Мовлення в межах конфесійного (лат. сої^еБвіо — визнання, сповідь) стилю, або конфесійне мовлення, обслуговує культово-професійні потреби священнослу­жителів — дияконів, священиків, єпископів, інших ду­ховних осіб, а також (меншою мірою) парафіян, тих, хто вірить у Бога.

Розумово-мовленнєву основу конфесійного СТИЛЮ становить Біблія (грец. ЬіЬІіа — книги) — найпоширені­ша у всьому світі книга. В ній зібрано різні за часом на­писання, мовою і змістом твори. Християни та іудеї (частково) визнають Біблію книгою священною.

^Найповніше конфесійний стиль виявляється у бо- гослужінні. Завдяки цьому його первісна форма — пи­семна — стала й усною. По-особливому і меншою мірою цей стиль реалізується в проповідях.

Стилетвірні особливості конфесійного стилю, як і всіх інших стилів, бувають лексичними і граматичними.

Лексичні особливості. Лексика конфесійного стилю тематично спеціальна, стандартна, лепто незвич­на, особлива, чітко відмежована від лексики інших сти­лів. Це передусім такі стилістеми-найменування:

—   центральні, основоположні Бог, Ісус (Ісус Хрис- тос), Дух Святий, Богородиця, Матір Божа, ангел, апостол, пророк;

—    назви служителів релігії: патріарх, митропо­лит, єпископ, архієрей, архімандрит, протоієрей, піп, священик, дяк, диякон, монах, пастор, ксьондз, чернець, святий, священнослужитель, чудотворець, духовен­ство, триєдиний, чоловіколюбний, Богочоловік, правед­ник та ін.;

—        назви таїнств, елементів християнської обрядо­вості: хрещення, миропомазання, покаяння (сповідь), причастя, вінчання, Різдво, Великдень, Пасха (Велик­день ), Трійця, Благовіщення, Покрова, Стрітення Гос­поднє, Спас, або Преображення, Різдво Богородиці;

—         назви постів — Різдвяний піст, (Пилипівка), Петрівка, Спасівка;

—         назви різних конфесійних реалій, понять — лі­тургія, вівтар, престол, храм, церква, ікона, молитва, кадило, гріх, піст, провидіння, триєдиний, абат, авто­кефалія, акафіст, алілуя, амінь, антихрист, архієрей­ський собор, благодать, благочинний, блюзнірство, Ва­тикан, відлучення, відспівування, вікарій, віротерпи­мість, Вульгата, гомілетика, декалог, дзвін церковний, душа, екзегетика, екстремізм релігійний, екуменічний рух, енцикліка, есхатологія, євангелічні церкви, єкте­нія, єпархія, єпитимія, єресь, жертвоприношення, ігу­мен, ієрей, інок, інтронізація, кадило, канонізація, кап­лиця, катехізис, католикос, клір, клірос, конклав та ін.

—        деякі поняття-назви неправославних релігій: ін­дульгенція, кірха, конгрегація, Аллах, костьол (кос­тел ), курія, маца, мечеть, нунцій, халіф, целібат, Ягве (Яхве, Єгова) і т. ін.

Серед конфесійної лексики немало старослов’яніз­мів: агнеиь. взивати, воздати, возсідатй, ректи, сот­ворити, сотворения, уповати, упованіє та ін.

Отже, для цього стилю характерним е: вживання Г «поважних» слів і висловів, за якими здавна закріпи­лось церковно-релігійне значення; велика кількість своєрідних абстрактних найменувань; широке вико­ристання у православ’ї церковнослов’янізмів і лексем, запозичених із Біблії, зокрема в її українському перек­ладі.

Граматичні(морфологічні, синтаксичні) особливостіТПоширені серед них такі:

—        переважання розповідних, до того ж стандартно- стійких. здебільшого синтаксично повних, простих і складних речень найрізноманітнішої будови: як він наближався до сходу з гори Оливної, то весь натовп учнів, радіючи, почав гучним голосом Бога хвалити за всі чуда, що бачили…;

—        синтаксична схожість початкових структур, час­то з тим самим службовим словом: А як молитися, то…; А ти, коли молишся…; А як молитися…

Мовлення конфесійного стилю урочисте, йому при­таманні інверсія, велика сконцентрованість маркова­них одиниць, висока і водночас своєрідна ритмомелоди­ка, елементи прощальності тощо.

Цими та іншими, часто подібними, засобами в поєд­нанні із «священною» лексикою створюється поваж­ність, навіть святковість вислову, напр.: В церкві не було нікого: ні біля престолу, ні перед царськими воротами в храмі вірних, ні в темному притворі. Листки шувару хрумтіли сиро під ногами, й пахло млісною вогкістю бо­літ під теплий ранок. Реєнтий Падаличка стріпнув гіл­лячки зі свого крилоса, обточив краще май при образі святої Варвари. Дияконськими дверми пройшов іконо­стас і вернувся знову до престолу здовж стіни, й тоді в сутінках, за вівтарем, наткнувся лицем на босі ноги, що гойднулися в’яло в повітрі. Відступив під стіну, про­тягнув перед собою руки й налапав знову ноги. Були сту­дені, ціпкі, й це був отець Зданович… (Степан Тудор).

У мові культових творів багато тропів (епітетів, по­рівнянь, метафор, алегорій, символів, слів із перенос­ним значенням тощо).

На таких розумово-почуттєвих засадах і сформував­ся своєрідний релігійно-християнський стиль писемно­го й усного висловлювання, сповненого певних ритуа­лів, усталених зразків на лексичному й синтаксичному рівнях мовлення.

У дорадянський час навіть вітання у буденні, а ще^ більше в святкові дні (крім святкових типу Христос воскрес! — Воістину воскрес!) велося також і в релігій-; них, конфесійних формах: Слава Ісусу! — Навіки сла\ ва!; З Божим днем Вас’; 3 Богом! (під час прощання);/ Мир дому сьому і всім живущим у ньому (казав свяще-Ч ник, входячи до помешкання селян) та ін.

Суттєві ознаки кпнфегі^^пгп^тдтттп ге пгчтптгттгчшу сфор­мувалися за часів Київської Русі. Досить активно україн­ське конфесійне мовлення розвивалось у XVI—XVII ст. Його використання’в Україні майже повністю припини­лось із забороною викладання старою українською мовою в Києво-Могилянській академії (1753). З того часу (крім, частково, 1918—1928) і аж до проголошення незалежної української держави конфесійний стиль українською мо­вою майже не реалізовувався, отже, й не розвивався.

Нині в Україні конфесійна лексика набуває поши­рення. Збереглися й основні особливості класичного ре­лігійного мовлення.