Спілкування між людьми відбувається переважно внаслідок використання загальних назв, які ста-, новлять узагальнені найменування предметів (предме­том у граматиці прийнято називати все те, до чого май­же в усіх випадках можна поставити запитання хто? або що?). Отже, загальні іменники — це назви людей, тварин, речей, явищ, подій тощо: поет, брат, олень,. сонце, будинок, озеро, райдуга, свято. Загальні іменни­ки, як правило, найважливіші і семантично, і стиліс­тично (функціонально) в мовленні кожного мовця.

Активно використовуються в усіх стилях мови і власні назви — прізвища, імена, імена по-батькові. Нині в світі майже 6 мільярдів людей, і кожна людина має ім’я та інші власні назви свого Я, якими персоніфі­кується, своєрідно вирізняється з-поміж усіх інших. Нерідко тим самим іменем, прізвищем називають ве­лику кількість осіб. У власних іменах українців з особ­ливою виразністю подекуди проступає їхня національ­на належність саме до українського народу — з його

особливою національною ментальністю, інтелектом.

Власні назви українців ніяк не відтворюють їхньої сутності: рис характеру, темпераменту, уподобань, про­фесії і под., але якщо когось називають, наприклад, Яковом, то це означає, що йдеться про особу чоловічої статі.

На власній мовній основі упродовж усієї української історії сформувалась система власних назв (імен і пріз­вищ) українців: Ждан, Неждан, Нечай, Третяк, Буян, Зима, Береза, Лев, Орел, Сокіл; Горе, Захворій, Непийво- да; Мирослав, Радослав, Володимир, Всеволод, Рати- бор, Златослава, Зореслава, Мирослава та ін. Однак у мовленні переважають імена іншомовні, засвоєні в різ­ні часи переважно з давньогрецької і латинської мов, частково з давньоєврейської та ін.: Іван, Олексій, Ми­хайло, Григорій, Петро, Федір, Ганна, Олена, Катери­на, Марія та ін. Деякі з них на українському мовному ґрунті набули специфічно українського звукового оформ­лення: Алла і Аліна, Ганна й Анна, Наталія і Наталя і т. ін. Активно в українській мові вживаються й такі славетні в світовій історії прізвища, як Гомер, Данте, Шекспір, Сервантес, Гете, Пушкін, Шевченко та ін.

В усно-розмовному мовленні власними іменами уза­гальнено називають (подекуди з іронією) осіб, які наслі­дують у чомусь інших: Щось немає серед наших поетів ні Шевченків, ні Лесь Українок. Не зродились поки що, хоча є в нас Ліна Костенко (3 газети).

Із стилістичною метою використовують назви Гіт- лер, Сталін, Дон Кіхот, Гобсек, Собакевич та ін. На знак неповаги чи презирства їх пишуть з малої літери: гітлери, Сталіни; гобсеки, дон кіхоти тощо.

Використання власних іменників нерідко відобра­жає певні реалії, факти національної або всесвітньої іс­торії. Наприклад, у 20-ті роки XX ст. були поширеними екстравагантні, політично зорієнтовані імена: Кармія (від рос. Красная Армия), Кім (від Комуністичний Ін­тернаціонал молоді) і под. Стилістично недоречними (особливо у вимірах сучасного сприймання) були б такі власні назви, як Матильда Іванівна, Венедикт Йоси­пович, Вілофор Степанович та ін. Вони сприймаються гумористично чи навіть саркастично.

Основою стилістики власних назв значною мірою слугує їх розгорнута варіантність. Наприклад, у Закар­патті виявлено 70 варіантів імені Ганна, серед них є і місцеві, діалектні: Аннуца, Анда, Анцина, Аньча, Гани- зя, Ганішка, Ганьча, Низя, Онизя, Онища та ін.

Кількість імен, прізвищ зростає, відображаючи ди­наміку життя, зміни в ньому, появу нових соціальних уподобань і особистих смаків. З позицій власне стиліс­тичних у використанні власних імен людей повинні гар­монійно узгоджуватись і традиція, і паростки нового в свідомості й почуттєвій сфері українського народу. Тільки за цієї умови є можливим дотримання належної етики й естетики слова-імені, досягнення його гармо­нійної співзвучності з українською мовленнєвою тради­цією, розумово-почуттєвими уподобаннями українців.