— Необхідно, — казав Куліш, — повертатись іноді до первісної дикости.
Романтик, прихильник Руссо й проповідник руссоїстичної доктрини, Куліш проголошував необхідність повороту до «початків», до «джерел», до «первісности». Цю проповідь руссоїзму він сполучав з проповіддю хуторянства. Куліш казав про потребу для поета тікати до природи, і ці втечі з міста в самоту природнього життя були для нього втечами в хутірське життя. Хутірське життя Куліш робить джерелом «всех поэтических движений сердца», воно, — запевняє Куліш, — вираз найістотніших потреб поетової душі.
Основа його наукових та літературних студій, як каже сам Куліш, «была чистая любовь к человеку, к его простой сельской жизни» (Записки о Южной Руси. — Т. 1. — С. 234). Головна теза Кулішевої ідеології це є твердження, що «простий люд варт, щоб ми його образу подобилися». Кулішеве народництво чи, краще сказати, народницьке його хуторянство було сентиментальною, згідно зі смаками того часу, та моралістичною проповіддю правдивого серця: «ніяка наука такого правдивого серця не дасть, як у нашого доброго селянина або хуторянина».
Ця Кулішева філософія хуторянського життя, його своєрідна хуторянська рецепція руссоїзму має подвійний сенс і на подвійній основі ґрунтується: з одного боку, її обумовлено загальним характером та відмінами українського громадського життя й руху 50 років, а з іншого — клясовою приналежністю та особистими умовами Кулішевого життя.
Проповідь хуторянства як панації від усіх лих міського життя (русифіковане централістичне місто протиставлено селу, що зберігає традиції національного життя) надзвичайно характерна для Куліша та для українських, після Кирило-Методіївських народницьких суспільних настроїв, дрібнопомісної та буржуазної інтелігенції.
Навряд, щоб в історії романтизму й романтичного світогляду ми стріли в будь-кого іншого отаке своєрідне, як у Куліша, хуторянське засвоєння теми втечі, пустині, відмовлення й природи. Ці ідеї Куліш стилізує в дусі 50 років, вони робляться наскрізь просякнуті манірою мислення українця з тієї доби, дрібного поміщика, що стоїть на межі міського різночинства, вже зв’язаний з містом, тільки ж заразом не остаточно розірвав із селом та землею.
На 50 роки припадає початок розвитку буржуазії, міського життя, торговельного й промислового капіталу. Гарячкова мрія про «мільйон» захоплює не тільки крамарів та промисловців, ба й різночинську інтелігенцію.
Радикал і лідер різночинського руху, що найкраще репрезентує 50 роки, надто першу половину 50 років, Некрасов з’єднував у собі заразом, з одного боку, народницький різночинський радикалізм, а з
іншого — прагнення капіталу. Так само й Куліш, напіврізночинець, напівдрібномаєтковий дворянин — з підозрілим, правда, дворянством — швидше виходець із заможнього козацтва, що перед ним лежав шлях міського різночинства, ніж «потомственный дворянин», Куліш культивував у собі переконання певного народовця і вкупі мрію про незалежний у 100.000 капітал.
Мрія про хутір на Лубенщині, ідеалізація дрібномаєткового «хуторянського» побуту в глухому степу були висновком з матеріяль- них обставин, наслідком неможливосте здійснити великовласниць- ку мрію про стотисячний капітал, про становище буржуа-рантьє, що переховує гроші в банку.
«У селянській країні місія буржуазії, — зазначає В. Коряк (Українська література. — 1928), — зробити з селянства свій резервуар, урятувати його для буржуазної цивілізації, організувати потужну фермерську верству, яка постачає сили міській буржуазії».
Отже, й Куліш підносить голос за дрібну та середню буржуазію, за дрібномаєткову шляхту, за заможне куркулівське селянство, за хуторян та хуторянство. Молода буржуазія українська, мавши проти себе ворожу їй дворянську февдальну клясу, брала на себе оборону селянства.[1] «Інтелігенти — соціальним станом, вчителі, літератори, учені — фахом, панки — соціяльним походженням (за винятком Т. Шевченка та 3. Посяди), братчики, — як каже 3. Гуревич про учасників Кирило-Ме- тодіївського братства, — були ідеологами, виразниками громадських інтересів сільської дрібної буржуазії».’“
Усі Кулішеві міркування про матеріяльну обумовленість хутор- ної мрії викладено в листі до Мик. Дан. Білозерського.
— Тут, на хуторі Зарозі, — писав Куліш з 26 червня року 1853 до Білозерського, — ми матимемо незалежний кусок хліба Отако я повинен віддавати перевагу холодному розрахунку. Я повинен зійти до смиренного хліборобського хутора й радіти, що можу їсти власні вареники й пити власні наливки.
Куліш у даному разі являє дуже цікавий тип, що ним відзначається певний етап в історії економічних та господарчих стосунків в Україні. Перед нами дрібноземельний дрібний поміщик-хуторянин, що шукає заробітків і матеріальної підтримки в Петербурзі, в місті. Це було типове явище для 40-50 років і листи Кулішеві рр. 1853~54 досить виразно освітлюють цей момент: місто стає за джерело для капіталу, що його поміщики вкладають у свій маєток.
До 40 років поміщики їхали до міста більше для розваги, аніж з практичною метою. На контракти привозили зайві вільні гроші й купували здебільшого предмети розкоші, те, чого не можна було виробити в себе на селі. Місто залежало від позаміської ренти, воно було надбудовою над поміщицьким сільський господарством, адміністративним центром. За 40, а надто за 50, років становище різко змінюється. Натуральне господарство не забезпечує поміщика: сільське господарство потребує субвенцій, а цих субвенцій доводиться шукати зовні, в місті, що рівнобіжно з тим, як розвивавсь торговельний капітал, ставало тепер економічно міцніше від села. Куліш із своїми спробами господарювати на хуторі, здобуваючи потрібні для господарства гроші в місті, працюючи в місті як журналіст і літератор, дає нам чудовий приклад «субвенційної» залежности села від міста
— Ми, — писав Куліш в одному з листів із Петербурга 30 січня 1854 р., — улаштували грошові свої справи досить добре, так що буде чим господарювати в свойому хуторі. Тому що ми переважно за цим їздили в Петербург, то, почуявши, що в гаманці досить копійки — вирішили їхати зимовою дорогою.
Дрібнопомісне хуторське господарювання, даючи деяку можливість існувати, не давало можливости розгорнутись, не сприяло накопиченню капіталу. Воно було безперспективне. Отже, й Куліш оцінює його, як «чепуху», як «смерть заживо».
— Місяця два я займався хуторською господарчою «чепухою», — писав Куліш у серпневому листі року 1855.
Куліш належав до тих багатьох дрібних землевласників, що їх уже не задовольняли давні господарчі форми натурального дрібнопомісного землеволодіння і що вони шукали життьових засобів, продаючи не продукти праці своїх кріпаків, а свою власну роботу «за шматок хліба». Велике місто тягнуло до себе. •
К. Маркс змальовує в «Комуністичному маніфесті» цей процес урбанізації суспільного життя на зламі від февдального ладу до буржуазного. Він пише: «Буржуазія підпорядкувала село пануванню міста — Вона викликала до життя величезні міста, великою мірою збільшила міське населення супроти сільського і звільнила, таким чином, значну частину населення від ідіотизму сільського життя. І поруч з цією підлеглістю села місту вона поставила варварські та напівварварські країни в залежність від цивілізованих, селянські народи — від буржуазних, схід — від заходу. Буржуазія все більш і більш знищує дрібність майна, населення й засобів виробництва Вона згустила населення, централізувала засоби виробництва й концентрувала власність у небагатьох руках. Необхідним наслідком цього була політична централізація» (Комуністичний маніфест. — 1929. — С. 24—25).
Цей самий процес буржуазного переродження февдальної країни зі значним запізненням відбувався і в Росії. В кріпацько-дворянській самодержавній миколаївській Росії селянська Україна поволі, але втягалась в коло нових буржуазних взаємин.
На прикладі Куліша з надзвичайною яскравістю можна бачити, як Куліш, дрібнопомісний землевласник, увесь час вагається між апологією «власних вареників» дрібного хутора та ролею власника друкарні, що закуповує машини в Берліні.
Кулішева фраза: «Я не бачу іншого способу підтримати себе в матеріяльному відношенні, як повернутись до Петербурга й продавати свій час за шматок хліба», — типова фраза дрібного помі- щика-хуторянина, що володіє десятком кріпаків та сотнею десятин землі. У цій фразі чудово змальовано ту економічну ситуацію, що склалася була тоді не для самого Куліша. Але для переїзду з хутора до міста, що його вимагали економічні обставини, не було відповідних політичних умов. Для Куліша переїзд був би можливий тільки тоді, коли б у зв’язку з ліберальними, реформістськими повівами пом’якшала цензура і він мав би можливість розгорнути в столиці свою журналістську й видавничу діяльність.
Ліберальні реформи робилися в 50 роки життьовою необхідністю. Суспільство економічно перероджувалося, перебудовувалося, а політична структура держави найменшою мірою не відповідала цьому процесові. Історія економічної життьової боротьби Куліша виразно ілюструє цей процес, ще мало досліджений у працях наших соціологів та економістів. У нас більшою мірою досліджено історію селянської реформи та економічні підвалини відповідної політичної програми, але, власне кажучи, нічого не зроблено, щоб дослідити економічні фактори, що в обставинах озлиднення дрібнопомісної шляхти та розвитку різночинства стимулювали політичну необхідність ліберальних реформ.
Катастрофа року 1847, заслання в Тулу приголомшили Куліша, вибили його з колії.
Роки після повороту з тульського заслання — роки невизначеносте, сумніву й вагань. Куліш не знає, що йому робити, за що взятись, де оселитись, якій справі віддатись: він, як кажуть: ні в сих, ні в тих.
—■ Человек, соскочивший с рельсов, — визначає він сам себе.
Він увесь час почуває себе під вражінням катастрофи року 1847: людина без власного ім’я, під постійним поліцайним доглядом.
— Ой, лихо, всім так прийшлось, як тому Палієві в Сибіру. Зледа- щав же я, понурий, стареньким здаюся, — писав він 29/11-62 О. О. На- вроцькому.
Дворянство було віддано під догляд поліції, — зазначає М. Н. По- кровський (Русская История. — Т. IV).
Характеризуючи миколаївську Росію, Покровський цитує Кюсті- на, що був здивований з дисциплінованости російського суспільства. «В Росії, — писав Кюстін, — деспотизм працює завжди з математичною точністю, і внаслідок цієї останньої послідовности являється остаточне пригноблення. Обурюєшся, бачивши всю суворість цієї невідхильної політики. Але тремтіти, не значить зневажати: не зневажають того, кого бояться». За Миколи І людина мусила жити поглядами державця. Ясно, що в такій обставі не було місця для незалежної й активної політичної думки.
Роки повного мовчання й важкої приголомшености зробили своє діло. Тютчевський заповіт мовчання («Молчи, скрывайся и таи и мысли, и мечты свои») виріс на ґрунті цих громадсько-політичних «безперспективних перспектив». Насмілитись перервати мовчання, скинути з себе ланцюги приголомшености було не легко, та й чи зумів Куліш їх колись остаточно скинути?!
Старий лад гнив, розкладався й смердів. Не було чим дихати від трупного смороду:
— Ще ніколи, — писав Куліш в одному з листів р. 1857, — наше суспільство так не відчувало тягаря й гидоти мертвого трупа, що його воно тягає на плечах своїх. Навіть за часів Гоголя задушливий сморід розкладу старих основ не відчувався такою страшною мірою. Прийдешнє сучасного покоління жахливе.
Події 1847 року зліквідували Кулішеву політичну активність. Громадські несприятливі обставини, поліцейський режим миколаївського уряду не сприяли, надто в першій половині 50 років, розвиткові будь-яких політичних ідеологій. Ліквідаторство, недовіра до революційної ініціятиви мас визначили напрям громадських концепцій того часу.
«Н. Г. Чернишевський, — пише Плеханов, — не розраховував на народню ініціятиву ні в Росії, ні на Заході… Це була доба розчарувань, що прийшли за руйнацієїо сподіванок, пов’язаних з рухом року 1848. Це доба, що відзначається тимчасовою, але повною пригніченістю західноєвропейського робітничого клясу» (Чернишевський Н. Г. — СПБ., 1910. — С. 44, 285).
Тільки поволі переживалося ці настрої аполітичного ліквідаторства й надто м’якого й гнучкого опортунізму; хоч, треба визнати, вра- жіння р. 1847 були в Кулішеві такі міцні, що заперечити остаточно своє ліквідаторство, аполітизм і опортунізм він ніколи не міг. Згадаймо остаточно й назавжди «зліквідованих» — Гулака, Оп. Марковича та інших Кирило-Методіївців, які вже ніколи не звільнились од почуття пригноблення. їх назавжди було вшсинено з колії.
Доба 50 років — доба «лишних людей», що не почувають соціального ґрунту під ногами. Віра Аксакова в своєму щоденнику занотовує:
— Ми незадоволені, ми відчуваємо прикрість, але ми параліжова- ні. Можливо, що ця безсилість походить від того, що ми, як справедливо гадають, одірвані від народу, що до народу й не доходять причини нашого обурення. А без народу, яка може бути сила в окремих особах і навіть верствах?
Це надзвичайно влучна оцінка тодішньої соціяльної і політичної ситуації; в руках опозиціонерів 50—60 років, до якої б групи вони не належали, не було жодної реальної сили, що на ню вони могли б спертися в своїх антиурядових тенденціях.
М. Н. Покровський виразно з’ясував цю асоціяльність політично- громадських позицій того часу. Він пише: «В руках декабристів була реальна сила, за допомогою якої вони сподівались досягнути своєї мети, — цією силою було військо. В руках Чернишевського та його гуртка жодної реальної сили не було, — тут то й була ахіллесова п’ята російського демократизму шестидесятих років. Про робітників ніхто й не гадав: суспільне значіння пролетаріяту зрозуміли в Росії, та й то не всі; тільки згодом, років на п’ятнадцять пізніше. Спробували дійти до селян, але на допомогу самих селян можна було розраховувати тільки в більш-менш віддаленому прийдешньому».[2]
Коли в 60 роки бракувало соціяльного ґрунту, то що говорити за п’ятдесяті?! Брак реальних активних соціяльних сил повинен був обумовити розвиток відповідних ірреалістичних, асоціяльних і пасивних теорій, де політичну акцію було б замінено на моральні й етичні абстракції, де б центр ваги було перенесено з мас на окрему людину, з акції на інтелект, з буття на думку. Свідомість безсилости й параліжу примушувала деформувати свої прагнення.
Непевність економічного становища, постійні хитання між містом і селом, між Петербургом і Україною, невиразність соціальної приналежносте, — дрібний поміщик, дрібний буржуа, буржуазний інтелігент, — визначили таку ж невиразність ідеологічної лінії Кулішевої.
— Сили общественної, — писав Куліш у листі з 30 березня р. 1857, — тепер немає.
— Дика ще наша сторона, — пише він в іншому листі, що та пуща віковічна. Ще чи не вперше цюкнула сокира. Багато, багато діла! І туга хватає за серце віка, що луна йде пущею од його цюкання. Ой хто в лісі, обізвися! Не багато обізветься людей, шумить, гуде дика природа!
Громадської української думки в 50 роки не було зовсім; були самітні одиниці. Тут джерела тих особливостей громадської роботи, що дивують і дивували нас у Куліша. Тут причина й коріння Кулішевої громадської неврівноважности, його асинтетичности.
Переводячи громадську роботу, Куліш працював сам. Він сам у дикій пущі, піонер з важкою сокирою — таке образне самоуявління Кулішеве. Миколаївська еноха — це роки лункої та пустої тиші навколо рідких та небагатьох борців із самодержавством. Це епоха, коли носії нових відносин, борючися, наштовхувалися на глухе, почасти індиферентне громадянство, почасти на громадянство, що з остраху приховалося. Ця політична й громадська індиферентність ґрунтується на тій економічній депресії, що так характерна для 20—30 років і яку російська економіка почала переборювати тільки в 40 роки, що, звичайно, не могло ще цілком виявитися в політичному житті Росії 40 років (Гуревич 3. — С. 95).
Куліш не відчуває своєї залежносте від суспільства, від громадського попиту на ідеї. Навпаки, він переконаний, що на ідеї, які він викохав і виплекав у середині себе, якраз жодного попиту з боку суспільства й немає. Він пропагує ідеї супроти суспільства, виступаючи проти суспільства. Розрив із суспільством був умовою успіху тих ідей, що їх він проповідував.
— Усе перемоскалилося; рідного краю ніхто не знає й ціни йому не зложить (30/1II—57).
Української громадськосте немає, її треба створити. Попри всі свої антигромадські звички, Куліш більше, ніж хтось інший, зробив у 50-60 роки для того, щоб створити українську громадськість.
Улюблена Кулішева думка, що її він не раз повторює, це думка про смуток і скорботу праведних і про викуплення людства через страждання пророків, що мають проректи людству вищі «Божі» істини.
В цій атмосфері одірваности, де бракувало громадськосте, розвивалася свідомість безґрунтовности, незв’язности, безглуздя.
П. О. Плетньов казав Кулішеві, що всі його сподіванки на національне відродження України — «безглузді».
Куліш не заперечував цього. Так! Те, за що він змагається, безглузде, але саме через це він і бореться. Хай живе безглуздя, бо в ньому живе зерно величнього прийдешнього. Те, що зараз здається безглуздим, воно здійсниться через 10,15,100 років: безглузде тепер опанує згодом всесвіт.
— Ви, — писав Куліш до Плетньова 3 квітня 1857, — маєте цілковиту рацію, кажучи, що мої наміри безглузді. Коли б вони не були такі, то їх і не було б зовсім! Чи багато з того, що я хочу зробити, пощастить здійснити, це знає сам Бог; але, загубивши віру в необхідність моїх робіт, життя так само загубило б для мене всю привабливість.
Не суспільство стимулює Куліша, а він намагається стимулювати суспільство. Він утворює громадську опінію, розбуркує національну свідомість, іде супроти тих, що втратили свідомість себе як нації, а тому, йдучи проти, всупереч, його світогляд є певною мірою те, чого нема, абстракція, утопія, романтична мрія.
Для Куліша з українського суспільства була фікція, не даність, а завданість. Від перших років своєї діяльности він знав, що для того, щоб громадську думку створити, щоб стати національним трибуном, для цього йому треба йти проти денаціоналізованого суспільства, розірвати з ним. Тут є громадська логіка Кулішевих антигромадських позицій.
Розрив із суспільством — провідна лінія суспільної акції Кулішевої.
— С обществом, к которому мы принадлежим, — писав Куліш в листі з 8 квітня р. 1853, — мы разлучены огромным неравенством состояний, мест, возглядов на вещи.
Звідсіля й ота Кулішева «байронічна» самота, поза метра, зневажливе ставлення до оточення. Він рвав з сучасністю, щоб творити прийдешнє.
В. Коряк (Українська література. — 1928) визначає Куліша як організатора та першого ідеолога буржуазної української літератури. Куліш виступив у цій ролі ще за часів кріпацтва, тобто в ті часи, коли буржуазія українська тільки починала виростати, оформлятись в певну клясу, диференціюватись і відмежовуватись, конструювати свою ідеологію й політичну програму.
Початкова доба початкових оформлень, неостаточна диференційованість, приналежність Куліша до «середньої кляси» — все це
обумовило недостатню чіткість соціяльно-політичних поглядів Кулі- ша, його вагання, ухили, політичне та ідеологічне угодовство.
Кулішеві було заборонено друкуватись. Він мусів писати анонімно або ж під псевдонімом «Микола М.».
Ім’я Миколи Макаровича було для Куліша тим шифром, що під ним він ховався від уважного зору «милостивого благодетеля» Леон- тія Васильовича Дубельта, начальника III Відділу.
Куліш ховався під шифром не тільки зі своїм авторством, а й з думками своїми. Зважаючи на цензурні заборони й перешкоди, йому доводилося погоджувати свої писання з вимогами офіційної благонадійносте. Всі його твори — шифровані й псевдонімні. Для Кулішевих творів властивий розрив між замислом, справжніми намірами автора й виконанням, між зовнішньою тенденцією твору й внутрішнім розумом фактів. Куліш силувавсь писати в офіційному дусі, щоб офіційною благонадійністю прикрити й покрити, врятувати неблагонадійну двозначність фактів, що він їх малює.
Псевдонім як спосіб літературної творчости, маскування як певний спосіб художнього стилю характеризують творчу маніру нашого письменника.
У прикровенній, підцензурній, тій, що ми її тепер знаємо, редакції історичний роман Кулішів з доби «смутного времени» «Олексій Однорог» — це «українські легітимісти 300 років назад», це нібито певна спроба довести миколаївському урядові, що українці і в заві- рюхах революційної хуртовини залишаються вірними синами «престола и отечества» і в свойому вірнопідданстві ніколи не зрадять законного «Бориса» задля самозваного «Дмитра».
Звичка до компромісів, опортуністичне пристосування до політичної ситуації, постійне писання листів і прохань до III Відділу, до Орлова й Дубельта, цей стиль навмисних і натягнуто-перебільшених упевнень у своїй благонадійності позначився й на Кулішевій творчості.
«Офіційно» головний герой Кулішевого романа, боярич Олексій — легітиміст, прихильник царя Бориса, «неофіційно» — тому спричинилися події, випадок, зовнішні причини й незалежні від героя й автора обставини, — він не тільки опиняється в таборі у самозванця, а ще й рятує «Димитрія» від небезпеки. Куліш зробив усе, щоб з’ясувати для цензури появу Однорога в бунтівників простим випадком і тим захистити себе від можливих закидів та обвинувачень у неблагонадійності. Наміри в Куліша найкращі. Що ж він може зробити, коли події були такі неблагонадійні? Куліш шифрує зраду Олексія Однорога. Зрада Однорога шифрована й псевдонімна, як псевдонімнйй сам автор.
Із розриву між тенденцією й подіями Куліш робив для себе не тільки спосіб захиститися від цензури, а й спосіб творчости. В основі його творчости, як і в основі творчости кожного романтика, лежить розлад між замислом і виконанням, між мрією і дійсністю, між особою і середовищем, думка про невтіленість мрії й недосяжність Далекої й Невідомої.
Уже критик «Москвитянина» Б. Алмазов свого часу підкреслив, що для автора «Истории Ульяны Терентьевны» і «Якова Яковича» властивий оцей розрив між замислом та виконанням.
— Это, — писав критик про Кулішеві повісті, — прекрасные мечты и образы человека, который еще не научился облекать их в соответствующую форму.
Та Б. Алмазов помилявся, коли гадав, що ця «недокінченість» і «невтіленість» є авторова хиба, що джерела розриву між наміром та здійсненням молена пояснити саме невмінням та письменницькою недосвідченістю молодого автора.
Невтіленість, половинчатість та нерішучість, розрив між замислом та здійсненням, мрією й життям є найхарактерніша й найвід- мінніша риса художньої творчости Куліша, його соціяльно-політич- ної ідеології, його особи.
Це його стиль!
Куліш такий самий в своїх вчинках, в своїх коханнях, в своїх творах і в своїх соціяльних орієнтаціях.
Куліш свідомо культивує «невтіленість», «розлад» і «розрив». Як в «Олексії Однорозі» або ж «Якові Яковичі», так і в своїх взаєминах з Лесею Милорадовичівною, Глібовою, Марком Вовчком, Рентель він свідомо культивує «невтіленість» і «розрив». Він свідомо йшов на те, щоб ствердити розлад між прагненням і втіленням цих мрійних прагнень в певних образах, в дійсності, в особах: неможливість здійснити мрію про любов.
Розрив між тенденцією і здійсненням — це не тільки формальний момент у Куліша, не тільки композиційний спосіб. Способом розриву, десинтезаціі (Куліш людина «без синтезу») користувався Куліш скрізь і завжди. Спосіб розладу між замислом та виконанням був спосіб його літературного й соціяльного мислення.
Що цей розлад Куліш цілком собі усвідомив і, усвідомивши, ствердив як неминучий мистецький висновок із зовнішніх громадсько-політичних обставин того часу, про це ми якнайкраще довідуємося з власного Кулішевого листа до М. Д. Білозерського. Куліш писав про свій роман «Олексій Однорог»:
— Не раджу Вам читати його в друкові, коли Ви хочете читати справжній твір автора. Може, можна буде переслати Вам власноручний рукопис… Що робити, коли автор безсилий змагатись з егоїстичним духом свого віку.
У ці ліквідаторські роки після катастрофи р. 1847 Куліш з визнанням власної «безсилости» виразно ставав на шлях ліквідаторства й ліквідаторської опортуністичної погоджености.
Гніт царського самодержавства, що рішуче розгромило перші паростки українського національного руху, Кирило-Методіївське братство, кволість початкових етапів розвитку української буржуазії обумовили вагання Кулішеві, нечіткість його ідеологічних спрямовань, непослідовність його поглядів і нерішучість його вчинків.
Протест проти реакційної політики миколаївського уряду, що його важкий гніт аж надто гостро відчував на собі Куліш, перебуваючи під доглядом поліції, цей протест набуває в Куліша не так політичних рис, як морально-філософських. Невдоволення з політичного ладу залишається в Куліша «культурницьким», «ідеалістичним», «аполітичним», «боротьбою за слово». Куліш ухиляється в моралізаторське культурництво, що служить, — як зазначає Плеханов, — «ідеальним» виходом з того становища, з якого не можна вийти шляхом «реальним».
Політична програма Кулішевого українофільства — це проповідь боротьби за слово, моралізаторська проповідь «правдивого серця», ідея «хуторянства», компромістичне вагання між містом і селом, — це анемічні думки, нетривкі позиції, сумнівні оцінки.
З моралістичною проповіддю «добра» й «добрости», просвітником виступає Куліш і в своїх романах. Культурництво — основний тон його взаємин з жінками. Як у сфері політичної акції він обмежується «боротьбою за слово», «проповіддю слова», так само і в коханні він обмежується листуванням з коханою жінкою, «словами», уникаючу зустрічі, побачення, рішучих, остаточних кроків. Він утримується здійсняти кохання: він шукає «ідеальних» виходів з кожної романічної ситуації, дарма що шлях «реального» кохання зовсім не був би для нього неможливий.
Його кохання — це моралізаторство й менторство, культурницьке «просвітництво». На всіх романах Кулішевих виразно позначилася ця його тенденція «просвіщати» кохану жінку.
Ми звикли вірити в фікцію «я», в фікцію індивідуального й інди- відуальности, підтримувати в собі і в інших ілюзію особи й особистого. Тимчасом «я» — тільки функція суспільства й кляси, політичних обставин, економічних умов, тільки частина й частка загального соціяльно-виробничого процесу.
Про кохання говорять як про інтимну справу людини, про замкнену ізольованість любовних переживань, про внутрішню зосередженість почуттів.
Поети звичайно описують любовне переживання в його космічній абстрактності, в його абсолютній піднесеній незалежності.
Поети творили ілюзію кохання, як ілюзію абсолютного почуття. Насправді можна було б говорити тільки про соціяльну обумовленість і соціяльну умовність любовного інстинкту. Кохання не є індивідуалістичні переживання. Переживання індивіда, — воно є соціяльно обумовлене почуття; гак само як і біологічно’, статевий потяг не є індивідуалістичне переживання, воно є прояв родового інстинкту, — отже, заперечення індивідуальної самостверджености.
Кохання є соціяльне почуття. Воно деформується під впливом суспільних взаємин, клясової ідеології, смаків, мистецьких ілюзій. Досить переглянути історію Кулішевих кохань, познайомитись з його інтимним листуванням, щоб переконатись у цьому. Стиль Кулі- шевого кохання — функція соціальної чинности.
Гніт суворого миколаївського режиму тяжить над Кулішем не тільки в сфері його мистецької й політичної діяльности, а й у сфері його індивідуальних настроїв і переживань. Не тільки в своїх ідеологічних переконаннях, але і в своїх найінтимніших переживаннях, в своїх романах він «детермінований», «невільний», «обумовлений», «функціональний», він цілком у владі соціяльно-політичної депресії.
Усі Кулішеві романи — абстрактні, вигадані, деформовані, ідеалістичні.
Куліш звик ховатись не тільки зі своїми політичними поглядами, а й з любовними мріями. Він звик їх змінювати, затушковувати, ніколи одверто й до кінця їх не висловлюючи.
Історія Кулішевих романів — це історія спроб заховати свої думки, деформувати свої прагнення, зробити свої любовні визнання «льояльни- ми» й «моральними». Як у своїх політичних поглядах Куліш ухиляється в моралізаторство, «просвітництво», в проповідь «слова», так само і в своїх любовних пригодах. Його кохання — його менторство й моралізаторство, вияв його «євангелістичного просвітительства», пророцького месіянства Він свідомий своєї безсилости здійснити свою любовну мрію.
Політична забороненість, соціяльна депресія, громадське банкротство, творча примушеність, необхідність ховатись за псевдонімом, друкуватись incognito — такий Куліш скрізь і завжди.
Як у своїй творчості він мусів вважати на цензурні заборони, мусів погоджувати свої писання з вимогами офіційної благонадійно- сти, — такий він був і в своїх романах. Він не звик іти навпростець. Він звик обминати й погоджувати. Усі Кулішеві романи — зважені, погоджені; усі вони компромісні й опортуністичні.
Він погоджує з вимогами офіційної благонадійности розмови з Леонтієм Васильовичем, як і розмови з Лесею Милорадовичівною.
«Погодженість» — друга натура Кулішева.
3. Гуревич у книзі про кирило-методіївців «Молода Україна» (X., 1928) каже про «обмеженість, половинчатість та нерішучість, що лежить на соціяльній фізіономії кирило-методіївців». Перегляньте любовне листування Кулішеве: на його взаєминах із жінками, на його найінтимніших поривах і рухах серця лежить прикмета тієї самої обмежености, половинчатости й нерішучости. Куліш вагається не тільки в своїх соціяльно-політичних орієнтаціях і поглядах, але і в своїх закоханостях. Він опортуніст у романах і в громадському житті. Ліквідаторство й ліквідаторські тенденції виразно позначилися на його діяльності як лідера українського громадського руху, вони ж визначають і інтимний бік його життя.
Куліш — романтик!.. Г. В. Плеханов у своїй статті «Мистецтво й громадське життя», аналізуючи окремі факти з російської та французької романтичної літератури, визначає соціяльну природу цієї літературної течії, як таку, що в її основі лежить «розлад між митцями та громадським середовищем, що їх оточує».
Це вихідне твердження плехановське треба мати на увазі завжди, досліджуючи Кулішеву творчість, ідеологію й життя. Ми казали, що для Кулішевих творів властивий розрив між замислом, справжніми намірами авторовими і виконанням, між зовнішньою тенденцією й внутрішнім сенсом фактів. Цей самий розлад ми спостерігаємо і в романах Куліша. Він ніколи не наважується одверто заявити про свої бажання, про свою хіть, одверто проявити свою змисловість: розкрити себе, розкрити жінку. При зустрічах із жінками він залишається «безчувственним», він одягає маску офіційної благонадійности.
— Під моєю сумною поверховністю страшенна глибина душевна огнем неугасимим палала! — пише Куліш в листі до Лесі Милорадо- вичівни з 22 лютого року 1859.
Оця протилежність «поверховности» й «душевної глибини», оцей розлад між зовнішнім виглядом і внутрішньою приголомшеною пристрастю — такий був Куліш і ця двоїстість, суперечливість, несталість кидалися в вічі при першому знайомстві з ним.
Палкий і водночас стриманий, пристрасний і методичний, подібний на пастора чи на вчителя, людина формул, замкнений у вироблених формулах!« У Кулішеві вражало це поєднання палкої натури з менторством і педантичним провінціалізмом.
— Людина він палка, — описує Куліша Віра Аксакова, — але він замкнув себе в якийсь методизм способів («приемов»), навіть розмови й почасти думки. В ньому багато вчительських способів і якийсь старовинний методизм, тимчасом, як під цим чути пристрасну натуру, що її, проте, як здається, перемагає досить міцний характер.
Чудний чоловік цей Куліш, — каже в іншому місці Віра Аксакова, — що за плутанина в нього в голові різних понять, а в душі різних прагнень.
Людина мінливих поглядів, хистких настроїв, розбіжних і некоординованих, Куліш мав надзвичайно вражливу, рухливу й імпульсивну вдачу [3]
Він доводив до крайніх границь логічну нитку свого настрою, не рахуючися ні з чим і тимчасом під якимсь випадковим вражінням здібний був від усього відмовитись і замкнутись в собі.
Історія Кулішевих романів — це й є історія захоплень і зречень, поривів і здержаности, палкої пристрасти і німотного мовчання. Він кохав, але він не знав щастя здійсненого почуття.
[1] Селянство, переходячи процес буржуазного переродження, відокремлювало заможну буржуазну верхівку, що, нагромаджуючи капітали, поповнювала своїми вихідцями клясу торговельної та промислової буржуазії. Вже цього одного вистачало на те, щоб «турбуватись» за селянство, щоб узяти на себе політичну оборону його інтересів. До цього долучався ще й момент боротьби української буржуазії супроти русифікаційних впливів царського державного апарату та конкуренції руського капіталу. Українське селянство, що не піддавалось русифікації, цупко трималось своєї рідної мови; його буржуазна куркулівська верхівка, що жадібно нагромаджувала капітал, могла правити за добру опору в боротьбі української буржуазії за національне самовизначення українського дрібного та середнього капіталу (Христюк П. Домарксівська доба в освітленні Квітчиної творчости//Квітка- Основ’яненко. Збірник. — Харків. — 1929. — С. 6).
[2] Русская история. — Т. IV. — 1925. — С. 150—151. Свідомість одірваности від народу була й у Куліша. «Ми, — писав він в “Епілозі до «Чорної Ради»”, — мало знаємо народ; ми тримаємо себе в стороні від нього, ніяк не належачи до його суспільства». Ці застереження Кулішеві треба мати на увазі, оцінюючи народництво 50 років. Про тему «одрізнености» від «простого люду “українського”» див. також у «Передньому слові, до громади»//Хата. — 1860. — С. XIII.
Селянська теорія Кулішева — руссоїстична: він підходить до українського селянина як до того «ідеального дикуна», що його проповідували Руссо, Шатобріян, німецький романтизм, утопічний соціялізм тощо, — як до ідеальної людини, що зберегла свою природність, простоту, близькість до первісних праджерел і лишилася не зіпсованою від штучної цивілізації.
Ддя Куліша селянин не «чернорабочий пахарь», а втілення людини в її абстрактному ідеальному значінні: «Человек в полном значении этого слова». Він розглядає селянина поза категоріями соціяльних та економічних взаємин, тобто свою селянську науку тлумачить не як соціяльно-економічну теорію, а як філософсько-етичну доктрину. Його народництво — моралістичне, витворене під безпосереднім вражінням Квітки.
Селянство в народницькій, романтичній доктрині слов’янофілів та українофілів 50 років було ідеологічною категорією, ланкою в філософській системі, аргументом, що ним обґрунтовували й на нього посилались слов’янофіли, висловлюючи свої групові соціяльно-політичні розрахунки. Народ був опозиційним протиставленням певних дворянських груп тій ненародніи ненаціональній «німецькій» урядовій бюрократії, що захопила в свої руки державний апарат. Народницька ідеологія слов’янофілів 50 років була клясовою негацією миколаївського державного режиму, що одсовував дані групи од участи в урядовому й державному житті.
[3] Грушевський М. Соїряльно-традиційні підоснови Кулішевої творчости//Україна. — 1927.-Кн. І-ІІ.