і практика стилістики зорієнтовані на оволодіння сту­дентами знаннями функцій мовних одиниць, культури їхньої мови і культури мовлення. Єдиний курс стиліс­тики передбачав би формування такого рівня мовної і мовленнєвої культури усного й писемного слова, якого вимагає нинішня соціальна, отже, й мовленнєва ситуа­ція в Україні.

Культурою мови є її високий рівень розвитку, нормативності, всі її усталені ресурси — фонетико-ор- фоепічні, лексичні, фразеологічні, граматичні й стиліс­тичні, а культура мовлення — це найраціональ- ніше, стилістично вмотивоване користування усіма мовними одиницями, тобто тим, з чого витворилась культура мови. Отже, терміни, з одного боку, стиліс­тика мо ви й с ти ліс тик а мовлення , аз дру­гого — культура мови й культура мовлення належать до синонімічних понять. Синонімічними є та­кож окреслювані ними явища мови, бо культура мови й культура мовлення — це високий рівень надбань сти­лістики мови й стилістики мовлення, користування мовою. Вдосконалення техніки мовлення, як правило, позитивно позначається на його змістовності, є засобом інтелектуального збагачення кожного з мовців, неаби­якого зростання його розумово-мовленнєвої сутності. Інакше кажучи, будь-який прогрес в індивідуальному мовленні неодмінно пов’язаний з прогресом у мовленні всього народу, особливо у мовленні інтелігенції.

Людині властиве природне, часто неусвідомлюване прагнення до нового в усьому (діях, думках, мовленні), прагнення мати у своєму розумовому арсеналі і вико­ристовувати елементи того, що позитивно вирізняє ок­рему особу серед співрозмовників.

Потрібно знати не тільки що сказати, але і як сказа­ти, щоб репрезентувати себе серед інших носіїв мови як­найкраще. У мисленні й мовленні завжди взаємодіють такі два визначальні чинники, як зміст і форма вира­ження висловлюваного. Це досягається поступово, здо­бувається життєвим досвідом, особистісними знання­ми, загальною і професійною ерудицією мовця. Як слушно зауважує сучасний чеський дослідник проблем культури мовлення Іржі Томан, «щоб навчитися добре, змістовно говорити, необхідно постійно збагачувати свої знання й досвід, удосконалювати освіту, інакше ка­жучи, всебічно розвивати свою особистість».

Чим доречніше людина висловлюється, тим швидше й легше вона встановлює контакти з іншими носіями мови. Це певною мірою вберігає її від самотності, яка несумісна зі щастям. Безперечно, впродовж тривалого часу людина мовленнєво не контактує з іншими, однак розумово-мовленнєве усамітнення — це імовірніше ви­мушена, а не бажана реалія. Кожен потребує майже постійного контактування з іншими, завдяки чому мо­же знаходити товаришів, друзів. Спілкуючись, людина змінюється, відмовляється від певних звичок у власній поведінці, передусім у мовленнєвій, бо по-різному ска­зане слово неоднаково впливає на співрозмовників, по- різному їх налаштовує. Вихована людина прагне сфор­мувати в собі не будь-які, а тільки соціально й етично позитивні мовленнєві навички, необхідні для високого рівня культури спілкування.

Формування культури мовлення учнів суттєво ви­значається навчальним змістом кожного уроку. Кон­кретний мовний матеріал з фонетики, лексики, фразео­логії, граматики є основою формування мовленнєвої культури інтелігентної особи. Висловлюватись норма­тивно може й та особа, яка не навчалась у школі й не вміє писати, але з дитинства обдарована чуттям мови, мовленнєвим хистом, здібностями. Проте її мовлення функціонально обмежене переважно рамками одного стилю мови — розмовно-побутового, а висловитись у па­раметрах іншого стилю (наукового, офіційно-ділового, публіцистичного чи художньо-літературного) вона не може через відсутність спеціальних знань.

Отже, розмежування, водночас і об’єднання в одній науковій галузі і навчальній дисципліні, стилістики мо­ви (мовлення) і культури мови (мовлення) уявляється доцільним, бо, крім іншого, те, що прийнято називати культурою мови (мовлення), не має окремого мовного Матеріалу, послуговується теорією і практикою всіх ін- їпих розділів науки про мову (фонетики, лексикології, фразеології, граматики і стилістики).