Важливу стилістичну функцію виконує член ре­чення — мінімальна і найпоширеніша синтаксична одиниця, яка виражає в реченні певне поняття, нази­ває особу (особи), предмет, дію, стан людини або яви­ща, ознаку, ознаку ознаки (прислівники) або кількість. Своєрідної комунікативної функції, самостійності й особливої вагомості член речення набуває тоді, коли трансформується, перетворюється на окреме речення.

Члени речення, будучи структурно-синтаксични­ми одиницями, поділяються на головні і другорядні, їх прийнято розрізняти за певною синтаксичною функ­цією і морфологічними показниками, а також стиліс­тично.

До головних членів речення належать:

—  підмет двоскладного речення: Сонце сяє; Народ — безсмертний;

—    присудок двоскладного речення: Настало літо; Киів — столиця України; Я хочу відпочивати;

—  головний член односкладного речення: Працюю; «Заповіт» Т. Шевченка знають і поза межами Украї­ни; Смеркає; Ніч.

Другорядними членами речення є:

—  означення (з прикладкою): Настало тепле літо; моя Батьківщина — це поле без меж (М. Рильський); гомонить Дніпро ріка;

—   додаток: Ми мостимо дороги людям грядущих золотих століть (Д. Павличко);

—   обставина: Вдалину лине пісня дзвінка (П. Ти­чина); 3 самого ранку в лісі точився бій (О. Гончар); Кайдаш спересердя грюкнув дверима (І. Нечуй-Ле- вицький).

Член речення, як і окреме словосполучення чи спо­лучення слів поза реченням, є тільки особливою мовно- синтаксичною абстракцією, поняттям-уявленням, лек­сико-граматичною моделлю слова чи сполучення слге. Тільки в реченні кожне слово набуває й виражає час­тинку тієї комунікативної функції, яка в повному обся­зі виявляється в усій структурі речення. Це стосується й однослівних речень. Наприклад, словом зима тільки названо певне явище природи, пору року (на відміну від весна, літо, осінь). Стилістична функція всіх чотирьох слів, узятих окремо, майже нульова. Кожне з них ство­рює тільки певне знання-уявлення і таку ж почуттєву налаштованість, але тільки внаслідок життєвого досві­ду людини. Кожна з назв пір року сама по собі не зорієн­тована на комунікативність, на передавання інформа­ції. А реченням Зима мовець стверджує, повідомляє про наявність чи відсутність якогось конкретного природ­ного явища (саме такого, а не іншого). У реченні Зима сконденсовано, найстисліше (однослівно) виражено думку-судження, яку розчленовано й синонімічно мож­на було б сформулювати, зокрема, так: Те, що ми в цю мить спостерігаємо (бачимо, відчуваємо), — зима. Або: Зима — це холодна пора року та ін. Тільки речення і слова-речення (Так!, Еге ж!, Ні, Хіба?, Геть!, Ой! та ін.) мають предикативність, модальність, бо їх зміст пов’я­заний з дійсністю, щось конкретне в один і той самий момент і називає, і комунікативно виражає, репрезен­тує, а тому усвідомлюється як що-небудь реальне (най­частіше) або ірреальне (нереальне). Саме предикатив­ністю й модальністю (сприйманням висловленого в ре­ченні в певному способі й часі, здебільшого і в особі) в поєднанні з іншими визначальними для речення озна­ками (відносною закінченістю змісту речення, його ло­гічною сутністю, граматичною організованістю, інтона­ційною завершеністю і внаслідок цього — комунікатив- ністю) формується речення.

Тільки в реченні слово (змінюване чи незмінюване), кожна із форм повнозначного слова стає членом речен­ня або ж і окремим реченням — повним чи неповним, отже, й виконує внаслідок цього конкретну стилістичну функцію. З погляду стилістичного немає речень функ­ціонально досконаліших і менш досконалих (певна річ, за умови дотримання їх нормативності в межах лі­тературної мови). Усе визначається конкретною ситуа­цією мовлення, задля досягнення якої й утворюється речення.

Структурна різноманітність речень породжує без­межну варіативність їх стилістичних функцій. Речення двоскладної, як і односкладної, синтаксичної будови спроможне виконувати не одну, а кілька чи багато сти­лістичних функцій, стаючи внаслідок цього щоразу і витвором людського розуму, етичності й естетичності, а не тільки суто комунікативною одиницею. Кожен з мов­ців певною мірою інтуїтивно прагне до найбільшої доско­налості свого мовлення, але, звісно, не розмірковує про те, якою структурою речення скористатись у конкрет­ному випадку. Речення будь-якої синтаксичної будови можуть відрізнятись одне від одного більшою чи мен­шою «стилістичністю», зокрема образністю, емоційніс­тю, — залежно від конкретно-неповторної, індивідуаль­ної ситуації мовлення.

Двоскладне речення, як відомо, формується двома головними членами — підметом і присудком, навколо яких найчастіше групуються другорядні члени речення. Найбільш формально й стилістично розлогим головним членом двоскладного речення є присудок. Він повніше, ніж підмет, поширюється другорядними чле­нами, кожен з яких також завжди стилістично ваго­мий. Підметом виражається предмет думки, присуд­ком — його ознака, тому за змістом обидва члени речен­ня здебільшого становлять не тільки синтаксичний, а й логіко-семантичний центр висловлювання або ж усе висловлювання, якщо двоскладне речення синтаксично непоширене, тобто в ньому немає жодного другорядного члена речення.

Стилістична індивідуальність підмета й присудка визначається їх семантикою, структурою і місцем у ре­ченні. Функції члена речення зрідка набуває і службове слово, напр.: Тільки «так» чи «ні», «за» чи «проти» ма­ло сьогодні сенс (П. Загребельний). Своєрідні однорідні підмети в цьому реченні виражені службовими словами, що зумовило стилістичну незвичність сказаного.

Від синтаксичної будови висловлюваного залежить його стилістична сутність, пор.: Минуло шість років (саме шість) і Минуло років шість (приблизна кіль­кість); 3 десять скирт хліба палало заразом (І. Нечуй- Левицький) і Десять скирт хліба палало заразом (у другому варіанті речення кількість скирт визначається точно); Інженер — мій друг (підмет — означення — при­судок, тобто Інженер є моїм другом). Мій друг — інже­нер (означення — підмет — присудок, Мій друг є інже­нером). Це паралельні двоскладні конструкції, які ма­ють відтінки в значенні.

Отже, неоднакова стилістика речень також суттєво визначається таким синтаксичним засобом, як поря­док слів . Його зміна в реченні нерідко неможлива, бо призводить до зміни семантики висловлюваного: Трак­тор тягне плуг (а не навпаки).

Стилістично, певною мірою й семантично, інколи й синтаксично можуть розрізнятись двоскладні речення за способом вираження в них певного члена речення, зокрема підмета: Вчителі зі своїми учнями прийшли на вечір і Вчителі та учні прийшли на вечір. З першо­го речення випливає, що ініціаторами були вчителі (підмет), учнями (додаток), у другому реченні два одно­рідні підмети, більша чи менша активність їх у тій са­мій дії синтаксично не позначена (обидва двоскладні ре­чення синонімічні, але стилістично не адекватні); Штабний офіцер з молдаванином-перекладачем допи­тував перших полонених (О. Гончар). З речення зрозу­міло, що допит вів офіцер, друга особа тільки перекла­дала. Це передано формою присудка допитував (а не допитували), отже, участь двох осіб в реалізації дії (в допиті) неоднакова, через що з перекладачем — дода­ток, а молдаванином — прикладка до нього; Мати з ди­тинкою ішла вулицею: підмет — мати, з дитинкою — додаток (дитинка самостійно не пересувалась), але: Ма­ти з дитинкою йшли вулицею (дитинка також ішла), мати з дитинкою — складений підмет, пор.: Мати і ди­тинка йшли вулицею — два однорідні прості підмети. Усі три конструкції синонімічні, стилістично неадек­ватні. А в реченні Своїми ногами Микола Миколайович разом з дружиною сходив увесь Київ (М. Рильський) більш стилістично виправданою була б множинна фор­ма присудка — сходили.

Особливо розгалужені стилістично форми присудка двоскладного речення: Книги, як і взагалі всі твори людського духу, неоднакову мають долю (П. Тичина). Простий присудок у цьому реченні виражено фразеоло­гізмом, який становить одне образне поняття. Парубки погомоніли-погомоніли та й розійшлись (Марко Вов­чок) — присудком передано збільшену тривалість дії; До кімнати увійшла жінка офіцера (йдеться про дру­жину певної особи), офіцера — неузгоджене означення (чия жінка?), пор.: До кімнати увійшла офіцерська жінка, означення офіцерська є узгодженим, а все сло­восполучення напівнормативне, нешанобливе.

Другорядні члени у реченнях Пташка підлетіла (до чого? куди?) до дерева і Пташка сидить (на чому? де?) на дереві є обставинами місця, це підтверджується можливістю вставлення в речення очевидної обставини: Пташка сидить угорі, на дереві і Пташка сидить на дереві, вгорі — в обох реченнях по дві обставини місця; На полонині багато гірських квітів і На яблуні з’явиться перший цвіт — до члена речення на полони­ні цілком природним є питання де? і майже не допуска­ється питання на чому?, це пояснюється значно шир­шим лексично-просторовим значенням іменника поло­нина порівняно з іменником яблуня; Ваза з квітами стоїть на вікні: ваза (яка?) з квітами — неузгодже­не означення, стоїть (де? на чому?) на вікні — обстави­на місця.

Синтаксично неоднакове трактування певних слів у реченні стосується стилістики всього речення, бо з кож­ним членом речення завжди пов’язана певна семанти­ка, а з нею і якийсь стилістичний відтінок, емоційність висловлюваного або її відсутність.