журнальна наукова стаття як витвір особливої писемної творчості належить до писемної форми наукового сти­лю. Ця ж стаття, будучи прочитаною вголос, становити­ме один із набутків і витворів усної форми наукового стилю. Відмінності між формами наукового стилю не­суттєві з погляду лексичного й граматичного, але різні за’способом його вияву: писемне наукове мовлення ма­теріально реалізується в друкованих чи написаних від руки знаках, літерах, розділових знаках, а усне науко­ве мовлення втілюється у вимовлюваних елементах мо­ви, в інтонації.

Науковий стиль неоднаковий за мовним оформлен­ням, поділяється на жанри, кожен з яких, сформував­шись із певного комплексу характерних для цього сти­лю мовних засобів, обслуговує одну з галузей наукової діяльності людини і зорієнтований на осмислення, ро­зуміння, теоретичне й практичне використання досто­вірних знань в інтересах усього суспільства чи окремих його верств. Одним із зразків наукового стилю є такий текст:

Дослідження минулих, історично не засвідчених етапів розвитку синтаксичної структури спорідне­них мов базується в першу чергу на попередньо зібра­них і вивчених історичних даних відповідних мов. Глиб­ше проникнення в доісторію розвитку синтаксичної структури досліджуваних мов забезпечується зістав­ленням їх історичних даних з даними інших, генетич­но більш віддалених мов, які, проте, виявляють ознаки спільного походження з досліджуваними мовами.

Таким чином, проблема розвитку синтаксичної структури речення в періоди, не відображені писаними пам’ятками, входить до загального кола тих проблем, які розв’язуються за допомогою порівняльно-історично­го методу (О. Мельничук).

Цей текст сконструйовано з виразних науково-акаде­мічних мовних форм: у першому абзаці два речення, в другому — одне; перше речення просте, однак багато­слівне; друге й третє речення — складнопідрядні з під­рядним означальним. Текст сприймається нелегко, бо насичений науковою лексикою, мовознавчими терміна­ми — як традиційними для української мови, так і ін­шомовними: історично, синтаксичної структури, базу­ється, історичних, доісторію, генетично, історичний метод та ін. Усього в ньому 76 слів, з них іменників 26, прикметників і дієприкметників 20, службових слів 11, а дієслів лише 5: базується, забезпечується, виявля­ють, входить, розв’язуються. З цієї причини текст суто науковий, книжний, зовсім не динамічний. Одноманіт­ність і складність лексики, переобтяженість нею кож-‘ ного з трьох речень, дієслівна обмеженість тексту уск­ладнює його читання і наукове осмислення. Такі й по­дібні тексти загалом досить характерні для наукового стилю, але не бажані, бо ними суттєво ускладнюється сприймання змісту висловленого.

Найочевиднішими є лексичні, фразеологічні і гра­матичні стилетвірні особливості наукового стилю.

Лексичні, фразеологічні особливості. У ньому широко використовується наукова лексика:

—  слова-терміни з різних галузей знань (лінгвістич­ні, математичні, хімічні, біологічні, суспільно-полі­тичні та ін.): фонетика, асиміляція звуків; синус, мно­ження; атом, молекула; береза, листя; ідея, матеріа­лізм та ін.;

—  загальнонаукові терміни: аналіз, синтез, аналі­зувати’ синтезувати, дослідження, індукція, дедукція, систематизація, класифікація та ін.

Слова, як правило, вживаються в прямому значенні, вкрай обмежено використовуються фразеологізми. Цим зумоштюгться^іменний хярактер наукового мовлення, що оперує поняттями, кожне з яких здебільшого вира­жається іменником або сполученням слів із синтаксич­но незалежним іменником у ньому.

У науковому стилі мови широко використовуються іменники й прикметники. Це надає науковому мовленню нединамічності, статичності — на відміну від розмовно- побутового й художньо-діалогічного мовлення, в якому активно використовуються дієслова. У наукових текстах часто вживаються віддієслівні іменники (виникнення, формування, опір і под.), дієприкметникові, дієприслів­никові, прикметникові звороти та ін.

Граматичні, переважно синтаксичні, особливості. Мові наукового стилю притаманні:

—  своєрідна стрункість і деякий особливий стандарт у побудові речень, широке використання простих уск­ладнених речень (з однорідними членами, узагальню­ючим словом, з відокремленим членом речення, із вставною чи вставленою одиницею);

—  тяжіння до складних синтаксичних конструкцій, зокрема до складнопідрядних речень з кількома преди­кативними частинами;

—  переважання граматично повних речень;

—  обмежене вживання не по-книжному оформле­них конструкцій з розмовним відтінком, які надають емоційного забарвлення науковому викладу.

Наукове мовлення здебільшого позначене книжним ладом, способом викладу, чітко організоване структур­но, бо саме це необхідне для того, щоб забезпечити од­нозначність сприймання писемного й усного наукового тексту кожним, хто має в цьому потребу.

Одна з істотних рис наукового стилю полягає в тому, що кожен мовець має аргументувати свої думки—тези, положення. Нерідко науковці, працюючи над пробле­мою, яка стала об’єктом наукового розгляду, дискусії, використовують написане чи сказане іншими.

Типово науковим, до того ж підвищеної змістової складності, є такий текст:

Кожна мова має семантичну глибину, яка створю­ється завдяки існуванню в ній синонімічних рядів. У по­передніх розділах вже відзначалося, що в плані емотив­ного вираження і сприйняття кожен компонент сино­німічного ряду більшою чи меншою мірою різниться від свого сусіда. У системі лексичної семантики слова без конотативного прирощення чи з таким прирощенням посідають рівноправне місце. Але практика функціону­вання мови встановлює для неемоційних і емоційних слів дещо відмінні сфери вживання. У згоді з тим, чи мо­ва використовується як засіб спілкування, чи служить засобом художнього зображення дійсності, вона реалі­зує або частину свого значеннєвого потенціалу (пере­важно емоційно нейтральні слова і форми їх поєднан­ня), або весь його обсяг (у тім числі образне асоціативне вживання слів, лексем з індивідуальним прирощенням змісту). Отже, мова використовується у двох суспіль­них функціях: у комунікативній і в експресивній (В. Ру- санівський).

Цілком природним для нього є використання термі­нів, іншомовних слів і словосполучень: семантичну глибину, синонімічні ряди, емотивне вираження і сприйняття, компонент синонімічного ряду, лексична семантика слова, конотативне прирощення, практи­ка функціонування мови, неемоційні і емоційні слова, сфера вживання, засіб спілкування, засіб художнього зображення дійсності, значеннєвий потенціал, емоцій­но нейтральні слова і форми поєднання їх, образне, асо­ціативне вживання слів, лексеми з індивідуальним прирощенням, суспільні сфери, комунікативні і екс­пресивна сфери. Текст наповнений твердженнями, ар­гументованими доказами, міркуваннями, висновками, які ґрунтуються на виразно точному вживанні слів; усі речення повні, розповідні, логічно послідовні. Усі слова вжито в прямому значенні, вони не містять відтінку зменшеності, пестливості, голубливості тощо. Тому ха­рактеристика мовних явищ неемоційна, навіть помітно «суха», виразно книжна.

Літературною мовою в її науковому стилі здебільшо­го виражається теоретично й практично перевірена ін­формація. Знання усвідомлюються тим повніше, чим освіченіша і зацікавленіша в їх засвоєнні особа-реципі- єнт (лат. гесіріепБ — той, що одержує).

Найважливіші наукові знання наднаціональні, сві­тові. Наукові формулювання законів природи і багатьох закономірностей суспільного життя також повинні ма­ти статус і значення загальності, підлягати певній до­слідній перевірці, колективному осмисленню. Тільки цим утверджується кожна наукова теза, формулюван­ня, висловлювання. Будь-яке наукове мислення і його словесне представлення — це набуток і вияв наукових знань, найголовнішими для яких є об’єктивність, жит­тєва правдивість.

Структурно й функціонально науковий стиль мови неоднорідний. У його межах можна виокремити такі ос­новні розділи, підстилі (жанри):

—  академічну наукову літературу. Вона знаходить свій типовий вияв в академічних журналах, вісниках (наприклад, журнал «Мовознавство», що його видає Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України, і т. ін.);

—  технічну наукову літературу. Цей підстиль влас­тивий переважно інженерній літературі — про засоби і знаряддя, які використовуються у виробництві і призна­чені для створення матеріальних цінностей (науково-ін- женерні журнали тощо);

—  галузеву наукову літературу. У цьому жанрі представлено літературу з окремих галузей: хімічної, фізичної, математичної, зоологічної, ботанічної, сіль­ськогосподарської, філософської, історичної, педагогіч­ної, психологічної, літературознавчої, мовознавчої і т. ін.;

—  навчальну літературу. Вона найповніше реалізу­ється в підручниках, посібниках, у навчально-методич­них статтях тощо;

—  популярну наукову літературу. Це література не­складна за змістом і формою викладу, легка для розумін­ня навіть особами, які не мають спеціальної освіти — технічної чи гуманітарної, наприклад: нариси М. Івіна «Щоб жити» про природу — для середнього та старшого шкільного віку.

Цей підстиль особливо вільний у виборі мовних засо­бів. У ньому можливий, як зазначав російський публі­цист і літературний критик Дмитро Писарев (1840— 1868), «вдалий вислів, влучний епітет, мальовниче по­рівняння». Вони «набагато збільшують те вдоволення, яке має читач від самого змісту книги або статті. А че­рез те, що підвищувати освіту читача поза його власним бажанням немає ніякої можливості, то не слід ні в яко­му разі нехтувати тими технічними засобами мови, які можуть посилити задоволення читача, не завдаючи шкоди основній ідеї …твору».

Найбільш сконцентровано й повно науковий стиль об’єктивується й виражається в писемній формі. Напи­сане долає простір і час, залишається матеріально ста­більним і незмінним, доки хто-небудь свідомо і з кон­кретною метою не внесе до нього зміни. У писемному на­уковому мовленні (як і в мовленні інших стилів) завжди наявна певна особистісна своєрідність, бо в ньому яко­юсь мірою відчутна індивідуальність автора наукового тексту. Це явище загальне, бо кожен висловлюється (усно чи писемно) дещо своєрідно. Мову і зміст окремої науки зазвичай створює група дослідників, якщо вини­кає соціальна потреба в знаннях про певну групу явищ природи чи суспільного життя.

Мова науки — це мова логічних символів, обчис­лювальних знаків, які так чи інакше фіксуються на письмі (знаки множення, ділення тощо в математиці та ін.), закріплюються і виражаються в словах, науко­вих термінах. Вони не повинні бути двозначними чи синонімічними, бо наукова інформація зазвичай соці­ально вагома, конструктивна, повчальна й організую­ча, через що має сприйматись однозначно. Вона стано­вить основу основ світового прогресу, в ній — майбут­тя всього людства, його матеріальних статків і висо­кої духовності, інтелектуальності. Д. Розенталь заз­начав, що «характерною рисою стилю наукових праць є їх насиченість термінами. У середньому терміноло­гічна лексика звичайно складає 15—25% всієї лекси­ки, використаної в роботі».

Мета наукового мовлення полягає і в тому, щоб сис­тематично і об’єктивно викласти певні наукові пробле­ми, питання. Основна увага звертається на логіку і точ­ність викладу, від яких залежить рівень інтелектуаль­ності наукових висловлювань. У науковому стилі, як і в офіційно-діловому, значною мірою реалізується інфор- мативно-комунікативна функція мови. У науковому мовленні виявляються найбільш ціннісні пізнавальні надбання людства в кожній сфері його діяльності. З плином часу техніка наукової діяльності змінюється, розгортається і вдосконалюється.

У семантично й синтаксично найтиповіших і склад­них наукових підстилях, жанрах (особливо в академічно­му і науково-технічному) наукове мислення позначене книжністю висловлюваного. Це виявляється в будові простих (часто ускладнених однорідністю чи відокремле­ністю певних членів речення) і складних, словесно розга­лужених речень. Широко представлені в ньому й пасивні звороти, дієслова у формах теперішнього часу (їх зазви­чай утричі більше, ніж дієслівних форм минулого часу), іменники з абстрактним значенням, які суттєво напов­нюють наукове мислення й мовлення поняттями, що мають об’єктивно витлумачуватись, роз’яснюватись. Цим забезпечується зрозумілість висловлюваного в нау­ковому тексті — одна з найголовніших стилістичних вимог до семантично й структурно найрізноманітнішо­го наукового висловлювання.