Стилістика як лінгвістичне вчення про функціону­вання мови, всіх елементів її структури в повному обся­зі стосується лише літературної мови , тобто мо­ви унормованої, всенародної, за сучасних умов пере­важно національної, яка виявляється у всіх стилях, жанрах мови, в її усній і писемній формах.

Діалектне мовлення, використання якого завжди обмежене певною територією, на якій проживає тільки частина народу, нації, теж можна вивчати сти­лістично, зафіксувавши його на письмі, з урахуванням функціонування тих елементів, одиниць, з яких воно сформувалося. Таке мовлення здебільшого вивчають фонетично (фонологічно), орфоепічно, акцентно (наго­лошування діалектних слів), морфемно, морфологічно, синтаксично, лексично, фразеологічно. У діалектному мовленні ніколи системно не вивчаються терміни, бо во­ни у ньому спорадичні, нечастотні, випадкові. Такої га­лузі мовознавства, щестилістика діалектного мовлення, й дотепер не створено, хоча вона об’єктив­но можлива. Діалектне мовлення в своєму природному вияві — мовлення усне. Писемна репрезентація діалект­ного мовлення — це тільки його відображення, а не спе­цифічний різновид всенародної мови, яким є писемна форма літературної мови.

Діалектне мовлення теж по-своєму нормативне. Послуговуючись ним, сільські жителі, навіть не вміючи писати й читати, спілкуються між собою і з тими, хто добре володіє літературною мовою. Носії діалекту і діа­лектного мовлення розуміють радіо- і телепередачі, досить вільно спілкуються з усіма громадянами, реалі­зують усі можливі діалоги й монологи в рідній для них діалектній мовній формі, всебічно ї компактно дотри­муючись при цьому усталених у мовленні свого краю (району, села, селища) елементів мовлення. У цьому виявляється своєрідна нормативність діалектного мов­лення. Будь-яке відхилення від того, що вже устали­лось у діалектному мовленні, сприймається як щось по- своєму ненормативне, незвичне. .Водночас діалектна норма ніколи не має всенародного статусу, завжди фун­кціонально обмежена певною частиною національної території, через що не може слугувати єдиним для всьо­го народу засобом спілкування.

Якщо писемна й усна форми літературної мови од­накові на всій національній території, то в усному мов­ленні українського населення (переважно сільського) різних місцевостей є чимало відмінних особливостей, які прийнято називати діалектизмами. Сукуп­ність діалектизмів, характерних для більш чи менш значної території, називають діалектом, або на­річчям, а особливості мови в межах одного чи кількох населених пунктів — говіркою, говором (діалек­том ): назви «говірка села», «діалект села» є синоні­мічними.

Основних груп українських діалектів (наріч) три: південно-східна ( середньо над дніпрянська ), південно-західна, північна. Кожне з наріч (та­кож і говорів, певна група яких входить до складу того чи іншого наріччя) має свої прикметні особливості в лексиці, фразеології, фонетиці (зокрема, в системі го­лосних і приголосних звуків), в орфоепії (вимові окре­мих звуків чи певних поєднань звуків), у морфемах, формах слів, у синтаксисі, оформленні членів речення, словосполучень і речень.

Існування українських діалектів зумовлене особли­востями минулого життя нашого народу. За сучасних умов діалектизми, становлячи своєрідний пережиток минувшини, поступово зникають. Єдиною формою спілкування для всього народу стає літературна всена- родно-національна мова в обох її формах.

Отже, у діалектному мовленні, яке для більшої час­тини сільського населення ще й нині є засобом спілку­вання, функціонують і діалектизми, і мовні одиниці (лексичні, фонетичні, морфологічні тощо), які харак­терні для загальнонародної літературної мови (кіль­кісно й функціонально вони переважають у мовленні носіїв певного діалекту). Завдяки цьому ті, хто послу­говується діалектним мовленням, розуміють своїх од- номовних співрозмовників, які розмовляють літера­турною мовою.

Сучасна українська літературна мова сформувалась на основі середньонаддніпрянських говорів, увібравши в себе і певну кількість мрвних явищ,а інших діалектів української мови.

Однією з багатьох-можливих літературних і діалект­них схем (таблиць) сучасного українського мовлення може бути така таблиця:

Особливості	Літературне мовлення	Діалектне мовлення (наріччя)
		Південно- східне	Південно- західне	Північне
Лексичні	кукурудза	кукурудза, кукугузга, калачики, пшінка	кукурузга, мелай, папшой, кендериця	кукуруза, кияхи, пшеничка, калачики
Фонетичні	віл, кінь, піч, ліс, літо, сіно, зоря, втрьох, лоша, курча	віл, кінь, піч, ліс, літо, сіно, зоря, втрьох, лошя, курчя	віл, кінь, піч, ліс, літо, сіно, зорйа, втрох, лошє, курчє	вуол, куонь, ґ~* г~» піеч, ліес, о гл ліето, сіено, зора, втрох, лошє, курчє
Морфо­ логічні	братові (брату), коневі (коню), рукою, ногою, сиджу	братові (брату), коневі (коню), рукою, ногою, сиджу і сидю	братови, коньови, руков, ногов, сидйу	брату, коню, рукой, ногой, сиджу і сижу

Отже, крім стилістики літературної мови, можна визнати як об’єктивно можливу і стилістику діалектно­го мовлення. Термін «діалектна мова», на відміну від терміна «діалектне мовлення», науково невмотивова- ний. Найширший матеріал діалектного мовлення «за­позичується» з літературної мови з її всенародним ста­тусом.

Окремі мовознавці (В. Чабаненко) вважають, що, подібно до літературної мови, діалект має свої стилі (функціональні різновиди) і, отже, свої виражально- зображальні засоби. Є вагомі підстави для твердження, що ці ознаки властиві не діалектові, а діалектному мов­ленню. Терміни «діалект» і «діалектне мовлення» не слід розглядати як синоніми, бо вони позначають не­адекватні лінгвальні (мовні) реалії. У функції комуні­кативної системи виступає лише діалектне мовлення, а не діалект, отже, вони мають різний лінгвістичний зміст. Такої ж загалом думки дотримуються сучасні ук­раїнські і російські мовознавці (І. Ковалик, Л. Скворцов та ін.). На їх погляд, існування мовних норм не обмежу­ється сферою виключно літературної мови. І в діалек­тах, і в просторіччі є свої норми. Однак норми діалекту (а точніше, діалектного мовлення. — 77. Д.) не усвідом­люються як обов’язкові і реалізуються лише непрями­ми засобами, супроводжуються негативною оцінкою «так не говорять», «ми так не скажемо» і т. ін.

Стилістичне мовлення повинно виявлятися не тіль­ки в літературно-нормативних формах, а також і в діа­лектних, бо за найрізноманітніших комунікативних ситуацій мовець свідомо чи інтуїтивно прагне до пра­вильності, логічності, точності, образності, доречності висловлюваного.