Терміни «усне мовлення» й «писемне мовлення» на­лежать до найуживаніших у лінгвістиці. Вони познача­ють наймісткіші і функціонально найважливіші мовні явища, які сукупно утворюють усю систему мови. Ці форми мови ще називають різновидами мови (усний і писемний різновиди літературної мови й мов­лення). Однак умотивованішим у цьому значенні є вжи­вання терміна «форма», бо лексема «різновид» широко використовується на позначення інших понять: різно­види односкладних речень, різновиди службових час­тин мови і под.

Усне мовлення є виявом того, що існує в усній мові, а писемне мовлення — це реалізація і вияв мови писемної. Мовлення — це динаміка мови, її дія, мова у використанні. У літературному українському мовленні можна використати лише те (фонеми, звуки, афікси, слова, найрізноманітніші форми слів і речень), що наявне в українській літературній мові, що через мовлення, використання в мовленні закріпилося у мові, увійшло до її системи.

Порівняльний аналіз усної і писемної форм україн­ського літературного мовлення дає змогу виявити як спільні для них ознаки, так і розрізнювальні, які влас­тиві лише одній із форм мовлення. Усне мовлення і пи­семне мовлення розрізняються:

—  матеріально, фізично. Вони представлені неодна­ковою матерією: усне мовлення — фонемами, звуками, інтонацією, а писемне мовлення втілюється в графіч­них (писаних, друкованих) знаках, переважно в літе­рах, ієрогліфах тощо;

—  інструментально. Ці форми мовлення мають не­однаковий спосіб породження, вияву: одиниці усного мовлення (звуки, слова тощо) утворюються органами мовлення людини, артикулюються, вимовляються, а одиниці писемного мовлення — це записані, надрукова­ні (літери, розділові знаки) графічні знаки;

—  способом сприймання. Усі явища, елементи ус­ного мовлення сприймаються на слух і становлять акустичні (слухові) одиниці, а явища писемного мов­лення (літери, розділові знаки) сприймаються зором і є оптичними (зримими), спостережуваними мовними одиницями;

—  сферою застосування і виконуваною функцією. Вони часто служать неоднаковій спілкувальній меті і використовуються по-різному: в одній ситуації — усно, в інших — доцільно або можна висловитись тільки пи­семно;

—  виявом позамовних засобів спілкування. Жести й міміка в усному і писемному мовленні виявляються по- різному. В усному обміні думками ці засоби діють без­посередньо і сприймаються зором чи на слух у момент їх творення, у своєму природному вияві, а в писемному мовленні вони передаються і сприймаються опосередко­вано (їх описують), а не в своїй натуральній і первісній формі;

—  варіативністю (варіантністю) мовних одиниць. Усне мовлення, реалізуючись у найрізноманітніших ви­явах інтонації, супроводжуючись міміко-жестикуля- ційними елементами, формами, порівняно з писемним має значно більшу варіативність значеннєвого і стиліс­тичного вияву: будь-яке речення чи функціональний замінник речення можна реалізувати в безлічі інтона­ційних варіантів. Наприклад, український педагог Ан- тон Макаренко (1888—1939) зауважив, що він «став справжнім майстром тільки тоді, коли навчився вимов­ляти Іди сюди! з 15—20 відтінками». Водночас і писем­не мовлення не є безпорадним у відтворенні інтонації. Наприклад, існує багато способів записати слова Так і Ні, пор.: Так., Так…, Так!, Так!!, Так!!!, Так?, Т-так., Т-т-ак., Т-т-т-ак та ін. Для цього використовуються графічні знаки — літери для позначення слів, шрифтові виділення (написанням слів з малої і великої літери, курсивом тощо), знаки пунктуації, цифри, хі­мічні знаки, малюнки та ін.: Головне зараз не Коли, а Де; Ши-ку-йсь!; Геть! Він — це Людина! Справжня!; Нам гітлерів не треба! Навіть найменших! І сталі- нів не треба! і т. ін. Однак ці засоби багато в чому пос­тупаються засобам усного мовлення. Писемне мовлен­ня не може до тонкощів відтворити інтонаційно-вира­жальне багатство мовлення усного;

—  темпом, тобто швидкістю вимовляння слів у мов­леннєвому потоці. Експериментально вже доведено, що висловлюватись усно можна в 10 разів швидше, ніж пи­семно;

—  організованістю, продуманістю. Усне мовлення, навіть будучи літературним, менш організоване струк­турно, стилістично, вільніше в доборі мовних засобів, ніж писемне. Це особливо пояснюється технікою, ха­рактером вияву обох форм мовлення. Через нестачу ча­су усне мовлення редагувати, видозмінювати важче; на­томість записані думки автор може виправляти, зміню­вати, доповнювати. Писемне мовлення майже завжди більш продумане, усвідомлене, осмислене, ніж усне. Як слушно зауважує І. Синиця, «вислів Сказав не поду­мавши сприймається як цілком імовірний випадок, а вислів Написав не подумавши звучить неприродно і не­переконливо». Однак і написане, на його думку, теж «може бути помилковим. Але це вже залежить від якості мислення… До написаного з особливою відпові­дальністю ставиться не тільки його… автор, але й чи­тач: Так написано. Сам читав… Написане сприймаєть­ся як продумане і перевірене, а тому й більш перекон­ливе»;

—  способом і засобом спілкування. Усне мовлення є здебільіпого способом і засобом безпосереднього, прямо­го спілкування між наявними співрозмовниками або по телефону, радіо і телебаченню, а писемне мовлення — це здебільшого спілкування між тими, хто роз’єднаний і простором, і часом;

—  формою викладу. Писемне мовлення найчастіше монологічне, здебільшого не передбачає негайного ре­агування, зворотної інформації. Діалог у писемній формі зазвичай створюється за відсутності його учас­ників (персонажів, дійових осіб) і лише зрідка з метою прямого спілкування (обмін записками, скажімо, на зборах та ін.). В усному мовленні мовець і слухач взає­модіють здебільшого синхронно (одночасно). Поєднан­ням інформації у двох виявах (того, хто усно вислов­люється, і того, хто сприймає висловлену інформацію, продукуючи в цей же час і свою) створюється діалогіч­не мовлення;

—  часом виникнення. Початок формування усного мовлення сягає далеких тисячоліть, коли в найближ­чих предків людини поступово з’являлась «потреба щось сказати одне одному» (Ф. Енгельс), а писемне мовлення виникло тільки з появою письма приблизно в

IV          тис. до н. е.

Усе сказане, реалізоване усно, належить до усного мовлення, а все написане від руки чи надруковане ста­новить писемне мовлення. Деякі мовознавці (Н. Шведо­ва, І. Синиця та ін.) вважають, що ніби «далеко не все написане належить до мови писемної», «як і не все те, що ми слухаємо, є усним мовленням». Однак формаль­но, за своєрідністю вияву все написане належить до пи­семного мовлення, а все вимовлене — до усного. Вияв мови у мовленні завжди реалізовується у межах певно­го стилю.

Усна й писемна форми мовлення перебувають у що­найтіснішій і своєрідній взаємодії, доповнюють одна од­ну. Неоднакове написання слів впливає на їх вимову, інтонування. Ще більшою мірою вимова слів впливає на їх написання (крім ієрогліфічного, наприклад, китай­ського письма, знаки якого — ієрогліфи — не відобра­жають конкретного звучання слів — подібно до цифр (5, 26 і т. ін.), кожна з яких слугує знаком певного циф­рового поняття і в різних мовах вимовляється по-різно­му). Крім того, «пишеться багато таких слів, які зовсім незвичні в розмові; усно мовиться багато такого, що йо­го не наважуються вживати у письмі» (А. Мейє).

Створюючись неоднаковою матерією, по-різному сприймаючись, усне й писемне літературне мовлення становлять дві найбільші підсистеми (різновиди, фор­ми) мови й мовлення, які об’єднує нерозривна рівнова­га, взаємодія і своєрідна можливість взаємної заміни.

Писемне мовлення є первинною формою літератур­ної мови, воно започатковується створенням і викорис­танням літер для позначення звуків. Без писемної фік­сації звуків мова не може стати літературною, зрозумі­лою для всіх, хто нею послуговується. Лише так звані штучні мови (есперанто та ін.) не мають первинної усної форми вияву, не утворюються з неї, а створюють­ся штучно, проте з орієнтацією на якусь мову. Наприк­лад, есперанто має в своїй основі «мертву» латинську мову. Штучною мовою спілкуються (переважно з іно­земцями) лише окремі мовці.

Усне мовлення слугує основою для мовлення писем­ного. Із запису одиниць усного мовлення і починається писемна форма мови, яка завжди репрезентує собою піз­ніше культурне надбання людини. Отже, писемне мов­лення є відображенням усного.

Основи теорії усного й писемного мовлення ще в 20—30-ті роки XIX ст. виклав В. фон Гумбольдт. Він вважав, що «передусім потрібно вивчати живі мови в їх усній формі», бо «живе мовлення [усне. — П. Д.\ — це перший і справжній стан мови», що «…мова живе в мовленні, а не в словниках і граматиках». Звісно, в них мова певним чином тільки фіксується і зберігається. На його думку, «писемність робить живу мову непоруш­ною, зберігаючи її у вигляді мумії», «писемне мовлення передбачає відтворення його живим словом». Мірку­вання В. фон Гумбольдта оригінальні, але іноді пере­більшені, отже й неточні: «Слово записане є тільки ске­летом вимовленого чи вимовлюваного слова».

Розвиток обох форм мови значною мірою визнача­ється їх взаємодією і взаємовдосконаленням.

Писемне й усне мовлення тісно пов’язані з внут рішнім мовленням , яке стосується особливої пси­хічної діяльності людини і реалізується тільки в ній са­мій. Внутрішнє мовлення — це мовлення-мислення про себе, про інших, про будь-що, але тільки для себе. Зов­нішнє мовлення (усне й писемне), навпаки, є засо­бом спілкування з іншими.

Усне мовлення — це завжди основа для мовлення писемного. Усне мовлення найелементарніше започат­ковується з перших днів життя дитини, починається з утворюваних немовлям нечленоподільних звуків, які тільки пізніше стають справжніми звуками, словами- звуками, а згодом і словами певної конкретної і, як пра­вило, рідної мови. Усне мовлення залишається для кожного мовця єдиним засобом спілкування до тих пір, поки він не почне оволодівати технікою письма. Писем­не мовлення найбільшою мірою формується через усне мовлення і є наслідком навчання, зорієнтованого вмін­ням фіксувати з допомогою літер одиниці усного мов­лення. Від уміння висловлюватися усно й писемно зале­жить успіх спілкування мовців за найрізноманітніших ситуацій життя.

Отже, в наявності і функціонуванні обох форм мови — усної (первинної) і писемної (вторинної) — знаходить свій вияв розвиток мови, її всенародний літературний статус, повноцінне утвердження в суспільному житті.