Дудик П. С. Стилістика української мови

Розмовно-побутовий стиль мови і мовлення

Літературне мовлення в цьому стилі наймасовіше, найчастотніше, воно реалізується всіма верствами на­селення. Розмовно-побутове мовлення у своєму типово­му вияві представлене своєрідними для цього стилю мовними особливостями — фонетико-інтонаційними, лексичними, фразеологічними, морфологічними й син­таксичними. Цей стиль має усну (переважно) й писемну форми вияву, його характеризує широка варіативність (варіантність) висловлювання, що дає змогу мовцеві сказати про те саме (чи майже про те саме) неоднаково. Різні варіантні форми, які збігаються чи близькі семан­тично, завжди більшою чи меншою мірою розрізняють­ся стилістично, функціонально. Наприклад, відповідь учнів на запитання вчителя Ти розв’язав задачу? за різ­них життєвих ситуацій може бути найрізноманітні­шою. Тому немає усталених граней як у варіантах пев­ної думки, так і у формах її мовленнєвої реалізації. Крім стилістично звичайних відповідей на зразок Так., Так!, Так!!, Так!!!, Ні., Ні!, Ні!!, Ні!!! трапляються й ін­ші, в найрізноманітніших синонімічних формах слів- речень і речень: Еге, Еге ж!, Атож! (пор.: Атож… і Атож!!), Авжеж (Авжеж! та ін.), А як же!, Та ні!, Ще б пак!, Та мабуть…, Та ще й як!, Та нібито і под.; а та­кож: Розв’язав, Розв’язав!!, Розв’язав!!!, Уже й забув!, Так вам і розв’язав!, Та розв’язав!, Та вже ж розв’язав!, Уже давно!, Розв’язав!, А як її розв’язати!, Розв’язав? А як це зробити?, Та розв’язав (же)!, Так її і розв’яжеш!, Розв’язав, аякже!, Спробуйте розв’яжіть!, Ні! Не розв’язав!, Та де там розв’язав?, Спробуйте самі!, Хіба таку розв’яжеш?, Та академік, і той не розв’яже!, Мо­же й розв’яжу!, А що тут розв’язувати?, Дрібнота!, І хвилини досить, щоб розв’язати! тощо. Це є свідчен­ням того, що побутове життєве розмаїття і ґрунтована на ньому мовленнєва стихія переважають над реаліями інших стилів, особливо офіційно-ділового, у якому до­мінують усталені форми вислову, мовні штампи, котрі набагато меншою мірою допускають варіантність — особливо в мовленнєвому оформленні офіційних доку­ментів: заяв, протоколів, посвідчень та ін.

Мовлення в розмовно-побутовому стилі має бути лі­тературним, а кожен вислів — відповідати усталеним у мові нормам. Водночас розмовно-побутове мовлення, як і мовлення художнє, підвладне почуттєвому, емоційно­му станові людини, навіть його етичним нахилам, мір­куванням.

Розмовно-побутовий стиль мови й мовлення харак­теризують такі властиві йому ознаки:

—  якнайбільша конститутивність (лат. сопБІііиІиз — визначений), тобто залежність розмовно-побутового вислову (у формі речення, слова-речення) від конкрет­ної ситуації, контексту мовлення;

—  майже постійний і очевидний, достатньо усвідом­люваний мовцем і слухачем (адресантом і адресатом) вияв певної почуттєвості, емоційності співрозмовників;

—  інтонаційне оформлення висловлюваного в пара­метрах розмовно-побутового стилю, яке в поєднанні з кон- ститутивністю й емоційністю також видозмінює зміст висловлюваного; цей зміст набуває особливої важливос­ті тоді, коли обмін думками реалізується стисло, в реп­ліках, які становлять структурно неповні конструкції.

За певних життєвих ситуацій мовці розуміють один одного з півслова, зі словесного натяку чи напівнатяку, з інтонування кожної із структурних одиниць речення, з ритміки всього речення (навіть однослівного), із жесто- вого чи мімічного руху. Наприклад, діалог персонажів роману Івана Микитенка (1897—1937) «Ранок» Ольги («черниці») та її кучера читачам стає зрозумілим лише з контексту (вони незаконно везуть до монастиря небез­печну поклажу — ящики зі зброєю і таємний пакет): Скоро? — нетерпляче питала вона кучера. — Недалеко вже. — Женіть же! Женіть! Не шкодуйте! — Коні мчали в напрямі на село Ладош… За якийсь час перед подорожніми заблищав купол монастирської церкви. Вони були вже зовсім близько. — Женіть! Женіть! — Коні рвонули копитами сніг. Сани неслися шаленим погоном. — Женіть, я вас благаю. Всі репліки учасників діалогу граматично неповні, але їх зміст і емоційне за­барвлення зрозумілі. Це досягається конкретністю мов­леннєвої ситуації, спільним життєвим досвідом обох учасників події, їхнім знанням мови тощо.

Найголовнішу вимогу до розмовно-побутового мов­лення (бути за всіх можливих ситуацій нормативним, літературним) іноді свідомо порушують з певною комуні­кативною метою, вдаючись до діалектизмів чи інших не- літературних одиниць. Розмовно-побутове мовлення — це найбільш невимушене, максимально вільне, літера­турне мовлення. Контроль за дотриманням мовних норм дає широкий простір для виявлення індивідуаль­ної мовленнєвої творчості. Під час звичайних побутових розмов мовець якнайменше замислюється над тим, що і як сказати. Спілкуючись із близькими чи рідними, лю­дина звикає до певних мовленнєвих штампів, звичних мовних форм, які поповнюють звичайні для співрозмов­ників паралінгвальні (невласне мовні) засоби: адекват­но усвідомлювані мовцями жести, мімічні рухи, а та­кож інтонування висловлюваного.

Розмовно-побутовий стиль порівняно з усіма інши­ми стилями найдавніший. Він, на слушну думку сучас- “них українських лінгвістів Любові Мацько, Олесі Сидо­ренко та ін., «започаткувався з виникненням мови, і в ньому вона розвивалася на початкових своїх етапах. Перші норми літературної мови, що виникли на діалек­тній основі, формувалися саме в розмовному стилі».

Мовлення в розмовно-побутовому стилі найповніше виявляється в усних і писемних (у творах художньої лі­тератури тощо) діалогах. Значно рідше розмовно-побу- тове мовлення буває монологічним (розповідь про почу­те, побачене тощо).

Усномовні побутові діалоги найчастіше формуються з нерозгорнутих, навіть однослівних, реплік і набува­ють виразного емоційно-експресивного забарвлення. Ними мовці можуть виражати найменші відтінки мис­лення, переживання, почуття.

Найсуттєвішими стилетвірними особливостями роз­мовно-побутового стилю мовлення (як і всіх інших сти­лів) є особливості (ознаки) лексичні, фразеологічні і граматичні.

Лексичні, фразеологічні особливості. Широко використовується загальновживана, передусім побутова, лексика і фразеологізми (прислів’я, приказ­ки, «крилаті» слова і вислови), які відображають пов­сякденні потреби мовців. Це тисячі мовних одиниць, до яких, зокрема, належать:

—  слова, уживані здебільшого в прямому значенні: земля, вода, небо, день, ніч, вулиця, село, місто, правда, чорний, білий, працювати, спати, їсти, весело та ін.;

—  назви тих, з ким кожен з мовців постійно спілку­ється: мати, мама, батько, тато, брат, сестра, я, ти, він, ми, ви, службовець, влада, начальник, рядовий та ін.;

—  назви предметів домашнього вжитку, речей ін­тер’єру, архітектурного і художнього оформлення при­міщень, одягу, взуття та ін.: меблі, посуд, постіль, фі­ранка, картини, квіти, килим, пальто, сорочка, піджак, плащ, чоботи, туфлі та ін.;

—  активно вживані фразеологізми: Як працювати­меш, так і матимеш; Чим далі в ліс, тим більш дров; Нема хліба — їж пироги; Ніщо так не об’єднує людей, як трамвай; байдики бити, молоти язиком, крокоди­лячі сльози.

Граматичні, передусім синтаксичні, особливості. Активно вживаються:

—  речення різного типу, починаючи від однослівних і до найбільш розгорнутих складних конструкцій: Село; Гай; Вечірній день; День змінює ніч; Якщо громадяни наполегливо не працюватимуть, то заможно вони й не житимуть;

—  найрізноманітніші структури власне неповного речення, еліптичного, також і незакінченого, обірвано­го: Куди? (пор.: Куди ти йдеш?; Куди йдеш?)-, Де?; Чо­му?; Скільки?; Щоб швидше, я відразу в метро, до стан­ції «Університет»; Ой не робіть поспішних висновків, шановний, бо ви помилитесь. І дуже глибоко!; Сказав би, але…; Ти був там? — Так; речення різного модаль­ного спрямування, особливо прості, словесно неусклад- нені конструкції: Пшениця цього року вродила; Чи всі прийшли?; Співай!;

—  неускладнені прості речення, тобто речення, які, зокрема, не мають у своєму складі дієприкметникового, прикметникового чи дієприслівникового звороту;

—  найтиповіші вставні чи вставлені одиниці: ма­буть, на щастя, мені здається, я думаю та іН.; ‘

—  речення із звертанням: Мамо, прошу вас!;

—  слова-речення: Так!, Ні!, Невже?, Невже?, Хіба?, Геть! ‘, Алло!, ШТтггін.;

—   вітальні й прощавальні слова і сполучення слів: Добридень!, Доброго ранку!, На добраніч!, Спокійної но­чі! та ін.

У розмовно-побутовому мовленні значна кількість лексем набуває виразного термінологічного значення, бо цього вимагає сучасний науково-технічний прогрес. З різних причин це характеризує й лексеми суто побуто­вого значення (хліб, рис, макарони, стіл, книжка, раке­та та ін.), які термінуються, бо традиційно-побутове й по-сучасному наукове мислення синтезується в єдиному комплексі, взаємно доповнюючи одне одне.

У розмовно-побутовому мовленні, з огляду на його безмежно широкий діапазон вияву, прийнятним є все наявне в літературній мові, те, що допускається сус­пільною мораллю, не виходить за межі пристойності. Будучи наймасовішим, розмовно-цобутове мовлення допускає найбільш вільну організацію висловлювання: не потребує активного й сконцентрованого втручання думки, є ніби довільним мовленнєвим виявом організ­му, якому притаманні такі біологічні ознаки, як втом­люваність і несприйняття одноманітності, деяка пасив­ність, що нерідко супроводжується повторюваністю найменувань певних реалій побуту, в якому сьогодніш­нє повторює вчорашнє, передбачає те, що настане зав­тра, і т. ін.

Мовленнєві особливості розмовно-побутового стилю не можна повністю відтворити писемно. Навіть магніто­фонний запис передає не все, тому що здебільшого роз­мова супроводжується мімікою й жестами. Водночас для аналізу лексичних і граматичних особливостей роз­мовно-побутового стилю можна використати і мовлення дійових осіб у художніх текстах, напр.: Ой, як я люблю свою матуську! Я їх так люблю, що аж серденько мені розірветься. Ну, які вони хороші, ці наші сіроока нень­ка! Які в них тихі, ласкаві очі, яке в них ніжне, м’яке волосся! Іноді дивишся на них і думаєш:

«Очі ваші, матусько, подібні до весняного неба, — до то­го неба, коли сонечко обгортають легкодимчаті хмарки, і вони наче в сірому серпанку. Волосся ваше, наша голубонь­ко, як каштановий пушок. Дайте, я ще раз поцілую вас!»

Але я й… всю їх люблю! …Іноді заплющиш Ьчі, і зда­ється, що моїй матусі не тридцять років, а дуже-дуже небагато, і вони зовсім молода дівчинка, і не мати вони мені, а старша сестра… Ой! Як я люблю свою матусь­ку! (М. Хвильовий).

Цей текст у стилі давньої народної української тра­диції, переважно селянської, прославляє, звеличує рід­ну матір. Весь монолог пронизує любов, незмірне шану­вання і відданість найріднішій у світі людині: які вони хороші; матуську, наші сіроока ненька, очі ваші, ма­тусько, наша голубонько. Структура речень найпрості­ша, перейнята народною тональністю, щирістю висло­ву, який захоплює відданістю дитини рідній матері. Тексту притаманні глибінь думки, типова українська моральність, краса українського слова.

Особливості розмовного стилю відтворено і в діалозі персонажів художнього твору: Корецькому [сільському вчителеві, який у 1917 р. повернувся з тюрми…] теж за­било на мить дух, але він перемігся. Трохи помовчав і промовив:

—  Талю, тобі треба зібрати дітей і піти звідси.

— А ти, Євгене?..А ти?

—  Я зостанусь тут.

—  Але ж подумай, Євгене: вони [поліцаї, хулігани] тебе вб’ють!..

—  Не вб’ють… я повинен бути тут, щоб спинити їх, умовити, втихомирити… школу зберегти… а ти йди!

—  Ні, в такому разі і я повинна тут бути, і я зоста­нусь!

—  А про діти забула, Талю? Вони ж можуть так їх перелякати, що на все життя зостанеться… (Б. Грін- ченко).

Типовий розмовний діалог сільського вчителя з ми­нулих часів, для мовлення якого характерне викорис­тання лексем зостанусь (замість залишусь), зоста­неться, А про діти й забула (замість про дітей). Речен­ня в ньому переважно прості, з різною комунікативною функцією: розповідні, питальні, розповідно-окличні. Увесь текст пройнятий тривогою, очікуванням біди, в ньому проступає інтелігентність, взаємна прихильність у стосунках між подружжям, яке вкрай збуджене, заля­кане якнайбільше тим, що загрожує їхнім дітям.

Мабуть, немає достатніх підстав погоджуватись з думкою російського мовознавця Віталія Костомарова (нар. 1930): «…ми звичайно схильні твердити, що нор­мальною відповіддю на запитання Де ти був? буде Я був дома…. Елементарне спостереження за мовленням пока­зує, що це не так. Подібна оголена схема, що виражає комунікативне завдання і тільки, фактично в побутово­му, розмовному мовленні не існує». Видається, однак, можливим те, що хто-небудь із мовців у відповідь на за­питання Де ти був? відповість подібною «оголеною» формою: Я був дома (в театрі та ін.), особливо за умов розважливого, неафективного мовлення.

Розмовно-побутове мовлення комунікативно обслу­говує в межах усього етносу значно ширші сфери жит­тя, ніж це реалізується у формах будь-якого іншого сти­лю мови. Потреба в розмовно-побутовому мовленні що­денна, тому й форми його реалізації найбільш звичні. Вони засвоюються, реалізуються з найменшою витра­тою мовленнєвої і розумової енергії.

Кожен із стилів має свої відносно окреслені сфери функ­ціонування і певний комплекс специфічних стилетвірних мовних засобів. Обидві форми розмовно-побутового мов­лення — усна (первинна) і писемна (вторинна) — суттєво збагачуються своєю взаємодією. Водночас між ними існує принципова відмінність (переважно функціональна й що­найменше структурна). Розмежування стилів мови — розмовний (розмовно-побутовий) і нерозмовні (всі інші стилі) — цілком вмотивоване, загальноприйнятне, однак дещо умовне, бо все наявне в мові, поза її розмовно-побу­товим стилем дуже неоднорідне, через що досить виразно розмежовується на окремі стилі — офіційно-діловий, ху­дожній та ін. Вмотивованим видається протиставлення мовленнєвих процесів і за деякими іншими вимірами: мовлення офіційно-ділове і мовлення неофіційно-ділове, мовлення художнє й мовлення нехудожнє та ін.

Думку про те, ніби розмовно-побутовий стиль вико­ристовують для спілкування, науковий і діловий — для

 

повідомлення, художній і публіцистичний — для впли­ву на інших (слухачів, читачів), є підстави вважати не­прийнятною, бо ці три функції мова виконує в межах кожного стилю, але своєрідно, в неоднакових сферах і виявах життя, з виразно іншою метою.

Літературна мова обслуговує неоднакові комуніка­тивні потреби мовців, тому не може використовуватись однаково за різних обставин. Деякі дослідники мовної стилістики (Б. Головін, М. Кожина, М. Пилинський та ін.) навіть вважають, що кожному із стилів начебто від­повідає окремий тип мислення. Такий погляд небезпід­ставний, але все ж таки умовний, загалом теоретичний, бо чітких лексичних і граматичних меж між мовними стилями немає (об’єктивно такі межі й неможливі).

Будь-яке використання мови в її усній формі реалізу­ється певною інтонацією, яку в найбільш загальних виявах можна характеризувати як інтонацію розмовно- побутову, офіційно-ділову, публіцистичну та ін. Такі ін­тонації помітно різні, але комунікативно повноцінні. Ін­тонація (найчастіше спільно з міміко-жестикуляційни- ми засобами) може донести до слухача те, що недомовлю- ється словесно. Російський лінгвіст Олексій Шахматов (1864—1920) вважає, що інтонацією немалою мірою за­безпечується «передача тих емоційно-вольових, а почас­ти й інтелектуальних проявів, для яких важко знайти в наявному лексичному запасі відповідник».

Навіть діти дошкільного віку володіють, хоч і з пев­ними обмеженнями, розмовно-побутовим різновидом національного мовлення свого оточення. Однак вони ще не знають усього складу мови і послуговуються мовою тільки в межах розмовно-побутового стилю. У школі ди­тина оволодіває стилями мови, іншими нормами літера­турної мови, дізнається про невідповідність цим нормам деяких слів розмовного мовлення, що, наприклад, двері відчиняють або зачиняють (а не відкривають і закрива­ють), замикають або відмикають (ключем); тільки ме­тафорично (переносно) можна сказати: В Україні все ширше-починають відкривати нашій молоді двері в на­уку; Я ставлюсь до вас прихильно, а не відношусь; газе­ту (журнал) передплачують, а не виписують і т. ін.

Найбільше мовленнєвих помилок, недоладностей, стилістичних вад простежується саме в розмовно-побу­товому мовленні. З нього й починається формування культури різностильового мовлення.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.