Усі поняття, що піддаються обчисленню (найчастіше це іменники), потребують позначення свого кількісного вияву. Для цього використовують числівники, які ста­новлять лексико-термінологічну основу математики.

Ч_и с лівники — слова із значенням певної, чітко визначеної кількості. Кожний власне числівник точно вказує на кількість або порядок при лічбі: п’ятдесят (50) — це не менше і не більше, як п’ять десятків. Лек­сичне значення числівника завжди можна позначити цифрою. Це стосується і неозначено-кількісних числів­ників: кілька (декілька), кільканадцять, кількадесят, кількасот, бо, наприклад, кілька — це невизначена ма­ла кількість у межах від трьох до десяти, кільканад­цять — від одинадцяти до дев’ятнадцяти, кількаде­сят — кілька десятків і т. ін.

Слова багато, мало, чимало вважають особливи­ми кількісними прислівниками, бо вони ма­ють ступені порівняння, позначають кількісно неточний вияв певної дії, процесу: зроблено багато — кількісний (кількісно-означальний) прислівник; минуло багато ро­ків — прислівник з невизначеним кількісним значен­ням. Отже, немає достатніх підстав вважати ці слова числівниками, навіть неозначено-кількісними.

Стилістичне використання числівників буває двох ^ видів:

—— самостійне, суто кількісне: До дев’яти додати п’ятьГБід шістнадцятиГвШнімемо одинадцять;

—  значеннєво несамостійне (коли вони поєднуються з іменником або із субстантивованим словом): Три об­личчя здаються сіро-блідими (В.Тїїшниченко). Числів­ник синтаксично підпорядковує собі іменник: два, три, чотири -» обличчя, п’ять -> облич, але п’ятьох <— облич, п’ятьма обличчями, одне <— обличчя.

, По-особливому стилістично виразні форми числів­ників у фольклорі: …у тебе діток так багато: раз чет­вірко і раз п’ятірко, а всіх разом дев’ятірко (Нар. творчість).

Числівник — виразно своєрідна, лексично й грама­тично обмежена група слів (кілька десятків), кількість яких не поповнюється. Значення кількості чи порядку при лічбі в мисленні й мовленні людей — це категорії здебільшого незмінні й однозначні. І все ж числівники

не завжди стилістично нейтральні. За різних мовленнє­вих ситуацій, по-різному інтонуючись, вони набувають неоднакової значеннєвої (отже, й стилістичної) важли­вості. Особливо очевидним це стає тоді, коли числівни­ки семантично зовсім інші, пор.: Мене премійовано на 50 гривень і Мене премійовано на 500 гривень. Різний кількісний зміст сказаного в обох реченнях, як, можли­во, й неадекватне інтонування, не може не впливати й на сприймання сказаного різними особами (навіть осо- бою-мовцем).

Отже, лексично обмежений вияв числівників своє­рідно важливий і стилістично. Наприклад, форми числів­ника один (одна, одне, одно, одні) мають немало лексико- семантичних значень. Цей числівник входить до бага­тьох сполучень слів, зокрема: не один (декілька, багато): Старезний самотній прадуб, що шумів віттям не один рік, похилився над Дніпром вже майже без гілля (О. Дов­женко); ні один — ніхто, ніщо з усіх, жоден: Роман… ду­же несміливий: ніколи він не зачіпав ні однієї дівчини ні словами, ні жартами (І. Нечуй-Левицький); один-два, один-другий — вживаються як назви неточної, приблиз­ної кількості: Все це триває… не більше одної-двох хви­лин (Леся Українка); один на один — тобто з кимось на самоті, без свідків, віч-на-віч, сам-на-сам: Так піду я в поля неозорі, Із піснями один на один (А. Малишко) або без чиєї-небудь участі, допомоги чи втручання: Ото як зчепляться з Павлом. Один на один… (А. Головко). Ши­роко використовується числівник один також і в складі інших сполучень слів, серед них і фразеологізованих: один одним, один одинцем, один-єдиний, один-однісінь- кий, одним один, в один голос, в одну душу, в одну мить, в одну шкуру, все одно, один і той же, один і той самий, одне і те ж, одне й те саме, одним миром мазані, одна но­га тут, а друга там; одним вухом чути; одним духом, одним оком подивитися, стояти однією ногою в могилі, один до одного, одного поля ягода, ставати на одну дош­ку, стригти всіх під одну гребінку, один з одним, один за одним, один перед одним, одне слово, одне побіля одного, одної весни (зими…), одного разу, що за один та ін.

Типовим (особливо для розмовно-побутового мов­лення) є стилістичне вживання числівника один (одна, одно) у значенні слів інших частин мови:

—  займенників (переважно вказівного, неозначено­го): …Я живу одним [таким] життям, ти — іншим (П. Загребельний); Було колись в одній [якійсь] країні… (Леся Українка);

—  прислівника (весь час, постійно, тільки): Лежить Карпо на лаві плазом, мов зарізаний кабан, і пальцем не ворухне, одно постогнує (М. Коцюбинський).

При числівниках два, три, чотири синтаксично за­лежний іменник уживається в називному відмінку мно­жини, але з наголосом на першому складі: хороші сини, брати, але два, три, чотири сини, брати (це залишок колишньої двоїни — окремої форми числа іменників, які вживалися з числівником два), але п’ять — двад­цять п’ять синів (чи братів). Недотримання цього ор­фоепічного правила призводить до мовленнєвої непра­вильності, а з нею і до стилістичної невправності, по­милки.

Певною мірою стилістично своєрідні також і за­йменники — слова, які вказують на предмети, озна­ки і кількості, але не називають їх.

Семантично (частково й морфологічно) прийнято розглядати 9 груп займенників: особові займенники, зворотний, присвійні, питальні, відносні, вказівні, оз­начальні, неозначені, заперечні.

Функціонально найрозгалуженіші особові за­йменники, які в контексті вказують на певну особу (я, ти, він, вона, воно) чи особи (ми, ви, вони). Саме ці займенники мають особливе стилістичне використання.

Займенник я використовує кожна особа для нази­вання самої себе. Форми його непрямих відмінків — суплетивні (від лат. suppletivus — доповнювальний) — утворені від іншого кореня: мене, мені, мною. В усіх від­мінкових формах займенник я входить до складу різних сполучень слів, нерідко фразеологізованих: гляди ж ме­ні, відсохла б рука мені. Вони вживаються з метою пере­конати кого-небудь у чомусь: грім би мене вдарив; не я буду, якщо…; оце я розумію; хай мене [святий] хрест [грім] поб’є; про мене (у значенні «роби, що знаєш»); теж мені (для вираження скептичного ставлення до ко­го-небудь, чого-небудь), тільки мене й бачили, я вас (тебе) навчу та ін. — погроза покарати когось; як на мене (на мою думку, розсуд, смак) і т. ін.

Займенником ми найчастіше називають дві (навіть одну) чи й більше осіб разом з тим, хто говорить (ми — нас, нам, нами…)-. Ми вкупочці колись росли… (Т. Шев­ченко). Це також найменування:

—  осіб, які пов’язані спільним походженням, занят­тями, поглядами і т. ін.: У лісі в нас нема свекрух нія­ких (Леся Українка);

—   для називання невизначеної, неозначеної особи: Не так воно робиться, як нам хочеться (Номис).

Цей займенник є також заміною я (переважно в нау­кових працях, під час прилюдних виступів тощо), а зрідка для підкреслення поважності власної особи: Був собі поважний лицар, Нам його згадать до речі (Леся Українка); Подумаєш, розкричався. Ми не таких бачи­ли (Г. Тютюнник) або (в минулому) ми у мовленні мо­нарха, вельможних осіб: Я… Ми повелим! Я цар над бо­жим народом! (Т. Шевченко). Подібно й ви вживається тоді, коли мовець шанобливо, ввічливо звертається до однієї, двох чи багатьох осіб: Ви не журітеся, мамо. Я піду в найми (М. Коцюбинський). Також і займенник вони вживається для вираження пошани до однієї особи чоловічої або жіночої статі: Вони [наша мама] нас дуже люблять. Таке використання займенника вони було особливо типовим у колишньому селянському побуті, слугувало виявом специфічного українського націо­нального етикету, шанобливого ставлення до рідних і старших за віком осіб.

Отже, стилістично виразними є випадки досить час­того використання множинних форм займенників ми, ви, вони, нам, вам замість я, ти, він, вона, мені, тобі.

Займенник воно (його, йому, ним і т. д.), крім вка­зівки на особу чи предмет середнього роду (.’.Лев ба­чить, що воно [щеня] зробило, Та змилосердився — мовчить — Л. Глібов), може також вживатися:

—і значенні займенника це: Воно [це] мені ні до чого;

—  у значенні займенника він, вона з відтінком пест­ливості або зневажливості: Що воно [він, вона] таке ка- же з переляку;

—  у значенні підсилювальної частки: І що воно за дитина, ніяк не заплаче! (К. Гордієнко).

.Займеншж воно здебільшого має фольклорне забар­влення, ми в значенні я вживається переважно в мовлен- нГнауковому й публіцистичному і т. ін.

Кожен займенник (як і кожен числівник) стиліс­тично особливий, неповторний, може використовува­тися не з однією функцією, а з кількома, що й стає об’єктом лінгвістичного аналізу. Числівники і займен­ники (як і всі інші повнозначні й неповнозначні слова) мають своє неповторне буття в усіх стилях, а також у багатьох жанрах мови, використовуються в них актив­но або пасивно, навіть епізодично чи й зовсім стиліс­тично «чужі» для них.