Наявність стилів мови в сучасних літературних мо­вах, зокрема і в українській, є одним з найвагоміших показників їх високого розвитку, прогресу, повноцінно­го функціонування. Обсяг і багатство кожного стилю визначаються обсягом і станом розвитку тієї сфери жит­тя, яку обслуговує мова в параметрах певного стилю з його своєрідними мовним засобами. Наприклад, норма­тивними вважаються обидві форми давального відмінка однини (директорові і директору, секретареві і секре­тарю), але стилістично більш виправданими, типово українськими є форми з флексією -ові, -еві, -єві (Андріє­ві, пор. Андрію). Найбільша варіантність слів і речень простежується в розмовно-побутовому стилі, наймен­ша, майже нульова, — в офіційно-діловому стилі, який, за словами американського мовознавця Леонарда Блум- фільда (1887—1949), «має в своїй основі науковий ха­рактер і в той же час стикається з повсякденним жит­тям ».

Система стилів у сучасних розвинених мовах зага­лом однотипна. Це пояснюється однотипністю або спільністю навколишніх позамовних реалій, предметів

і явищ дійсності, в яких звершується життя народів сві­ту. Мова в межах певного стилю забезпечує найдовер- шеніше з усіх поглядів вираження людських думок і по­чувань за певної конкретної, частково повторюваної чи близької до неї мовленнєвої ситуації.

Будь-який стиль, крім епістолярного, має дві форми реалізації, два вияви — писемний і усний. Обидві фор­ми розрізняються, з одного боку, неоднаковою функціо­нальною спрямованістю, а з другого — деякими суто технічними ознаками.

Найголовнішу соціальну і власне мовну сутність стилю російський лінгвіст Лев Щерба (1880—1944) вба­чав у виконуваних стилем функціях. Вони справді дуже важливі, однак не можуть слугувати першоджерелом стилю, основою його буття. Кожен стиль мови сформо­ваний із сукупності тільки йому властивих мовних оз­нак, стилетвірних засобів — лексичних, фразеологіч­них і граматичних. Без них жоден із стилів не зміг би демонструвати літературну мову в її певному, але типо­во своєрідному вияві.

Мовлення — це постійний творчий ситуативний процес. Ним охоплюється все життя як окремої особи, так і життя народу, людства. Ті ситуації, за яких реалі­зується мовлення, є і фактом індивідуальним, фізіоло- гічно-психічним, розумовим, тобто особливим виявом організму людини, і фактом соціальним, який визнача­ється самим життям мовців.

Мовлення в межах окремого стилю задовольняє певні конкретні комунікативні потреби всього етносу (народу) й окремої особи. Власне мовні ресурси стилю — це його стилетвірні засоби, які завжди доповнюються засобами нестилетвірними, загальномовними, завдяки чому мовлення в межах окремого стилю повноцінно ви­конує певний комплекс спеціалізованих комунікатив­них функцій.

Мовний стиль — категорія передусім лінгвістична. Її реалізація завжди потребує відповідного добору і конструювання, використання певного комплексу своє­рідних мовних одиниць.

Учення про стилі мови є однією з головних частин усієї теорії і практики стилістики як особливого лін­гвістичного вчення.

До основних принципів виокремлення стилів мови належать:

—  лексико-граматичний принцип. Він передбачає врахування своєрідної семантики, морфемного, морфо­логічного й синтаксичного оформлення мовних оди­ниць, котрими формується своєрідність мовленнєвого вияву кожного окремого стилю;

—  функціональний принцип. За ним до уваги беруть характер і сутність мовлення (говоріння й писання) в межах окремого стилю, його комунікативну мету і сфе­ру вияву: побут, дипломатичний чи побутовий диспут, усний виступ на зборах, лекція в студентській аудито­рії, офіційна розмова начальника і підлеглого, оформ­лення певного офіційного документа, накреслення тех­нічного проекту та ін.

Саме своєрідність комунікативної мети усного чи писемного вислову зумовлює добір мовних одиниць і спосіб поєднання їх, за якого певна конкретна комуні­кативна мета набуває найдоцільнішої реалізації.

Стиль мови надає мовленню більш чи менш виразної своєрідності, забарвленості, лексико-граматичної інди­відуальності. Сучасні літературні мови обслуговують усі сфери життя. Кожен із стилів мовлення формується неоднаковим використанням мовних засобів. Одні з них виразно чи певною мірою нейтральні, інші — книжні, ще інші — емоційно знижені чи забарвлені позитивною почуттєвістю. Це вимагає від мовців уміння користува­тися мовою з якнайбільшою доцільністю.

Усе інтралінгвістичне (внутрішньомовне) в окремо­му стилі залежить від екстралінгвістичного (позамов­ного, соціального). У кожному стилі своєрідно селек­ціонуються, поєднуються, використовуються елемен­ти загальнонародної літературної мови, які при цьому зазнають певних структурних і лексико-фразеологіч- них змін.

У стилях мови найбільшою мірою виявляється ди­ференціація розвиненої літературної мови. За різних життєвих ситуацій (розмова на побутову тему, написан­ня наукової статті з хімії чи публіцистичного нарису, замітки-інформації до газети тощо) мовці неоднаково послуговуються мовою.

Стилістика вивчає також становлення і еволюцію стилів в усій мовній системі з метою розуміння їхнього стану і завдань у різні періоди їхнього розвитку. Сти­лістично доладне мовлення — це його найвищий ета­лон, досконалий зразок. Кожен говорить і пише поміт­но по-іншому, дещо індивідуально: один — логічно, чіт­ко, другий — вишукано, третій — образно, четвертий — недбало, невиразно, навіть неохайно. Від уміння вислов­люватися стилістично залежить досягнення кожного ра­зу щонайбільших комунікативних позитивів мовлення, уникнення в ньому логічно-стилістичних недоречностей. Уявімо собі, що хто-небудь запитає: Ти з якого питання смієшся? Висловлене запитання цілком нормативне з погляду граматичного (морфологічного й синтаксично­го), проте алогічне, отже, й нестилістичне.

Щонайповніше оволодіння стилістикою мови й мов­лення — справа особливо складна. Нерідко в мовленні трапляються недоречності, стилістично невдалі форму­лювання думок, напр.: Науковий стиль має своїм зав­данням… (хоча жоден стиль завдань не має) або Діловий стиль обслуговує суспільні відносини людей… (замість: Мова в її діловому стилі обслуговує…), або Художній стиль має естетично-інформативну комунікативну функцію (замість Мовлення в його художньому стилі спроможне виражати щонайрізноманітніші інформа­тивно-естетичні функції) і т. ін.

Отже, стилістична культура мовлення — це найдос­коналіший вияв розумово-мовленнєвої культури кож­ного мовця.