Дудик П. С. Стилістика української мови

Висновки

  1. До центральних явищ і понять стилістики належать: стилі мови і властиві кожному із них типові функції в межах усієї мовної системи; стилі системи — стилістичні функції кожної з мовних одиниць (фонетичні, морфемні, морфологічні, лексичні та ін.). Стиль мови як один з особливих структурних і функціональних різновидів мови й мовлення (крім епістолярного стилю, який представлений тіль­ки писемною формою) має писемну й усну форми вияву.
  2. Стиль мови — різновид літературної мови, один із способів її використання. Традиційно в теорії і практиці стилістики виокремлю­ють такі стилі мови, як розмовно-побутовий, офіційно-діловий, науко­вий, художній, публіцистичний і з певним застереженням, умовністю — конфесійний і епістолярний стилі.
  3. Власне мовна і функціональна своєрідність кожного із стилів мови є основою виокремлення в ньому певної сукупності етиле- твірних ознак (лексичних, фразеологічних, граматичних, частко­во й фонетичних), які виключно або ж переважно властиві тільки одно­му стилю, і нестилетвірних ознак (переважно найуживаніші лексеми, фразеологізми, всі нормативні граматичні форми слів, ре­чень, їх фонетичний вияв), які мають статус загальномовних, викорис­товуються в усіх стилях.
  4. Кожен із стилів мови внутрішньо неоднорідний (лексично, структурно і функціонально), поділяється на певні, тільки йому власти­ві, різновиди, які прийнято називати жанрами (жанрами сти­лю). Наприклад, у межах публіцистичного стилю мовлення вже уста­лились такі жанри, як інтерв’ю, репортаж, кореспонденція і т. ін.; у мовній системі наукового стилю здебільшого прийнято виокремлюва­ти жанр (підстиль) академічної, технічної, галузевої (математичної, сільськогосподарської, мовознавчої та ін.), навчальної і популярної літератури.
  5. Мовлення здебільшого експресивно забарвлене, тобто позна­чене певною виразною чи помітною почуттєвістю, станом «душі й сер­ця» мовця. Воно буває офіційним (офіційний різновид мовлення), фамільярним, інтимно-ласкавим, гумористичним (жартівливим), сати­ричним (в’їдливо-глузливим, іронічним, вразливо-викривальним) чи саркастичним — вкрай сатиричним. Цим завжди відображається ставлення кожного мовця до інших і до себе, подій, явищ, вчинків — чужих і власних.
  6. Мовлення за формою вияву найчастішеусне. Воно первинне, природне для кожного мовця з дитинства. Техніку писемного мовлення опановують переважно в школі і вдосконалюють її впро­довж усього життя. Обидві форми мовлення матеріальні, фізичні за своєю сутністю, але відрізняються одна від одної. Усне мовлення ар- тикулюється, створюється мовними органами людини, через що сприймається на слух, чується. Писемне мовлення виявляється в пи­саних чи друкованих знаках (літерах, ієрогліфах, силабемах, розділо­вих знаках) і сприймається зором. Усна і писемна форми мовлення суттєво розрізняються і сферою застосування й комунікативною ме­тою, функцією: усне мовлення наймасовіше і звичне для кожного, а писемне мовлення — це своєрідне відтворення усного. Мова як за­сіб спілкування починається в усній формі. Писемне мовлення стано­вить первинну форму літературної мови. Сучасне радіо й телебачення вагомо й по-особливому розширили функціонування усного мовлен­ня, але тільки писемне мовлення долає простір і час. Усне мовлення виявляється в інтонації, постійно доповнюється й увиразнюється мі­мікою, жестами, пантомімічними рухами, які писемно відтворюються неповно, з обмеженою адекватністю. Усне мовлення варіантніше, швидкоплинніше, ніж мовлення писемне, тому менш організоване й відпрацьоване за змістом і внормоване структурно. Усне мовлення — це, як правило, спосіб прямого, безпосереднього спілкування двох чи більше осіб, воно діалогічне чи й полілогічне, тоді як писемне мовлен­ня значно більшою мірою монологічне, хоча й адресується іншим. Пи­семне й усне мовлення поділяється на різні стилі, жанри: розмовно- побутове, офіційно-ділове і т. ін.
  7. Своєрідними формами комунікації є діалоги й монологи. Якщо діалог становить поперемінне спілкування двох чи більше (полілог) осіб, які часто розуміють одне одного із півслова, з певного жесту і т. ін., то монолог — це найчастіше словесно розгорнуте писемне чи усне висловлювання, переважно з більш чи менш ускладненою або й складною будовою речень.
  8. Усне мовлення є міжстильов и м, різностильовим (розмовно-побутове, офіційно-ділове, наукове, художнє тощо); нато­мість розмовне мовлення — явище одностильове, бо знаходить свій вияв тільки в розмовно-побутовому стилі мови й мовлення (в обох його формах — усній і писемній).
  9. Мовлення офіційно-ділового, наукового, конфесійного і публі­цистичного стилів називають книжним. Воно може бути й усним, усно-книжним: зачитування вголос офіційних документів, науко­вих, частково й певних газетно-журнальних текстів; державницько- урядові усні дискусії, дипломатичні розмови у формі розгорнутих мо- нологів-діалогів. Сказане зазвичай реалізується у словесно розгорну­тих простих і складних реченнях.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.