XII

1

У вечорі я розбирав привезені з Німеччини книги. Серед них, крім книжок з фаху та добре підібраної колекції французьких мате­ріалістів ХУІІІ-ого віку, було чимало видань, присвячених пишнове- личному та вишуканому розумові секретаря флорентійської респу­бліки Ніколо Макіявеллі. Тут, поруч зі славетньою працею Пасквале Вілларі, були також німецькі коментарі до його творів та біографіч­ні про нього досліди, переклади й оригінали, рідке й найкраще видання Макіявеллевих творів року 1813-ого та декілька томів з піз­нішого б-томового фльорентійського видання року 1873-ого Пасері- ні й Міланезі, що я його випадково знайшов у поганенькій крамнич­ці в Ляйпцігу, куди спеціяльно на декілька днів їздив з Берліна, щоб пошукати рідких антикварних видань.

Єзуїт Люккезіні називав Макіявеллі дурнем. Для протестанта Жантільє він був нечистим псом. Фрідріх Великий у листі до Вольте­ра, згадуючи за Макіявеллі, визначав його як злочинця, безчесну люди­ну, мізерного шарлатана Його змальовували як зразок зрадництва, а його твори вважали за збірку помилкових і небезпечних доктрин, здіб­них лише зіпсувати й згубити ту людину, що мала б необережність чи легковажність їх засвоїти. Отже, у творах Макіявеллі ми стріваємо сто­рінки, що на одній з них він з недосяжним красномовством вихвалює; свободу та доброчинність, а на іншій — з неменшою вибагливістю нав­чає, як треба піддурювати, зраджувати і вбивати.

Та, чи не треба одночасно додати, що Макіявеллі був гарний сім’янин, скромна й поважна людина, людина великодушна й шля­хетна, з вишуканою тонкістю душі, незрівняний зразок особистої й громадянської чесноти, що він зазнавав задля своєї любови до свобо­ди й Батьківщини гірких злиднів та переслідувань, сидів у смердючій в’язниці, де воші були великі, як метелики, і витримав шість ударів бичем.

Макіявеллі був радником Чезаре Борджа навіть і за тих часів, коли герцог Валенгіно заплямував себе найжахливішими злочинами. Сифілітичним п’яним галюцинаціям Чезаре Борджа Макіявеллі надав вищої філософічної цінности. Те, що в Чезаре, братовбивці, кровосумішника, що з рідної сестри зробив коханку, було хворим бредом розпусної людини, хижацтвом розбишаки, отруйним зрад­ництвом професійного бандита, — у Макіявеллі обернулося у вищу й радісну, тверезу й лагідну спокійну мудрість.

Перегортаючи сторінки Макіявеллевого «II principe», я перечи­тав історію мессира Ріміра д’Орко. Щоб знищити в Романії грабіж­ництво й злочинство, Чезаре призначив туди Ріміра д’Орко. Після того, як мессир виконав наказ і суворими заходами заспокоїв краї­ну, Чезаре віддав д’Орко трибуналові й судив його. Тіло покараного мессира, розсічене надвоє, герцог наказав виставити на площі в Чезе- ні і покласти коло трупа скривавлений ніж. «Це, — закінчує Макія- веллі своє оповідання, — задовольнило почуття ненависти в народі і викликало жах та повагу до герцога».

Я перечитую сторінки Макіявеллевих творів і дивуюсь його величності, передбачливості, обережності й мудрості. Він не боїться висловлювати найдивовижніші думки, обстоювати найхимерніші, здавалося б, погляди. Він вражає, сполучаючи протилежні поняття й почуття. Як для нас так і для свого часу Макіявеллі уявлявся людиною надто піднесеної ідеальности, і він сам не раз жалівся, що слабкодухість його сучасників, викликана недосконалим вихованням, примушує їх уважати за нелюдські ті заходи, що з них навіть в античності користувалися’ скрізь і завжди.

Любов, милосердя, жорстокість — це, на думку Макіявеллі, умовні поняття, що мають цілком відносне й випадкове значення. На думку Макіявеллі, помиляється той, що гадає, ніби вбивство не може бути підказане почуттям любови чи милосердя. Любивши, вбити; убити, жаліючи, шукаючи милосердя, — Макіявеллі настоює, що ці неправдоподібні словосполучення не є безглуздя. Іноді обста­вини складаються так, що жорстокість людини суворої та невблаган­ної буває милосердніша од слабкодухости людини гуманної й лагід­ної.

Убивство й жалість, жорстокість і любов, милосердя й суво­рість — так часто одне передбачає інше, і вбивця, щоб здійснити своє почуття жалости, пронизуючи мечем серце жертви, наважу­ється на цей подвиг самовідданости не раніше, як розірвавши своє серце на криваві шматки.

Я відкладаю Макіявеллі з його проповіддю милосердної жор- стокости. Сторінки старого видання тхнуть цвіллю: вони посіріли й пошкаралубились. Я дивлюсь на півтемний куток кімнати, на темні плями картинок, розвішаних на стінах, і думаю.

Я думаю, що Микола Буцький, стверджуючи перед слідчим, що він убив з жалости, повторював давню істину, висловлену фльорен- тійським дипломатом і радником Борджа. Не завжди любов буває м’яка й лагідна: іноді вона буває жорстока й сувора. І часто в учин­кові, на перший погляд, дикому й потворному, проявляється висо­кий порив душі, відданої коханню.

Я дивлюсь на шафи, заставлені книжками в палітурках, і думаю.

2

У нас усе по-старому, як було, нічого не змінилося. О пів на дев’яту в уборну прошаруділа пантофлями стара Дудариха, моя квартирна хазяйка, і за десять хвилин згодом пантофлі зашаркали, зашепотіли по підлозі назад. Стара Дудариха повечеряла, напилась чаю, тепер вона чверть години молитиметься Богу, о дев’ятій кляцне ключ в її кімнаті. Вона роздягнеться, одягає на сиве своє волосся чепця з мереживом, закрутить з газетного паперу папільйотки, запалить кручену цигарку і до 10-ої читатиме в ліжку. Читає вона все, що їй потрапить під руки. Читає Саліяса, Маміна-Сибіряка, Винниченка й Коцюбинського, Шел­лера-Михайлова, старі номери «Нивы» й «Вокруг света». Вона читати­ме однаково П’єра Бенуа, Пільняка, Гладковський «Цемент», життя святих і пригоди Мурзилки з «Задушевного слова».

В десять хвилин на десяту нерішучий дзвінок, двічі, щоб почули й не чули. На парадному бряжчить ланцюжок, чути притишені голоси. Риплять двері в кімнаті у скарбника з харчотресту.

Так! Видко, що за час моєї відсутности не трапилося жодних змін, і в Дормидонта Панфилича роман з трестівською друкарницею тягнеться, як і півроку тому. Я вивчив ритуал цих побачень: за півго­дини Дормидонт Гіанфилич пройде по коридору в ванну, щоб набра­ти там у чайник води; потім буде чутно, як накачуватимуть примус і гудіння примусу, тоді питимуть чай і друкарниця залишатиметься ще з годину; об 11-ій скарбник, клацнувши на парадному англійсь­ким замком, піде її проводити.

У цих спільних квартирах, де живуть різні люди, все чути й усе про кожного знаєш: у кого був постріл і ломило спину, скільки ста­вили банок, або ж як довго хто слабував на коліт.

Маленька друкарниця входить і виходить, не роблячи ніякого галасу, її не чути і, коли б не мастодонтові кроки гіпопотамного з рожевою шиєю лисого Дормидонта Панфилича, можна було б дума­ти, що її зовсім не буває у нас.

Після того як Дормидонт Панфилич, проводивши свою прия­тельку, повернеться додому, а стара Дудариха за вечерею утрималась, щоб не об’їстися жирним біґусом, і не стогнатиме, — помешканням опановує тиша. Я люблю цю лагідну таємничу тишу, що шелесливим шепотливим шушуканням розповзається по коридору, по кімнатах, по шафах, темних куточках, і тоді чути, як тиша, зазираючи з усіх щілинок, мовчить улесливо і з притопуванням.

Я дивлюсь на шафи, заставлені книжками в шкуратяних палітур­ках, слухаю шепоти тиші, згадую й думаю.

З

На серці від перебування в Берліні лишилось почуття гіркости. Я чудесно виконав покладене на мене від заводу доручення, придбав для себе чимало рідких і дорогоцінних книжок, — але не натрапив на слід Зини. Що може напоїти спорожніле серце, що може заспо­коїти непогамований смуток душі?! Зини я не побачив! Завтра я піду до Мар’ї Семенівни сказати, що, незважаючи на всі ужиті в цій справі заходи та зусилля, я нічого не досяг.

Я довго, з першого дня приїзду і до останнього дня виїзду скрізь і весь час уперто шукав Зини, проте без будь-яких конкретних нас­лідків. Можливо, що Зина, приїхавши до Берліна, змінила своє ім’я й прізвище, щоб остаточно заховатись; можливо, вона випадково зах­воріла чи з нею трапилася якась нещасна пригода. Може, вона в когось закохалась, або ж кудись виїхала.

Закохалась! Як важко мені припустити це… Минуло два з полови­ною роки з того весняного ранку року 1925, коли після багатьох хитань і сумнівів я наважився просити в Мар’ї Семенівни Зининої руки. Радісне тремтіння охопило мене, коли я почув від Мар’ї Семе­нівни: «Згода, певне, що згода! Вона кохає Вас!..», — і за декілька хви­лин пізніше усе було розбито, змішано, скалічено. Досі з почуттям невимовного гострого болю я згадую за незрозумілий Зинин вчинок, для якого й нині, за два роки, не можна підібрати хоч будь-яких приймовних, розумних пояснень. Невже ж це була чергова Зинина бравада, витівка, що її доведено до останньої міри безглуздости? Олександер Владиславович улаштував Зині можливість виїхати екстренно за кордон, бо Тихменєви сподівались, що ця поїздка й різноманітність нових вражінь добре вплинуть на Зину. Але вона скористувалась з цієї поїздки, щоб остаточно розірвати з родиною й зникнути. За два роки від неї не було одержано жодної звістки, жодного листа, жодного повідомлення. З чого вона жила, опинив­шись в чужій країні без грошей і без підтримки? Як бідувала? Що перенесла?..

Мар’я Семенівна покладала багато надій на мою подорож; вона сподівалась, що коли я особисто шукатиму, мені швидше пощастить знайти загублену її дочку. Але я нічого, абсолютно нічого не довідав­ся! Може, я її шукав не там, де треба? Може, я її ненароком десь і стрівав, та вона так змінилась, що я не зміг пізнати її після двох років розлуки?..

Завтра я буду в Мар’ї Семенівни і офіційно проситиму Лесиної руки. Два роки спільного горя остаточно зблизили мене з родиною Тихменєвих; я зробився в них своєю людиною. Я призвичаївся до цієї родини і щиро прив’язався до Лесі. Вона мила й проста дівчина, з хорошою вдачею й щирим серцем. Власне кажучи, і без офіційної пропозиції мій шлюб з Лесею справа вирішена. Отже, тільки через мою закордонну командировку прийшлося відкласти на деякий час запис у загсі, та до того ж і в Тихменєвих, і в мене жевріла, не оста­точно згасши, надія розшукати Зину. Завтра все буде оформлено. І в мойому особистому самотньому житті холостого чоловіка почнеться нова доба мирного й благодушного родинного спокою.

Але, гадаючи так, чи знав я, що я ніколи більше не піду до Тихме- нєвих, не зможу піти, що все раптом полетить шкереберть, що схо­питься буря і закрутить, зімне, розіб’є, знищить все, спустошить душу і кине мене в остаточному надломі? Все скінчено, все розвіяно. Чи знав я, що мною заволодіє бажання тікати, все одно куди, тільки далі звідси, якомога далі? Назавжди. Без повороту…

4

Опівночі, як звичайно, я випив дві шклянки міцного, холодного чаю і, замість того, щоб як звичайно, в ці нічні години працювати, сьогодні я дозволив собі спочити й розважитись: переглядати приве­зені книжки й перегорнути сторінки моїх улюблених письменників.

Я довго перечитував окремі сторінки, обдивлявся палітурки, шрифти, папір, формат, усе те, що найбільше вабить у книзі кожно­го бібліофіла. Уже пізно вночі, збираючись лягати спать, я згадав, що завтра треба буде подати до заводської адміністрації рапорта з поясненням причин, через що саме я мусів спізнитись з приїздом на цілі два тижні. Я написав заяву.

«Маю повідомити заводоуправління 1-ою Київського металюргіч- ного заводу “Червона зірка”, що через незалежні од мене обстави­ни (поранення) я перебув у хірургічній лікарні два тижні, що й спричинилося до запізненого мого повороту з командировки. Посвідку за моє перебування з 25/ІХ до 11/Х-ого п.р. в Берлінській хірургічній лікарні “Милосердного самаритянина” за № 783 і за підписом старшого ординатора Герцфельда до цього прикладаю. 27 листопада р. 1927». Я пишу й згадую усе, як сталося.

Раптом я схоплююсь.

—  То ж вона. Зина, Зина!.. її очі, її, Зинині!..

Я кидаюсь до своїх валіз, тремтячою рукою розв’язую ремені, викидаю одну за одною речі, нарешті находжу піджак, той піджак, що в ньому я був тоді в каварні. Я нервово риюсь у кишенях, розшу­кую записочку, що її в каварні мені передала та жінка. Коротенька записочка німецькою мовою: Mein lieber Herr, bitte sehr, пошануйте мене вечерею.

Почерк!.. Її почерк, — каракулі, скошені в лівий бік. Як я тоді не пізнав її очей, її почерку? Який кошмар! Навіщо така мука?! Навіщо цей біль?! За що я мушу так страждати?!

У пориві невгамовного болю зникає час, зникає просторінь, зни­каю я.

Потім поволі свідомість ніби прояснюється і я в галюцинаційній маячні, в маячневому півсні бачу, що до мене в кімнату приходить кат, одягнений в червоне, і бере мене за руку. Маленький блазень, огидний горбатий карлик, що йде за катом, дзвякаючи своїми дзвіночками, гримасуючи й дражнячи, здіймає передо мною свій фіглярський ковпак:

—   Шановний мессире Ріміро! З наказу герцога Вас буде виведено на площу, розрізано на частини і кривавий ніж буде покладено коло Вас.

Я бачу площу в Чезені, я бачу в брукові площі кожну кам’яну плиту, порослу травою, я бачу круглий басейн фонтану з постатями тритонів, що трублять у довгі мушлі, я можу роздивитись кожне обличчя й кожну складку вбрання серед натовпу, що переповнює площу, чекаючи на мою страту. Кат зриває з мене одяг, кидає мене на поміст і з розмаху пронизує мене мечем. Я не витримую болю й кричу…

У двері моєї кімнати гуркотять, гуркотять, усе дужче й дужче:

—   І політе Миколайовичу, що з Вами?!

Кат, площа, блазень, нещасний мессир Ріміро д’Орко, бліде сифі­літичне обличчя Чезаре зникають. Я прокидаюсь. У мене вистачає волі сказати:

—   Ні, нічого. Не турбуйтесь. Це вві сні.

Я п’ю воду… В квартирі все затихає. В квартирі тиша.

Я дістаю пляшку коньяку й одразу випиваю шклянку. Спирт обпікає рот, шлунок, я не п’янію, а тільки свідомість і зір проясню­ються в якійсь надзвичайно напруженій ясності. Я чітко згадую все, що сталося в Берліні, ніби це трапилося тепер, сьогодні.

5

Як справжній провінціял, я прийшов до людного кафе-рестора­ну, де буває «весь Берлін», надто рано; власне кажучи, я прийшов пізно, бо година обідів вже скінчилась, і рано, бо вечірня й нічна публіка ще не почала сходитись. Чекаючи, переглянув ілюстровані часописи, ці різнофарбні зошити й книжки, що ними метушливий, заклопотаний люд бавить порожню цікавість своїх дозвільних хви­лин. Винудьгував над карткою питов, у більшості з невідомими мені назвами, що їх багато вигадала вибаглива пересиченість.

Поволі почала з’являтись публіка: жінки, чоловіки, молодь. Заля наповнювалася галасом і голосами, пересуванням стільців, дзвоном шклянок і тарілок, музикою джаз-банду, гримами жінок, пахощами парфумів, гримасами смокінгів.

І в гуркоті джаз-бандового вереску, в тремтінні негритянсько­го там-там, в патосній урочистості гобою, поблискуючи оголені­стю пліч, пройшла повз залю струнка у гофрованій спідничці жінка. У неї розкішне, очевидячки фарбоване руде волосся, облич­чя, на якому лежать ознаки цього плутаного безсонного «ресто­ранного» життя. Закинувши ногу за ногу, вона сіла за столик в окремій одгородженій кабінці, недалеко від мене, витягла з вели­кої червоного сап’яну сумки маленький золотий портсигар, запа­лила цигарку і замовила льокаєві якогось аперитиву. Скільки їй років? 20—30, молода, літня?

У мене забилось серце в незнаному чеканні чогось небувалого й неможливого, що має в чудесній химерності нездійсненого здійсни­тись зараз, раптом, ось-тут…

Для неї, цієї стрункої жінки з рудим волоссям на ресторанній естраді здоровий і грубий негр в дикому захопленні долонею бив в барабан. Дивлячись в куток, де вона сіла, він сяяв шокодядним мас­ним своїм обличчям, тупотів ногами і, галасуючи, як божевільний, вигукував щось, чого я не міг розібрати.

Вона посміхнулась йому. І шоколадний негр, зістрибнувши з естради й схопивши з ближчого столика велику супову ложку, гнуч­ким плижком, якого важко було чекати від такого товстої людини, знов перестрибнувши на естраду, в азарті вистукував на стільці, в скажено швидкому темпі, під апльодисменти публіки, галасливий задерикуватий марш. Коли він скінчив, оплески подвоїлися. Вити­раючи чорне спітніле обличчя білою хусткою, негр розкланювався в її бік.

Прикрившись аркушем газети, я стежив за жінкою, в яку зако­ханий цей шоколядний, джаз-бандовий барабанний негр. Мабуть, я позаздрив тоді одвертості почуття в цього естрадного негра.

Перед тим як випити свій аперитив, вона стерла помаду з губ. І коли випила, дивлячись у дзеркальце свого величезного ридикюля, вона дбайливо підфарбувала губи кармінним гримувальним олівцем. Потім, примруживши трохи очі, почала обдивлятися залю, столик за столиком, пару за парою, чоловіка за чоловіком. Вона нарешті поди­вилась також і на мене. Наші погляди на мить зустрілись, вона диви­лась гострим зупиненим зором своїх темних підведених очей, що їх глиб було заглиблено широкою смугою важкої навколо очей синяви. Вона дивилась непорушно, нібито дивлячись не бачила, ніби диви­лась поза мене. Тоді я не пізнав цих очей, цього зору, такого чудного й чужого.

Тоді… Тоді я розсердився, одвів очі й закрився газетою. Я рішив більше не дивитись у її бік. Хоч у мозку й промайнула думка, блисну­ло на мить щось знайоме, але я тоді не зміг дати ради. За весь вечір я ні разу більше не подивився на цю жінку з пишним пофарбованим волоссям. Я прийшов тільки побачити, як розважається нічний Бер­лін, а зовсім не для того, щоб брати участь у цих нічних фокстротних розвагах. Я тут сторонній і байдужий. Я спостерігаю. Я зовсім не маю наміру стати предметом надій і розрахунків для жінок, що одвіду- ють цей кафе-ресторан. Я ладен витратити десять марок, щоб поба­чити видовисько для мене незвичайне, але оплачувати тривожну жагу, що її несуть жіночі погляди, аж ніяк не входить в програму мого сьогоднішнього вечора.

Я не аскет і не жононенависник, а просто звичайна твереза люди­на, що її не вабить ресторанне кохання. Я не кажу, що фокстротова- не кохання викликає в мене огиду чи що. Мораль є справа звички, згусток засвоєних навиків, а я не звик ходити по ресторанах, щоб там шукати випадкового кохання. Мені це ресторанне кохання не до вподоби, як не до вподоби й багато чого іншого в сучасному Берліні.

6

Коли я опускаю газету, я чую, моя сусідка з підведеними очима й рудим волоссям, підкликавши кельнера, наказує подати атраменту й ручку. Написавши, — писала вона досить довго, — вона одсовує перо й прохає кельнера прибрати каламар; каламар їй більше не потріб­ний, а цю записочку вона ласкаво прохає передати панові, що п’є каву отам у куточку під пальмою, коло дзеркала.

Хоч вона сидить не дуже далеко од мене, я не розбираю окремих слів і тільки схоплюю різкий, глухий тембр її трохи хрипкого голосу.

Поки кельнер передає мені записочку і поки я перечитую папір­ця: «Mein lieber Herr, bitte sehr»… — офіційні, очевидячки, звичайно вживані тут слова, формула, освячена традицією багатьох, певно, років, — і поки я, зім’явши записочку, засовую її в кишеню свого піджака, вона дивиться на мене. Я не бачу її й її очей, вона сидить у кабінці й спинка кабінки закриває її від мене, але, мабуть, і зараз її зір такий же спинений, нерухомий, гострий, чужий і чудний, як і тоді, коли за декілька хвилин раніше наші очі на мить зустрілись: дивлячись, не дивиться.

У відповідь на записочку я негативно хитаю головою.

На моє негативне хитання вона, мабуть, знизує плечима й одвер­тається. Я не дивлюсь на неї, я уважно розглядую марку каварні на тарілці з кексом, але я чую, як вона своїм різким, сухим, трохи хрип­ким голосом кличе кельнера й замовляє подати їй стопку горілки:

—  Wodka!..

У кожного свій смак. Хто їсть кекс, хто п’є горілку. Чому ж цій дів­чині з хрипким голосом не пити горілки? Картка напоїв пропонує великий вибір найрізноманітніших питов; між ними є й Wodka Я чую:

—   Ви дозволите мені, фройляйн…

Я обережно, щоб якось не зустрітись з її очима, повертаю голову в сторону кабінки, де сидить вона, і бачу, що до її столика підійшов важкий, грузький, червоний напідпитку чоловік, з олов’яними очима й пухкими щоками, властивими німцеві, що п’є багато пива; типовий німецький бюргер, власник якої-небудь модної крамнички патенто­ваних ліків і предметів, видатний банковий службовець чи, може, й сам банкір, nouveau riche, що забагатів на постачанні під час війни і зумів під час інфляції, нічого не загубивши, округлити свій капітал, або ж це біржовий маклер, що перевів сьогодні декілька вигідних операцій, чи директор фабрики, що приїхав з провінції до Берліна розважитись, а то й урядовець з якого-небудь міністерства. Взагалі, один з тих багатьох безликих, що їх Георг Гросс малює в сурдутах з комірцями й краватками, але без голів.

Не все одно, хто він і яке в нього лице? Учора один, сьогодні інший… Отже, жінка, яка, писавши до мене записочку, піклувалась, щоб хтось оплатив сьогоднішній її рахунок, на сьогодні вечерю матиме. Я можу бути спокійний: на цю ніч вона не лишиться без заробітку. Усе гаразд, — і я теж можу повечеряти.

Кельнер хай принесе мені чогось їсти, але полегше. Пити? Ні, мабуть, нічого. Чи, може, хай сам герр кельнер порекомендує мені щось з аперитивів чи коктайлів. Я нічого в тих назвах напоїв не роз­бираю, хай подасть щось покуштувати. Я покладаюсь на його, кель­нерів, вибір.

Іноді я позираю на той столик. Вони одсунулись в глибину кабін­ки й спустили портьєру. Мені видно тільки струнку ногу, прозорий чорний шовк панчішки й лякову туфлю з довгим гострим носком. Кельнер подає їм найрізноманітніші страви й напої. Вийшовши з кабінки, вони танцювали фокстрот. Тоді продовжували вечеряти, вечеряли й пили. А потім…

Власне кажучи, я не помітив, як усе це сталося. Мені обридло сидіти в ресторані, їсти мені не хтілося, пити теж. Мені було нудно. Я почав позіхати. Я жалкував, що дурно змарнував півночі, що краще було б переглядати у себе в номері готелю каталоги хемічних фірм і підготуватись до завтрашніх розмов у торгпредстві. І я, власне, не помітив, як він і вона вийшли з кабінки. Мені здалось, що він держав її за руку й щось говорив, що вона розчервонілась од вина і нібито не хтіла йти. Раптом майнула криця. Я бачив витягнену руку: вона стрі­ляла спочатку в живіт товстому німцеві, а тоді в себе, в порожню, в просторінь, в нікуди. Задзвеніло дзеркало. Гістеричними жіночими вигуками йойкнула заля. Хапаючись рукою за бік і падаючи на підло­гу, я бачив, як шоколядний негр кинувся до жінки і вирвав у неї з рук револьвер.

7

Вона стріляла в просторінь, в порожню, в нікуди! Так я думав тоді в Берліні, лежавши в хірургічній лікарні, так я думав дорогою. Тому то, певний, що все це сталося цілком випадково, я не поцікавився спитати за прізвище тієї жінки, або ж детальніше зацікавитись справою. Випад­ковий постріл, випадкова пригода! Хіба не все одно, хто ця жінка з ресторану, повія, що в п’яному розпачі захтіла стратити собі життя? Так я думав навіть іще сьогодні, розповідаючи в трамваї всю цю істо­рію Панасові Григоровичу. Але в цю хвилину я так уже не думаю.

Я беру пляшку й випиваю одну за одною дві шклянки коньяку. У мене тремтять руки. Мене трясе.               «

Та все-таки мене бере сумнів. Я не можу повірити, не можу виз­нати, не можу погодитись. Усе це надто неможливе!..

Може, це й не була Зина… Припустімо на хвилину, що очі цієї жінки нагадують Зинині, але ж я там їх не пізнав. Очевидячки, випад­