Антонімія (протилежність) слів формується проти­лежністю їх лексичного значення.

Антоніми (грец. anti — проти і onyma — ім’я) — пари слів, які се­мантично протилежні одне одному.

Антоніми належать до тієї ж самої частини мови, ста­новлять замкнене попарне об’єднання слів: життя — смерть, чоловічий — жіночий, говорити — мовчати, завжди — ніколи. Це лексичні різнокореневі антоніми, тобто слова іншого звукового складу і з протилежною семантикою. Менш типові однокоре- неві (лексико-граматичні, словотвірні) антоніми-, логічний — алогічний, ініціативний — безініціатив­ний, мобілізація — демобілізація, надія — безнадія.

Слова з не виступають антонімами лише тоді, коли з цим префіксом вони набувають нового, протилежного значення: воля — неволя, друг — недруг. Парні слова бі­лий — небілий, холодно — нехолодно не є антонімами: першим словом позначається наявність певної ознаки, а другим — заперечується.

Слова-антоніми, як і майже всі інші повнозначні слова, бувають полісемантичними (багатозначними). В антонімічну пару таке слово входить із якимсь од­ним лексичним значенням. Унаслідок цього утворю­ються найрізноманітніші за своєю семантикою сполу­чення слів: свіжий хліб — черствий хліб (антонімічні словосполучення), але: свіжий вітер (холодний) — теплий вітер; свіжий огірок (не підданий обробці) — солоний огірок; свіжий погляд (оригінальний) і заста­рілий погляд — не антоніми, бо протилежного значен­ня в цих поєднаннях слів немає, в усякому разі воно маловиразне.

Антонімічний ряд слів формується лише тоді, коли обидва слова (антоніми), будучи повністю семантично про­тилежними, все ж мають якусь спільність, бо вказують:

—   на наявність або відсутність певної ознаки: роз­квіт — занепад, веселий — сумний, мовний — позамов­ний, народний — антинародний;

—   на початок дії або стану чи їх припинення: увімк­нути (електоролампочку) — вимкнути, заснути — прокинутись, зацвісти — відцвісти, зайти — вийти;

—   на більший чи менший вияв ознаки (більше — менше): далекий — близький, великий — малий, широ­кий — вузький, спека — мороз, ускладнювати — полег­шувати, пізно — рано;

—  на вік: молодий — старий, сучасний — минулий;

—  на простір: північ — південь, схід — захід, лівий — правий, широта — довгота, горизонтальний — вер­тикальний;

—  на смакові відчуття: солодкий — гіркий, свіжий — сухий;

—   на стать: чоловік — жінка, батько — мати, хло­пець — дівчина, співак — співачка;

—    на інтелектуальні, морально-етичні й естетичні властивості особи: розумний — дурний, щедрий — ску­пий, дружній — ворожий, жорстокий — ніжний, люби­ти — ненавидіти.

Найбільше антонімів серед іменників (початок — кінець, радість — горе), прикметників (гострий — ту­пий), дієслів (нагрівати — охолоджувати). Зовсім ма­ло антонімів серед займенників (всі — ніхто, всякий — ніякий) і прийменників (від — до, під — над).

Антонімами не бувають:

—   власні іменники: Микола, Олена, Львів, Україна та ін.;

—    іменники, що позначають конкретні предмети: стіл, вікно, рука, сталь, море, вино та ін.;

—  усі числівники: один, дев’ять, п’ятсот та ін.;

—  більшість займенників: я, він, цей тощо;

—  галузеві (мовознавчі, хімічні тощо) терміни, серед них і вузькоспеціальні: фонема, афікс, сполучник, роз­чин і т. ін.;

—   прикметники: голубий, зелений, червоний, мате­рин та ін.;

—  дієслова: копати, читати, майструвати тощо.

Окрему групу становлять контекстуальні

антоніми. Наприклад, тільки в певних реченнях

слова чорний — тендітний, землянка — хата можуть тлумачитись як антоніми: У мужички руки чорні, в па­ні рученьки тендітні; В мужика землянка вогка, в па­на хата на помості (Леся Українка).

Антоніми належать до важливих і оригінальних ху­дожньо-зображувальних засобів мови. їх стилістичні функції широкі, розгалужені. Антонімами формується антитеза — мовний зворот, вислів, у якому різко протиставляються думки, явища, риси характеру, пове­дінки особи тощо з метою посилення враження від мов­леного — сказаного чи написаного. Тому антоніми ши­роко використовуються в художньому, науковому, пуб­ліцистичному та інших стилях мови; зовсім обмежено вдаються до них в оціфіційно-діловому мовленні, а та­кож і в народній творчості: І любов, і гнів у тому гомо­ні морськім (М. Рильський); Навіть трудно розказати, що за лихо стало в краю — люди мучились, як в пеклі, пан втішався, мов у раю. Пан гуляв у себе в замку, у яр­мі стогнали люди (Леся Українка); Брехня стоїть на одній нозі, а правда на двох (Нар. творчість).

Отже, антоніми становлять досить численну групу лексем — семантично контрастних, протилежних, вод­ночас широко вживаних і стилістично виразних, зде­більшого наснажених очевидною емоційністю.