1

У травні року 1860 Куліш приїхав до Полтави, де в нього був дав­ній приятель Дмитро Павлович Пільчиков.

Куліша, автора «Чорної ради», видавця «Записок о Южной Руси» та «Хати», зустріли в Полтаві з великою пошаною й приязню.

9 травня Пільчиков улаштував обід, на який запросив декого з укра- їнофільськи настроєної молоді і, між: іншим, О. Кониського.

«Куліш був, — як розповідає О. Кониський, — людина типово вродлива, розумна, добре освічена, та всі ці якості перед молодими ентузіястами-демократами затьмарювала якась Кулішева пиха, холодна стриманість і надмірне його самолюбство; Куліш не припу­скав у суперечках жодних заперечень, навіть з боку Пільчикова».

Як і раніше, так і тепер і завжди Куліш поводився відчужено, трима­вся в товаристві відокремлено. Він не тільки не любив підлещуватись, за­побігати, але водночас він мав нахил дратувати й ^ачіпате. Може, це була проста властива йому маніра поводитись, а може він це робив і навмисне.

«Найбільше нам не подобалося, — каже О. Кониський, — що Куліш розмовляв з нами російською мовою, незважаючи на те що я й Пільчи- ков декілька разів починали розмовляти мовою українською».

Це так схоже на Куліша: лідер тодішнього українофільського гро­мадського руху, він навмисне розмовляв російською мовою. Цієї мані- ри суперечити й протиставляти себе іншим не зрозумів Кониський.

Приймали Куліша в Полтаві як визнаного проводиря. На його пошану українська громада улаштувала обід в залі міського саду. Внесок, як на той час, був досить високий — 3 карбованці сріблом. Записувались протягом трьох днів і 7-ого припинили запис, бо запи­салось на обід понад двіста осіб, а більше зала не могла вмістити.

Обід, що відбувся 9 травня, й промови на обіді носили урочистий, помпезний характер: імена Куліша й Шевченка були проголошені, як імена визнаних ідеологів і ватажків українського руху. Обід кін­чився дуже пізно, й більшість публіки проводжала Куліша до його помешкання з музикою!

Вранці другого для полтавці з такою ж урочистістю проводжали Куліша до першої поштової станції.

Куліш з Полтави поїхав у Василівку до матері Гоголя, де Куліше- ві дуже подобалося і де він любив гостювати. З Василівки 10 травня Куліш писав Шевченкові, малюючи своє перебування в Полтаві та цей славетний бенкет.

—   Полтавці, зазвавши мене до себе на бенкет, жалкували, що Ви до них торік не завітали. Скільки не було там на бенкеті речей поважних, то знай Ваше славне й шановне ім’я споминали так, як рідна сім’я спо­минає про свого батька, що десь далеко живе на чужині. Пили не раз за Ваше здоров’я й просили мене вблагати Вас, щоб Ви хоч на ту весну пошанували Полтаву, явивши їй свою кохану й шановну персону. Оце ж я, виповняючи свою обіцянку, запевняю Вас, що ніде в світі таких щирих і прихильних до себе дітей не знайдете, як у тій Полтаві. Тут бо не то пани й паненята, а всяка душа письменна й щира з Вашим Кобза­рем, наче з яким скарбом дорогим, носиться, та хутко й книжок їм буде не треба, бо повитверджували вже всі Ваші сгихи напам’ять — і тривай­те, чи не по Кобзареві й Богу моляться.

Тоді саме в Пільчикових Куліш зустрів і познайомився з молодою вродливою панночкою — Ганною Павлівною Рентель: «Козявка», як її звали в вузькому колі близьких знайомих. На панночку спра­вив велике вражіння сам Куліш, ця урочиста його зустріч в Полта­ві, тріюмфальний нічний факельцуг, помпезний бенкет, прокляма- тивні промови. Куліш здався їй справді особою виключною й до­бірною. Кулішеві теж сподобалась ця гарненька молода дівчинка, що з побожним дивуванням розмовляла з ним і питала в нього порад: як жити й що робити!

Ганна Павлівна Рентель була дочка дідича, що йому з великих колись маєтків дістався в спадщину тільки маленький хутір Ганнинський біля

Диканьки.[1] Наїжджаючи до Полтави, Рентелі завсігди винаймали кім­нату в матері Пільчикових, і саме через Пільчикових Куліш і провадив листування зі своєю «Козявкою».

Куліш любив подвоювати романи. Розпочинаючи один, він паралельно розпочинав і другий. Йому подобалося снувати разом нитку двох кохань. Він не уникав подвійносте, подвоєної, а то й потроєної схожости одночасних романів. Книгозбірню почуттів він комплектував дублетами захоплень. Це удосконалює техніку любовних способів.

Куліш волів мати в своєму розпорядженні асортимент романів. Коли на роки 1857—59 припадають два романи, один з Милорадови- чівною й другий з Марком Вовчком, то на роки 1860—62 припада­ють так само два рівнобіжні романи, що одночасно почались і одно­часно закінчились, з Глібовою та з Рентель.

Паралельні кохання надавали певної геометричної стрункости почуттям. Вони ритмізували почуття, робили їх чіткішими і кон- структивнішими. В подвоєному, в потроєному почутті розкриваєть­ся його логіка, його схема, та раціональна чітка формула кохання, що робить його розумним, ясним і тверезим. Мати одночасно три-чоти- ри романи — дійти довершености в почутті.

Куліш кохає — Куліш експериментує і менторствує. На його любов­ній манірі виразно позначився стиль доби. Він об’єднав маніру Лева Тол­стого з манірою Стендаля, моралізаторське менторство першого з раціоналістичним і холодним експериментаторством другого.

«Стендалізм» Кулішів, його романічна теорія (теорія його рома­нів) полягає саме в науці любовних повторів. Ритмічна повтореність почуття, ототожнення й уподібнення кохань, — в цьому полягає сенс одночасних Кулішевих захоплень.

З наших слів можна зробити висновок, що з Куліша справді був якийсь розпусник, дон Жуан. Ба ні! Для Куліша подвоювати або потроювати кохання значило, кінець-кінцем, не більше як тільки подвоїти або потроїти листування.

Немає сумніву, що він подобався жінкам, і в житті Милорадовичі- вни, Рентель, а, певне, й Глібової, зустріч з ним відограла видатну роль й залишила глибокий слід. Для Лесі Милорадовичівни перипетії її стос­унків з Кулішем були за джерело важких страждань і хвилювань. Тим- часом те, що жінки приймали за кохання з його боку, то для Куліша було тільки звичкою листуватись. Акуратність в кореспонденції й звич­ку писати довгі й докладні листи приймали за прояв почуття.

Куліш вів надзвичайно велике листування: щодня він писав багато листів; він акуратно відповідав на одержані листи. Коли можуть бути ентузіясти листування, то Куліш належав до їх числа.

Романи Куліша з Глібовою, Милорадовичівною, Рентель (за винят­ком хіба роману з Марком Вовчком) це романи в листах. Кулішеві листи, зібрані докупи, приміром його листи до Милорадовичівни, що їх видав окремою книжечкою Ол Дорошкевич, це справді окремий «роман в листах», зразок і приклад цього літературного жанру.

Листи Куліша — це плід не тільки його особистих почуттів, а й висновок його творчих прагнень. Часто-густо щоденники, що їх зви­чайно пишуть нібито для себе, і листи, що їх наповняють інтимно- щирими визнаннями, насправді уявляють з себе суто літературні, фор­мальні, штучні вправи. Ця двоїстість призначення листів і щоденників особливо характерна для листів, що їх пишуть письменники.

«Романи у листах» — приналежність певного літературного жанру.

Цей жанр в літературі іноді занепадає й виходить із моди, іноді відроджується. За часів Куліша існувала певна мода на такі «романи в листах». Знаючи Куліша, ми не помилимось, коли підкреслимо ці фор­мальні елементи, прикмети жанрової приналежности, що позначились на його листуванні з Милорадовичівною або ж із Рентель.

Безперечно, писавши листа до Милорадовичівни, Куліш свої осо­бисті настрої підносив на ступінь жанру, формалізував їх, себе пере творював в абстрактного героя абстрактного літературного твору Його листи не тільки документи біографії, а й документи даного жанру в літературі того часу.

«Як чарівний роман, як прекрасну поему минулого перегорне читач ці сторінки Кулішевого листування з Милорадовичівною, що так хвилювали двох кореспондентів сімдесят років тому, — пише Ол. Дорошкевич. — Куліш не шукає від листів безпосереднього ути­літарного ефекту, він уважно стилізує свої “посланія” під сторінки сентиментального роману “в листах”».[2]

Формальні «жанрові» елементи, властиві «романам в листах», важи­ли для Куліша не менше, коли не більше від особистих його переживань. Вся трагедія й Куліша й його кореспонденток полягала в цій двозначно­сті Кулішевих намірів, двоїстості самовідчуття, визнань, тенденцій. Те, що кореспондентки приймали за прояв його особистих визнань, інтим­них почуттів, глибоких зворушливих прагнень, то насправді було тільки жанровою формою. Куліш обмежувався листами, де справа йшла про життя, чутливість, людей і реальність. Очевидячки, в коханні пристрасть, буяння крови не грали для нього особливої ролі, не вони стимулювали його поводження й вчинки.

Несвідомо для самого себе Куліш піддурював і себе, і жінок. Пере­гляньте його листи до Милорадовичівни, до Глібової — Куліш охоче листується, але надто неохоче згоджується на побачення. Він уникає осо­бистих зустрічів і, уникаючи побачень, із захопленням пише довгі листи на декілька сторінок

Він тягтиме роками своє листування, не настоюючи на зустрічі й побаченні.

Листування з панночкою Рентель Ол. Дорошкевич характеризує так: «Це листування майже цілком позбавлене щирости та інтимно- сти, натомість пройняте нудним дидактизмом, і воно цікаве тільки тим, що свідчить про своєрідні шаблони, стилістичні “стандарти” в Кулішевих інтимних листах».

Для Куліша його листи до панночки були тільки прикладами стандартизованого «кохання в листах», для самої дівчини вони були схвильованим збудженням, світлим сяйвом, звісткою про нові путі й нові обрії.

Смолоскипи нічного факельцугу, що згадка за них зберігалась в її пам’яті з весняної ночі 9 травня, здавались для Рентелівни проміннями нових надій, віхами піднесеного відродження.

2

Знайомство з Кулішем увійшло в життя панночки Рентель як новий зламний етап. Саме тоді в неї був закоханий О. Кониський, що служив у Полтавському суді.

З боку Кониського це було палке почуття, ніжне захоплення, повне побожно-любовної самовідданости. Він присвячував дівчині вірші, писав любовні листи, плекав глибоку приязнь, мріяв про одруження.

7   серпня року 1860, певно невдовзі після знайомства з дівчиною, Кониський пише вірша під назвою «Думка» з присвятою «Г. П. ф-Р—ь»!

Нехай марно я загину,

Пропаду в неволі,

Тебе ж, серце, не забуду,

Дівчинко, ніколи.

Молитися щодня буду Богові за тебе:

І вимолю тобі щастя І долю із неба.

«Щодня буду молитися, щоб мерщій умерти». Він закаже товари­ству вирити могилу на тій самій горі, де сьогодні сиділа кохана дівчина

Як спочинеш, біля ліжка Я буду стояти;

І од тебе усе злеє Стану одвертати.

І коліашці спуститися Не дам над тобою.

Як квіточку, як пташечку Догляд ату буду.

Метеликом він сяде їй «на ручки».

Не руш його дівчинонько,

Не виганяй з хати.

Бо то буде душа моя Мотильком літати.

Політає — надивиться,

14                                                         полетить на небо,

Й знову стане молитися Богові за тебе На хуторі Ганнинському.

Вірші Кониського, треба визнати, досить сантиментальні, досить не блискучі. Вони наївні, ці типово-альбомні, трафаретні й банальні вірші. Вони такі ж незграбні й недоладні, як і любовні вірші Костомарова. Вол Іваненко, оцінюючи ці вірші, каже про «свіжість, щирість почуття, поз­наченого юнацьким ідеалізмом», про «глибоку їх інтимность». Не запе­речуємо!.. Закоханий в гарну панночку судовий панич був щирий, писав­ши штамповані альбомні вірші:

Як голубку од ястреба,

Як ягня од звіра.

Так я тебе од недолі Ховатиму щиро.

Щирість любовних визнань — банальна Немає нічого банальніше від цього визнання: «Я Вас люблю»! Поети-професіонали уникають щирости, бо вони уникають штампів; вони воліють почути не таку фразу «Ви написали щирі вірші», а «Ви написали бездоганні вірші».

Кониський і Куліш конкурували перед панночкою Рентель не тільки в коханні, а й як поети.

Про другий приїзд Куліша до Полтави восени 1861 р. О. Конись­кий розповідає:

«Другого разу Куліш одвідав Полтаву наприкінці серпня р. 1861, повертаючись з-за кордону. Він опинився тоді на помешканні мирового посередника, спільного нашого знайомого, І. Д Стефановича. Прийшов­ши до мене вранці, він запросив до себе мене, Пільчикова й молодого поета В. С. Кулика послухати твори одкритого від нього десь в Добруджі нового українського поета (нащадка запорожця), який, за його словами, не поступиться щодо таланту й перед Шевченком Певне, ми полетіли. Куліш прочитав нам спочатку декілька дрібних поезій, потім “Дунайсь­ку думу” й велику поему “Великі Проводи”. Читав він просто, хорошо; але читане не справило жодного вражіння на слухачів і ніхто з нас після того, як він кінчив читати, не висловив ані похвал, ані закидів новому поетові. Коли ж Куліш спитав про мою думку, я сказав одверто, що в зачитаних поезіях жодної поезії нема — проза, та й проза не завжди добре римована Куліш подивився на мене звисока і, нічого не відповів­ши мені, поклав рукописа в валізу. Після від’їзду він довгий час нічого до мене не писав. Причина мовчанки з’ясувалася тільки наприкінці року, коли в “Основі” з’явилися читані нам твори “нового поета” за підписом Куліша Тоді я зрозумів, що самолюбство автора було зачеплено висло­вленою від мене думкою про його поетичні твори».

Куліш у листі до Каменецького писав трохи інакше:

—    Прочитав я в Полтаві декому твори Дунайського поета, й всі прийшли в захоплення. Я радію зі своєї знахідки.

Авторське самолюбство ніколи не можна відокремити од особисто­го. Кониському не сподобалися Кулішеві вірші; тимчасом панночка Рен- тель віддала перевагу Кулішеві, як поету й як людині. Різкі одзиви про Куліша — Кониський протягом всього життя одзивався про Куліша досить негативно — були підказані почасти ревнощами.

Кониський ревнував кохану дівчину до Куліша. Він сватався був до панночки Рентель, але йому не поталанило з коханням. Чи то внаслідок особистого жіночого вподобання або смаку, чи таки стеж­ку йому перейшов Куліш, — ми не знаємо всіх подробиць. Одне можна сказати, — Кониський категорично був переконаний, що «Козявка» кохає не його, а Куліша.

Коли щодо почуттів Рентелівни він міг досі вагатись, то цей приїзд Кулішів до Полтави восени року 1861 остаточно переміг його сумніви.

4   вересня року 1861 Кониський написав листа панночці. У цьому листі ревнощі, уїдливість, ображене кохання, спроби налагодити попсо­вані взаємини, — усе це сумбурно перемішано. Листа написано в стано­вищі схвильованости.

—  Майже рік, як ми обдурюємо один одного, боячись сказати пра­вду або ж, краще сказати, соромлячись правди, — писав Кониський до коханої дівчини. — Пора сказати правду Ви любите Пантелеймона Олександровича, я люблю Вас (це знає П. 0.). Я люблю Вас не як сестру, або ж друга, ні! Я люблю Вас більш за все на світі. До цього часу я задо­вольнявся з Вашої дрркби, гадав, що її досить; бачу тепер інше! Я обду­рював сам себе. Я дійшов до тієї любови, що її можна задовольнити тіль­ки любов’ю. Ви настільки мене не любите. Я не обвинувачую Вас за це. Ви маєте робити те, що Вам до вподоби.

У пориві великодухости, певний свого самозаперечливого кохан­ня й відданосте, він досить уїдливо й різко з докором пише:

—  Люблячи Вас не зовсім егоїстично, я бажаю Вам повного щастя і раджу Вам за вигідних умов вийти за Башкірцева[3] (його Ви теж не любите, Вам подобається не він, а його кошти). Напишіть мені правду, як приятелеві. Кращої, відданішої людини, як я (сміливо кажу), Ви ніко­ли не знайдете. І таким я залишусь для Вас назавжди, де б Ви не були. Ви — мета мого життя; та для того, щоб Ви були щасливі — мало мене, мало моєї волі; мені здається: що б я не зробив для Вас, все це буде бліде, мизерне, мале, слабке в порівнянні з моїм коханням, з Вамкі… Без Вас, як і з Вами, я житиму Вашим життям

Обіцянки дружби, запевнення, визнання в коханні, ревнощі, різко­сті, тенденція протиставити себе, «найкращу з людин», корисливій, не здібний кохати Рентелівні — це все єсть у листі; нема в ньому тільки найважливішого. Кониський зовсім не виявив чутливосги.

У листі найбільше визнань і обвинувачень, та найменше добросер­дечности. Кониським керувала образа, кохання й гонор: ті хиби, що справили на нього вражіння в Кулішеві, були в ньому самому.

—   Ми не повинні більше бачитись, — писав Кониський далі в тому ж листі, — дальші побачення будуть для мене прикрим катуванням Я людина терпляча, але не без кінця. Зрозумійте, що мені важко не бачи­ти Вас, та що ж робити?. Жити я міг би тільки одружившись, а одррки- тись можна тільки на тому, кого любиш — з Вами я не можу одружи­тись, тому що Ви не згодитесь. Я не можу дати Вам тепер ані карети, ані оксамитових крісел; за прийдешнє не знаю… Відповідайте мені одверто, чим кінчите з Башкірцевим? Листа цього можете показати Пантелей­мону Олександровичу і своїм рідним, більше нікому. Прощайте! Вірте коханню й безмежній відданості вічно люблячого Вас 5 вересня.

Одне можна сказати, на панночку Рентель Куліш справив більше вражіння, як Кониський.

Коли самолюбство Куліша було зачеплено критичним відзивом Кониського про вірші «Дунайського поета», то самолюбство Конисько- го ще більше Кулішевим успіхом в коханої дівчини. Спостерігаючи Куліша й «Козявку», Кониський міг остаточно переконатись, що вона кохає Пантелеймона Олександровича

З

Дівчина закохалась в Куліша Вона відмовилась навіть і від подорожі до Італії, передбаченої на весну року 1861, щоб тільки побачитись з Кулішем

Але Куліш обережний і стриманий! Він поїде, але що вийде з того побачення? І як він поводитиметься при зустрічі?

—  Уява Ваша, — пише Куліш до неї 20 грудня 1860 року, — обма­нює Вас щодо мене й щодо радости нашого побачення. Може, мені зава­жатимуть люди навколо нас, і Ви побачите перед собою тільки людину, що нудиться і хоче кудись утекти. Ось ми з Вами й покуштуємо шилом патоки.

Куліш тримався, як звичайно: один крок вперед, два назад

Приїхавши у вересні р. 1861 до Полтави й побачившись із «Козяв­кою», він поводився з нею аж надто стримано. Він весь час залишався в рамцях офіційности і не дозволив собі переступити мелсі напруженої й навмисної пристойности. Бачивши, що дівчина ладна на все, він весь час казав їй про своє «безчувствие», але коли виїздив з Полтави, то почав жалкувати:

—   Так би, здається, повернувся до Вас і не розлучився б з Вами ніколи.

Це надто скидається на Куліша. Він наважується кохати й говорити про кохання тільки здалека, тільки поїхавши геть. Запевняючи, що він може «збожеволіти, як прапорщик», він насправді тримається, як філо­софічний розсудливий Стародум

5   вересня 1861 з Валок Куліш писав до дівчини:

—   Коли ми гуляли з Вами самі в живописній пустелі, я менш за все відчував нахил до дружньої бесіди: якесь тяжке, незрозуміле було тоді становище душі моєї — щось схоже на бажання смерти від неможливости жити вповні. А тепер я нудьгую, навіщо я не залишив­ся з Вами до ранку.

І він обіцяє:

—  Коли іншого разу ми побачимось, я віддамся ввесь в Ваше роз­порядження і не подивлюсь ні на які безглузді розмови.

Отая здержаність давалась Кулішеві не легко: у нього була при­страсна натура, але він ніколи не наважувався розкрити її цілком. Здержаність свою купував Куліш ціною тяжких душевних страж­дань, важкої смертельної нудьги.

Кохання — соціяльне почуття, на ньому завжди лежить відбиток соціяльних тенденцій. Куліш внаслідок певних об’єктивних обставин ніколи не міг розкрити себе цілком: спочатку злидні, потім катастрофа р. 1847, заслання, тоді боротьба за те, щоб вибитись знов на поверхню; Куліш звик обмежуватись, стримуватись, перемагати свої бажання, приборкувати свої почуття, ховати свої особисті й громадські наміри! Він не міг розкритись ані в своєму особистому житті, ані в громадсько­му, ані в творчому. Він був більший, як ті можливості, що їх пропонува­ла його доба. Він ніколи й ні в чому не міг виявити себе цілком; ця «невиявленість» має так само соціяльний, як і сексуальний характер. У своїх взаєминах із жінками Куліш такий же примушений, приголом­шений, стиснений, як і в своїх політичних і громадських виступах.

Приклад Куліша доводить аж надто виразно соціяльну обумовле­ність психіки. Його моральна депресія має корні в депресії соціяль- ній і політичній.

—  Доля так розпоряджається нами, що мені не пощастило навіть і порозмовляти з Вами спокійно! — скаржиться Куліш у листі до панночки Рентель.

Він бажав віддатись їй цілком, але він не сміє. Не він розпоряджа­ється долею, а доля розпоряджається ним. Отака нудьга од свідомо- сти, що він не може, не сміє, що він примушений бути «безчувствен- ньім», незважаючи ні на що. досягала іноді в Куліша особливої гос­троти й напруженосте.

Одного тільки разу за все своє життя, в романі з Марком Вовчком, він наважився на все; але життя сказало йому «зась!». Те, іцо для інших було легко й приступно, те для «різночинця» Куліша давалося з велики­ми труднощами. Він знеміг у боротьбі з собою. Для Тургенева роман з Марком Вовчком був легким «ігровим» почуттям; для Куліша цей роман був переживанням «горестным и трудным».

Отой напад смертельної нудьги, що схопив був Куліша в Берліні, коли він чекав там на Марка Вовчка, повторився і тепер. Куліш характе­ризує цей настрій як «тяжелое состояние души моей, похожее на жела­ние смерти от невозможности жить вполне».

Соціяльна «невозможность жить вполне» була водночас і особи­стою, моральною, психічною, сексуальною. Через це й усі романи Кулі- шеві це, власне, не романи зовсім, а якісь «півромани», «півкохання». Жінка віддавалась цілком, а чоловік не наважувався переступити останньої межі. Своєрідний платонізм, обумовлений зовнішніми обставинами.

У Куліша була пристрасна, палка натура, але навіть у романі з Марковичевою він увесь час вагається між почуттям любовної при­страсти й бажанням порвати з коханою жінкою. Це бажання було міцніше від нього. Своєрідний «жах кохання» призводив до безглуз­дих, неможливих ситуацій, вивернених і обернених почуттів, до вчинків і слів, цілком несподіваних.

Він ревнував Марка Вовчка до Тургенева та разом з тим казав:

—   Коли нею заволодіє Тургенев, я буду втішений.

—    В цьому зближенні (Тургенева й Марка Вовчка) мій поряту­нок од найбільших бід.

—   Остання моя рада, — писав Куліш Марковичевій, — ради Бога, їдьте з Тургєнєвим Це одне може втішити мене.

Це ж його ipsissima verba! Він шукає порятунку для себе, штовхаю­чи кохану жінку в обійми іншої людини. Можна було б казати про цинізм, коли б насправді це не було гірким і безнадійним висновком «неможливости жити вповні». Зовні могло б здатися: Куліш цинічно знущається з себе, юродствує, ганебно, й гидко пародію своє кохання. Ба ні! Усе було значно глибше, складніше й, ганець-кінцем, порядніше і людяніше. Усе зрозуміти, усе пробачити.

Жалюгідна мізерність, злиденна збоченість, примушена здержа- ність, неповнота, приголомшена пристрасність, — що винен Куліш? Не він юродствовав, життя юродствовало ним

Приголомшуючи свою змисловість, він волів одійти вбік і збоку сте­жити за романом коханої жінки.

Цікавість — одна з прикмет ревнощів. Є певна садистична втіха, ревнуючи, знати всі подробиці зради. Куліш писав Каменецькому про Марка Вовчка:

—  Мені дрке цікаво знати всі подробиці її другого роману.

—  Стежити за нею буде для мене дрке цікаво.

—   Кожен рух і слово її тепер для мене буде предметом психологіч­ного розгляду.

Це не випадкові слова, що вирвались у Куліша ненароком Це не «гарна лина в кепській грі», як може здатись на перший погляд. Це спо­дівані визнання. Це програма чинности!

Штовхати жінку в обійми іншого й, відходячи вбік, збоку спостері­гати «подробиці» іншого роману, це Кулішева idée fixe, що в різних від­мінах проявлялась протягом цілого його життя. Це в нього стала систе­ма! Куліш завжди однаковий Він настирливо переконує Милорадовичі- вну вийти заміж, він радіє, що Глібова не кине чоловіка, він штовхає Марка Вовчка в обійми Тургенева Він радить панночці Рентель, закоха­ній в нього, взяти шлюб з іншим

Не запідозрюймо Куліша в лицемірстві й моральній гнилизні. Такі підозріння надто легкі. Тимчасом Куліш не Тартюф і не Юдушка Голо- вльов, не мольєрівський і не салтиковський персонаж.

Справді, поради Кулішеві досить двозначні, але, все-таки, це не тіль­ки обережність, сподіванка на «кохання втрьох», не цинічні холодні роз­рахунки на адюльтер. Це певна внутрішня тенденція, хоробливий наро­стень на глибокому й щирому почутті. Коли можна було б казати про «платонізм в адюльтері», то саме на взаєминах Куліша й позначилася ця гротескна й безглузда форма кохання: бути «платонічним третім» в коханні інших двох. Знаючи, що Куліш в коханні уникав побачень і зустрічів, віддавав перевагу «коханню до далекої», бажав мати не кохан­ку, а кореспондентку, «близьку-далеку душу», ми, очевидячки, натра­пляємо на випадок своєрідного тікання в душевне підпілля, на глибокий внутрішній злам

4

У 60 роки на перший плян були висунуті питання нового оформлен­ня побуту, перебудови родини на нових принципах. Люди 60 роїсів несли революцію в сферу особистого й родинного побуту; вони не тіль­ки проголошували нові принципи людських взаємин, але й робили спроби послідовно перевести їх у власне життя.

М. Піксанов у передмові до книжки Т. Богданович «Любовь людей шестидесятых годов» пише:

«Визнання рівноправності й свободи жінки в коханні та шлюбі та зречення власницьких бажань чоловіка — оці два принципи прийняв і виправдав у своєму власному житті Чернишевський. Цю переконаність, що її він купив дорогою ціною власного досвіду, він перелив і в свій роман “Що робити” і в своїх читачів. Те саме завдання: перемогти в собі власницькі бажання — стояло і перед П. І. Боковим і перед Н. Д. Шелгу- новим. Розв’язати це завдання було важко, боляче, та його розв’язали, — і в цьому допомогли не тільки високі особисті моральні сили та обдаро­ваність названих діячів, а й той визвольний світогляд та певність, що в ній вони жили. Для них питання особистого щастя були пов’язані з про­блемами соціальних реформ, громадської поведінки, революційної чин­ности нарешті. Вони не хтіли “щастя в кутку”, особистого й родинного благоденства Свою особисту долю вони зв’язували з колективом, вони підкоряли її громадській дисципліні. Це й давало їм величезну силу».

На зміну дворянству й дворянсько-поміщицькому феодальному режиму йшов новий кляс, кляс буржуазії. На арену виступав різночи­нець, що ніс з собою нову психіку, нові соціальні звички, відмінні гро­мадські погляди й переконання.

Чернишевський, Шелгунов, Міхаилов, Сеченов належали до авангар­ду різночинської інтелігенції. Куліш стояв на чолі української різночинсь­кої інтелігенції й його листування 60 років з панночкою Рентель показує, як глибоко зміна протилежних кляс позначилася на ідеології того часу.

Родина — перший осередок суспільства У ній найбільше залиша­ється рештків минулого. Її треба було наново перечистити від сміття давніх поглядів і перебудувати на нових розумних принципах. Треба було перебудувати родину, перебудувати кохання, шлюб та шлюбні вза­ємини чоловіка й жінки.

Покоління 60 років, як це показав Плеханов у своїй книзі про Чер- нишевського, поділяло ідеологічні погляди утопічного соціялізму з його провідним гаслом «думка керує світом». Люди 60 років були раціоналі­сти. З їх теорії «розумного егоїзму» виходило й їхнє ставлення до родини й шлюбу. В основі родини й шлюбу повинні бути воля й рівність. У мину­лому родина була побудована на цілком протилежних основах. Тоді пану­вав деспотизм чоловіка, раЬсгво жінки й дітей, почуття було сковане.

«Розум може панувати над життям, і людина може погодити своє життя з переконаннями», — писав «Современник» р. 1856. «Освіченій жінці, — читаємо в «Епосі» Достоєвського, — потрібна ширша дорога, яку не слід загороджувати або ж засмічувати голками, нитками, там­бурними крючками й тамбурним в’язанням».

Жіноче питання набуло в 60 роки особливої ваги. Часописи найріз­номанітнішого напряму присвячували йому статті. Навіть «Морський збірник» одвів йому почесне місце. Виник навіть спеціяльний жіночий часопис «Наук;, искусства и литературы для девиц» — «Рассвет».[4]

Ідеологи поміщицько-февдального ладу в «волі почуття», в «еманси- пованому шлюбі» бачили проповідь розпусти, а в жіночій рівноправно­сті — знищення родинних устоїв. Реакційна преса лила помиї на перших «емансипованих» жінок, що одвідували університети, на «голених нігілі­сток», що улаштовували «комуни», «артілі», швацькі майстерні. Поет Щербіна знущався:

Теруань де Мерикуры Школы женские открыли,

Чтоб оттуда наши дуры В нигилистки выходили.

Надзвичайно цікаво, що Куліш пішов в даному разі за «нігіліста­ми», за Чернишевським. Ще в листах до Милорадовичівни він вису­нув ідею емансипованої жінки, ідею незалежної, самостійної «жінки- чоловіка».

Тепер, через два роки, в листах до Рентель він розгортає цілу програ­му розв’язання жіночого питання в дусі Чернишевського.

У листах до Рентель зовсім немає тієї слов’янщини, що так густо загачує листи до Милорадовичівни, немає «пророцької пози», цитат з Байрона, згадок за Прометея.

Мова йде не про Месію й покірну, самовіддану Марію, а про визво­лену незалежну жінку й розумного та вільного чоловіка, «критически мыслящую личность».

—    На жаль, у нас важко бути жінці такою, якою хоче її бачити розумний і вільний чоловік, — пише Куліш до панночки. — Вона довго ще буде рабою людей, що її оточують, рабою рідних, знайомих і навіть власних слуг своїх Це — явище історичне й необхідне, хоча й дуже сумне.

У Кулішевих взаєминах з Милорадовичівною аж надто багато сліз­ної сантиментальности, аж надто багато від Гетевого Вертера. Можна було б говорити про певне «вертеріянство» Кулішеве року 1856—57. Хіба Маня де-Бальмен, як її описано в Кулішевих листах року 1856, не здається списаною з Гетевої Льотти? Цитати з Кулішевих листів того часу можна було б перемішати з цитатами зі «Страждань молодого Вертера», і це залишилось би непомітним.

Щодо Рентель, то Куліш висловлює побажання, щоб вона пішла далі від Гетевих героїнь. Тепер його ідеал не господарна, жвава мила Маня де-Бальмен, Гетева Льотта, а «жінка-чоловік».

—   Так, у Гете, — пише Куліш до Рентель, — є славні жінки — і як солодко для мого серця, що Ви на них задивились. Ідіть же далі, не спиняйтесь…

Отже, не Льотта, і не русява Маргарита з важкими косами його теперішній ідеал, а нова жінка, що пішла далі від Гетевих жінок, «жінка-чоловік».

Навіть книжки, що їх дарує Куліш Рентель, тепер зовсім не ті, що їх він дарував Милорадовичівні. Коли цій останній він дарував романи Вальтера Скотта й Квітчину «Марусю», то Рентель він дарує «Космос» Гумбольдта, ботаніку, книжки з природознавства, серйозні наукові книжки згідно з модою 60 років.

Новий кляс перемагав. І Куліш ішов вперед за клясом-пере- можцем. Порівняйте Кулішеве листування з Милорадовичівною та його листування з Рентель. Від колишнього романтичного пушкіні- янства він простує до чернишевсько-добролюбівського позитивіз­му. «Базарівські» нігілістичні настрої захоплюють навіть «хуторя­нина» Куліша.

Як типовий «просвітник» він дає відповідні поради панночці.

—   Читайте, вчіться! Освіта приступна Вам так само, як і кожно­му з нас. Полюбіть розумову працю!.. Свобода взаємин повинна обе­рігати моральні права кожного. Кожна особа повинна бути вільна. Кожна людина розвивається тільки на волі, і кожне невільне приму­шене становище перешкоджає нашому духовному розвиткові.

Ідеї емансипації, незалежносте, самостійносте керують Кулішем, і він перед уявою Рентель малює ідеал емансипованого шлюбу, ідеал родини, що її утворюють незалежні особи.

—  У Вашого чоловіка може бути одна путь, у Вас зовсім інша.

Заміжня жінка вільніше вибиратиме собі приятелів, як дівчина.

—  Шлюб уявляється Вам, як спосіб образувати свій розум і зробити­ся назавжди чарівною співрозмовницею для тих людей, которих Ви любите, приміром для мене.

Шлюб не є мета, а тільки спосіб «зробиться якомога більше люди­ною».

—  Коли Вам обіцяють стільки свободи, щоб Ви розпорядились моло­дими своїми силами на власну думку, то заміжжя буде для Вас тільки гарантією Ваших успіхів.

Конституціоналізм, демократія, парламентаризм, писаний договір, лібералізм — це ідеї віку, що захоплюють передових людей того часу. Вільний шлюб Куліш тлумачить як шлюб «конституционный»: шлюб за певною конституцією, певною умовою заздалегідь попередженими гро­шовими розрахунками.

Куліш пише до дівчини:

—   Попросіть Вашого батька, щоб він поставив в умову шлюбу ■— забезпечення Вас на випадок смерте Вашого чоловіка Це стаття дуже важлива, і Ви зробите дурницю, коли проминете її. Папір повинен бути даний Вам в руки до вінчання і по всій формі написаний.

Куліш навчає дівчину, як їй треба поводитись із чоловіком, щоб той не обрид їй як чоловік і щоб вона не загубила своєї ціни в очах чоловіка.

Він радить панночці між іншим

—   Ви ніколи не повинні бачити свого чоловіка за туалетом його, і він не повинен бачити, як одягаєте Ви спідниці, чешете волосся та інше. Це поради великої ваги. Не нехтуйте з них.

У своїй важкуватій люб’язності Куліш передбачливо попереджає дівчину

—  Не дозволяйте в жоднім разі Вашому чоловікові провести з Вами цілу ніч. З перших днів призвичайте його до цього. Ви побачите, як це багато важитиме для Вашого здоров’я.

Не листи до коханої дівчини, а уривки з книжки «Фізіологія шлюбу. Поради новошлюбним молодим». «Фізіологізм» 60 років захоплює Куліша.

Входячи в питання про шлюб, Куліш торкається у своїх порадах найінтимніших подробиць. Він радить не соромитись і поставити перед нареченим вимоги:

—  У Вас повинна бути окрема спальня. Це поважна умова. Інак­ше — Ви швидко зів’янете за законом фізіологічним, і життя Ваше піде не за Вашим ідеалом.

Куліш, як завжди, людина формул у листах до дівчини він ладен регляментувати кожну подробицю шлюбного життя. У 60 роки вірили в можливість раціональної регляментації людського поводження й людських взаємин.

Коли досі ми знали Куліша людиною 40 років, романтиком, близьким до слов’янофілів, що всі його інтереси зосереджувалися коло історії, етнографії, археології, архівістики, то тепер Куліш в його листуванні з Ганною Павлівною Рентель виступає перед нами як людина 60 років, позитивіст, раціоналіст, людина досить лібераль­на й вольнодумна не тільки в поглядах на жінку, на родину, айв інших поглядах, приміром на релігію.

У листах до Рентель Куліш розвиває досить сміливі позитивістич- ні ліберальні думки щодо релігії. Від «євангелізованого просвітитель­ства», від «християнізованого моралізму» він робить рішучий крок до критики Євангелії, до думок щодо історичного походження Єван­гелії, до Бруно Бавера, Штравса й Фоєрбаха. Куліш радіє, що дух критицизму захоплює дівчину, що вона починає критично ставитись до релігійних забобонів.

Він радить дівчині, коли та читатиме Євангелію, постійно мати на увазі, що:

—  Євангелію написав не сам Ісус, а її вибрали через сто років після Його смерти з багатьох списків, якнайменше зіпсоване популярними переказами про великого Вчителя, і не всі евангелиста були однакові щодо розумових здібностей.

Куліш ще далекий від того, щоб проголосити існування Ісуса за міт, але він уже відійшов і від того, щоб стверджувати богонадхне- ність Євангелій. Ще так недавно він раз-у-раз повторював слова про Божу обраність свого пророчого призначення, а тепер він уже бере під сумнів саме припущення «богонадхнености».

Титан і Месія сходить зі своїх романтичних котурнів і обертаєть­ся на просту й звичайну людину. Чайлд-Гаролдів плащ скинено, і Куліш перед нами виступає як «критически мыслящая личность».

Кулішеве гасло на сьогодні — боротьба проти попівства, у чому б воно не проявлялось: в особистій самовідданості, в родинних взаєминах, у поглядах на релігію.

—   Пам’ятайте, — пише Куліш Рентелівні, — що Ви вільна особа, якої покріпачити не має права жоден піп на світі.

5

Про кінець романічного епізоду Куліша й Рентель ми довідуємо­ся зі споминів О. Кониського.

Кониський пише:

—   У третій раз Куліш приїздив до Полтави, коли не помиляюсь, в червні 1862 року, та залишився тут недовго, а прожив тижнів зо два в містечкові Старі Санжари (верстов 25 від Полтави), де я й інші його знайомі часто одвідували його. Одного разу нас поїхало в Санжари декілька чоловіків, пригадую Пільчикова, Кулика, Майкову та Сохансь- ку. Містечко Старі Санжари, досить старовинне, було колись сотенним містом, мало свою «фортецю» і уявляло для нас деякий історичний і етнографічний інтерес Усі ми, вкупі з Г. І. Оболенським та Кулішем, довго ходили по містечку, оглядали старі церкви й рештки «фортеці». Днів за п’ять до губернатора Волкова поступив донос від поміщика Д про те, що Куліш зі «злочинним наміром» оселився в Старих Санжарах, збирає навколо себе неблагонадійних людей; викликає в козацькому населенні давні козацькі традиції й «сіє насіння незалежносте Украї­ни». Полтавську адміністрацію налякали тоді петербурзькі пожежі, деякі непорозуміння в селянській справі, що виникали деінде, події у Варшаві тощо, — і вона скрізь бачила «бунти й революцію». Волков, на жаль, був людина легковірна й вірив кожній сплітці з політичним відтін­ком. Не дивно, що він наказав перевести «суворе таємне слідство». Переводив слідство тамтешній ісправник і, розуміється, «довідався» тільки про те, про що без секретного слідства було всім відомо, а саме, що «губернський секретар Пантелеймон Олександрів син Куліш, мешкаючи в містечку Старі Санжари», «производил ежедневное двукратное купание в реке Ворскле», «але щоб поширював револю­ційні українські ідеї нього ніхто з допитаних людей не показав». Та все-таки Кулішеві довелося прискорити свій від’їзд.

—   Тоді ж, — додає у своїх споминах О. Кониський, — трапився в Полтаві з Кулішем цікавий епізод У той день, коли Куліш приїхав до Полтави, ввечорі він прийшов до мене й розповів мені та Д П. Пільчи- кову й В. Л. Трунову, що були саме в мене, що в останні дні, як їхати до Полтави, в Києві він випадково стрівся з цікавою особою: це була, за його словами, дочка середнього поміщика П-го повіту, молоденька пепі- иьєрка К-го інституту, дівчина надзвичайної вроди, розуму й патріотиз­му, що, через молодість та виховання, майже не мала характеру. Кори­стуючись зі слабкосте її волі, батьки примушували її вийти заміж за чоловіка нелюбого, неосвіченого й деспота Отже, треба було «врятувати її» з батьківського дому й привезти до Полтави, а тут уже влаштувати її спочатку десь в освіченій родині, а згодом клясною дамою в гімназію. На світанку наступного дня Трунов рке вирушив на поштових в колясці Куліша в П-ий повіт. За даною від Куліша інструкцією, Трунов приїхав в село пізно ввечорі, розшукав указану йому няню й довідався, що «пан­ночку вже повінчали».

Важко сказати, чи стосується цей епізод до панночки Рентель і є останній епізод в його з нею романі, — чи, може, Куліш брався рятува­ти ще якусь іншу тамтешню дівчину. Так чи так, — це надзвичайно типова для Куліша — оця тенденція рятувати провінціяльних панночок.

---