приспів (у пісні) — слово або група слів, які вжива­ються в тексті по кілька разів:

А втім, мені легко-легко, бо знаю: вернулись птахи — трава забуяє вгору; а втім, мені легко-легко, бо знаю: вернулись птахи —

Научать літати листя; а втім, мені легко-легко, бо знаю: вернулись птахи — повіє весняний вітер… (В. Підпалий).

Може повторюватися (рефренуватись) окремий звук у функції окремого неповнозначного слова. Цим також створюється певне стилістичне забарвлення художньо- поетичних рядків:

І — о диво! Трупи встали І очі розкрили,

І брат з братом обнялися І проговорили слово.

Слово тихої любові Навіки і віки!

І потекли в одно море Слов’янськії ріки! (Т. Шевченко).

Рефрен [і] в цих рядках міжстрофовий, фонетико- морфологічний; ним посилюється зміст і художньо- мовленнєва виразність поетичного висловлювання, емо­ційна глибинність і оригінальність Шевченкових слів.

Стилістичний прийом, створюваний рефреном, який полягає в повторенні тих самих звуків (як у рядках з по­чатковим І), слів (інколи й речень) на початку двох або кількох суміжних рядків, називають анафорою .

Трапляються анафоричні повтори службових слів навіть в одній віршованій строфі, в одній поетичній фразі (реченні):

Місто от-от згасне, завмре, навіки заніміє — без хліба, без води, без ласки дружньої (П. Тичина). Один з особливих повторів мовних одиниць пред­ставлений алітерацією — поетично-стилістичним прийомом добору слів, який полягає в повторенні одно­типних за певною ознакою приголосних звуків в одному чи кількох рядках:

Сліпучі тони — і дика воля!

Ой, хтось заплакав посеред поля.

Зловісна доля, жорстока доля

Здаля сміялась струнка тополя (П. Тичина).

У цих рядках зосереджено 13 носових звуків: 10 ра­зів ужито фонему [н], що значно посилює виразний ефект художнього твору і вплив його на читача.

Мовно-художній повтор однієї чи кількох голосних фонем у словах, розміщених поряд або з певним відда­ленням одна від одної, називають асонансом . Це співзвучність тільки наголошених голосних у рядку чи в строфі, тобто в кількох віршових рядках, пов’язаних між собою певною системою рим, інтонацією.

Асонанс (повторення голосних) і алітерація (повто­рення приголосних) здебільшого простежуються в пое­тичних рядках не окремо, а взаємопоєднано:

До причалу

Гондола чалить. Повні сонцем губи І згуби, і розгубленості (І. Драч).

Тричі повторюється у різних словах їх коренева час­тина губ: один і той самий голосний [у] (асонанс) і два однакові приголосні [г] та [б] (алітерація). Цим усі різ- нозначеннєві слова губи — згуби — розгубленості фоне­тично зближуються, створюється милозвучна тональ­ність сказаного.

Протилежним до анафори (за місцем розміщення слів, звуків) стилістичним прийомом є епіфора (грец. epiphora — перенесення, повторення) — повто­рення однакових звукосполучень, слів наприкінці вір­шованих рядків:

Шевченка вулиця зелена,

Нагадує його слова,

Що зійдуться землі племена —

Сім’я велика і нова (М. Рильський).

Епіфора властива і прозовим творам: Піднялися в повітрі весла, щоб одразу вискочила на хвилю, на лах- мату височенну хвилю (Ю. Яновський).

Подекуди анафора й епіфора однозначні й однозвуч­ні, становлять початок і завершення певного тексту, чим значною мірою акцентується смислова, синтаксич­на та інтонаційна єдність висловленого, його поетич­ність, емоційність (навіть якщо твір прозовий): Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмара­ми твого горя, щоб була блискавка і грім. Освіжи небо й землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, го­вори (М. Коцюбинський).

Чим повніше й своєрідніше в поетичному та в інших різновидах мовлення виявляються такі засоби мовлен­нєвої образності й виразності, як повторення мовних одиниць на фонетичному, фонетико-морфемному чи фо- нетико-морфологічному рівнях (асонанс, алітерація, анафора та ін.), тим сила й функціональна дієвість ви­словленого стають вагомішими як семантично, так і за почуттєво-емоційною ознакою.

3. Рима. Римою називають один з елементів, оз­наку інтонації, співзвуччя кінцівок слів у віршованих рядках. Вона буває повною (держава — іржава) або час­тковою (можливе — важливе):

0   Боже мій, така мені печаль

1         самота моя така безмежна, нема вітчизни. Око обережно обмацує дорогу — між проваль (В. Стус).

У цих віршованих рядках дві рими: повна — печаль і проваль і часткова — безмежна й обережно. Рима є своєрідною версифікацією (ладом, способом) мовлення, надання йому в багатьох випадках певного іронічного чи навіть каламбурного звучання. Використання рими в поезії та в інших текстах — це завжди вияв неабиякої художньої майстерності. Стилістично вмотивованою римою можуть створюватись такі важливі якості мов­лення, передусім поетичного, як його естетика, барвис­тість, яскравість.

Поет зазвичай, мабуть, не розмірковує про риму як про одну з особливих поетичних структур, а лише природно, інтуїтивно прагне до евфонії (милозвучності) писаного:

Де цвітуть гвоздики в лісі —

Свіжовмивані, червоні, —

Вперше руки їх сплелися І зіткнулися долоні (М. Рильський).

У цій римі наявні наголошений [і] та в третьому ряд­ку — наголошений [и]: в лісі — сплелися (милозвуч­ність досить очевидна). Звичайно, поетична доверше­ність окремих рядків, строф досягається цілісно, зміс­том і граматичною формою всіх слів, а в їх системі — та­кож і позначеною римою.

4. Звуковідтворення, звуконаслідування. Ці явища своєрідні, фонетично суміжні, тісно пов’язані. Звуко­відтворення наявне тоді, коли текст (писаний чи усний) наповнений звуками певних об’єктів природи, криками тварин, птахів, шумами машин, механізмів тощо. Такі звуки передаються певними засобами мови, словами: Жене з гір бурелом, котить валуни, ріка глу­хо гуркоче, перемелюючи все в глибині на кам’яних сво­їх жорнах. Серед брудних пінявих бурунів пливе дерево зелене, гіллясте! Культурна розкотиста яблуня то ко­рінням, то кроною — разом з плодами — вигулькне з во­довороту, з масної нафти… Буруни підгрібають під себе буруни, вода сама в себе не потовплюється, цю ще тіль­ки проносить, а за нею знову з гуркотом летить жов­тий та чорний з нафтою вал, летить з худобою, з тач­ками та возами, що йдуть перекидом, лиш колесами ви- мелькують з піняви… Вулики пливуть! Разом із своїм унікальним укладом, із своїми залитими сім’ями, з щіль­никами й нектарами квітучих гір і долин… (О. Гончар). У тексті наявне багатократне повторення різних звуко­сполучень зі звуком [р]: гір-бур-гур-жор-ред-руд-бурун- тур-кор-крон-бурун-гріб-бурун-прон-гур-чор-перек і зву- косполуки із [л]: вули-ливу-аль-лами-іль-ли. Цими ори­гінально яскравими, водночас і грізними звуковими засобами створюється художньо виразна картина пото­пу, стихії, яка всесильна, усе долає на своєму шляху.

Звуконаслідування — це відображення звуків навколишньої дійсності через використання мовцем спе­ціально дібраних звуків: За вербами, за туманом в озе­речці тривожилась птиця, плескалась риба, а за дорогою зовсім несподівано озвався лісовий жайворон: «Ли-ли-ли- ля, ю-ля» (М. Стельмах); Генерал не міг знайти слів, щоб сказати про почуття, кров вдарила йому в голову, аж вуха почервоніли. — Я йому… — Б-б-бах… — відповідно вибухом біля штабу — Дзя-а-ах! — задзвеніли шибки (С. Скляренко).

Фонетичними засобами стилістики суттєво форму­ється краса й комунікативна принадність художнього тексту, слів у ньому. Вони вагомо впливають на довер­шеність, поглиблення змісту висловлюваного. За умов стилістично вмотивованого використання фонетично різноманітні і, водночас, близькі між собою слова вияв­ляють свої функціональні можливості найповніше і найдоречніше.