до театру, але в неї болить голова, й вона лишається дома. Чи не прийшов би я до них побути з нею?
Того вечора Зина віддалась мені.
Як звичайно припускають, шлюб є натуральний вихід, котрий розв’язує, або ж принаймні повинен розв’язувати усі життьові й літературні ускладнення. Традиції белетристичного роману XVIII–
XX ст. стверджують, що для романіста немає кращого способу закінчувати свій твір, як одруживши «його» й «її». У даному разі є всі відповідні умови: є літературна традиція, є «він» і «вона», взаємне бажання дійових осіб, перипетії любовної історії тягнуться достатній час, щоб заповнити потрібну кількість друкованих аркушів, — отже, все примушує героїв роману піклуватись, щоб, не гаючи часу, взяти шлюб і не турбувати автора конечністю підшукувати нетрадиційну розв’язку свого твору…
Газетна дискусія про сучасне становище родини, трактуючи проблеми нового побуту, проголошувала бадьоре гасло оновленого сталого й творчого шлюбу. Модна п’єса на двадцять дві картини з прологом і епілогом протягом шести з половиною годин переконуюче запевняла, що коли чоловік кохає жінку, то належить записуватись у загсі, родити здорових людей, а робити аборти то є катастрофа для жінки.
Але чому, схиляючись до подібної думки, я не наважуюсь нічого сказати Зині і навіть насамоті з собою мовчу глухим і замкненим мовчанням?
Я мовчу й обминаю! О, коли б в уяві про шлюб було хоч трошки неправдоподібности!..
Нарешті, я рішився! Одного разу, коли Зина була в мене, я дозволив собі досить обережно заговорити з нею за шлюб, за мій обов’язок перед нею як жінкою, за ніякову двозначність нашого становища
Зина розсердилась.
— Ти гадаєш, що коли я віддалась тобі, то мова йтиме за шлюб? Ти помиляєшся! Саме тому, що я віддалась тобі, мова й не може йти за шлюб. Я не хочу шлюбу. Я й віддалась тобі, щоб знищити можливість шлюбу. Я хочу робити те, що хочу робити. Я не збираюсь виходити заміж.
Я кажу твердо й упевнено, але боюсь, що мій голос тремтить і те, що я кажу Зині, бринить для неї не дуже певно:
— Ти віддалась мені, і тим самим на мене лягли певні обов’язки перед тобою. Я порядна людина, й я не хочу, щоб мені хтось закинув, що я зробив якийсь ганебний вчинок.
Зина презирливо піджимає губи:
— Мені не потрібна твоя порядність.
Я почуваю, що треба знайти інші аргументи й нові слова, але я не находжу їх. Я почуваю, як витрухляли й зотліли старі слова, які вони порожні й нікчемні. Але я уперто повторюю:
— Я мушу… Мій обов’язок…
— Обов’язок передо мною? — питає Зина.
її фіялкові очі робляться темними й великими, вона червоніє, кров приливає до щок. Вона обурена і відповідає різко:
— А ти запитав мене? А я дала згоду? А ти не думаєш, що та твоя порядність, якою ти пишаєшся, є для мене образа? Ти заздалегідь припускаєш, що я зробила щось ганебне і тепер потребую, щоб хтось захищав мене! Ти не подумав, що коли ти висловлюєш намір своєю порядністю прикрити мою, мовляв, непорядність, ти цим ображаєш мою гідність? Не бійся, я захищатимусь сама. Я залежу від себе, і ні від кого більше. Я хтіла, і я віддалась.
Під напором цих закидів я почуваю себе безпомічним. Я не вмію сперечатись і переконувати; я поступаюсь:
— Ну, добре, Зино, не говоритимемо за порядність, коли це тебе ображає. Люди завжди говорять сказаними словами, заученими формулами. І я говорю сказаними словами. Я визнаю, що висловився невлучно; треба було інше слово вжити, якось інакше висловитись. Я хтів тільки нагадати за свою тривогу, ніяковість, за розмови, що можуть піти.
Ми розмовляємо стоячи. Зина обперлась на книжну шафу й поклала лікоть на спинку крісла Рукою вона зневажно мне кінчик шарфа, а кінцем туфлі креслить на підлозі круги й еліпси. Я ходив по кімнаті.
Зина відповідає спокійніше. Моя покора примиряє її з невдалою спробою моїх невмілих і незнайдених аргументів.
— На твою думку, — каже Зина, — дівчина, що покохала, має взяти шлюб і стати заміжньою жінкою. А для мене кохання є спосіб звільнитись од шлюбу, одруження, родини — всього, що зв’язує й може зв’язати мене і волю. Я хочу бути вільною й залежати в своїх вчинках від себе й нікого більше.
Зина ладна заперечувати, що в коханні вона шукає кохання, принаймні в тому розумінні, яке цьому слову надавали колись. Через кохання дівчина входить у життя; кохання — прохідний двір, дім з двома дверима: ввійти й вийти. Вона питає:
— Хіба ти не думаєш, що кохання звільняє?
Я нічого не кажу. Я зідхаю. Зина сідає в крісло, притягає мене до себе й цілує. Я сиджу біля її ніг на підлозі, вона обняла мене руками навколо шиї й притулилась щокою до моєї голови…
— Слухай! Справді!.. Я не розпутниця, я не повія, не вулишня дівка! У мене навіть немає великого темпераменту, щоб я навмисне шукала любовних пригод. Мені це байдуже. Мені байдуже віддатись чоловікові, тобі або ж іншому.
Я розкриваю рота, щоб щось сказати, і не кажу нічого. Мене вбиває ця незворушна ясність і простота поглядів на речі. Зина гладить моє волосся.
— Мій милий Оплику! Я роздивлялась одного разу сумочку в одної моєї приятельки, що вчиться в драматичній студії, і в сумочці я знайшла, окрім хусточки, дзеркальця, олівця для губ, особистої посвідки, пудри, грошей, ще листівку від коханця й аналізу сечі з пробою на гонококи… Це колись говорили високі фрази за офіру, обов’язок, гідність, засмічували життя вигаданими словами. Тепер, коли кохання перестало бути для дівчини забороненою річчю, ці слова загубили свій сенс
О, коли б в уяві про кохання й шлюб було хоч трохи неправдо- подібности…
2
Минув місяць і ще півмісяця, і від кохання лишився тільки холодний попіл, гіркий аромат полину. Прийти, лягти на спину, віддатись; потім піти, жаліючись на нудьгу. Нічого не дано й нічого не взято. Ще раз життя піддурило принадою ілюзорної омани, зрадило й знищило. Нічого не досягнено, нічого не переможено.
Я бачу, що Зина нудьгує, і моє серце переповнює жаль і свідомість вини. Мені здається, що на мені лежить якась вина, що я винен перед Зиною. Може, справді, це моя вина, що я не вмію перетворити наше кохання в чисту прозорість щастя, розкрити для Зини в житті можливість нових просторів і нових ще небачених обріїв?
Вона сподівалась, що кохання є щось більше, ніж кохати, що наше кохання спопелить попельність буденних днів і тижнів, що в коханні розквітне блакитний сон незнаного майбуття. Вона сподівалась, вона чекала на це. Але що я можу дати їй, окрім самого себе, я — проста, звичайна людина, надто звичайна для дівчини, яка шукає незвичайного, неможливого й неправдоподібного? Боюсь, що я, віддавши себе Зині, не надто щедрий зробив для неї дарунок!
Вечірнє зимове сонце викреслює червону пляму на стіні півтем- ної, заглибленої в присмерок кімнати. Ми не запалюємо світла.
Зині холодно. Найменше вона любить ці холодні, похмурі, короткі зимові дні. Вона мовчить: попільна байдужість охоплює серце почуттям непотрібности.
Зина пішла.
Порожніми вулицями порожній розгулює вітер, мете сніг, б’ється об стіни й дахи будинків, вривається мотлохом гугнявих свистів у димарі і, з пронизливим стогоном пронісшись на переходах, приходить до моєї грубки співати свою безконечну пісню. Що несказане хоче сказати мені вітер, коли після Зининого відходу ми лишаємося з ним насамоті?
Що для мене Зина і що для неї я? Чого вона шукала в мені, на що сподівалась і на що вважала? Чи не надто пізні запитання, відповідь на які треба було знайти раніше?..
Давні форми шлюбного життя порушено, нові ще не знайдено. Зині обридло жити так, як вона жила, її лякає перспектива продовжити в дальшому те, що було; її лякає перспектива вийти заміж і зв’язати себе, вона шукає нових обріїв. Яких саме, — вона не знає, та це для неї байдуже; з неї досить того, що вона хоче, бо саме вона того прагне…
У своїх взаєминах із Зиною я заплутався остаточно. Леся, та зовсім інша. З неї буде гарна, добра, розумна, лагідна дружина. Вона не належить «сьогодні», вона живе поза часом і місцем; її «сьогодні» — повторене «вчора». Для неї «шлюб», «чоловік», «дружина» — усталені й незмінні поняття. Вона знає, що в свій час вийде заміж, матиме дітей, утворить родину… Зина ж шукає іншого й нового.
…Лютий. Тумани. Мряка. Жовтий брудний сніг, навалений на купи коло тротуарів, тане гнилими патьоками. Я годинами блукаю сам. по грязюці в жовтих гнилих туманах. Мені нікого не треба Мабуть, і я нікому не потрібний!..
Одного разу я їхав трамваєм з заводу. Зі мною поверталась одна з жінок, що служить в нашій заводській конторі. Не пам’ятаю вже, з якого приводу, розмовляючи в трамваї, ми натрапили на тему про шлюб. Вона сказала:
— Я не припускаю, щоб жінка зраджувала чоловіка
Я запитав:
— А чоловік?!
— Чоловікові можна.
— Чому так?
— Потрібно, щоб хтось, хоч один, оберігав родинне вогнище. Оберігати його належить жінці.
Я подивився на неї; вона подивилась на мене. І після павзи, тоном задуму, що в ньому було щось патетичне, вона, міркуючи, додала:
— Але я не думаю, щоб родинне вогнище тепер взагалі було потрібне.
Це сказала заміжня жінка, що має дитину. Твердження її були побудовані з тонким розрахунком, щоб остаточний висновок нищив усі попередні, з категоричною позитивністю висловлені, думки. Вона проповідувала вірність, вогниіце, родину, непорушність усталених зв’язків; вона з огидою одкидала зраду. І ні в що з того не вірила. Вона стверджувала шлюб, демаскуючи його.
Мені здається, що й я, коли говорю з Зиною про шлюб, не вірю в його можливість.
з
Мені захтілось з кимсь побалакати. Я давненько не був уже у Василя Гриба й вирішив піти до нього.
З Василем Грибом я познайомився за тих часів, коли року 1921 — 1923 ми обидва викладали в одній школі, — він мову, а я математику й природничі науки.
Василь Гриб — філолог і непрактична людина. До філології я ставився й ставлюсь негативно, як до науки нікчемної й порожньої. Непрактичність взагалі мене дратувала Можливо, що я помиляюсь, але я вважаю її’ за прикмету обмежености. Правда Василь Гриб, у свою чергу, мій потяг до точних наук і технічних дисциплін розцінює не дуже високо, та поза цим ми один одному сподобались і охоче стріваємось.
Василь Гриб зводив непрактичність на ступінь принципу і, виправдуючи непрактичність, проповідував скрізь і завжди вагу непотрібних речей і справ.
— Я, — казав він за себе, — виписую карточки з пам’яток XIV— ХУ-ого вв., щоб з’ясувати лексичний склад української мови того часу, і вивчаю долю глухих згуків, процес зміни згукосполучень ьр, ьл у мові праслов’янській. Я не гадаю, гцоб ці студії були мені або ще кому потрібні. Коли я й проваджу їх, то, мабуть, винятково через те, що певен в їхній непотрібності. У випадку, що хтось довів би мені потрібність подібних вправ і я опинився б перед перспективою вибирати з усіх професій найпотрібнішу, я волів би стати краще гінекологом і робити жінкам аборти.
— Відомий проповідник прагматизму, американський філософ Вільям Джемз учив: людина знає тільки те, що їй потрібно знати. Можливо, що в Америці це так і єсть, я не був у Америці, але, на мою думку, він помиляється, бо з особистого досвіду на кожному кроці й кожного разу ми можемо упевнитись в протилежному. Ми знаємо тільки те, що нам не треба знати. Отже, приміром, візьмімо мене. Я живу з того, що в радустановах читаю на курсах українізації українську мову. Я знаю долю згукосполучень т>р, ьл в праслов’янській мові, хоч це мені й не потрібно. Мені треба знати зовсім не це, а те, як писати «двадцять», з літерою д чи без цієї літери, «інший» через и широке чи вузьке, «дещо» через риску чи без риски, але, на жаль, хоч це мені потрібно знати, то я цього не знаю. Тут джерела людської життєвої трагедії. Життя людське сумнівне й хистке, а хліб лекторський непевний і гіркий. І Джемз жорстоко помиляється, гадаючи, що людина знає те, що їй треба знати…
— Ось, приміром, мені пропонують купити одріз на штани англійського шевіоту; справу з купівлею треба вирішити негайно, сьогодні або ж завтра. Але тільки на тому тижні я кінчаю читати лекції на олійній фабриці на Подолі, і мені аж ніяк невідомо, чи вдячні слухачі подарують мені чергового портфеля з відповідним написом на срібній дощечці — таких портфелів, до речі, у мене вже п’ять — чи може одріз на штани. Отже, справа в тім, чи купувати крам зараз, чи почекати, сподіваючись на подарунок. Коли б я міг знати, що мені треба?! У мене є портсигар від вдячних слухачів з робочої поліклініки на Січнівці, але ж я не палю… Чи це вам не зайвий доказ, що навіть вдячні слухачі не знають, що потрібно їхньому лекторові.
Ті речі, що їх проголошував Василь Гриб, були надто непевні, щоб хоч будь з якою з них можна було погодитись, але він висловлював їх так переконано, що цей упевнений догматичний тон тільки ще виразніше підкреслював вигадану й ненатуральну їх потворність.
Говорячи ці неможливі й хисткі речі, чи був він ще що-небудь, окрім заплутаного коментаря самого себе, окрім власної тіні, що коливається в постійній несталій мінливості? Мабуть, що ні!
Він був людина нерішуча. Але, коли я вказував йому на це, він заперечував моє твердження з обуренням. Та дарма, — який сенс мало це його обурення, коли він заперечував тільки для того, щоб заперечувати?
Якось ми вийшли з ним удвох: я збирався їхати на завод і запропонував Грибові проїхатись зі мною. Він відразу охоче згодився:
погода, мовляв, гарна, і йому буде дуже приємно подихати за містом свіжим повітрям. Але, коли ми прийшли до трамвайної зупинки, Василь заявив, що він лишається:
— Я не їду!
— Але ж Ви гадали їхати?
Весело розсміявшись, він сказав:
— Я приймаю рішення тільки для того, щоб мати нагоду змінити їх!
4
Наша розмова пішла в аганах живої, гострої буфонади, викривленими еліпсами; в тій навмисній гротескній манері, що властива Грибові. Ця манера рідко кому до вподоби: вона може зіпсувати настрій кожному, хто захтів би побалакати з Василем Грибом. Звичайно, співрозмовник, закінчивши розмову, одходив од нього, не розуміючи, як йому поставитись до всього сказаного Грибом, і питав якого-небудь спільного знайомого:
— Чи Ви можете серйозно говорити з Василем Грибом? Щодо мене, то я не можу!
Того дня, коли я прийшов до Гриба, арлекінадні його вигуки, крикливі месіяди, галасливі ярмаркові оплески й ляпаси, іронічні пародії, серйозно-несерйозні поради, як не чудно, мене не дратували. Я почував, що іронія мені особливо потрібна і що її мені зараз найбільше бракує.
Не називаючи прізвиш, я розповів йому, що я покохав, що я щасливий; що я хтів би одружитись з дівчиною, яку покохав, але на перешкоді до того стоїть химерне небажання дівчини брати шлюб.
У відповідь на мої визнання він з ласкавою щирістю і з лагідним співчуттям, шукаючи слів і думок, що могли б мене заспокоїти й утішити, сказав:
— Я бачу, що Вас, Іполіте Миколайовичу, ніколи, на жаль, не цікавили непотрібні речі. Отже, признайтесь, Ви ніколи не збирали поштових марок, трамвайних використаних квитків, або ж цукеркових папірців? Ніколи?
— Ніколи!
— Навіть і за дитячих років?
— Навіть і за дитячих років!..
— Ну ось!.. А тепер Ви страждаєте; Вам отруюють життя незібрані папірці. Люди взагалі страждають тому, що їх мучать примари нездійснених фантомів. Кожна людина повинна виховувати в собі пошану до непотрібних справ, химерних вчинків, нікчемних речей. Наші біологи повинні б були винайти антитоксин практичности й тверезости й прищеплювати його кожній людині. У програми трудшкіл я неодмінно ввів би за комплексною системою для молодшого концентру та за Далтон-пляном для старшого — спеціяльні години: «Діти з ентузіязмом захоплюються нікчемними речами». Тільки той, що пережив химерне захоплення й розчарування, може бути тверезою й позитивною людиною. Нема більшої небезпеки для людини, коли вона в свойому житті не пережила спочатку захоплення з якоїсь химери, а потім розчарування.
Я перериваю Василя:
— Ви хочете сказати, що наші з дівчиною, котру я кохаю, суперечки про шлюб, її відмовлення й моя настирливість, безглузді й нікчемні?
Василь робить знак одчаю:
— Я? Це сказати? Навпаки! Я весь час намагаюсь довести протилежне: не можна нехтувати нікчемними речами! Фантоми, хоч які б химерні вони не були, треба здійснювати!
— Вас важко зрозуміти!..
— Можливо!.. Але мені здається, що я висловлююсь досить ясно. Усе, що я сказав раніше, я казав, маючи на увазі те ентузіястичне захоплення, з яким я, бувши хлопчиком років десяти-одинадцяти, збирав папірці од цукерок. Я вигравав у бійки, жебрачив, дурив, крав. Я збирав сам, мені допомагали в тому хлопчики й дівчатка, особливо дівчатка, яким я імпонував своєю пристрастю до цукеркових папірців. У мене досі збереглось ніжне почуття до цих дівчаток, товаришок моїх дитячих химер, що збирали для мене й дарували мені папірці. У мене зібрались сотні, тисячі папірців найрізноманітніших форм, форматів, фарб, малюнків; у мене вони були з найвіддаленіших країн: з Аннаму, з Гватемалі, Вінніпега й Капштату.
— Мені все ж таки здається, що тут, Василю Олексійовичу, справа складніша! Мова йде не за цукеркові папірці, а за живих людей!
— На Вашу думку цукерковий папірець надто несерйозна річ, щоб ставитись до неї серйозно?
Я хитнув, стверджуючи, головою. У відповідь Василь запитав мене:
— Ви ніколи не крали з крамниць, Іполіте Миколайовичу?
— Ні!
— А я крав! Знайшовши в якійсь крамниці цукерки в папірцях, що їх бракувало для моєї колекції, я, коли в мене були гроші, купував цукерки, а коли грошей не було, випрохував, виявляючи при тім упертість, взагалі зовсім мені невластиву. Не мігши ані випрохати, ані купити, я крав. Одного разу трапилося таке, що мене в крамниці спіймали на крадіжці, привели додому і батько одлупцював мене ремінцем: жорстоко одлупцював, до крови, до того, що я зомлів, а потім, коли мене, непритомного, кинули й забули за мене, у мене вистачило волі, незважаючи на біль, підвестись, розшукати мотузку, піти в дров’яний сарай, приладнати шворку до обаполка і повіситись. Мене вийняли із зашморгу, не сподіваючись урятувати. Я вішався не з сорому, що мене спіймано на крадіжці або ж що мене бито, а через те, що ніхто не захгів повірити у мою пристрасть до папірців. Цукерки? Чого варті були для мене цукерки, коли я шукав рідких папірців.
_ Я не можу схопити плутаний еліптичний хід Грибової думки. Його конкретні приклади надто абстрактні, щоб уявити собі, що спільного він може вбачати між цими дитячими химерами і тим складним психологічним становищем, в якому я опинився.
Василь Гриб бере мою руку в свою, зазирає мені в очі й з особливою лагідністю каже:
— Ваше нещастя, І політе Миколайовичу, полягає в тому, що Ви ніколи не вішались, не збирали цукеркових папірців і взагалі нічим не захоплювались. Ви не пережили якогось глибшого захоплення і тому не призвичаїлись ставитись серйозно до несерйозних речей і не знаєте того, що коли поставитись знов таки несерйозно до справ, нібито серйозних і важливих, то легко розкрити їхню химерну й невірну суть.
Він дивиться на мене з тією спокійною незворушною стриманістю, що властива людям, котрих захоплення і хвилювання не більше, як просте шумування слів, сублімація, — висловлюючись модним терміном, — байдужости. Мені хтілося б, щоб Василь хоч на хвилину кинув цю байдужість, свою манеру поєднувати «так» і «ні» і подивився на справу просто, без усяких розумових вихваток і словесних стилізацій. Він гарна людина, цей Василь Гриб, і сердечна, тільки трохи плутана, і тому з ним важко розмовляти.
Мені здається, що він не зовсім з’ясував собі мотиви, які штовхають Зину настоювати на відмовленні од шлюбу, і тоді, щоб ясніше зформулювати Зинині погляди на кохання й життя, пояснюю Грибові її позицію:
— Я гадаю, що вона схиляється до думки про вільне кохання.
— Ви анахроністичні, І політе Миколайовичу! Ви помиляєтесь, жодна дівчина цього не скаже. Тепер ніхто не читатиме Жорж Занда й не говоритиме за вільне кохання. Для сучасної жінки, що служить, що працює, що приходить зі служби додому столллена й виснажена, що живе сама й варить чай на примусі, що думає про свою працю й іспити, кохання зовсім не є проблема життя: воно припадає на «сверхурочні» години. Кохання, шлюб, кохання в шлюбі чи поза шлюбом, дівчина, жінка, — ці слова загубили свій сенс. Грані стерлися. Кожна дівчина є жінка, і кожна жінка, коли в її посвідці не написано «розведена» чи «заміжня», є дівчина. Шевченко тепер не написав би поезії «Великомученице кумо!» і не давав би «блудних» порад. Його кума тепер уже не живе в маєтку, а служить десь у тресті, мешкає на шостому поверсі житлокопівського чи профспілчанського будинку, повертається додому коло четвертої, — і поет, підіймаючись до неї нагору на п’ятий поверх і зустрівшись на східцях з одним із її приятелів, злегка зідхнувши, з покорою прийме зустріч, привітається й скаже: «Мабуть, віднині цими східцями нам прийдеться ходити вдвох». Запевняю Вас, Іполіте Миколайовичу, що Шевченко не писав би тепер своєї поезії: в тому жодної не було б потреби.
Я протестую. Я ніяк не хочу й не можу згодитися з парадоксами мого приятеля.
— Ви, — кажу я йому у відповідь, — надто схематизуєте, надто узагальнюєте. Те, що, можливо, і є справедливо відносно тої чи тої жінки, це Ваше твердження стає хибним, коли йому Ви надаєте значіння якоїсь загальної формули. Не всі жінки такі, як оце Ви їх змальовуєте, у кожної є своя доля, своя путь і кожна по-своєму живе, кохає й мріє.
Але Василь Гриб не вважає на мої слова. Бачивши мене стурбованим, він відчував себе бадьорим і певним. Тон у нього був твердий і переконаний. Він не говорив, він проповідував. Він не зазначав, він проголошував. Його жарти були гієратичні, а його іронія урочиста. Я хитався; він не припускав ані сумнівів, ані хитань. Я вагався й блукав, для нього було все зрозуміло й приступно.
— Так!.. Усе це добре, Василю Олексійовичу, що Ви кажете, але дівчина, що я кохаю, ніде не служить, живе не сама, а в родині, і те, що ввійшло в життьовий побут службовців, не можна прикласти до неї. І ось, коли цього всього нема, то чи не лежить на мені певний моральний обов’язок захистити честь дівчини, щоб на неї не лягла жодна пляма людського злого поговору?
— Ви таки дивак, Іполіте Миколайовичу! Вам доводиться проти волі дівчини настоювати на тому, чого ця дівчина не хоче, щоб Ви робили. Ви мені нагадуєте біблійного героя. Ви, як Самсон, мусите здійняти ворота й понести їх, хоч у тому жодної потреби немає, бо вони одчинені. Ви їх тягнете на собі, почуваєте, що не донесете, що вже стомились і надірвались, падаєте й можете під тою вагою загинути. Ви озброєні цілим арсеналом усталених упереджень та забобонів: поняттями про честь дівчини, порядність чоловіка, падіння, дівоцтво, шлюб. Вас турбує, що дівчина може нехтувати всім цим. Ви турбуєтесь за неї, а вона вважає, що Ваша стурбованість з-за неї то вираз невіри в її сили. Ваше поводження аж надто необережне й майже образливе.
— Необережне?! Навпаки, обережність підказує мені оберегти заздалегідь дівчину від небезпечних кроків.
— Повірте моїй життьовій досвідченості… Ви посміхаєтесь, бо знаєте, що мені життьового досвіду саме й бракує. Але, не мавши його, я можу давати ще не спростовані життям поради… Так повірте моїй життьовій досвідченості: Ви розпочали сумнівну гру, в якій Ви наперед засуджені програти. Ви самі штовхаєте Вашу дівчину на шлях небезпечних вчинків.
— Я? Тим, що хочу попередити необережний крок?
— Ви! Безперечно Ви, і ніхто інший!..
Я обурююсь:
— Даруйте мені, друже, але це чиста нісенітниця.
— Ви сердитесь і лаєтесь, але справа не в тому, яких слів ужити, а в упертій безсумнівності фактів.
— Та Ваші факти, які до того ж поки що тільки Ваші власні гадки, безглузді.
— Ну, а Вам від того легше, що факт, з яким Вам доводиться рахуватись, безглуздий? Слово чести, Іполіте Миколайовичу, послухайте Ви мене! З Ваших же власних слів видко, що, віддаючись Вам, вона прагнула знищити можливість шлюбу — одне слово, розірвати з традиціями, з родинною опікою, взагалі, визволитись. Можна навіть припустити, що вона віддалась не так із почуття кохання, як тільки з бажання знищити самий натяк на шлюб. Коли ж Ви настоюєте на шлюбі, ви ниіцете її ілюзію, що вона досягла того, чого прагнула. Вона почне думати, що їй треба зробити ще якийсь дальший, ще дивовижніший крок, щоб повороту назад уже не було остаточно! Цього остаточного вчинку я б, Іполіте Миколайовичу, і берігся…
— Ви радите…
— Я б радив Вам: хай буде так, як хоче дівчина! Потурайте слаб- костям тієї людини, що ЇЇ Ви хочете опанувати. Йдіть їй назустріч, усе прийміть і нічого не заперечуйте. Буде по-вашому. Пожне бурю не той, що сіє вітри, а той, хто змагається їх не пустити! Отже, вона, дівчина з гарної родини, не зіпсована й не розпусна, віддавшись до шлюбу, зробила, на її думку, надзвичайно сміливий крок. Вона пишається з того. Її вчинок пофарбовано для неї в героїчні фарби. А Ваше, Іполіте Миколайовичу, діло маленьке: підтримати в ній цю пиху. Це єдиний для Вас спосіб досягти свого — одружитися з нею…
Я з сумнівом поставився до тих заяв, що їх впевненим голосом, ніби якісь догмати, проголошував Василь Гриб. Цікаво було слухати його промови, повні суперечностей, що в них він ухилявся од будь- яких мотивувань. Там, де не було жодних суперечностей, він їх вигадував. І, навпаки, де справа була складна й заплутана, він обминав всі труднощі і, все спростивши, викладав речі так, ніби ніколи в світі не було для нього нічого темного та незрозумілого. Він не обґрунтовував і не доводив своїх тверджень, він задовольнявся з того, що стверджував… Я хитаюсь припустити, щоб у нього була хоч будь-яка послідовність в думках. Його думки було зібрано випадково й поєднано абияк. Замість того, щоб мати справу з тим, що єсть, він з кожного життьового явища утворював якусь потворну вигадку. Хіба могла будь-яка розсудлива людина згодитись з порадами Василя Гриба?..
Проте я не взяв на увагу одного: Грибова манера думати й говорити не відповідала моїй натурі, моїм поглядам, моїм тенденціям. Але чи значило це, що Василь Гриб не міг зрозуміти когось іншого, подібного до нього, краще від мене? Тепер після всього, що сталося, згадуючи нашу розмову з Василем, я гадаю, що зробив велику помилку, занедбавши його поради! Він мав рацію, а я помилявся!
X
1
Поки ми сиділи в кімнаті Маргї Семенівни, поки я підготовляв ґрунт, починав здалеку, раніше, як попросити в Маргї Семенівни Зининої руки, поки ми торкалися тисячі побічних справ і другорядних речей, в кімнаті дівчат розгорталися інші події й точилася між Зиною й Лесею своя розмова.
2
Мені багато разів докладно й детально розповідала Леся за все, що сталося того дня, і я яскраво уявляв собі всю обстанову. В родині Тихменєвих до останнього моменту не знали, кому я зроблю пропозицію — Лесі чи Зині. Наші взаємини з Зиною лишались для всіх таємницею. При всій своїй експансивності Зина була натура потайна й самотня. Вона вміла ховатись зі своїми переживаннями й не любила ні перед ким одкривати свій внутрішній світ. Отже, в Тихменєвих схилялись до думки, що я швидше зроблю пропозицію Лесі, не тільки тому, що вона старша віком од Зини, а також і тому, що її вдача, здавалось на думку всіх, більше підходила до моєї.
Розмову почала Леся. Вона хтіла бути великодушною. Звертаючись до Зини, вона її переконувала:
— Коли І політ Миколайович зробить мені пропозицію, я відмовлюсь. Згодом за деякий час він поза сумнівом прохатиме твоєї руки.
Зина встала з крісла, підійшла до вікна, обперлась об лутку і, дивлячись на вулицю, відповіла холоднувато й спокійно:
— Я не погоджусь!
Леся не чекала такої відповіді і Зинині слова її здивували.
— Що ти хочеш сказати?
— Те, що чуєш!
— Я тебе, Зино, не розумію! Коли ти не погоджуєшся тільки тому, що гадаєш принести себе на жертву заради мене, то ти, моя мила Зинусю, помиляєшся. То правда, що я до Іполіта Миколайовича призвичаїлась, я з цим і не ховаюсь — він мені до вподоби. Але це й усе. Сподіватимусь, що роком пізніше, роком раніше я стріну таку ж людину з подібними властивостями. А ти, я знаю, його кохаєш.
Зина мовчки стояла у вікна й уперто дивилась на вулицю. Леся підійшла до вікна побачити, що могло притягти Зинину увагу, але на вулиці нікого не було, окрім, як завжди, п’януватого двірника Степана, що, здіймаючи куряву, підмітав брук. Одійшовши од вікна й сівши на ручку крісла, Леся повторила:
— Ти ж його кохаєш.
Зина змовчала, і ці повторені слова прозвучали в мовчанні, як у порожній простороні; вони здались невірними й сумнівними і повисли в повітрі, як обірване, пилом притрушене павутиння. Не знаючи, що сказати, в якійсь безсилості з безглуздою упертістю Леся повторила те саме:
— Ти ж його кохаєш.
Зина одвернулась од вікна і, дивлячись в очі Лесі, з застережливою погрозою сказала:
— Лесю! Ти сьогодні надто багато говориш. Я б на твойому місці сьогодні утрималася.
— Сьогодні?
— Так, особливо сьогодні, бо ти нічого не знаєш, нічого не можеш знати і не передбачаєш, яке небезпечне може бути те, що ти сьогодні говориш.
Зина підійшла до шафочки, одчинила дверці і взяла собі на руки ведмедика.
— Ти чуєш, ведмедику, що Леся каже про нас? Вона каже: «Ти його кохаєш». Леся нам радить, навчає нас з тобою. Смішне дівча! Маленыса й наївна, дурна дівчинка і більш нічого. Вона гадає, що знає щось. Кохаєш, не кохаєш?!. Скажи, Мишуню, що вона в тому розуміє? А ми, ведмедику, знаємо з тобою добре, що кохати нічого не значить, що твоя Зина кохатиме, кого схоче, його, другого, третього, усе одно кого; що вона кохає Іполіта Миколайовича не більше, як і першого стрічного.
Леся не витримує. Зинині слова здаються їй огидним блюзнірством. Вона призвичалась вижати кохання за святе й чисте палання, таємне й високе почуття. Вона обурена, що Зина так презирливо нехтує коханням.
— Облиш, Зино! Навіщо все це ти кажеш? Навіщо ти заперечуєш своє кохання до Іполіта Миколайовича?
Зина не слухає Лесі й не відповідає їй. Вона продовжує свою розмову з ведмедиком:
— Щасливий Мишко!.. Коли тебе посадити в шафочку в куточок, ти сидітимеш у куточку і рік, і два, і багато років, треба тільки тебе посипати щороку нафталіном, щоб міль не побив твоєї гарної, м’якої, волохатої шкурки, яку так любить пестити твоя Зина. Як би хотілося твоїй Зині, мій милий Мишуню, щоб у неї було таке волохате кострубате серце, як і в тебе.
Леся знов повторяє:
— Що б ти не казала, що б ти не робила, ти не захитаєш моєї пев- ности, що ти кохаєш Іполіта Миколайовича.
Зина посміхається. Підкидає ведмедика вгору і на лету підхоплює його.
— Гоп-ля, ведмедику! Як ти гадаєш, чи не зуміла б твоя Зина так тебе вимуштрувать, щоб з тебе був акробат і ти засвоїв високе мистецтво ходити по канаті на ярмарках-!. Ти сумніваєшся, хитаєш головою! Ти не певен, чи зможеш досягнути верхів’їв цієї високої науки. Але при доброму бажанні ти б усе таки вивчився? Ну, розуміється, вивчився б! Ось, бач, ти схиляєш голову в знак згоди.
Зина нагинає ведмедикові голову, підкинувши знов і піймавши, каже:
— Гоп-ля, ведмедику! Скажи Лесі, що найбільше Зині до вподоби — це ходити з ведмедиком по канаті на ярмарках. Скажи також їй і те… так, так, скажи — нема вже чого з тим ховатись — що хоч твоя Зина і є вже півроку за коханку марудного й чесного Оплика, та все ж не буде за дружину ані йому, ані кому іншому. Скажи це Лесі, хай вона іншим разом стерегтиметься балакати так багато, як сьогодні.
Зина притискує до себе ведмедика і зі сміхом надто напруженим, щоб він був натуральний, падає на канапу. Може падає навмисне, бажаючи сховати сльози.
— Зино!
У Лесі виривається крик:
— Зино, скажи, що це неправда!
Зинине визнання лякає її своєю несподіванкою: вона могла усього ждати від Зини, тільки не цього. Вчинок Зинин її жахає. Потім, коли це перше почуття, викликане визнанням, минає, вона червоніє. Вона червоніє від сорому, що її сестра може бути за чиюсь коханку, і від сорому, що, не знавши цього, вона могла припускати, що І політ Миколайович хоче зробити їй пропозицію і ще до того ж казати Зині, що вона ладна од цієї пропозиції відмовитись. О, як безглуздо вона сьогодні поводилась! Які безглузді речі вона сьогодні говорила! В цей момент вона ненавидить себе, Зину, Іполіта Миколайовича, всіх, весь світ. Нерви її не витримують, і вона починає стиха плакати.
Сльози допомагають їй перемогти себе; вона усвідомлює всю егоїстичність свого поводження. Зина переживає глибоку душевну кризу, потребує особливої зараз до неї добрости, а вона, Леся, тимчасом, замість піклуватись про Зину, віддається ганебним негарним настроям
Леся сідає коло Зини на канапі, що на ній, уткнувшись лицем в подушку, лежить Зина, обіймає її й починає лагідно умовляти Зину. Вона упевняє Зину, що те, що Зина зробила, вона зробила тільки тому, що вона дуже кохає Іполіта Миколайовича, що все обійдеться, що все буде гаразд, що вони поженяться, що, вийшовши заміж, Зина буде щаслива…
Зина схоплюється, з силою відштовхує Лесю й тупає розлютовано ногою об підлогу:
— Чорти його батькові! Я не хочу виходити заміж! Ти чуєш: не хочу. Ні за нього, ні за кого іншого. Ти можеш це зрозуміти?
Леся почуває себе розгубленою перед цим вибухом Зининої роз- дратованости і зі слухняною покорою на Зинин крик відповідає:
— Ні, Зинусю, я цього не розумію…
— Не розумієш?! Ну, то добре, зрозумієш!
Зина йде до дверей й береться за ручку, щоб вийти з кімнати, але зупиняється на хвилинку й байдуже та стомлено говорить:
— Я зроблю гак, щоб ні він, ні хто інший не могли і не захтіли гадати про шлюб зі мною.
Лесі здалося, що Зина каже за самогубство. Діткнута гострою тривогою, вона кидається до дверей, охоплює Зину, благає її:
— Зиночко, Зинусю! Що ти задумала? Хіба, хіба ж можна? Бог з тобою! Зинусю! Я тебе не пущу. Скажи, що ти цього не зробиш, скажи, що ти не отруїшся?
У Зини навіть і в цей момент душевного розпачу, коли вона на останній крок рішилась, щоб не було вже повороту, вистачає сили волі відповідати Лесі насмішкуватою презирливістю:
— Отруїтись? Я? Отруїтись? Нашатирним спиртом, як гімназистка четвертої кляси? Правда?
Вона іронізувала, говорила прикрості, дражнила сестру. А та вчепилась у руку, охопила, тремтячи, Зину, цілувала її й не хтіла пускати.
— Ти можеш мене лаяти, говорити, що хочеш, але я тебе не пущу. Хай ти не отруїшся, хай що інше, я не знаю що, але я тебе не пущу.
— Пусти!..
— Ні!
— Пусти!..
Вони почали змагатись. Та Зина раптом випустила Лесю й розсміялась.
— Які ми з тобою смішні, Лесю! Не бійся, Лесю, я зовсім ні на про яке самогубство не думаю. Ти — дурне дівча! Можна дійти до останньої межі, що далі лишатиметься провалля, діра, нічого, і все ж таки не гадати про самогубство. Отруїтись — це млявість, це для слабких душ. Я б гордувала собою, коли б мене вистачило тільки на таку пошлість… Умерти що? Умерти легко! Хіба ми не бачили на власні очі, як умирають і убивають? Ні, треба не себе вбити. Зумій, усе знищивши, жити цим.
Зина цілує Лесю в чоло й каже:
— Бідненька Лесю! Я налякала тебе! Ні, не бійся!
І Зина сміється весело й безтурботно. Вона завжди якось широко, щиро й щедро сміялась. В її сміхові почувалась простора простота й ясність, дитяча, легка й чиста непідроблена осяйність. Вона сміялась так, ніби в глибинах ясного блакитного душевного потоку линуло пістряве музичне сяйво розлогого сміху.
— Лягай, Лесю, і спочинь. Я піду і швиденько вернусь. Так треба!..
І хоч Зиніш сміх на хвилину заспокоїв Лесю, але, коли Зина зачинила за собою двері і Леся лишилась сама, вона заплакала від суму й стурбованости. Вона не могла здогадатись, що хоче заподіяти Зина.
На вікні гула перша весняна муха, а на осяяній соняшній весняній вулиці вугільник протяжно й дзвінко, напружуючи голос, тягнув:
— Голь, уголь, го-оль!
З
Я сказав Маргї Семенівні, що я вчора розмовляв з Зиною і що Зина, незважаючи ні на що, відмовляється дати згоду на шлюб.
Та Мар’я Семенівна не надала цьому значення. Хіба ж мені невідомо, що Зина завжди любить витівки і щоб усе було по-інакшому?! Хай це мене не турбує. Вона, Мар’я Семенівна, знає, що Зина кохає мене, і вона певна, що Зину неважко буде переконати. Ось вона піде, розшукає Зину, приведе її сюди й усе буде гаразд, усе буде полагоджено. На червоній горці й весілля одсвяткуємо…
Загуркотіли двері. Забігали по кватирі. Чути було голоси. Шукали Зини. На порожній весняній соняшній вулиці вугільник гукав: «Голь, уголь, го-оль!..»
Тоді вмить я зрозумів, що все скінчено. Що сталась якась безглуздість, що повороту нема.
Як крізь туман я пам’ятаю: повернулась Мар’я Семенівна, а за нею прийшла Зина. Мар’я Семенівна урочистим голосом сказала: «Мила моя Зинусю! Іполіт Миколайович прохає у мене твоєї руки. Я дала згоду. Що скажеш ти?»
Я пам’ятаю: у Зини було надзвичайно бліде обличчя. Вона відповіла:
— Я тільки що віддалась двірникові!
XI
1
Минули роки.
Сьогодні знов, як і три місяці назад, я в себе, в своїй заводській хемічній лябораторії. Незабаром, за тиждень-півтора, прибудуть з Німеччини замовлені препарати, приладдя, посуд, новіша фахова література, усе, що я закупив і замовив під час свого трьохмісячного перебування за кордоном, і треба вже зараз підготувати, щоб ніщо не затримало приймання. Я не люблю гаятись і відкладати.
Панас Григорович незмінний: на ньому його звичайна потерта з клінцівського шевіоту, поношена, не нова толстовка, соробкопівські ботинки зі збитими закаблуками й порепаною шкурою; короткі руки з золотою обручкою, зачісане жирне волосся. Він, із колишніх фельдшерів, тепер мій найближчий помічник в лябораторії. Він учиться, уперто студіює чужоземні мови, багато читає, вступає на всі короткотермінові курси, що їх улаштовує трестівський центр, і дуже задоволений з того, що його обрали на голову гуртка робітників-ви- нахідників. У Панаса Григоровича набралось чимало різноманітних папірців, свідоцтв, посвідчень за різні роки з різними підписами та печатками. Він любить показувати ці посвідки і дуже ними пишається. Коли в спокійного, важкого, урівноваженого Панаса Григоровича є будь-яка пристрасть, що її за слабкість вважати належало б, то це винятково ентузіястичне захоплення, з яким він ладен слухати лекції на курсах для підвищення кваліфікації.
Революція дала йому можливість змінити свій фах — з фельдшерів вибитись на хеміка, але він і досі любить своїм знайомим при простуді ставити банки і вірить у невідмінність своїх діягнозів. Він не сумнівається, що коли б йому в свій час пощастило вступити до медінституту, з нього вийшов би славетний терапевт.
— Слово чести, Іполіте Миколайовичу! — каже Панас Григорович, — і Ви, коли б що, звертались би до мене.
Він великий прихильник Ефедри, трави Кузьмича, жостеру, козиного сала, теплих в’язаних шерстяних панчіх, житнього хліба і дуже жалкує, що тепер не можна дістати електролітної води. У нього власні погляди на дієтику, своя аптека й свої способи лікування.
У нас якнайкращі взаємини. З Панаса Григоровича людина надзвичайно працьовита та акуратна; він любить і вміє працювати. Я дуже ціню його дбайливу уважність і не тільки шаную, але, здається, і люблю його. Він, я знаю, певен, що майбутнє хемії, таємниці дальшого розвитку науки ховаються в ретортах «нашої» ляборато рії. На урочистих обідах, що їх іноді з того чи іншого приводу улаштовує заводська адміністрація, Панас Григорович, трохи випивши, проголошує тост за мене. Він встає, стукотить ножем об шклянку, чіпляє на ніс пенсне, озирає присутніх, чекаючи, щоб гамір трохи ущух, а потім, знявши пенсне й повісивши його на ґудзику толстовки, починає: «Я гордий служити під начальством високошановано- го Іполіта Миколайовича Варецького. Наука попередніх десятиліть… Майбутнє…» Він говорить гладко й не зупиняючись. Він звик говорити й до того говорити багато, широкомовно, вставляючи чужомовні слова й плутаючи їх. На виробничих нарадах ніхто так багато не говорить, як Панас Григорович і, коли він почне, то зупиняти його не можна.
Удвох з Панасом Григоровичем ми розбираємо привезені рахунки, списки, вимітки, повідомлення, кошториси, ділові листи, всю складну й велику кореспонденцію, що набралась у моїх теках під час закордонною відрядження. Я хочу заздалегідь з’ясувати, куди, який і з чим ящик поставити, що розпакувати в першу чергу, що можна відкласти, що залишити в нас, в хемічній лябораторії, а що передати до інших відділів та цехів. Паперів накопичилось чимало і впорядкувати, розглянути, привести все до ладу не так то легко.
На завод у порядку плянового переустаткування відпущено значні суми; завод поширюється, продукція збільшується, ми вводимо нові виробничі галузі, пристосовуємо роботу цехів до потреб ринку та господарчого плянового будівництва. Завод росте, і папірці, що їх ми оце з Панасом Григоровичем розкладаємо й сортуємо, свідчать про новий і великий крок вперед. Завод росте.
У мойому кабінеті при лабораторії, в цій похмурій кімнаті з вибіленими вапном стінами й темними меблями, все лишилось так, як і було три місяці назад перед моїм від’їздом. Книги в шкуратяних палітурках, діяграми, таблиця елементів Менделєєва та деякі приладдя становлять єдину її прикрасу Через велике подвійне вікно видно дерев’яний дощатий посірілий паркан і вкрите чорними хмарами небо. Висока акація за заводським парканом хитається в поривах холодного вогкого осіннього вітру і губить останнє листя.
Негайної роботи так багато, що ми з Панасом Григоровичем ще довго затримуємось, і виходимо з лябораторного корпусу тоді, коли надворі вже зовсім смерклося. Мені дуже хочеться ще сьогодні побачити Мар’ю Семенівну й Лесю (— милу Лесю! — ), але поміркувавши, кінець-кінцем, я схиляюсь до думки відкласти свій візит на завтра.
Я ще не був удома. З вокзалу, одправивши свої речі і валізи заводським автомобілем на своє помешкання, я з паперами поїхав на завод. Ні, сьогодні я не встигну побувати в Тихменєвих. З заводу я подзвонив до себе по телефону, щоб мені приготували ванну. Я прийму ванну, переодягнусь, трохи спочину, взагалі прийду в нормальне становище. Хоч як бездоганно лікують німецькі хірурги, хоч з якою уважністю ходять коло вас сестри-жалібниці, а все-таки я ще й досі почуваю біль од своєї такої випадкової, несподіваної рани. Можна ж було потрапити в таку прикру пригоду!
2
На трамвайній зупинці поблизу заводу довго й нудно ждемо вагона. Дме вітер, гойдає віти і холодними краплями коле обличчя. Після м’якої берлінської погоди в Києві якось особливо гостро відчуваєш пронизливий холод та різку вогкість осени.
Утома коливає мене; в мозку стоїть вагонний гуркіт; мені здається, що нібито я досі ще в потязі й їду. Нарешті, приходить трамвай, і ми з Панасом Григоровичем сідаємо. Ожеледь вкрила стовпи, дріт, рейки; вагон іде поволі, часто буксує. Хочеться спати, до того ж уже і час обідати. А вагон, як на те, тягнеться все млявіше й млявіше, інколи зовсім зупиняється: буксує на одному місці. Ну, що ж, приймемо з покорою осінню негоду, туман, сірі холодні присмерки, нудне трамвайне рипіння й дріматимемо. Вагонні лямпочки світять млосно, ледве блимають.
Ми позіхаємо, позіхаю я, позіхає Панас Григорович. Розмова ледве-ледве точиться. Переривається павзами, а між павзами позіхаєть- ся. У нас багато ще не розказаного, у мене про Берлін і все, що я за кордоном бачив, у Панаса Григоровича про завод, але розмова ніяк не лагодиться, ніяк не в’яжеться.
Панас Григорович звертає увагу, що я раз-у-раз проводжу рукою по нозі: чи не ревматизм, мовляв? У такому випадку він міг би порадити комашині яйця, на спирті настояні. Найкращий і найрадикаль- ніший спосіб.
— Зовсім не ревматизм!
— Так що?
Заздалегідь передчуваючи приємність побачити, яке враження справлять на Панаса Григоровича мої слова і як він буде тим вражений та здивований, я кажу:
— В мене стріляли!
Панас Григорович збентежений. Він не знає, як йому поставитись до сказаного, як до звичайнісінького жарту чи що. Він жахається і одночасно не йме віри: невже ж це справді можливо, щоб у Берліні, цивілізованому місті, де шуцмани в касках стоять на кожному розі вулиці, стріляли в інженера Іполіта Миколайовича! Як, чому? І Панас Григорович губиться в здогадах…
Коротенько розповідаю берлінську пригоду, своє необережне бажання бачити берлінські каварні й нічні розваги берлінців. Переказую за кафе-ресторан, де я вечеряв і де невідома п’яна жінка стріляла в свого спутника, убила його і випадково, цілком випадково потрапила в мене — дві кулі: одна в ногу, друга в бік. З щирою вдячністю я згадую за німецькі лікарні, німецьку асептику й описую, як налагоджено в німців лікувальну справу, яка чистота й тиша панують по берлінських лікарнях.
Панас Григорович, переходячи від одного настрою до другого, протилежного, то хвилюючись, то заспокоюючись, міняючи обурення на найжвавішу радість, трясе мені руку, вітає з порятунком і висловлює співчуття, що все обійшлось гаразд.
З
Вагон їде поволі. Розмова уривається. Я знов починаю позіхати. Позіхаючи, закидаю Панасові Григоровичу, що він досі нічого не розповів мені ані про себе, ані про завод.
— Ви так і не згадали за останні заводські новини. Певно, що й у нас тут не без того, щоб щось не трапилося.
Я звик, щоб Панас Григорович, коли ми вдвох повертаємось в трамваї додому, докладно інформував мене за всі дрібниці заводського життя. Він уміє бути в курсі всіх подій, знає всі історії, всіх робітників, хто жениться, хто розводиться, хто записався в загсі, хто христив дитину, а хто улаштовував «октябрини». Він, сказати, знає все і, здається мені, не тільки тому, що він член завкому та голова гуртка винахідників, а головним чином тому, що він не кидає практикувати серед робітників як фельдшер. З цим він ховається, та, власне, ні для кого медична практика Панаса Григоровича не секрет.
Але сьогодні він щось не балакучий. Панас Григорович одмовляєть- ся, що, здається, за ці останні місяці не трапилося нічого видатного. Принаймні йому нічого зараз не згадується. Авжеж, нічого не було.
— Проте, пробачте…
Панас Григорович дістає бумажника з внутрішньої кишені свого пальта й витягає маленьку газетну вирізку, де розповідається за вбивство Миколою Буцьким своєї дружини, якій він, за газетною версією, не хтів виплачувати аліментів. Микола Буцький, людина без певної професії, щоб звільнитись од аліментів, повів дружину до лісу, порубав її й закопав у заздалегідь виготованій ямі. Вбивника заарештовано.
Я прочитую цю коротеньку замітку з газетної хроніки й мовчки повертаю вирізку Панасові Григоровичу. Найзвичайнісіньке вбивство, звичайний прояв людської тупої й дикої жорстокости, і я не розумію, що саме могло зацікавити Панаса Григоровича в цій справі. Та Панас Григорович заперечує газетну версію, ніби вбивство сталося через аліменти, ревнощі або ж якісь звірячі інстинкти Миколи Буцького.
— Ви, — каже Панас Григорович, звертаючись до мене, — Ви, Іполіте Миколайовичу, психолог (слово «психолог» Панас Григорович говорить, наголошуючи на останньому складі). Отже, Вам буде дуже цікава історія цього вбивства.
Виявляється, що Буцьких, Миколу Севастіяновича, людину лагідну й смирну, трохи, правда, фантазера, та його дружину, жінку тендітну й субтильну, виснажену через злидні, та все ж таки гарненьку, Панас Григорович знає років зо три з того часу, як вони переїхали до їхнього будинку. Спочатку вони жили непогано, Буцький кохав свою дружину, вона була ретельна й дбайлива господиня. Усе йшло б гаразд, коли б їх не заїли злидні й безробіття. Буцький з жахом дивився на прийдешнє. Його турбувала дальша доля дружини й безнадійна безвихідність стану.
Він спробував братись за найрізноманітніші справи: продавав на вул. Воровського «бім-бомів», що не б’ються, не ламаються, а тільки посміхаються, найкращий подарунок для дітей, торгував мапами й календарями, апельсинами й зубочистками, дійшов до останнього зубоження.
— Ви, — каже мені Панас Григорович, — повинні були б його знати. Останній час Буцького можна було спіткати на вул. Леніна, де він у свойому подертому пальті продавав різне приладдя для зажигалок, таким одноманітним і меланхолійним голосом повторюючи: бензин, фітілі, камні.
Я намагаюсь пригадати:
— Такий високий і блідий у шинелі, в пенсне?
Панас Григорович хитає головою.
— Так, так! Він і є.
Стріваючись з Панасом Григоровичем надворі, Буцький скаржився, лаявся, нарікав. Він казав:
— Що я маю робити з дружиною? Коли б не вона, то я міг би прожити так чи так, а вона? Що я для неї можу зробити з цими «бім- бомами» й камінцями для зажигалок? Як я можу допомогти їй? Бачачи ЇЇ страждання, я ладен втекти, втекти світ за очі, щоб тільки не бачити цих страдницьких очей, цієї мовчазної покори. Кинути її? Я гадав за це! Але кинути її, чи не значить це зробити з неї повію? Та вона не піде в повії, вона не піде тинятись по парадних, вона швидше помре з голоду й одчаю. Де вихід? Коли б я її не кохав, але ж я її кохаю, кохаю так, що, може, ніколи раніше не кохав. Я почуваю до неї таку жалість, такий біль за її долю. Панасе Григоровичу, де вихід? Панасе Григоровичу, я не можу більше…
Якось іншим разом Буцький зупинив його, Панаса Григоровича, і з одчаєм, з істеричними хорими вигуками, благав його:
— Панасе Григоровичу! Я знайшов вихід — отруїти.
Панас Григорович подивився на його блискучі від голоду й висна- жености очі, на його сіре, ніби пилом притрушене обличчя, і мимоволі одсунувся од нього. Вигляд Буцького лякав його. Буцький здався йому божевільний.
Буцький перехопив цей мимовільний рух Панаса Григоровича і, взявши за руку, спинив його.
— Ні, не лякайтесь! Вам здається, що я божевільний або ж п’яний? Ви помиляєтесь, я зовсім тверезий, і я довго міркував над тим, про що сьогодні я хочу спитати Вас. Ви, Панасе Григоровичу, лікар і я до Вас за порадою як до лікаря. Чи правда це — мені здається, що правда — я чував був, що коли людина тяжко хора, галасує, мучиться, стогне, вмирає й умерти не може, то Вам, лікарям, за законом дозволяється таку людину отруїти, щоб дурно не мучилася? Скажіть, Панасе Григоровичу, скажіть, це правда? Ні, не можна? Нема, кажете, такого закону? Отже, такі завсіди люди: вони не знають, що таке жалість. Вони не хочуть визнати, що кожна людина здібна дійти до такої межі, коли вмерти чи вбити стає за єдиний порятунок. Люди жорстокі, Панасе Григоровичу, люди надто жорстокі, а треба вміти жаліти, хоча б і ціною великого страждання, ба навіть самопожертви.
Буцький дивився похмуро й говорив з пригірченим одчаєм. У нього набрався повний рот слини, і він сплюнув.
Минуло декілька днів. Не важко було помітити, як Буцький щодалі ставав усе похмуріший та роздратованіший. Він лютував і говорив різко, весь час в розмові намагався обвинувачувати й нападати, ніби боявся, що йому прийдеться оборонятись. Він шукав виходу і не знаходив; він почував себе розгубленим. Порад, що їх йому давали, він не слухав. Масивний і широкоплечий, Буцький змарнів і схуд.
Він не ховався зі своїми думками й намірами. Він казав:
— Я її вб’ю!
Ця думка вбити кошмарною примарою, ніби idée fixe, остаточно заволоділа Буцысим. Вона йому здавалась найкращим способом розв’язати те заплутане й важке становище, в якому він опинився.
Він не міг звільнитись од думки, що вбити — це єдиний спосіб позбавити страждань жінку, яку він кохає.
Він мав вигляд приголомшеної, глибоко нещасної людини, що почуває себе безнадійно розгубленою.
Буцький зробив так, як вирішив. Одного разу він запропонував своїй жінці поїхати погуляти в Пущу-Водицю: йому, мовляв, обіцяли роботу, видали аванс, тепер скінчиться їхнє таке гірке нещастя; отже, на радощах слід і погуляти. Поїхали! Буцький узяв з собою вина й горілки; в лісі випили, погуляли, ще випили. І коли вона, стомлена прогулянкою й радістю, нарешті заснула, він її ударив ножем у серце. Убивця робив усе спокійно, витримано. Кохточку й спідницю тут же в лісі, розклавши вогнище, спалив. Землю, де лишалась кров, перекопав і притрусив листям. Але, хоч як не намагався приховати сліди та ознаки, все-таки місце злочину знайшли, яму розкопали, труп впізнали і Буцького заарештовано. Та він і не відмовлявся. Тепер поки що сидить у бупрі й чекає суду.
— Коли не розстріл, то десять років з суворою ізоляцією напевне матиме, — закінчив своє оповідання Панас Григорович.
Він розповідав детально, з докладними подробицями, згадуючи за те, чого не сказав раніше, забігаючи іноді вперед. Своє оповідання Панас Григорович обтяжував характеристиками, асоціаціями, намагався достотно передати діялоги і схопити всі відтінки розмов. Він не проминав найжахливіших подробиць та найтрагічніших моментів. Зі своєї розповіді він зробив картину похмуру й дику. Він невідступно, крок за кроком стежив, як криваве мариво злочину ступнево перетворювало кохання в кошмарний та огидний вчинок.
Панас Григорович почував і свою мимовільну причетність, бо він не зумів попередити катастрофу своєчасною порадою та потрібного допомогою. І ця внутрішня стурбованість офарблювала його оповідання в тони хвилювання та чутливости.
4
Трамвай нарешті доповз до центру міста. Панас Григорович підвівся виходити, але я затримую його, пропоную пообідати зо мною в ресторанчику.
— Посидимо, пообідаємо, вип’ємо по шклянці пива, побалакаємо.
Панас Григорович спочатку відмовляється, але потім згоджується. На наступній зупинці ми сходимо з трамвая.
Усі тротуари, брук вулиці, стіни будинків, дерева вкрито ожеле- дою. Йдемо посковзуючись, підтримуючи один одного. Добре, що до ресторанчика, що світиться електрикою праворуч од рогу, од трамвайної зупинки недалеко, тільки перейти через вулицю, а то, напевне, прийшлося б не раз упасти.
На розі коло ліхтаря старенька бабуся немолоду вже жінку, вагіт- ню, мабуть, дочку, турбуючись, навчає бути обережною, берегтись і не посковзнутись. Холодний вогкий вітер рве й хитає ліхтар, коливає голі гілки дерев, розмітує поли пальта. Бабуся стоїть на розі і тривожним поглядом стежить за дочкою, що зникає в осінній вечірній пітьмі.
Я слухаю ніжні умовляння, ласкаві застереження, і десь у глибині серця прокидається й росте заздрість. Я дивлюсь на лагідне, приязне обличчя старої жінки, я зазираю їй у вічі, я помічаю, як вона піклується про дочку. І чітко малюється мені моя самотність. Ось я приїхав сьогодні з чужини, і ніхто не стрів, не привітав мене. Я піду додому, але й там ніхто мене не чекає. Я сам, тільки сам!.. Чи не тому я й не захтів відпустити Панаса Григоровича і запросив його з собою, бо хтів хоч у цей спосіб уникнути на сьогодні самоти?
Поза службою, поза лябораторією, паперами, звітами, відрядженнями мені нічого не лишилося для особистого життя. Є інже- нер-хемік, чоловік, що обіймає посаду на заводі «Червона зірка» і одержує за те позатарифну ставку, І політ Миколайович Варецький, особа офіційна, а маленького Оплика, — так звали мене малим, — що за ним теж хтось у свій час турбувався і стежив, немає вже давно і ні для кого.
Але, ввійшовши в ресторан, теплу, повну електричного світла залю, заставлену столиками, я скидаю ці похмурі самотні настрої. Я сміюсь, відповідаю на ласкавий уклін широкобородого господаря, що серветкою вже змахує крихти зі столика і, одсовуючи стільці, пропонує сідати, замовляю обід, пива, оселедця, салати олів’є. Ну й…
— Прикажете півпляшечки?
Я дивлюсь на Панаса Григоровича. Він хитає негативно головою.
Досить буде дві стопки.
Ми сидимо з Панасом Григоровичем. На маленькій естраді три молодих чоловіки в піджаках, скрипаль, піяніст і віольончеліст, закінчивши знайомий мені з Берліна модний фокстрот, переходять на попурі з українських пісень. За сусіднім столиком іде п’яна суперечка, кому платити за випитий нарзан.
Я наливаю Панасові Григоровичу в кухлик пива й кажу:
— Знаєте, Панасе Григоровичу, соромно казати, але признаюсь Вам, що я на мить позаздрив був отій жінці, за яку так турбувалася її старенька мати. Позаздрив, ніби й справді чогось варті ті смішні сан- тиментальні примари, порожні наївні ляльки та цукерки, що ними бавлять малих дітей.
Панас Григорович впадає мені в річ. Він мене не розуміє. Невже ж я хочу сказати, що материнське почуття до дочки, то зовсім не любов, чи що?
— Бачте, розуміється, не завжди, але в деяких випадках, коли тверезо подивитись на справу, то прийдеться дійти висновку, що іноді там, де, на перший погляд, здається, що є любов, в дійсності ніякої любови немає.
Я кажу це, кличу офіціянта й прошу подавати перше: мені суп, а Панасові Григоровичу борщ. Тимчасом я розвиваю свою думку:
— Ми тільки що бачили дочку й матір. Ми бачили, як мати турбувалась за свою дочку. Хіба не це ми називаємо звичайно любов’ю? Але справді те, що ми в даному разі значимо іменем любови, має тільки її вигляд. Ця зворушлива сцена на вулиці, що на неї ми випадково натрапили, вона тільки вміло виконаний трафаретний любовний маскарад — тому й виконано уміло, що є він традиційний і трафаретний.
— Здемаскуйте, — кажу я далі, — материні почуття. В один момент зблідне вся їхня райдужна привабливість, і вони зробляться безбарвними та нудними. У пишної райдужної пави неприємний голос!
Я продовжую свою аналізу й кажу:
— Уявіть собі, Панасе Григоровичу, що дочка, посковзнувшись, а сьогодні, до речі, дуже слизько і посковзнутись річ дуже легка, так ось уявіть собі, що дочка, посковзнувшись, зламає ногу, або ж станеться викидень, і тоді для матері почнуться важкі дні, безсонні ночі, прийдуть тисячі прикрих небажаних піклувань. До того ж дочка вже немолода, невродлива і, певне, на дитину, що має народитись, покладено багато надій та розрахунків. Як буде дитина, вона зв’яже чоловіка, зміцнить родину, чоловіку важче буде кинути дружину й розійтись. Ви знаєте, Панасе Григоровичу, що саме тут джерела тих дбайливих і ласкавих материних турбот, що ми їх свідками стали. Те, що ми звемо любов’ю, надто складне й суперечливе почуття, і в ньому завжди найменше того, що ми звикли називати любов’ю.
5
Ми їмо й розмовляємо. Власне говорю я, а Панас Григорович тільки слухає. Я бачу, він допив свою шклянку й ставить її на стіл. Я пропоную йому випити ще, але від одмовляється, одсовує свій кухлик вбік і одхиляє пляшку.
Я умовляю:
— Випийте, Панасе Григоровичу, ще шклянку пива. Дозвольте, я наллю. Не хочете? Ну, коли не хочете повної, то я наллю, скільки забажаєте. Ви покажете, коли досить буде наливати. Дозвольте ще трошки. Буде, то буде! Прошу!
Я наливаю шклянку Панасові Григоровичу, доливаю собі і повертаюсь до думки, що, з’явившись у мене, мене вразила й зацікавила. Я рівняю епізод з чоловіком, що забив свою жінку, з випадком, побаченим на вулиці.
— Те, що Ви розповіли мені за Буцького, — кажу я, доїдаючи свій шніцель, — на мене справило велике враження. Може здатись, що тут нічого особливого немає: звичайнісіньке вбивство за аліменти. Особа винуваченого, його злочин — усе це надто тривіяльне й порожнє, матеріял для п’ягирядкової газетної замітки, щонайбільше, для справоздання у вечірній газетці. Та це не зовсім так. Увесь час у вагоні і зараз в ресторані я думаю про того Буцького. Я рівняю оповідання про вбивство і те, що ми оце зараз мали нагоду спостерігати, як стурбована мати ніжно клопоталася за свою дочку. «Симпатії кожного були б на боці матері, що ж до мене, то я їх віддав би вбивці. Я порівнюю, зважую, перевіряю, і мені здається, що ця любов убивці чистіша й досконаліша Вона самоцінна, ця його любов, до неї не замішано ніяких сторонніх цілей; в ній нема нічого низького. Микола Буцький гадає винятково про жінку, яку кохає. Кінець- кінцем кожний інший на його місці поставився б до всього цілком байдуже. Він, мовляв, нічого не може вдіяти; хай вона пропадає. Він не може допомогти, отже, хай вона волею долі гине. Для самого Буцького, як видно з Ваших, Панасе Григоровичу, слів, це було навіть доволі просто: піти з хати, щоб більше не повертатись додому! Чи ще краще, піти на станцію, купити квитка, сісти у вагон, запалити цигарку й податись в інше місто, в Одесу чи Харків, щоб там продавати тих же «бім-бомів» і такі самі камінці для зажигалок. Він нічого не мав, і його нічого не зв’язувало. В іншому місті, за сміттям щоденних турбот і справ, він міг би раз і назавжди забути за жінку, яка побивається десь у Києві. Проте він цього не робить. Його любов більша від думки про себе та свою особисту долю. Він не може бути спокійним, бачивши в скрутному стані кохану жінку. Він весь час турбується, мучиться, шукає виходу. І, знайшовши вихід, — на мою думку, єдиний в тій ситуації, що для них склалася (адже сама логіка подій підказувала їм таке вирішення) — він ладен іти на все. Він ризикує своїм життям, погрозою в’язниці, десятьма роками суворої ізоляції, ба навіть погрозою розстрілу. На все це він іде з відкритими очима й почуттям щирої самовідданости. Те, що нам, звичайним середнім людям, здається в учинкові Буцького холодною нелюдською жорстокістю, тремтить найвищою піднесеністю палкого кохання. Він має душу святого. В’язниця, розстріл, знати за це й пожаліти, пожалкувати — тут одкривається найвища правда аскетичного самозаперечення. Дозвольте навести один приклад. Ви чули й знаєте, мабуть, легенду про Юліяна Милосердного та прокаженого. Юліян, який ліг у ліжко, щоб тілом своїм зогріти прокаженого, жив самот- ним пустельником. Він нічого вже не ждав від життя, а на тому світі, в який він вірив, гадав дістати нагороду. Проказа його не жахала. Перед Буцьким було ще ціле життя і зрікатись життя він не збирався. І таки зважився піти на жертву…
— Савонароля Ви, Іполіте Миколайовичу! — каже Панас Григорович, чекаючись кухликом і допиваючи рештку пива, коли я після кави кінчаю свою промову.
— Макіявеллі? — перепитую я.
— Авжеж, Макіявеллі.
Панас Григорович любить читати, читає багато, читає все, що трапить йому під руку, і внаслідок такого читання часто змішує імена, забуває назви, плутає авторів, історичних діячів, хронологічні дати. Думавши про Макіявеллі, він сплутав його із Савонаролею. Та проте, чи не мав він рації: чи це не дві тільки маски, що їх почережно носили ті самі громадяни фльорентійської республіки XV—ХУІ-ого віку?!
Згадка про Макіявеллі нагадала мені за привезені з-за кордону книжки, нерозкладені речі, за те, що я не був ще вдома, що я не спочив після дороги.
Прошаючись і стискуючи руку Панаса Григоровича, я спитав його:
— Ви, певне, знаєте, де в бупрі сидить Ваш знайомий? Коли б Вам не було важко, я просив би Вас налагодити йому передачу: це коштувало б дурниці. У нього, невірного апостола любови, без сумніву нема нікого, хто б допоміг йому у в’язниці. Я Вас ласкаво прошу, Панасе Григоровичу, не відмовтесь улаштувати цю справу… Тимчасом прощавайте!
Панас Григорович згодився без особливих заперечень. Та коли надворі ми були вже розійшлися, він гукнув мене й попросив пробачення, що затримає ще на півхвилинки. Людина поміркована, Панас Григорович обережний. Він уважав за потрібне попередити мене.
— Микола Буцький до вбивства і потім у слідчого весь час говорив і настоював, що вбив жінку з жалости до неї й нещасної її долі, а проте…
І Панас Григорович почухав за вухом:
— Чи не мали тут свого значіння також і аліменти, що їх присудили б виплачувати? Може, й у газетній версії є рація…
І потім, принижуючи голос, додав:
— Даруйте мені на слові. Я не хтів цього казати, але в нас у дворі ходили такі сплітки, що, мовляв, у Буцького є десь приховані золоті десятки. Певне, що це тільки сплітки, та вони були, і, коли Вас зацікавила ця історія, то треба Вам усе знати, що кажуть. Я б не хтів, щоб через мене Ви помилились.
— Ну, що ж? — відповів я. — Ми з Вами, Панасе Григоровичу, матеріялісти. Газетна версія, кінець-кінцем, не так уже й заперечує те, що я казав. Я ані на хвилину не сумніваюсь, що думка за моясливі майбутні аліменти, за матеріяльні пожертви, за скруту повинна була зберігатись у Буцького. Оце, до речі, нещодавно вийшов такий роман французького письменника Жоржа Дюамеля «Щоденник святого». Герой роману Салявен, дрібний канцелярський службовець, хоче зробитись святим. І щоразу йому приходиться упертись в питання про гроші й грошові витрати. В наші дні без грошей не можна стати святим. Салявен певен, що тільки мільйонер має можливість без перешкод дбати вести святе й безгрішне життя. «Що б людина не
робила, — каже цей Салявен, — грошове питання негайно виступає на перше місце. Звідціля можна зробити висновок, що тільки мільйонер може претендувати на святість».