Дудик П. С. Стилістика української мови

Художній стиль мови і мовлення

Художній стиль, як і всі інші мовні стилі, одночасно є і стилем мови (певним комплексом своєрідних стиле- твірних засобів — тропеїчно, передусім метафорично, вживаних слів, синонімів, омонімів та ін.), і стилем мовлення, тобто писемним і усним використанням усіх стилетвірних засобів художнього стилю як особливої мовної комунікативної підсистеми.

Художньо-літературний стиль називають ще б е – ле три стичним (франц. belles lettres — красне письменство). Ця назва стосується переважно прози, яка сповнена гостросюжетності, перипетій (несподіва­них подій), інтриг і под.

Художній (літературно-художній чи художньо-лі­тературний) стиль здебільшого писемний за своєю фор- мою, він представлений в усіх жанрах художньої літе­ратури — романі, повісті, оповіданні, поезії, драматич­них творах тощо. Художнє мовлення реалізується і в усній формі. Літературно-художні тексти звучать по радіо, телебаченню, під час концертів тощо.

Широко й неоднозначно термін «стиль» використо­вується і в літературознавстві, означаючи:

—  сукупність стилетвірних мовно-художніх засобів, характерних для творів певної літературної течії, напря­му (сентименталізму, класицизму та ін.), кожен з яких об’єднує митців за спорідненістю тематики і певною од­нотипністю мовно-художнього відтворення;

—  стиль художніх творів окремого письменника (його індивідуальну манеру художнього письма);

—  стиль окремих творів письменника (наприклад, «Прапороносці», «Собор», «Твоя зоря» О. Гончара).

Отже, стиль у теорії і практиці художньої літерату­ри — це завжди сукупність особливих зображувально- виражальних засобів, характерних для деяких письмен­ників чи одного письменника, твори яких (якого) поз­начені більшою чи меншою індивідуальністю, оригі­нальністю. Цим завжди відображається світобачення й світовідчуття письменника (прозаїка, поета, драматур­га), неповторність, особистісність його художньо-твор- чої манери, образність його мислення, своєрідність те­матики й проблематики художнього тексту, його сю­жетність, фабульність, композиція, система образів чи й одного образу (особливо в поезії).

Типовими стилетвірними особливостями художньо­го стилю є певні особливі прикмети — лексичні, фразео­логічні і граматичні.

Лексичні, фразеологічні особливості. Це все багатство, розмаїтість лексики — неемоційної й емоційної, навіть і просторічної, діалектної, бо твори художньої літератури тематично безмежні. У художній літературі широко використовуються слова і словоспо­лучення з тропеїчним (грец. tropos — зворот), тобто пе­реносним, образним значенням (метафори, метонімії, синекдохи, епітети, літоти, алегорїїТгіперболи, порів­няння та ін.), якими актуалізується, індивідуалізуєть­ся, а водночас і типово забарвлюється художній текст. Цим, зокрема, досягається вторинне осмислення зобра­жуваних у художньому тексті подій, явищ. Наприклад, у реченні з художнього тексту Неначе цвяшок, в серце вбитий, Оту Марію я ношу (Т. Шевченко) порівняння утворене двома метафорами, розгорнуте ніби зовсім по­бутовою частиною фрази, але і в ній проступає метафо­ра, переносність. Набагато частіше, ніж в інших сти­лях, у художніх текстах вживаються фразеологізми, особливо ідіоми, прислів’я й приказки, «крилаті» висло­ви. Мову художньої літератури суттєво характеризує розгалужена синоніміка, омоніми, пароніми, антоніми, архаїзми, історизми, емоційно забарвлені слова (пере­важно із суфіксами об’єктивної, а водночас і суб’єктивної оцінки — із значенням голубливості, пестливості, зне­важливості, згрубілості), напр.: чорний — чорненький — чорнесенький — чорнісінький. Будь-яка лексична одини­ця (літературно-нормативне чи діалектне слово, зворот, словосполучення, неологізм, арготизм, архаїзм, екзотич­не чи вульгарне слово, слова чи вирази іншомовного по­ходження, скорочення слів і найбільш незвична його ви­дозміна) може увійти до складу певних художніх текстів.

Граматичні (морфологічні й синтаксич­ні) особливості. Художній стиль мови й мовлення є безмежним і за граматичною формою:

—  будь-яке слово, словосполучення і речення в тек­стах художнього стилю може набувати найрізноманіт­нішої видозміни;

—  синтаксична варіативність у побудові речень май­же не підлягає регламентації, не обмежується строгими нормами, правилами;

—  простежується тенденція до вживання менш гро­міздких, ускладнених фраз (на відміну від наукового стилю);

—  використовуються речення різної модальності та інтонаційного забарвлення: розповідні, питальні, спо­нукальні, окличні;

—  часто допускаються пропуски слів, незакінчені, обірвані конструкції, слова-речення різного типу тощо;

—  використовуються елементи всіх інших стилів;

—  наявні цитати з промов, зразки заяв, інструкцій, протоколів тощо.

 

Мовностильова самобутність художнього стилю простежується в художніх текстах.

  1. Над чорною землею прокинувся світ. Не ясним, со­нячним оком глянув він на неї після похмурої дощової ночі, а повіяв туманом, дихнув важкою парою. Закури­лася земля, задиміла; пішов дощ, дрібний та тихий, мов крізь сито засіяв; стрепенулися темні ліси і, роз­правляючись, підставляли своє загоріле листя під дріб­ні дощові краплі; зраділа зелена трава і підняла свої гострі листочки вгору (Панас Мирний).

Цей уривок засвідчує, що найхарактернішими озна­ками художнього стилю є вживання метафор, епітетів, інших тропів, синонімів, неоднотипних синтаксичних конструкцій. Про світ, ліси, траву, дощ, землю мовить­ся як про живі істоти: світ прокинувся, ліси стрепену­лися, трава зраділа, пішов дощ, закурилася земля, за­диміла, сонячним оком, похмурої ночі і т. д.

  1. Я маю жаль до неба, бо хмари, що проходять по ньому, не лишають там жодного сліду: воно знов стає ясним й блакитним.

Жаль маю до землі, бо тіні, що вкривають їі, пересу­нуться на інше місце, і, де було тьмяно і сумно, знов ля­же золото сонця.

З жалем дивлюсь на воду: мов дзеркало, одбиває вона красу світа, і коли невдоволена навіть, — ламле всі лі­нії й фарби і творить своє.

І маю жаль я до осінньої рослини: кожна брунька хо­ває в собі надію життя і дасть нові пагони.

– Тоді як я…

Тоді як попіл надій моїх нерухомою хмарою завис на­ді мною, тоді як сонце щастя не зжене з душі тіней, як дзеркало душі моєї померкло, потьмарилось, не одбива нічого, тоді як те, що облетіло і стало голим, не ро­зів’ється знову.

І чом не живу я, вища істота, як те мертве небо, як нежива земля, як вода, як рослина?

Спитати?

—  Не хочу… Втомився… (М. Коцюбинський).

У цьому уривку переважає загальновживана роз- мовно-побутова лексика. Наявні в тексті метафори, епітети — звичайні і в той же час незвичні: маю жаль до неба (до землі, до осінньої рослини), небо ясне, бла­китне; краса світу, брунька ховає в собі надію жит­тя, попіл надій, нерухома хмара, сонце щастя, дзерка­ло душі, нежива земля і под. Уривок художньо особли­вий: це поетична проза. У ньому все напрочуд просте і водночас словесно, розумово й почуттєво ідеальне, вражаюче. Цей текст — винятково досконалий мовно- художній витвір письменника. Уривок хвилює, захоп­лює, зачаровує словом і думкою, наснажує бажанням творити.

Рідна мати моя, ти ночей недоспала І водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала І рушник вишиваний на щастя дала… (А. Малишко). Усі ці художні уривки позначені певними спільни­ми ознаками: звичною лексикою (третій — поетично- пісенний, римований), простою структурою речень, ін­дивідуальною неповторністю, своєрідним віршованим розміром, тональністю, довершеністю, досконалістю, словесною зрілістю, красою звучання.

Художній стиль мовлення відрізняється від усіх ін­ших стилів своєю особливою емоційністю, тематичним обширом, багатством і розмаїттям мовних засобів, яки­ми витворюється його мовленнєва самобутність.

Художньо-образне відтворення навколишнього життя і людини в ньому не повинно бути менш точним чи менш імовірним, ніж нехудожнє, необразне (нап­риклад, наукове). Відмінність між ними полягає у своєрідних способах і засобах зображення (наприк­лад, науковець викладає факти, як правило, в прямих вимірах, а письменник — у словесно-художніх обра­зах, сповнених не тільки змісту, а й виразної почуттє­вості, експресії, емоційності). У художньому творі теж потрібна точність. Без неї не створити типізованого і водночас індивідуального образу, пейзажних картин тощо. Художня, зображувальна, мистецька точність у доборі й використанні метафор, епітетів, синекдох, синонімів тощо — це вияв справді художнього мис­лення і його художньо-мовленнєвого втілення, відтво­рення.

Мовна своєрідність художнього стилю найповніше виявляється в мові поезії. Поезія завжди посідала ви­няткове місце в словесно-художній творчості народу. Поетичне мовлення здебільшого мелодійне, афористич­не, ідейно й тематично визначене, на когось або на щось зорієнтоване, етичне й естетичне, ліричне, здебільшого інтимне, водночас соціально вагоме, легко сприймува- не, воно налаштовує мовця на прилучення до красивого й досконалого в житті.

У художньому стилі можуть бути використані будь- яке слово, мовний вираз, здатні стати матеріалом для створення художнього образу, пейзажного малюнку то­що. Однак письменник повинен уникати постійних сти­лістичних фігур, художнього стандарту. Митець зав­жди має в своєму мовно-художньому арсеналі певною мірою неповторні засоби, напр.: На подвір’ї, пориваю­чись угору, непокоївся стіжок соломи; розсипати сміх по всьому подвір’ю; Назбирує сміх на товсті губи; По щелепах потекла посмішка (М. Стельмах). У художніх творах наявні різні засоби і форми літературної мови — від офіційно-ділових мовних форм, виразів до просто­річчя, жаргонізмів і діалектизмів. Водночас нестиліс- тично, отож і нехудожньо, надміру наповнювати ними власне художній текст. Мова художньої літератури пев­ною мірою різностильова, хоча й має відносну своєрідну замкненість, стабільність.

Недопустимою в художньому, як і в кожному іншо­му, стилі є нестилістичність, тобто функціонально не- вмотивована заміна одних слів чи граматичних форм іншими. У творах кожного з жанрів відчутна інтуїція, індивідуальна проникливість письменника у доборі найбільш вдалих мовних засобів, варіантних форм ху­дожньої оповіді, а найчастіше — в знаходженні таких мовних одиниць, які несуть у собі не тільки смислову значеннєвість, а й не менш потрібну для художнього мислення емоційність, експресивність, виразність.

Створюючи писемний художній текст, письменник своєрідно проектує його інтонаційний малюнок, фор­мує синтаксичну структуру кожної художньої фрази з орієнтацією на те, як вимовить її читач і як сприйме слухач. Без такого ритміко-інтонаційного оформлення художнього тексту не сприймалися б в усій своїй красі картинки природи, позитивна ритміка праці, а також такий стан людини, за якого непривітність, тужливість на душі поступається місцем радощам, бажанням за найскладніших життєвих ситуацій усе ж прямувати до них, сповнюватись і жити ними.

Кожен письменник повинен дбати про змістову при­родність,-актуальність, художньо-мовленнєву доскона­лість, різноманітність твору, тобто про всі його позитив­ні матеріальні складники.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.