Односкладні узагальнено-особові речення найчасті­ше вживають у розмовно-побутовому, художньому і, менш часто, в публіцистичному стилях мови. Майже зовсім не характерні вони для офіційно-ділового стилю мови в його писемному вияві (формі).

Узагальнено-особові речення — це такі од­носкладні конструкції, в яких дія (стан) сприймається узагальнено, як така, що за певних умов може стосува­тись будь-якої особи, кожного. Головний член в уза- гальнено-особових односкладних реченнях виражаєть­ся дієсловом у формі 2-ї особи (зрідка — іншими особо­вими формами): Вчись не до старості, а до смерті; Працюватимеш вволю — матимеш долю; Давніх дру­зів не забувають (Нар. творчість).

Стилістична своєрідність узагальнено-особових ре­чень також полягає в тому, що вони, як правило, висту­пають структурами мовлення афористичного, тобто мовлення узагальненого і водночас образного. Це зде­більшого прислів’я, приказки, загадки, влучні вислови, зміст яких втілює в собі народну мудрість, найрізнома­нітніші узагальнені думки, сентенції, повчання. Сту­пінь узагальнення дійової особи, її неконкретності буває неоднаковим. Найчастіше виконувати дію може кожен, будь-хто: Шануй учителя як родителя; Сім раз відмір- те, один раз відріжте; Друзів пізнають у біді. Все це власне узагальнені речення. їх своєрідним різ­новидом є часткові узагальнено-особові конструкції: Тільки й зазнав я того щастя, як був малим хлопцем. Що було набігаєшся з хлопцями по тих горах, по тих долинах!… Що було накупаєшся в Ро­сі, налазишся по тих скелях високих… (І. Нечуй-Ле- вицький). Вдаючись до форми 2-ї особи, оповідач ніби сам себе усуває від названих дій, вчинків, чим акцен­тує на тому, що вони типові й для інших. Ідеться не про враження співрозмовника, а про враження особисті, про почуттєвий стан оповідача. Особисте, як зазначає

0.    Пєшковський, поєднується «із загальним, суб’єк­тивне з об’єктивним. І чим інтимніше яке-небудь пере­живання, тим охочіше він [мовець] зодягає його у фор­му узагальнення, переносячи це переживання ніби на всіх…».

Стилістично близькі до щойно розглянутих узагаль­нено-особових структур речення, які формально мають у своєму складі «підмет» — займенник ти, ми або ви і узгоджене з ним дієслово: Другим ми часто пророкує­мо, Як знахарі, чуже толкуєм, Собі ж шукаєм циганок (І. Котляревський); Що тут вдієш, коли ти йому допо­магаєш, а він не розуміє цього. Сказане в обох реченнях стосується не конкретного ми або ти, а будь-кого, перед­усім самого мовця. Це своєрідна збірна множинність, бо той, хто висловлюється, об’єднує себе з іншими якоюсь спільною дією.

Отже, семантико-синтаксична і, внаслідок цього, стилістична своєрідність односкладних узагальнено- особових речень виразно своєрідна й неповторна за ви­конуваною комунікативною функцією. Це переважно конструкції емоційні, образні.