Дуже широкі, значеннєво-стилістичні можливості мови, її виражальні багатства представлені такими її якостями, ознаками, як полісемія.

Полісемія (грец. роіу — багато і sema — знак, значення), або ба­гатозначність слів — наявність у семантичній структурі мовної одиниці двох, кількох чи багатьох значень.

Одне із значень для певного слова пряме і основне, а всі інші — тропеїчні (непрямі, переносні). Троп (tro- pos — зворот) — це мовностилістичний засіб, який по­лягає у вживанні слова або сполучення слів у непрямо­му, переносному значенні. Переносне значення слова завжди похідне, вторинне, воно розвивається з прямого, вихідного значення слова. Отже, полісемічним вважається слово з прямим значенням і щонайменше з одним переносним. Свідомо спрощуючи задля навчаль­ної мети таке мовленнєве явище, процес, як полісемія, усі три терміни (полісемія, багатозначність і тропеїч- ність слів) можна вважати синонімічними.

Полісемічні слова протиставні моносемічним (грец. monos — один і sema — знак, значення), або од­нозначним , якими найчастіше виступають терміни, котрі також нерідко підлягають лексико-семантичним змінам, безпосередньо пов’язані з формуванням полісе­мії слів. Наприклад, астрономічний термін орбіта, яким позначається шлях руху небесного тіла, штучного супутника, орбітальної станції і т. ін. у космічному просторі навколо іншого тіла: Признаюсь — заздрю пла­нетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їх­ній дорозі (М. Коцюбинський); у прямому значенні сло­во орбіта використовується і в анатомії — у значенні «кісткова порожнина, в якій рухається очне яблуко»: Широкі брови в нього… чорніли, мов крила ворона, хова­ючи глибоко в орбітах карі, вдумливі очі (А. Шиян). Крім двох прямих значень, лексемі орбіта властиві й пе­реносні, зокрема: Боротьба загострювалася, в її орбіту втягувалися все нові й нові люди (О. Гуреїв). Набагато частіше одне пряме лексичне значення слова поглиблю­ється, доповнюється, розгортається одним, двома, кіль­кома чи багатьма переносними. До таких слів здебіль­шого застосовують термін с ло в о – ти п . Полісемічних (багатозначних чи неоднозначних) слів (нетермінів) ба­гато в кожній розвиненій літературній мові, переваж­но в її розмовно-побутовому, художньому і публіцис­тичному стилях. Вони сконцентровують у собі основ­не лексичне, а на цьому ґрунті також і синтаксичне й стилістичне багатство мови, яке виявляється в контек­сті. Наприклад, іменник голова (СУМ) може означати: 1) частину тіла людини чи тварини; 2) одиницю лічби ху­доби (тисяча голів свиней); 3) велику квітку чи плід на кінці стебла рослини (голова соняшника)’, 4) мозок (рої­лися думки в голові); 5) керівника установи, об’єднання (голова сільради); 6) щось головне, основне (Хліб — усьому голова); 7) розум, свідомість (розумна голова); 8) передню частину групи, загону (голова колони). Ця ж лексема (голова) увійшла до складу багатьох фразеоло­гізмів, що також засвідчує розгалуженість її лексичних значень і стилістичних функцій, бо там, де з’являється кожне нове лексичне значення полісемічного слова, ви­никає й нова, додаткова його стилістична функція: бра­тися за голову (впадати в розпач), вбивати в голову, видавати з головою, викинути з голови, головою відпо­відати, голова йде обертом, голову гризти, голову зак­ручувати (позбавляти здатності розумно діяти), залива­ти голову, голову зложити, головою накласти, голову крутити, підвести голову, схиляти голову, давати голову на відріз, забити собі в голову, з головою пори­нути, перекладати з хворої голови на здорову, по голо­вах ходити, не вкладається в голові, в голову брати, як сніг на голову, гаряча голова, голову втрачати, ка­пустяна голова (про людину, яка не має здорового глузду), мати голову на плечах, сам собі голова та ін. Дієслово іти (йти), прикметник легкий мають більше

ЗО лексичних значень.

Конкретне стилістичне значення полісемічної лек­семи визначається її сполученням з іншими словами, тобто в контексті, або ж увиразнюється певною ситуаці­єю мовлення. Правильно побудований контекст усуває багатозначність у сприйманні слова, не створює двознач­ності. В кожному окремому контексті багатозначне сло­во має сприйматись тільки в одному значенні. Виняток становлять випадки, коли мовець з певною комуніка­тивною метою затінює справжню суть висловлюваного або свідомо надає йому гумористичного, подекуди на­віть каламбурного звучання.

Пряме значення — найсуттєвіше для слова, перенос­ні значення слова ніби допоміжні, але за деяких умов тільки й можливі або комунікативно найдоречніші: прикметник старий (антонім до молодий — який про­жив багато років, досяг старості); деякі інші значення похідні, напівпрямі, близькі до переносних: старі книжки (протилежне до нові), стара піч; Він старий льотчик, хоч зовсім ще молода людина (А. Трипіль­ський); старий хліб, старі часи, старий стиль, ста­рий замок, старе суспільство і т. ін.

У прямих і переносних значеннях слів (як і в омоні­мах, синонімах, антонімах тощо) своєрідно, через приз­му рідної мови відображається бачення кожним наро­дом навколишнього світу, себе самого в ньому. Кожне окреме пряме чи переносне значення слова — це один з конкретних виявів мислення, сприймання людиною певної реалії життя.

До найрозгалуженіших значень і виявів переносності належать метафора, метонімія і синекдоха.

Найпоширеніший вияв (різновид) переносного вжи­вання слів прийнято називати метафорою (грец. те- ІарИога — переміщення, віддалення). Це дуже поши­рене, різноманітне вживання слів у переносному зна­ченні. Метафора породжена тим, що між предметами, явищами, процесами, ознаками різних предметів не­мало спільного, схожого, тому однією лексемою позна­чають особи, істоти, предмети, дії, ознаки тощо, які чимось подібні.

Метафора виникає у мовленні на різній основі:

—  на схожості форми, зовнішнього вигляду предме­тів, явищ, дій та ін.: Ідуть дощі. Холодні осінні тума­ни клубочать угорі і спускають на землю мокрі коси (М. Коцюбинський); крапля дощу і крапля надії; ніс людини і ніс судна, черевика-,

—  на подібності кольору: Я пам’ятаю чорний жах… (В. Сосюра); …на їхні голови насунулась чорна година (С. Чорнобривець); чорна туга (доля, гризота, безна­дія, невдячність і т. ін.); золотий перстень (пряме зна­чення) і золоте сонце, золотий характер — переносні;

—  на подібності якихось властивостей людини, її по­чуттів, поведінки і под.: Думки, спогади краяли серце Костомарова (0. Іваненко); Загине все без вороття, Що візьме час, що люди, Погасне в серці багаття, І захолонуть груди (О. Олесь);

—  на одночасній схожості предметів за формою і функ­цією: крила птаха і крила літака (вітряка і под.) або Ярема гнувся, бо не знав, Не знав, сіромаха, Що виросли крила, Що неба дістане, коли полетить (Т. Шевченко);

—  на близькості емоційних вражень людини від ко­гось, чогось: ведмідь як назва тварини і ведмідь — не­зграбна, неповоротка людина; пахощі трав і пахощі ду­мок; легка хмара (явище природи) і хмара думок.

Одним із різновидів метафори є епітети (грец. ері- Шеїоп — прикладка) — художні означення, художні прикладки: милі обрії, ясні зорі, карі очі, гірка розлука, коханий край, зелений сум, бистра вода, дрібні сльози, синій сніг, червоні троянди, колюча шипшина знева­ги, владарка-ніч, цар-деспот і т. ін. Близькі до метафо­ри й художні порівняння: синя, як небо; струн­ка, як тополя; гарна, як червона калина; чистіша від сльози.

Лексико-семантичне перенесення назви з однієї гру­пи осіб, предметів, явищ на іншу на основі схожості за певною ознакою називають метонімією (грец. те^- пітіа — перейменування).

Метонімією є такі перенесення:

—  назви країни, міста, вулиці, установи, приміщен­ня на назви осіб у них: Про кого найбільше повинна дба­ти Україна? (тобто її громадяни); Шумить Хрещатик туго, як прибій (В. Сосюра); Університет святкує своє 50-річчя (замість: Усі, хто працює, навчається в уні­верситеті, святкують…);

—  прізвища чи псевдоніма автора на назву його тво­ру: читаю Олександра Олеся, слухаю Івасюка (замість читаю, слухаю твори…);

—  назви предмета на назву того, що міститься в ньо­му: випив склянку (пор.: випив усе, що в склянці)’, танк запалили пляшкою (пор.: запалили тим, що в пляшці, в скляній посудині);

—  назви знаряддя дії на назву самої дії: Перу І. К. Біло- діда належать ґрунтовні праці про… мову окремих пись­менників (М. Рильський), пор.: І. К. Білодід написав…;

—  назви певного матеріалу на назву виробу з нього: Наш панич вже має собі панну: …ходить уся в золоті (І. Нечуй-Левицький), тобто в прикрасах із золота;

—  результат, місце дії на назву самої дії: Автобусна зупинка, пор .’.Автобус зупиняється.

—   назви захворювання якого-небудь органа, части­ни тіла на назву цього органа, частини тіла: Дайте таб­летку від голови (від горла, від серця), тобто від болю в голові (горлі, серці);

—   назви певної науки на назву того об’єкта, який нею (наукою) вивчається: Лексика — один з розділів мо­вознавства (замість: лексикологія, бо саме вона стано­вить вчення про лексику мови).

Своєрідною метафорою є синекдоха (грец. Synek­doche — співвіднесення) — перенесення назви з одного предмета на інший за певним кількісним співвідношен­ням (зв’язком) між ними.

Синекдохою називають такі мовленнєві явища:

—  вживання замість назви всього предмета назви йо­го частини (частин): іменником літо називають увесь рік: Либонь, уже десяток літ, Як людям дав я «Кобза­ря» (Т. Шевченко); слова день, борода, спідниця, якщо вжито їх у значенні доба, дід з бородою, жінка, молодиця, дівчина; багнет, язик, парус у значенні піхотинець, по­лонений, парусне судно і т. ін.; Повз них все йшли і йшла підняті коміри, капелюхи, кепки і спецівки, окуляри і берети, цокали туфельки і човгали матерчаті бота (Є. Носова); Він скрізь руку має (І. Карпенко-Карий);

—  вживання однини замість множини або множини замість однини: Наш люд має в собі багато сили, щоб родити Шевченків, Федьковичів і Франків (В. Стефа- ник), пор.: наші люди; Шевченка і т. ін.; Державна ко­пійка любить точний облік (Ю. Збанацький), пор.: ко­пійки, тобто гроші.

Отже, полісемія слів — це їх здатність уживатись з різною семантикою, з неоднаковими лексичними зна­ченнями. Такі значення об’єднує що-небудь спільне. Тому при полісемії наявне тільки одне слово, яке в слов­никах витлумачують у межах однієї словникової статті, але з різними лексичними значеннями.

Мова, як зазначав В. Виноградов, «збагачується ра­зом з розвитком ідей». При цьому «одна і та ж зовніш­ня оболонка слова обростає пагонами нових значень і смислів». Мова за своєю сутністю неспроможна назива­ти кожну окрему ідею, кожне окреме лексичне значен­ня фонетично іншим словом. Внаслідок цього те саме слово дуже часто набуває кількох лексичних значень, які близькі одне до одного. Полісемічне слово в словни­ках — це тільки одне слово, одна лексема із схожими за певною ознакою значеннями.

Джерело багатозначності слів — у їх прямому і пере­носних значеннях (у метафорі, метонімії, синекдосі). Ці значення становлять величезне стилістичне багатство нашої (і кожної іншої) мови, слугують потужними засо­бами її образності, виразності, емоційності. Без слів із переносним значенням немає, зокрема, художніх творів. У реченні Плачуть голі дерева, плачуть солом’яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, ко­ли усміхнеться (М. Коцюбинський) виділені слова письменник використав переносно (тропеїчно, метафо­рично), і це значною мірою зумовило їх яскраве худож­нє звучання, стилістичну оригінальність.

Отже, полісемія слів, як і лексична синоніміка, — це найсуттєвіші лексико-семантичні набутки літературної мови, безмежне джерело і вияв її стилістичних функцій.