Вид є МК із складною семантичною структурою, вказуючи на яку Б. Комрі підкреслює: «Види — церізні способи представлення (УІЄ\УІП£) внутрішнього часового структурування ситуації» [Согагіе 1978, р. 332- 336]. Така дефініція перегукується з думкою О. М. Пєшковського про те, що семантика виду описується переважно покликанням на перебіг у часі або розподілом у часі дії [Пешковский 1956, с. 105]. Поряд з цим існує вказівка на комплексність (цілісність) // некомплексність (нецілісність) дії, репрезентованої формами док. і недок. в. [Русская 1979, с. 215]. Безперечно, будь-яка ситуація існує і розгортається в часі, що послідовно відбивається семантикою часових форм. Видова семантика відносно незалежна від часової і перетинається в синтагматиці. Вид пов’язаний із внутрішньою темпоральністю дії, стану, час характеризується дейк- тичною темпоральною локалізацією дії або стану.

У цьому плані важливим є розмежування зовнішнього і внутріш­нього часу. Уся ситуація взагалі міститься у зовнішньому часі, тобто розташовується щодо моменту мовлення: до, одночасно з ним, після нього. Часові стосунки всередині самої ситуації становлять її внутрі­шню темпоральність і виражаються ГЗ доконаного і недоконаного виду. Взаємодія зовнішнього і внутрішнього часу багатомірна і відбивається у функціональних і формально-парадигматичних зв’язках (з цим по­в’язана втрата особливих форм імперфекта, плюсквамперфекта, аори­ста у давньоруській мові і становлення єдиної форми минулого часу). Опозиція зовнішнього і внутрішнього часу відображає нетотожність семантики часових і видових форм у системі мови і системі мовлення. Виступаючи засобом маніфестації зв’язку двох або більше ситуацій (пор. більшу смислову складність окремих форм недоконаного виду, за А. Вежбицькою), ГЗ виду є засобом сигніфікативного вираження ситуації. Вутрішній час пов’язаний з ознакою комплексності/некомп- лексНості дії⁶¹ з її послідовною диференціацією щодо «точечності» та «лінійності». Опозиція зовнішнього/внутрішнього часу пов’язана з різним статусом мовця. Дейктичний, орієнтаційний і векторний зміст часових форм пов’язаний із позицією спостерігача, який послідовно здійснює зовнішнє членування перебігу дії щодо моменту мовлення.

Основу категорії виду становить двочленна опозиція цілісності/ не- цілісності дії, її маркованим компонентом є форми док. в. (цілісність). Форми недок. в. виступають немаркованими і позначають дію як не­обмежену, безвідносно щодо її цілісності, чим і мотивується їх по­двійне вживання. Вони можуть позначати нецілісну (Батько читає газети) і цілісну (Батько уже обідав) дії.

Вид належить до центрально-периферійних категорій дієслова, інко­ли його кваліфікують як основну дієслівну МК [Никитевич 1963, с. 122], мотивуючи це універсальністю видових значень, які охоплю­ють усі без винятку форми. Подібне тлумачення вимагає свого уточ­нення, оскільки семантика виду є супровідною в частиномовній при­належності дієслівних лексем. Вид посідає особливе місце в підсистемі МК українського дієслова в силу своєї фузійності, пов’язаності з лек- сико-семантичними властивостями дієслів і окремої парадигми засобів вираження (суфікси і префікси), спрямованістю в словотвір у морфо­логічній і лексичній деривації. Зв’язки ГЗ виду із семантикою дієсло­ва надзвичайно міцні, підтвердженням цього є розмежування ЛЗ сло­ва за допомогою грамем виду, пор. колоти/розколоти дерево соки­рою — колоти/заколоти ворога шпагою — колоти/ уколоти хлопця голкою; бити/побити дитину — бити/розбити ворога та ін. У цих умовах вид не може членувати всю дієслівну лексику на два проти­лежних класи і виражати одне слово удвох формах: «Оскільки видове протиставлення відбувається як у межах однієї лексеми, так і між різними лексемами, дієслівний вид варто визнати граматичною кате­горією змішаного типу, почасти словозмінною, почасти класифікацій­ною» ([Бондарко, Буланин 1967, с. 77]; пор. визначення виду як сло­возмінної категорії [Маслов 1948, с. 303-316; Маслов 1963, с. 3-5; Мас­лов 1965, с. 53-80; Маслов 1973, с. 73-83; Маслов 1984, с. 4-44]; пор. [Исаченко 1954, с. 2]). Очевидно, є всі підстави погодитись з тверджен­ням Д. Пайара про те, що «обидва види позначають певний спосіб локалізації процесу в межах семантичного універсуму, який заданий предикативним відношенням» [Пайар 1989, с. 270]. Тим самим відби­вається відмінність статусу мовця щодо семантики виду і часу, репре­зентованого у предикативному відношенні.

Співвідносність виду з дієслівною лексемою свідчить про віртуаль­ний харатер його грамем.

Поняття внутрішнього часу співвідноситься з кількісним виміром дії і репрезентується на віртуальному рівні мовного знака, що засвід­чує когнітивність видової семантики. Участь грамем виду в роз­межуванні ЛЗ і закріплення лексем за окремим значенням відбиває класифікаційний (переважно класифікуючий) статус МКвиду. Квалі­фікація виду як «граматичної категорії з переважно інтерпретатив- ною семантикою» [Бондарко 1976, с. 47-50; Теория 1990, с. 5] ґрун­тується на висвітленні участі грамем виду у структурі речення-вислов-