Вигуки не належать ні до повнозначних слів, ні до службових, бо відрізняються від них суттєво — і своїм особливим значенням, і граматично, передусім синтак­сично, а отже, і стилістично. Своєрідність вигуків як­найбільше полягає в тому, що ними, на відміну від пов­нозначних слів, нічого (ні людей, ні істот, ні тварин, ні предметів чи дій, ні якості, ні кількості) не називають.

Вигуки — особливі, морфологічно незмінні слова, які виражають почуття, емоції, волевиявлення люди­ни. Вигуками виражають задоволення чи невдоволення чимось, заклик тощо: Ах, нікого так я не люблю, як вітра-вітровіння (П. Тичина); Гай! Гай! Море край, Ре­ви, скелі ламай (Т. Шевченко); Цить! Хай говорить серце; Га? Що таке? Вже знов якась мара? Цур-пек! Щезай; О, матуся вам буде дуже рада (Леся Українка). Одним вигуком за різних мовленнєвих ситуацій переда­ється неоднакове почуття, душевне переживання, емо­ційність людини: …Не жаль мені, що молодою згину, А жаль — о, лютий жаль, що пропаду даремно (Леся Ук­раїнка) — почуття жалю; О, чого це ти такий серди­тий? (Г. Тютюнник) — здивування; Скоро вже має прийти листоноша… О! йде (М. Коцюбинський) — вдо­волення від того, що очікуване збулося; А далеко Криву- шина? — О, далеченько… більш як сорок верств (Марко Вовчок) — згода з чимось, підтвердження чогось; О, за це молодець! — похвалить батько (А. Головко) — вдо­волення чи радість за поведінку сина; О, скільки буде вас…, таких хороших днів, як то було колись (В. Сосю- ра) — підсилюється виразність вислову, його патетич­ність, тобто його очевидна пристрасність, піднесеність, схвильованість. Вигук о може виконувати і немало ін­ших стилістичних функцій. Писемний опис, зображен­ня й відтворення передаваного ним може бути лише приблизним, а конкретно вигук сприймається тільки в усному мовленні. Однак і в усному, і в писемному мов­ленні різні особи той самий вигук (у тій самій конкрет­ній мовленнєвій ситуації) нерідко сприймають індивіду­ально. Ще більше розбіжностей з’являється тоді, коли різні мовці визначають (у тій самій конкретній мовлен­нєвій ситуації) стилістичну функцію одного вигука. Наприклад, на запитання Україна подобається? (О. Гон­чар) реплікою О! іноземець передає своє захоплення по­баченим і почутим. Це також «підказується» інтонаці­єю і прихильним жестом іноземця. За словами росій­ського мовознавця А. Германовича, «кожен легко може переконатися, як важко, енергійно тупнувши ногою, сказати привітливо “здрастуйте” або, махнувши безна­дійно рукою, вимовити захоплено “ах”». Так різні інто­нації й супровідні жести завжди функціонально увираз­нюють, конкретизують кожен синтаксично використа­ний вигук. Вигуки об’єктивно залежні від інтонації, мі­міки і жестів, які в свою чергу можуть виявлятися в них багатше й очевидніше, ніж у словах інших частин мови. Коли, наприклад, при читанні не відтворюються при­родні для вигука інтонації й відповідні жестово-мімічні порухи мовця, то вигук втрачає виразність і функціо­нальність. На експресивно-модальні значення вигуків і вигукових сполучень слів у їх писемному вияві вказу­ють, зокрема, авторові слова, ремарки (в текстах дра­ми), розділові знаки: Я льотчиком буду… Як Петро ваш… — Ага! — хихикає Корній (О. Гончар); О-ох! — з пільгою зітхнув Макар Іванович; Е-е! — скептично протягла Аніка (М. Коцюбинський); Ой, горенько! Що ж тепер буде?.. — питали крізь сльози чоловіків жінки (Панас Мирний). Такі модальні й емоційні значення ви­гуків, як страх, біль, погроза, сумнів, нерішучість, ва­гання, недовір’я, двозначний натяк, обурення, досада, докір, невдоволення, гнів, іронія, насмішка, злорадство, подив, захоплення тощо, щоразу конкретизуються обстановкою розмови, фонемним складом вигуків, мімі- ко-жестикуляційними засобами, інтонацією: Ех! — від­казав Прохор, — не тямиш ти, Никаноре (І. Микитен- ко) — коротке енергійне Ех! виражає легкий докір; Глянь, де вода! — Ого-го! Далеченько (0. Гончар) — зди­вування з нотками невдоволення; Овва! Не вихоплюйся, синку, з нерозумним словом, бо назад ніяково вертати­ся (М. Коцюбинський) — пересторога з відтінком осуду.

У реченнях Де ж Віталик? Хм!.. (О. Гончар); Гм, — не по плану зробила? (І. Микитенко); Де ж ти знайдеш роботу? — Та побачу. Все одно де. — Хм… От що. А мо­же, прийдеш завтра (І. Микитенко) вигук являє собою носовий звук різної довготи, який незмінно супрово­диться неоднаковим жестом: Хм!… виражає неспокій; Гм — легкий осуд; Хм… — доброзичливість, готовність допомогти. Вигук у реченні Софрон Варчук! — здивова­но промовив Тимофій. — Тьху! Куди його чорти несуть проти ночі? (М. Стельмах) ззовні, за характером вияву подібний до плювка і має відтінок огиди й зневаги; О, якби я пішов, я б уже знав, як там обернутися, що, ку­ди і до чого!.. А то — ціпов’яз… Ха-ха-ха… (М. Коцюбин­ський) — звук сміху передає негативне ставлення до особи, її наміру, пропозиції; Солонина!… — Ви що тут робите? — А…, це ви… — подовжене а має спадний тон і