Основою, джерелом орфоепічних (вимовних) явищ, норм, особливостей мови є явища, норми, особливості фонетичні (фонематичні): не було б у мові певної кіль­кості конкретних голосних і приголосних фонем — не було б і нормативної, всенародно усталеної вимови фо­нем, звуків. У більшості виявів така вимова суттєво не­повторна, бо не властива жодній іншій мові.

Звукова система української мови сформувалася з таких підсистем:

—  власнезвукової (її елементами є звуки як особливі фізіологічні й акустичні одиниці);

—  фонемної, або фонематичної (вона охоплює всі на­явні у мові фонеми);

—  силабічної (з одного, двох чи кількох складів як особливих неморфемних частин слова);

—  просодичної (стосується наголошування, мелоди­ки, інтонування мовних одиниць — окремих слів, слів у реченні, всього складу речення).

Дотриманням просодичних закономірностей мови у всенародному мовленні суттєво формується культура сказаного кожним з носіїв мови.

Наголос як елемент інтонації виконує важливу роль у формуванні мовленнєвої звучності, її стилістич­ної довершеності. Наголошування слів пов’язане з поді­лом їх на склади, з певною кількістю і своєрідністю зву­ків у складі і складів у слові.

Окремі слова української мови утворені тільки з од­нієї фонеми (звука):

—  голосної: і, а — сполучники;

—  приголосної: з, в, зрідка к (к серцю) — прийменни­ки; й — сполучник; б — частка;

—  голосної або приголосної: о, а, у, і, е, с…с, ш…ш — вигуки.

Навіть одна голосна фонема може утворювати в сло­ві його окремий склад: о сінь, заарештувати, у о-соб- лен-ня і под. Зазвичай склад слова формується поєд­нанням голосної фонеми з однією і більше приголосни­ми: Ук ра ї на, сту дент ство. В таких іншомовних за походженням словах, як пауза, кляуза (розмовне; те саме, що наклеп), складів два: пау-за, кляу-за (фонетич­но: пау-за, кл’ау-за), а літер, якими позначаються в обох словах голосні фонеми, — три: а, у, а; я, у, а.

За кількістю складів у слові розрізняють слова односкладові, двоскладові, трискладові, багатоскла­дові, напр.: день, кіно, сті на, сере да, по-не-ді-лок та ін. Односкладових слів в українській мові усього 3—4%.

Отже, голосна фонема становить або весь склад слова, або тільки його центр, який доповнюється одним (най­частіше), двома, навіть трьома приголосними: мо-ло- дість [мд-ло-д’іс’т¹]. Одна з голосних фонем у словах з двома і більше складами вимовляється сильніше, вираз­ніше, наголошено (наголошений склад), інші склади — ненаголошені.

У складних словах (утворених із двох і більше прос­тих слів, їх основ) може бути один головний наго­лос (позначається знаком ‘) і один (або два) побічний наголос (позначається знаком ‘): землетрус, жит­тєрадісний, електрокардіограма.

В українській мові наголос динамічний (сило­вий), бо наголошений голосний у словах вимовляється з більшою силою, інтенсивністю, тривалістю, ніж ненаго- лошений. Наголос у словах зрідка буває фіксова­ним, постійним, напр.: береза — берези — березі — березу — березою — на (в) березі — берези — березам — березами — на (у) березах; думати — думаю — думає­мо — думали — думай; або вільним (рухомим, різно­місним): житло, житла (одн.), але жйтла, жйтел (множ.); брата (Р. в. одн.) — братові, братом, але братй (рідні, хороші), братів; два, три, чотири брати, п’ять, шість братів; пишу — пйшеш — писали та ін.

Від наголосу в однозвучних словах (омофонах) зале­жить їх лексичне значення. Омофони належать:

—  до однієї частини мови: замок (іменник) — при­стрій для замикання і замок (іменник) — фортеця; ко­лос (суцвіття більшості злаків) — колос (статуя, колос, обеліск);

—  до різних частин мови: жила (іменник) і жила (діє­слово); мала (дієслово) і мала (прикметник).

Це різні лексеми, бо докорінно відрізняються сво­єю семантикою — найважливішою ознакою слова.

Нормативне наголошування слів — одна з обов’язко­вих і важливих ознак культури мовлення, його літера­турної сутності, комунікативної важливості, дієвості. Його дотриманням досягається також етика й естетика усного мовлення. У ненормативному наголошуванні слів виявляється мовленнєве безкультур’я. Часто мовці замість завдання, вйпадок, показник, сільськогосподар­ський, одинадцять, чотирнадцять, сімдесят вимовля­ють чйтання, завдання, випадок, показник, сільськогос­подарський, одинадцять, чотирнадцять, сімдесят; а та- кож грошей, часу, людська діяльність, надали можли­вість, хочу, несе, буде, кажу замість грошей, часу, людська діяльність, надалй можливість, хочу, несе, бу­де, кажу та ін.

В окремих випадках деякий відступ від нормативно­го наголошування може порушуватись причинами ви­нятково історичними, певними фактами минулого мо­ви, напр.: І мене в сім’ї великій, В сім’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом (Т. Шев­ченко). У цих рядках ужито новій замість новій. Це яви­ще відображало колишню практику мовлення, перед­усім мовлення селян (кількісно переважаючої частини українців) часів Т. Шевченка. Форма новій (з норматив­ним для сучасної літературної мови наголосом на друго­му складі) порушила б ритміку Шевченкового рядка, створила б дисгармонію в його мелодиці, збіднила б йо­го естетику, красу, усталеність поетичної палітри, не узгоджувалася б з минулою практикою наголошування цього слова. Це так званий факультативний (не­основний, необов’язковий, тільки вибірковий) наго­лос, який подекуди трапляється в поетичному мовлен­ні. Доцільність ненормативного наголошування звуків у поезії потребує спеціального розгляду. Ця проблема активно обговорюється і в мовознавстві, і в літературо­знавстві, особливо в поетиці.

Проблема наголошування слів — одна з найскладні­ших і найактуальніших. По можливості повніше розв’язання її вагомо вплинуло б на стилістичні ресурси української мови, на зростання мовленнєвої культури. Помітно більша усталеність властива російській мові. Наприклад, в «Орфографическом словаре русского языка» (за ред. С. I. Ожегова і А. Б. Шапіро; 1957) по­двійне наголошування зафіксоване тільки в п’яти сло­вах: анапест (віршована трискладова стопа, в якій два перші склади ненаголошені, а третій склад — наголо­шений): Наша ціль/ — людське ща/стя і во/ля. І. Франко); недопйтый і недопитый; облитый і обли­тый; початый і початый; просып і просит. Нині в цих російських словах майже усталився один із двох орфое­пічних варіантів: анапест, недопйтый, облйтый, по­чатый, просып. В українській мові «Словник іншомов­них слів (за ред. О. С. Мельничука; 1974), 11-томний «Словник української мови» фіксують слово анапест з двома наголосами, але «Словник-довідник…» С. І. Голо- ващука (1989)і« Літературознавчий словник-довідник » (1997), «Великий тлумачний словник сучасної україн­ської мови» (1991—2002) подають цю лексему з одним наголосом: анапест. Багато слів з одним і тим самим лексичним значенням мають по два нормативні наголо­си: алфавіт, амфора (велика посуда), апостроф, атрамент (чорнило); бавовняний, бавовниковий, бавов­ноочисний, багатовікбвйй, багатоциліндровий, бажа­ний, байдуже, басовий, батьківщина (країна для тих, хто народився в ній і є її громадянином); однак тільки бать­ківщина (спадщина від батьків), беззахисний, безпові­тряний берёзнйк, берестовий, бесідник, бесідниця, биль­це, блешня, бовтнути, боляче, болтовий, бондарство, бондарський, броня, брускдвйй, будучина, буксирувати та ін. (див. СУМ).

Зовсім мало акцентних (наголошувальних) змін простежується і в 1-му томі (літери А—Н) двотомного «Орфоепічного словника української мови» (2001). У ньому, на відміну від інших словників, деякі з наведе­них вище слів уже подаються з одним наголосом: ба­вовноочисний, багатовіковйй, багатоциліндровий, батьківщина (рідний край), боляче, болтовий, брус­ковий, буксирувати, громадянин, але в багатьох сло­вах збереглося подвійне наголошування: завжди, зокрема, мабуть, також. Слова без додаткового (дру­гого) наголосу орфоепічно зручніші, мовленнєво умо- тивованіші, тому повинні утвердитись як єдино нор­мативні.

Окремого зауваження вимагає теорія й практика на­голошування слова тому — тому і тому. Той — вказів­ний займенник, його форми чоловічого й середнього ро­дів у родовому і давальному відмінках такі: того, тому, але з прийменником —• (до) того, (у) того, (на) тому^–. Шануватиму [кого?] того, хто цього вартий; Буду вдячний [кому?] тому, хто це зробить; або Добре тому ковалеві, що на обидві руки кує (Номис): ковалеві [яко­му?] тому, але: виходець з того світу; не на того на­пав; що тобі з того. Окремою статтею коментується в словнику тому як прислівник: Я ще не знав правил, і тому, як мені здавалось, не робив помилок (О. Довжен­ко). Обидві словникові статті не можуть бути міцною ос­новою для розмежування вживання лексем тому і то­му. Щоб максимально і якнайшвидше уникнути неуз­годженості в наголошуванні того й тому, варто було б у значенні займенників і як відповіді на запитання кого? кому? вживати того, тому, а в усіх інших випадках — тому: два роки тому; сполучник тому що: Тому й люб­лю, мій друг, я море і тебе (В. Сосюра). Усталення такого наголошування вмотивовується і його більшою легкіс­тю, зручністю. Всезагальне лінгвістичне осмислення, унормування наголошування багатьох слів української мови сприятиме розвитку культури українського мов­лення.

Якщо наголос є додатковим засобом розрізнення лек­сичного значення слів чи їх форм, різне наголошування повинно зберігатись, бо це різні слова чи різні їх форми: вйгода (користь) і вигода (зручність), відомість (повідом­лення) і відомість (документ), захват (емоція — захоп­лення) і захват (ширина робочого ходу машини), лікар­ський (від лікар) і лікарський (від ліки), поділ (ділення) і поділ (низина), пори (час) і пори (отвори, шпари), складний (доладний, ставний, стрункий) і складний (непростий), розходитися (іти в різні боки) і розходити­ся (розім’ятися, захопитися ходінням), твердити (за­певняти) і твердити (повторювати), об’єднання (ціле, яке склалось на основі поєднання чого-небудь) і об’єднан­ня (дія за значенням об’єднати), зараз (негайно, цієї ж миті) і зараз (за о^ин раз), торочити (верзти, говорити те саме) і торочйти (витягати, висмикувати нитки з тканини); весни, книжки, вікна (Н. в. множ.) і весни, кнйжки, вікна (Р. в. одн.) тощо.

Для стилістики немало важить логічний наго­лос, яким досить виразно виділяється не тільки один із складів слова, а все слово (із збереженням у ньому також і звичайного, складового наголосу). Логічним на­голосом вирізняється те слово в реченні, лексичне зна­чення якого потрібно активізувати, бо це важливо ко­мунікативно, стилістично. Якщо в будь-якому реченні логічно наголошувати одне за одним слова, з яких ре­чення утворилось, то внаслідок цього воно набуватиме різних смислових і стилістичних відтінків (варіантів): Завтра урочисто відзначимо початок навчального ро­ку (саме завтра); Завтра урочисто відзначимо… (уро­чисто, а не як-небудь) та ін.

Зміст і рівень української орфоепічної культури кожного мовця визначається не тільки правильним на­голошуванням слів, а й правильною вимовою кожної фонеми в її найрізноманітніших поєднаннях з усіма ін­шими фонемами в словах і поміж ними — у словосполу­ченнях, реченнях,текстах.

У широкому розумінні орфоепічні норми — це:

—   норми власне орфоепічні (літературна вимова ок­ремого звука, найрізноманітніших поєднань звуків);

—  норми акцентні, наголошувальні (наголошування одного чи, зрідка, двох голосних у слові і логічне виді­лення всього слова в реченні);

—  інтонаційні норми мовлення.

Як і в інших розділах науки про мову (з їх нормами й правилами), в орфоепії потрібно розрізняти такі тер­міни і позначувані ними мовленнєві реалії, як орфо­епічні норми і орфоепічні правила. Наприклад, у слові джерело [дже^ире^илб] фонема [дж] — приголосна, шум­на, дзвінка, африкат (злита фонема, звук), передньоя­зикова, тверда. Такою є її нормативна сутність, нор^ма. З такими ознаками потрібно й вимовляти фонему [дж], передаючи її індивідуальність, суттєву відмінність ^від усіх інших фонем. Опис, характеристика фонеми [дж], доведення її своєрідної неповторності — це орфоепічне правило, елемент лінгвістичної (орфоепічної) теорії. От­же, орфоепічні норми — це своєрідні матеріальні компоненти мови, а орфоепічні правила — це на­укове осмислення, визначення, формулювання і, отже, знання орфоепічних норм.

Нормативна вимова, а в її системі також норматив­не наголошування голосного звука, завжди в усному мовленні реалізується в певній інтонації (грец. іпк)- паге — голосно вимовляти). В енциклопедії «Україн­ська мова» інтонація характеризується як «сукупність звукових мовних засобів, завдяки яким передається смисловий, емоційно-експресивний і модальний харак­тер висловлення, комунікативне значення та ситуатив­на зумовленість, стилістичне забарвлення тексту, інди­відуальність виражальних прийомів мовця». Інтонація найтісніше пов’язана з синтаксичними і лексико-се- мантичними засобами мови. Вона належить до мовлен­нєвих засобів (поза усним мовленням інтонації немає). Інтонація — це обов’язковий елемент і засіб мови під час її реалізації в усному мовленні.

У писемному мовленні, яке не прочитується вголос, інтонація тільки потенційна, побутує лише як можли­вість. Реальним фактом вона стає тільки тоді, коли на­писане вимовляють уголос. Вкрай слабко, притишено інтонація виражається під час розмови або ж прочитан­ня тексту пошепки, без участі голосу. Пишуть здебіль­шого з орієнтацією на усномовне відтворення написано­го. Інтонація завжди мовленнєва за своєю сутністю, бо виявляється у звуках, словах, реченнях, текстах. Вона буває розповідною, питальною або ж спонукальною. Ко­жен із цих основних різновидів інтонації реалізується в певних модифікаціях, бо може ускладнюватись різним виявом окличної інтонації.

Будь-які одиниці інтонації називають інтонема- м и, а відображення їх у писемному мовленні — ін- тограмами.

Інтонація вважається звичайною («нормальною»), якщо мовець усно висловлюється (розповідає чи запи­тує, спонукає когось до чогось) врівноважено, спокій­но, без особливих почуттів. У такому разі на все навко­лишнє він налаштований переважно тільки розумово, майже нейтрально з погляду емоційного.

Немає очевидного розмежування між інтелектуаль­ним, розумовим і почуттєвим (емоційним) у мисленні й мовленні, між інтонацією спокійною, врівноваженою, звичайною, розумово налаштованою та інтонацією не­спокійною, неврівноваженою, дещо незвичною, тобто емоційною, експресивною, афективною, якою відтво­рюється певний внутрішній стан мовця — радість, задо­волення, роздратованість, іронія, гнів та ін.

Інтонація в точному розумінні цього терміна — це ритміко-мелодійний лад мови як особливої комуніка­тивної системи. Різні мовленнєві вияви інтонації ста­новлять своєрідні мовні знаки, які не мають майже ні­чого спільного із знаками природної сигналізації, наприклад скрипінням дерев, звуками від падіння тих чи інших речей, або звучанням найрізноманітніших предметів, створених людьми: Був сонячний ранок провідної неділі. По церквах дзвонили. Далекі дзвони гуділи в ясному повітрі тихо й мелодійно, і здавалося, що то дзвенить золото сонця (М. Коцюбинський). Йдеться не про мовні, а про позамовні явища, які не вті­люються в конкретних мовних звуках. Отже, інтонаці­єю у точному розумінні цього слова є лише інтонація мовленнєва, або вербальна, словесна.

Основи наукового розгляду інтонації в російському мовознавстві заклали Василь Богородицький (1857— 1941), Олексій Шахматов (1864—1920), Олександр Пєшковський (1878—1933), Л. Щерба та ін.; в україн­ському — Леонід Булаховський (1886—1961), Петро Коструба (1903—1979), Н. Тоцька та ін.

Інтонація — явище особливе за своєю сутністю. Вона формується з таких її внутрішньо й зовнішньо поєдна­них елементів, якими витворюється фонетично-орфо­епічна своєрідність мовлення окремої особи. Це такі якості індивідуального мовлення:’

—  мелодика мовлення. Вона полягає в підвищенні і зниженні тону голосу у фразі. Тон зумовлюється часто­тою коливання напружених голосових зв’язок і має не­однаковий рівень вияву: нижній рівень тону, найбільш звичайний, підвищений тощо, розповідний тон (тональ­ність), питальний та ін.;

—  ритм (ритміка) мовлення. Ця інтонаційна (у дея­ких мовах, наприклад латинській, інтонаційно-семан­тична) ознака мовлення полягає в чергуванні наголошу­ваних і ненаголошуваних складів, довгих і коротких голосних, що найбільш чітко простежується в поетич- но-віршованому мовленні;

—  сила (інтенсивність) мовлення і слабкість, неін- тенсивність мовлення. Зумовлюються силою або слаб­кістю видихів, дихання під час творення звуків, пор.: переважно спокійне мовлення в домашній обстановці і офіційне, піднесене у виступі на площі;

—  темп мовлення. Це швидкість або повільність пе­ребігу мовлення, неоднакові паузи між мовленнєвими відрізками. Паузою називається чітко визначена перер­ва у звучанні переважно слів, синтагм, фраз. Така пе­рерва супроводжується перервою в звучанні голосу;

—  тембр мовлення, голосу. Це його індивідуальне звукове забарвлення, якість звучання, завдяки якій го­лос однієї людини неповторно відрізняється від голосу іншої.

Теорія інтонації формувалась поступово. Розпочалась вона дослідженнями мовленнєвої практики вживання розділових знаків у реченнях, у їх середньореченнєвій і кінцевій позиціях. Безсумнівним виявився зв’язок між синтаксисом та інтонацією, яка має передусім синтак­сичне підґрунтя. В 60-ті роки XX ст. поглибилось розу­міння самого поняття інтонації, розпочалось комплексне вивчення інтонації речення, інтонації тексту, стилістич­ної функції різноструктурних речень.

Інтонація може суттєво змінювати сказане в речен­нях, дає змогу точно відтворити зміст і настрій худож­нього твору, передавати різні почуття.

У художніх текстах на інтонацію вказує і так зване авторське мовлення, авторські слова, яки­ми автор (на відміну від персонажів чи дійових осіб) без­посередньо характеризує зображуване, дає йому певну оцінку. Цим також і стилістично урізноманітнюється художній текст: Куди ти його [насіння] подінеш? — ди­вувався Андрій. — Адже у нас всього дві грядочки (М. Коцюбинський) — слово дивувався орієнтує на інто­націю, яка характерна для вираження подиву; Ти рибу вариш? — поспитала вона [Маланка] наляканим голо­сом (М. Коцюбинський) — питальна інтонація з відтін­ком подиву, наляканості; Посватав! Узяв добро! — ши­піла вона [Маланка] з кривим усміхом (М. Коцюбин­ський) — лексемою шипіла автор передає ту велику злостивість, якої героїня твору не в силі стримати і водночас висловити вголос.

Усне мовлення завжди реалізується в інтонації. Ін­тонацією своєрідно забезпечується семантична, грама­тична і стилістична цілісність висловлювання, його за­вершеність чи незавершеність, комунікативна зорієнто- ваність — розповідність, питальність, питальна рито­ричність, спонукальність (наказовість, прохальність, закличність та ін.); окличність; емоційна забарвле­ність, експресивність і модальність (упевненість мовця в комусь, у чомусь, невпевненість, сумнів, вимогли­вість, більша чи менша категоричність, наполегливість тощо). Інтонація наявна при актуальному членуванні мовлення на т ему («дане», «наявне») — основу вислов­лювання ірему , тобто «нове» — предикативну частину речення, те, що повідомляється про тему.

Інтонація неоднотипна й за іншими ознаками, бо, наприклад, слову властива номінативна (називаль- на) інтонація, а реченню — інтонація комуні­кативна — розповідно-інформаційна, питальна, спо­нукальна в різноманітності нюансів і мовних засобів їх втілення. Навіть окремий вимовлюваний звук — поза словом і в структурі слова — це вже мінімальний вияв мовленнєвої інтонації, бо те загальне, чим є інтонація слова, речення, формується інтонацією часткового, представленою, умовно кажучи, «інтонацією», непов­торною фізіологічно-акустичною своєрідністю фонем, передусім їх тембровим забарвленням.

Стилістична вагомість інтонації безмежна. Однак і дотепер її усвідомлено й практично аргументовано тільки в найсуттєвіших виявах. До них належить що­найрізноманітніша тональність мовлення, його мане­ра, відтінкова вимова, яка відтворює всі можливі ню­анси ставлення мовця до висловлюваного. Частково це засвідчується багатьма прикладами: Інтонація, влас­тива живій людській мові, — така могутня сила, яка підпорядковує собі всі ритми й примушує їх щоразу служити цілком по-новому (3 журналу); Леся Україн­ка… використовує найрізноманітніші ритми — від плавного, розлогого… до прискореного, що відповідає ритмові танцю (3 посібника); Черняєва в свій сміх, як і в слова, вкладала певну інтонацію, сміхом вона про­мовляла, могла сміятися лагідно, зневажливо, гнівно (О. Донченко).

Інтонація в писемному художньому тексті завжди об’єктивно наявна, закладена в його змісті і в мовленнє­вій формі. За своєю основною суттю інтонація загально­народна, що дає змогу кожному, хто знає певну кон­кретну мову, реалізовувати художній текст і в усній формі, донести в такий спосіб його до інших. Цим мовці досягають загалом адекватного сприймання певного ху­дожнього (і нехудожнього) тексту на всенародному, а також значною мірою і на індивідуальному рівні.

Дотримання норм української літературної вимови (в широкому розумінні — власне вимови, наголошуван­ня, інтонування всіх мовних одиниць) украй важливе з погляду соціального, культурно-освітнього, власне мов­ного (особливо стилістичного), бо від цього залежить процес спілкування носіїв української мови. Без дотри­мання орфоепічно-акустично-інформаційних норм не­має культури мовлення (окремої особи чи всього наро­ду), як і стилістики мовлення. Різновиди орфоепічних норм можуть порушуватись і впливом правопису на ви­мову, їх розходженням (пор.: підбити і підписати), супровідним тиском діалектної вимови чи впливом ор­фоепічних норм іншої мови. Дотримання норм вимови, наголошування, усталеного інтонування всього сказа­ного носіями української літературної мови своєрідно зближує їх також і духовно, національно, в усіх громад­ських і особистісних сферах, стосунках.