Сучасна українська літературна мова утвопип різнотипних структурних одиниць, які фотзмлГв °^{Я 3} упродовж багатьох століть (на думку вчених^{7 ал}?ї^ся VI ст. н. е.). Українці послуговуються нею системі реважно із всенародною однозначністю У країн ^ПЄ” ва для них є однією з суттєвих духовно-вну_Тп?п*^М°- зовнішніх національних сутностей.                         ь^шніх і

Зміст терміна «сучасна українська літератлт»» ва» містить кілька означень: «літературна» «_с ^М°” «українська».                                                         ’ ^<<сУ^Часна»,

Реалія «сучасна українська літературна мовя ча, ніж «сучасна українська мова», _до якої належ* ^ВУЖ‘ й українські діалекти (територіальні, місцеві) и ^Ще ві їм мовні одиниці — діалектизми, а також ппоо ^^ТИ~ слова, жаргонізми, сленгізми й арготизми ^СТоРічні Літературна мова – це мова, яка унормована родною практикою мовленнєвого спілкування ^сена~ кована, опрацьована письменниками, вченими ^ВПоряд‘ ськими діячами, іншими верствами інтелігент’/??^Мад‘ формах (писемній та усній), в усіх стилях і жанпя °^б°^Х го вияву вона єдина для кожної окремої нації « ^СВ°” для всіх, хто має в ній потребу і щоденно нею посп ^Р°^ДУ’ ється. Літературну мову характеризує її надді_я °^Ву‘ використання — найтиповіше, соціально наЙпот^^ТН–^Є ше і найумотивованіше. Вона має стабільні Р^10ні* норми у вимові, лексиці, фразеології, граматииП^^ЛЄНІ лістиці. Літературна мова будь-якого народу _Пп„^ТИ‘ ється з письма, з писемної фіксації усного мовленн ^На~

Дуже важливою є суспільна консолідуюча (лат. соп- воіісіаіііо — зміцнення, об’єднання) роль літературної мови. Вона суттєво об’єднує всі верстви народу в одне національне співжиття незалежно від їх місця прожи­вання і соціального стану. На основі літературної мови сформувався український народ як окрема нація.

Унаслідок наукового вивчення української літера­турної мови впродовж багатьох поколінь поступово створювалась наука про неї — українське мово­знавство. Вона представлена розгалуженою систе­мою мовних правил — фонетичних, фонологічних, орфо­епічних, акцентних, лексичних (семантичних, терміноло­гічних, ономастичних, етимологічних), фразеологічних, граматичних (морфемних, словотвірних, морфологічних, синтаксичних), стилістичних і графічних (правопис­них): орфографічних і пунктуаційних — кожне з яких є елементом мовознавчої теорії.

Мовні правила прийнято вважати достовірними, от­же й науковими, якщо вони:

а) відображають справжню сутність української (як і інших) мови;

б) містять наукові відомості, зокрема, про те:

—  які фонеми є в сучасній українській літературній мові і як їх треба вимовляти;

—  які літери, сполучення літер використовуються в українській графіці, як їх називати, писати, користува­тися ними;

—  як треба наголошувати слова;

—  з яким лексичним значенням уживати слова;

—   які різновиди слів, словосполучень і речень ха­рактерні для української мови;

—  як утворюються і змінюються слова;

—  які розділові знаки використовуються і як ними послуговуватись у писемному мовленні;

—  як із слів формувати речення (саме у формі речень люди виражають свої думки, почування, сприймання всього навколишнього і того, що наявне в них самих).

Зміст поняття «літературна мова» історично зміню­вався, витлумачувався неоднозначно. Наприклад, в епоху середньовіччя (приблизно V—XV ст.) літератур­ною мовою для більшості народів Західної Європи була не розмовна й рідна для них французька, італійська, іс­панська чи якась інша західноєвропейська мова, а вже «мертва» на той час державна мова колишньої Римської

імперії — латинська мова, яка функціонувала у держав­ному житті, науці, літературі, навчанні й богослужінні. У східних слов’ян, як зазначає сучасний український лінгвіст Віталій Русанівський, роль такої культурно- писемної мови переважно виконувала церковносло­в’янська мова, якою створювалась і поширювалась на­самперед релігійна література.

Сучасна українська літературна мова сформувалась на українській народній основі. Вона бере свій початок від появи перших трьох частин «Енеїди» (1798) україн­ського письменника Івана Котляревського (1769— 1838). Означення «сучасна» має кілька значень. У най- і   ширшому значенні сучасна українська літературна мо­

ва — це літературна мова нашого народу, яка викорис­товується уже понад два століття. У вужчому значенні цим означенням охоплюється час існування української літературної мови впродовж трьох поколінь (починаю­чи з останніх 60—70 років). Поняття сучасності україн­ської літературної мови можна обмежити і останньою чвертю XX ст. або виділити (особливо в лексиці і фразе­ології) лише останні тринадцять років в історії сучасної української літературної мови — час використання її в незалежній українській державі.

Українська мова в її літературній формі належить до найрозвиненіших мов світу. У ній існує безліч слів і лексичних сполучень слів (Балтійське море, асиміляція звуків, неозначена форма дієслова та ін.). Усіх слів і їх сполучень у нашій мові не злічити, бо вона є творінням усього народу і постійно змінюється. Найбільше змін у лексиці мови: з’являються нові слова, змінюється зна­чення наявних слів, а деякі з них використовуються все менше і поступово виходять з ужитку.

Ніхто не в змозі засвоїти сучасну українську літературну мову в її повному обсязі. Це стає особ­ливо зрозумілим, якщо зважити хоча б на такі реалії:

—                 слів у сучасній українській літературній мові біль­ше мільйона, і переважна частина їх має не одне лексич­не значення, а два, кілька чи й багато (полісемічні слова);

—                 більшість слів — змінні, вони існують не в одній граматичній формі, а в кількох: стаття, статті, статтю, статтею, (в) статті; статті, статей, статтям, статтями та ін.

На сьогодні вже існує понад 22 тисячі різних наук, роз­ділів наук, професій, спеціальностей, які мають розгалу-