Дудик П. С. Стилістика української мови

Епістолярний стиль мови і мовлення

Цей стиль суттєво й своєрідно відрізняється від усіх інших стилів. Епістолярне мовлення має тільки писем­ну форму вияву, хоча тексти цього стилю (приватні листи, записки, щоденникові записи, мемуари і под.) можуть бути прочитані і вголос. «Усна» форма епісто­лярного мовлення є тільки особливим відтворенням мовлення писемного. У мовленні в межах епістолярного стилю виокремлюють різні жанри. Найпоширеніший з-поміж них — це приватні листи . Слово «лист» — омонімне. Зазвичай листом називають писаний текст, призначений для повідомлення про що-небудь; це спілкування з кимось на відстані, писане звертання до особи або осіб. Друге омонімне значення слова «лист» (однозвучна лексема) — це орган повітряного живлення і газообміну рослин у вигляді тонкої, зазвичай зеленої пластинки. Синонімом до слова «лист» у значенні пи­семного звертання однієї особи до іншої може бути й слово послання. Напр.: «Послання козаків до турець­кого султана»; Вона відповідала на численні послання Бальзака коротким листом (Н. Рибак); В часи Великої Вітчизняної війни вірші-послання були дуже популяр­ні (3 журналу). Послання у формі листів у XVIII — на початку XIX ст. називали словом епістола. Нині цей термін як жанр літератури майже вийшов з ужитку.

Приватне листування має переважно побутовий ха­рактер. Адресант (автор листа) зазвичай розповідає (від першої особи) про певні події і своє ставлення до них, про свій життєвий досвід, інтереси, етичні переко­нання, естетичні смаки (свої і чужі) тощо. Важливо ви­являти в листі небайдужість, писати зацікавлено, навіть позитивно інтригуюче, бо від змістовності й емоційності листа найчастіше залежить емоційність сприймання йо­го адресатом (одержувачем). Беззмістовність, су­хість приватного листа іноді теж викликає емоційність, але здебільшого негативну.

Зразком епістолярного стилю є приватний лист, напр.:

15 листопада 1839. Петербург.

Микито, рідний брате!

Минуло вже більш як півтора року, а я до тебе не на­писав ні півсловечка. Вибачай, голубе сизий, так тра­пилось. Скажу щиру правду…; я так собі думав — що ж, що я напишу письмо, хіба їм буде легше? Твого лиха не возьму на себе, а свого тобі не оддам. Так що ж з тих пи­сем? Папір збавлять та й годі. Воно, бач, і так і не так, а все-таки лучше, коли получиш, прочитаєш хоч одне слово рідне. Серце ніби засміється, коли знаєш, що там діється. Так отаке-то, мій голубе, нудно мені стало, що я не знаю, що у вас робиться. Та й ти таки не без то­го, щоб не згадав свого брата Тараса, школяра, — бо вже дуже давно, як ми з тобою бачились, та що ж робити ма(є)ш, коли Бог не хоче, потерпим ще трохи, а там, коли живі та здорові будем, — то, може, і побачимось…

Добраніч.

Твій рідний брат.

Тарас Шевченко.

Ще, письмо, котре найдеш у моєму письмі запеча­тане. Оддай Івану Станіславовичу Димовському і пок­лонись йому од мене та попроси, щоб він написав до ме­не що-небудь, та вкупі і пришліть, як я вам посилаю, ос­тавайся здоров.

Не забудь же, зараз напиши письмо — та по-своєму.

1839, ноябр 15-дня, С. Петербург.

(Т. Шевченко. Повне зібр. творів: У 6-ти т. — К.: 1964. — Т. 6. — С. 9—10).

Текст листа пройнятий тугою за рідним краєм, ніж­ністю до рідних, спогадами про минуле. Стиль викладу невимушений, природний. Емоційність розповіді досяга­ється й добором мовних засобів: семантикою і структу­рою речень, їх оповідністю, насиченістю (скажу щиру правду; я так собі думаю; все-таки лучше; Бог так хоче; живі та здорові будем і под.), народними звертаннями (рідний брате, голубе сизий, мій голубе). Деякі слова й форми слів (письмо, лучше, найдеш, будем та ін.) з погля­ду сучасного сприймання ненормативні, але лист написа­но в часи активного формування норм сучасної україн­ської літературної мови, коли такі слова були звичними.

Розглянутий лист Т. Шевченка є зразком родин- но-побутового листування. Існують також ін­ші жанри (різновиди) листування, серед яких розріз­няють листування інтимно-товариське і листування приватно-ділове. Інтимно-товариське листу­вання найповніше виявляється в листах закоханих, найближчих і близьких родичів, друзів, колег, товари-

 

шів. Зміст такого листування — це зазвичай розповідь, обмін думками.з питань, потреб, фактів, подій, які хви­люють або становлять певний інтерес для адресанта й адресата чи тільки для одного з них. Кожен такий лист позначений неповторністю, суто особистісним і своєрід­ним мовленням, стилем автора.

Листування приватно-ділове відрізняєть­ся від інтимно-товариського, однак адресується не офі­ційній особі, а особі, близькій адресантові за професією, за спільністю інтересів тощо. Приватно-діловий лист є загалом особистісним, але в ньому, крім індивідуально­го, наявне громадське. На такий лист не передбачається накладання резолюції адміністративної особи.

Прикладом приватно-ділового листа є лист укра­їнського вченого Агатангела Кримського (1871 — 1942):

13.11.1894 р.

До І. Франка.

Перш усього пам’ятайте, що я Вас дуже люблю, а через те зробити Вам якусь послугу — мені самому лю­бо. Отож давайте мені скільки хочете поручень, — я їх охоче сповнятиму, аби міг. Іноді справді я не можу швидко справуватись, бо живу на кондиції, не в городі, а під городом, — тим-то я й спізняюсь. Але чи раніше, чи пізніше, я все робитиму, що Вам треба буде (…)

Фотографію свою охоче шлю й дуже-дуже радий одержати Вашу.

Бувайте здорові!

Щиро Ваш люблячий

А. Кримський

(А. Ю. Кримський. Твори: В 5-ти т. — K., 1973. — Т. 5. — Кн. 1, —С. 138).

Висловлене в тексті листа почуття, суто особистісне (Я Вас дуже люблю) пов’язане з певними справами, йдеться про домовленість допомагати один одному.

Лист доповнено двома завершувальними дописка­ми — ніби прощальними формами, які різні за обсягом і сповнені окремого змісту. Потреба в них з’явилась уже після написання листа. Для цього вживається спеціаль­не позначення P.S. (лат. post scriptum — букв, після на­писаного). Дописок може бути дві і більше. Наприклад, процитований вище лист А. Кримського до українсько­го письменника Івана Франка (1856—1916) має таке за­вершення:

P.S. Коли в Вас є не дуже давно друковані які-не- будь етнографічні праці на польській мові або другій (не пізніше од 1892 р.), то повідомте мене: я тепер веду в «Этнографическом обозрении», в відділі рецен­зій, галицький і восточний огляд, — то й написав би рецензію.

P.S. Чи не знаєте, що таке з «Зорею»? Здається, цензура її заборонила.

Питання про епістолярний стиль як стиль окремий і протиставний іншим стилям певною мірою дискусій­не. Не всі лінгвісти-стилісти (стилістологи) беззасте­режно послуговуються цим терміном. Наприклад, на думку Д. Розенталя, «не може в наш час претендувати на самостійне існування і так званий епістолярний стиль, жанри якого пов’язані або з розмовним мовлен­ням (приватний лист побутового змісту), або з мовлен­ням офіційним (офіційне листування між установами) чи публіцистичним (відкритий лист до редакції) і т. д.». Варто, однак, зауважити, що «офіційне листування між установами» — це не мемуарний жанр епістоляр­ного стилю, бо мемуарами прийнято називати напи­сане у формі спогадів про події минулого, в яких автор брав участь — як очевидець, свідок чи безпосередній учасник.

У мовознавстві немає єдиного погляду щодо терміна «епістолярний стиль». Не виокремлюють епістолярно­го стилю сучасні українські мовознавці І. Чередничен­ко, О. Пономарів, М. Пентилюк та ін. Деякі науковці (О. Булах та ін.) вважають за доцільне вести мову про епістолярний жанр (а не про стиль), оскільки для сти­лю начебто не вистачає виразних диференційних (роз- різнювальних) ознак. Насправді таких специфічних стилетвірних особливостей, ознак достатньо для того, щоб вважати епістолярний стиль мови й мовлення ок­ремим стилем.

Лексичні, граматичні й орфографічні особливості. Епістолярному стилю мови (й мовлен­ня), який найвиразніше виявляється в приватному лис­туванні (родинно-побутовому, інтимно-товариському й приватно-діловому), властиві переважно такі розрізню- вальні й визначальні ознаки:

а)   зверху зліва вказують дату написання листа, напр.: 3.01.2001 (усталеної форми немає); на початку чи в кінці листа інколи зазначають місце його написан­ня; завершують лист підписом (на розсуд автора);

б) лист починають звертанням до адресата, яке може бути офіційним, напівофіційним, дружнім тощо. Ха­рактер його залежить від стосунків між тим, хто пише листа, і тим, кому лист адресується. Найбільш звични­ми є такі звертання: друже, друже мій, брате, братику, матусю, матінко рідненька, тату, любий друже, добро­дію мій, пані та ін. Звертання пишуть з великої літери, після них ставлять знак оклику. Звертання найчас­тіше виражаються власною (Іване, Марійко) або загаль­ною (синочку, сестричко, кохана) назвою. Дуже часто звертання може поширюватись пояснювальним словом (іменником, прикметником чи дієсловом), яке вказує на ставлення адресанта до адресата (Милий друже!, Здоро- ва(і) була(и), матусю!, Найдорожча моя! та ін.). Листа починають також словами, що вказують на час напи­сання листа (Добридень!, Добрий день!, Доброго вечора Вам!). Форма прощавання в листі теж залежить від вза­ємин його автора з адресатом (До побачення, Прощавай, Привіт, Пиши, Цілую, Кохаю, Чекаю, До зустрічі, До скорої зустрічі та ін.). Після цих слів ставлять знак ок­лику або крапку. У доборі лексики, у вживанні великої чи малої літери, розділових знаків тощо виявляється особистість автора. Має значення також те, коли, кому, з якою метою пишеться приватний лист;

в) займенники ти, ви у звертаннях до однієї особи пи­шуть з великої літери, засвідчуючи цим власну вихова­ність, одну з ознак індивідуальної мовленнєвої культури;

г)  щоб спонукати адресата до певної дії, поведінки, використовують відповідні слова і словосполучення: скажи, зроби це, напиши мені, спитай його, шлю вітан­ня, надсилай листа, листа одержав, кланяйся нашим, цілую (Тебе, Вас) на ін.;

ґ) усі назви адресата можуть повторюватись, усклад­нюватись афіксами (особливо суфіксами), набуваючи певної позитивної чи негативної оцінки (здрібніло-пест- ливої, голубливої, прихильної чи, навпаки, зневажли­вої, осудливої тощо): батечку, таточку, сестричко, ді­дусю, голубонько, серденько, любий, кохана, рідненький, дорогенький, дорогесенький; бабище, дідугане; зрадни­ку, боговідступнику, непатріоте і под.;

д)  синтаксис листа залежить від індивідуальності його автора. Наприклад, листи Т. Шевченка насичені поетичними висловами, рядками віршів, народних пі­сень, простотою фрази, її народними ознаками. У лис­тах Лесі Українки простежується тональність, ліризм, семантична прозорість і зрозумілість тексту. Легка іро­нія чи жарт додають щирості, але не принижують гід­ності іншої особи. Форма викладу тексту, побудова ре­чень залежать і від того, кому адресовано лист.

Створюючи тексти епістолярного стилю, мовці послу­говуються всенародною мовою, використовують е пі с – толяризми — особливі слова і сполучення слів, син­таксичні конструкції, які й репрезентують неповторну мовленнєву індивідуальність цього стилю. Мова з епісто­лярними ознаками обслуговує специфічне заочно-писем­не спілкування однієї особи з іншою (іншими) в найрізно­манітніших сферах життя — виробничій, професійній, а найбільше — в побутовій, щоденній, ситуативній.

Епістолярне мовлення в своєму типовому вияві — монологічне, проте природними елементами епістоляр­ного тексту можуть стати і діалоги, почуті або прочита­ні автором, а потім відтворені в листі.

Отже, епістолярне мовлення, як і розмовно-побуто­ве, наукове тощо, неоднорідне за своїм змістом і грама­тичною будовою (бо завжди має неповторного творця), зорієнтоване на виконання суто індивідуальної комуні­кативно-стилістичної функції.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.