Особистісна сутність людини, її фізіологічна й ду­ховна індивідуальність, винятковість, неповторність і окремішність усього живого й неживого в природі, всіх пізнаних людиною істот і предметів створюється певною сукупністю тих якостей, ознак, які властиві будь-кому і будь-чому. Серед них розрізняють постійні ознаки (у прикметниках) або ознаки динамічні, змінювані в часі (у дієприкметниках), пор.: біле волосся і побіліле волосся.

Прикметники — це різновид повнозначних слів, які виражають, називають ознаки, якості людей, тварин, речей, явищ. Найчастіше прикметники вико­ристовуються у «звичайному» (базовому) ступені порів­няння, виражаючи найстабільніші, усталені, водночас і розрізнювальні, індивідуальні властивості предметів. Такою семантичною ознакою один суб’єкт, об’єкт чи обставина відрізняється від усіх інших: чорний, білий, зелений тощо. Своєрідною є також морфологічна сут­ність прикметників, їх закінчення в кожному відмінку, роді, в обох числах (однині і множині): веселий, весела, веселого, веселі.

Зміст усіх трьох семантичних груп прикметників — відносних (їх у мові найбільше), якісних і присвійних — незмірно широкий. Від більшості іменників можна утво­рити прикметник: книга -» книжний, озеро —> озерний, радість —» радісний, синь —» синій, Марія —> Марин, ка­нікули —> канікулярний.

Стилістична наснага й важливість прикметників особливо очевидні тоді, коли вони:

—   створюють у реченні групу однорідних членів: Безлюдна, безводна, безлісна земля розлягається нав­круги (О. Гончар);

—   вживаються тропеїчно, передусім метафорично, через що стають засобом художньо-образного вислову; це зазвичай епітети, які бувають відносними і якісни­ми, невідокремленими і відокремленими: На галяві озерце — кришталеве люстерце (Т. Коломієць); Зви­чайна хмара, сіра і осіння, пропише раптом барви зо­лоті (Л. Костенко); Любили один одного, щасливі, про­світлілі й сумні (М. Стельмах); Пахло медом, і здава­лось, що це шумить весняний молодий дощик, запаш­ний і веселий (С. Васильченко).

Відносні прикметники мінеральні добрива, мов­ний аналіз, арніка гірська, паперовий кораблик вказу­ють одночасно і на якість, і на зв’язок з предметом, від якого вони утворилися (мінеральний від мінерал), але у сполученні слів надзвичайний і повноважний посол прикметник надзвичайний походить від прикметника звичайний; повноважний має форми більш поважний, повноважніший.

Досить поширеним в усіх стилях мови, особливо в розмовно-побутовому, є процес термінологізації прикг метників, переважно якісних. Прикметник у таких назвах вказус на власне якісну ознаку предмета, яка могла б сприйматися з різним ступенем вияву (вищого й найвищого), але сприймається як ознака постійна, стандартна, відносна. Це також досягається тим, що такий прикметник у сполученні з іменником усталив­ся на другому місці в сполученні слів: полин гіркий (назва), порічки червоні, синюха блакитна, бузина ЧОДШЬ-

Від складних прикметників (яскраво-червоний, пів­денно-східний, західноукраїнський, українсько-німець- ко-французький) форми вищого й найвищого ступенів утворюються тоді, коли основи складного прикметника належать до якісних прикметників (яскраво-червоні- ший, яскраво-найчервоніший);- ступені порівняння не утворюються від відносних чи присвійних прикметни­ків: народногосподарський, загальнонародний, шести­поверховий, самодержавний. Форми самодіяльніший, найсамодіяльніший; зелено-біліший, білішо-зелений є напівнормативними і вживаються переважно в розмов­но-побутовому мовленні.

Зовсім неможливі ступені порівняння від тих склад­них прикметників, які утворилися від двох відносних: громадсько-політичний діяч, ранньовесняна городина. Основна стилістична вимога до таких прикметників по- ‘Лягає в тому, щоб використовувати їх вдумливо і з ура­хуванням мовленнєвих вимог стилю. Складні прикмет­ники найактивніше побутують у книжних стилях мови.

Помітною є стилістична своєрідність обох форм ви­щого й найвищого ступенів порівняння прикметників: сильніший і більш сильний (форми вищого ступеня), найсильніший і найбільш сильний (форми найвищого ступеня). Прості однослівні (синтетичні) форми вищого й найвищого ступенів порівняння економніші, історич­но традиційні, давні, вони використовуються в усіх сти­лях мови, особливо в розмовно-побутовому і художньо­му: Стає для мене ширшим синій обрій (Т. Коломієць); Ольга була вища, ніж я пам’ятав. Вона стала наче старша (Ю. Смолич); Обніміте ж, брати мої, Наймен­шого брата (Т. Шевченко). Натомість складені (дво­слівні, аналітичні) форми вищого й найвищого ступенів порівняння прикметників хоча й побутують в усіх сти­лях мови, все ж природніші для книжних стилів, особ­ливо наукового й офіційно-ділового. Кожне висловлю­вання в них має бути точним, тому синтетичні форми ступенів порівняння прикметників менш нейтральні, більш емоційні, ніж паралельні їм аналітичні форми, позначені відтінком книжності. Важливим є також ін­тонування прикметника в реченні, виділення його ло­гічним наголосом. Цим актуалізується лексичне зна­чення прикметника, а на цій основі також і його стиліс­тична вагомість.

У мовленні, зокрема радіо і телебачення, трапляють­ся такі прикметникові утворення, як більш чорніший, більш зрозуміліший, у яких слово більш зайве, алогічне.

Унаслідок зростання загальної мовленнєвої культу­ри працівників усіх сфер розумової діяльності, особли­во науковців, журналістів і творців художнього слова, частіше стали використовуватись:

—   прикметники з префіксами архі-, ультра-, гіпер-, над-: архісерйозний, ультрависокий, гіперзвуковий, надзвуковий (більше, ніж найвищий вияв ознаки);

—   слова із суфіксами -єн-, -енн-, -езн-, -анн- та ін.: до­вершений, здоровенний, величезний, старанний, незрів­нянний;

—   різноструктурні і різнофункціональні складні прикметники: радіофізичний, народнопоетичний, ви- щепідписаний, давньоверхньонімецька (мова), двадця­типоверховий.

Це свідчить про зростання й ускладнення атрибу­тивного (означального) мислення мовців.

Деякими особливими стилістичними якостями по­значені повні й короткі прикметники. Майже всі прик­метники в українській мові повні, кожному з них влас­тиве певне закінчення: -ий, -а, -е, -і; -ій, -я, -є, -ї: голубий, го­луба, голубе, голубого, голубі; синій, синя, синє, сині і т. ін.

Повні прикметники з неоднаковою активністю ви­користовуються в усіх стилях мови. Серед них найзвич- нішими і найчастотнішими є стягнені форми повних прикметників — повністю нормативні і міжстильові. Крім них, у фольклорі, в розмовно-побуто­вому мовленні і в деяких жанрах художніх текстів ши­роко вживаються й нестягнені форми прик­метників: зелений —- зеленая — зеленеє — зеленії. Вживання нестягнених форм прикметників у сучасному літературному мовленні стилістично обмежене, якоюсь мірою відтворює собою певну українську мовленнєву ми­нувшину, національно забарвлену й оригінальну, само­бутню: Гори мої високії! Простіть високії, мені! Високії і голубії! Найкращі в світі й найсвятії! (Т. Шевченко); Ви щасливі, пречистії зорі, Ваші промені — ваша розмова; Якби я ваші промені мала, Я б ніколи не вимовила слова, Ви щасливі, високії зорі… У серці моїм переможнії співи лунають (Леся Українка) або: Ночі безмірнії, ночі безсон­нії, Горе моє! Мозок наляжуть думки невгамовнії, В сер­ці грижа, мов павук той, полоннії Сіті снує (І. Франко).

Короткими прикметниками є слова незмінні, кожне з яких має тільки одну форму. Це невелика кількість широковживаних лексем: годен, дрібен, зелен, красен, ладен, певен, славен та ін. У словниках короткі при­кметники звичайно подаються разом з повними при­кметниками. Короткі прикметники вживаються:

—  із синтаксично означальною функцією: За воріть­ми зелен явір, там я буду на тебе ждати (Нар. твор­чість);

—   із синтаксично предикативною функцією, коли акцентується певна означувана якість особи, предмета, явища: Там повен двір любистку… (М. Рильський); Я не годен з тобою змагатися (Нар. творчість).

Стилістично вагомим, емоційно виразним, очевид­ним є прикметниковий зворот — поєднання прикметника як синтаксично незалежного слова із син­таксично залежним від нього словом чи сполученням слів: Під самою кручею застигло болото, повне пташи­ного галасу (О. Копиленко).

Отже, прикметники — це дуже важливий матеріал для стилістики мовлення. Вони часто використовуються як художні означення (метафори, епітети), які суттєво впливають на розум, на почуттєву сферу людини.