Категорія відмінка виявляється також на різних рівнях мови. В українській мові значення відмінків формально виражені не тільки в закінченнях, але й у прийменнику, який взагалі вважається додатко­вим, але абсолютно необхідним засобом. Завдяки прийменниковому та безприйменниковому вживанню форм, українська мова має надзви­чайно досконалу і розвинену систему визначення найрізноманітніших відношень реальної дійсності. Так, знахідний відмінок без приймен­ника має значення прямого об’єкта: зробив стіл, вишиваю рушник, співаю пісню. Але прийменник у поєднанні зі знахідним відмінком може вказувати на найрізноманітніші просторові відношення: на стіл, у стіл, за стіл, через стіл, повз стіл, під стіл; у гору, на гору, під гору, через гору, за гору та ін.

Типи відмін визначаються із системи протиставлених відмінкових флексій з урахуванням протиставлення іменників за родами. Особ­ливу увагу треба звернути на відмінювання слів типу сани, ворота, окуляри і командуючий, хворий, перші мають парадигму тільки мно­жини, пор.: дріжджі, дріжджів, дріжджам, дріжджі та ін. Вони зна­ходяться поза відмінами, тому що позбавлені ГЗ роду і повторюють у своїй парадигмі особливості відмінювання різних типів, наприклад: сани — саней (коней); радощі — радощів (хлопців) тощо. Слова ж прикметникового походження (хворий, черговий, учительська, май­

ГЗ відмінків виступають перш за все як синтаксичні: вони свідчать про підрядні зв’язки між словами (приїзд делегатів — суб’єктні відно­шення, читання книжки — об’єктні відношення, доручити товари­шу — відношення непрямого об’єкта із значенням особи, різати но­жем — відношення засобу). Отже, категорія відмінка є категорією синтаксичною, тобто спрямована із синтагматичного рівня у парадиг­матичний, обидва рівні міцно взаємодіють, динаміка одного викликає зміну іншого.

Відмінкова форма іменника визначає його синтаксичні функції — організаторів предикативної основи речення (головні члени речення — підмет і присудок) і поширювачів словосполучення і речення. Відмін­кова форма іменника являє собою «синтаксичну» форму слова, тому що значення, які нею реалізуються, визначаються у словосполученні та реченні.

Іменник у формі називного відмінка може бути синтаксично неза­лежною формою, але, функціонуючи в різноманітних синтаксичних умовах, вона набуває специфічного значення, зумовленого контекстом. Саме тут відбувається видимий процес витворення вторинних функцій окремої ГФ. Наприклад, вказуючи на існування, наявність чого-не- будь, іменник у називному відмінку виконує функцію головного члена номінативного речення: Зима. На фронт, на фронт!.. (В. Сосюра).

Іменник у називному відмінку може бути не пов’язаним синтак­сично з реченням. Він може викликати у свідомості мовця уявлення про певне явище або предмет, а в реченні з приводу названого явища чи предмета висловлюється певне судження, наприклад: Київ… Скільки з цим словом пов’язано… (Слово. — 1994. — 16 квітня). Така функція іменника називається «номінативним уявленням».

У деяких мовознавчих дослідженнях функцій відмінків особлива увага з-поміж них надається кличній, коли іменник виступає звертан­ням. На наш погляд, ця функція є основною для кличного відмінка (форми), а поодинокі випадки називного відмінка у згаданій функції не становлять його характерологічної ознаки. Пор.: Скажи, Україно. скажи, моя мила, звідки могутність незламна твоя? (М. Нагнибіда); Дай мені, земле, пісню на серце, з якою б не сором зустріти і смерть, яка б мене люттю наповнила в герці вщерть (О. Підсуха) і пара­лельні форми звертання, наприклад: Народе мій, ясна моя любове, ти волю лиш яви свою — поклич, — а серце, вже готове за тебе згинути в бою (Павличко, 1975, с. 395); Міцній, міцній, народна сило! Народе, будь в щасті і цвіту (О. Ющенко). У кличному відмінку ядерною є функція, що об’єднує адресата вольової дії мовця і суб’єкта потенцій­ної дії співбесідника (Іванки, підійди сюди), що реалізується тільки в предикативному синтаксичному зв’язку, коли позицію предиката за­повнює форма імператива. Усі інші функції кличного відмінка є вто­ринними (пор. [Вихованець 1987, с. 138-145]).

Називний предикативний позначає щось постійне, позачасове, не­змінне. Характеристика, позначувана присудком, уявляється як по­стійна, основна життєва необхідність (Він був художник. Він буде ху­дожник). Орудний предикативний позначає щось обмежене в часі, яке підлягає змінам (Він був хидожником — тепер у нього, можливо, інша професія). Доказом того, що орудний предикативний виражає тимчасо­ву ознаку, служить його вживання із зв’язками стати, ставати, зро­битися: Він став справжнім майстром.

Іменник у предикативній функції, поєднуючись зі словами як, ніби, позначає ознаку, яка не є основною для певного предмета або особи, що має значення уподібнення: Він був учитель, а прийшов до нас як інспектор.

Функції непрямих відмінків іменників завжди розглядаються як залежні елементи словосполучення або другорядні члени речення. Так, форми родового, давального, знахідного, орудного відмінків без прий­менника найчастіше бувають зв’язаними. Вони поширюють слово у словосполученні, вони заплановані, передбачені стрижневим словом і залежать від нього: любити брата, розв’язати проблему, зустріти друга, прилетіти літаком. Поза сполуками слів форми брата, про­блему, друга, літаком не вживаються. Синтаксична форма місцевого відмінка може поширювати не окремий член речення, а все речення, переважно вона знаходиться за межами предикативного ядра і пов’я­зана загалом із ним, перебуваючи на початку речення: У Монголії клімат континентальний; Надворі звечоріло. Такі зовнішні поши­рювачі мають значення Місця, часу, причини, мети і зв’язані з преди­кативним ядром вільним приєднанням: Сьогодні, о другій годині, в актовому залі відбудуться збори. їх самостійність в українській мові підтверджується і тим, що вони можуть бути вичленовані зі складу речення. Наприклад: Він приїхав недавно. У понеділок. Таке позиційне