Члени речення, які виконують однакову синтаксич­ну функцію (певного головного або другорядного члена речення), перебувають у тих самих синтаксичних відно­шеннях з якимсь іншим членом речення і поєднуються між собою сурядним зв’язком, називають однорід­ними членами речення . Вони (нерідко в поєднан­ні з узагальнюючим словом чи сполученням слів) роз­гортають речення синтаксично, своєрідно збагачують його семантично. На цій основі речення модифікується стилістично, функціонально.

Обсяг однорідного ряду, його кількісний вияв і лек­сико-граматична сутність регулюються певною комуні­кативною потребою. Кожна із структур речень з одно­рідними членами має свою неповторну індивідуальну сутність, вагому стилістично, бо нею що-небудь активі­зується в усьому складі речення, логічно виділяється, набуває певної особливої ваги, звучання.

Навіть у простих ускладнених реченнях, представ­лених тільки двома однорідними членами, що з’єднані сурядним сполучником чи тільки інтонацією, від зміни порядку членів речення змінюється їх стилістика: Ми­нають дні і ночі; Минають дні, ночі; Дні і ночі мина­ють; Дні, ночі минають. В усіх чотирьох реченнях од­норідність двочленна, зв’язок між однорідними підме­тами сполучниковий або безсполучниковий, але кож­ний із варіантів речення відрізняється акцентом і сприйманням однорідних підметів. Синтаксична одно­рідність є водночас і семантично-значеннєвою однорід­ністю: Синє море хвилювалось і кипіло на березі піною (М. Коцюбинський), пор.: Синє море хвилювалось на бе­резі піною. Синє море кипіло на березі піною. Однопіяніс- тю забезпечується економність вислову, бо два речення’ “ніби Об’єднались в одному; двома дієсловами-присудка- ми при одному підметі в цих реченнях акцентується на двох різних діях, обидва однорідні присудки вирізнені значеннєво, також і емоційно, експресивно, тобто сти­лістично. У реченні По гарячому небу повзли довгі і сі­рі, як павутиння, хмаринки (М. Коцюбинський) двома однорідними узгодженими означеннями привертається увага до двох ознак зображуваного явища природи — хмаринки, і це в реченні комунікативно найсуттєвіше, через що й виділяється логічно, поглиблюється порів­нянням як павутиння. Майже те саме простежується і в реченнях з двома однорідними членами, які поєднані тільки інтонацією — без сурядного сполучника: Трем­тять, летять звабливі звуки (Г. Чупринка); Ми всі живемо, працюємо один для одного (3 газети).

Наявність у реченні двох однорідних членів — це тільки елементарний вияв однорідності, отже, й почат­кова ланка її формування, мінімальна форма однорід­ності. І все ж, як стверджує О. Пономарів, «однорід­ність виникла на вищому ступені розвитку людської свідомості, людського пізнання. Спочатку відбувалося нагромадження, потім добір складників одного ряду. Після добору людина почала класифікувати дібране».

Чим більше в реченні однорідних членів, тим повні­ша в ньому однотипна розчленованість висловлюваної думки, тим вона ширша й багатша, тим повніше охоп­люються нею певні реалії життя.

Особливо виразним є компактне вживання в тексті семантично й синтаксично різнотипних однорідних членів речення. Таким уживанням однорідності забез­печується неповторний лад мислення й мовлення, бо при цьому нагромаджується одноплановість деяких елементів висловлюваного, увага слухача (читача) пев­ним чином привертається до однотипних реалій — осіб, явищ, дій, ознак, обставин, ситуацій. Цьому сприяє й сама інтонація однорідності, яка завжди певною мірою контрастує з неоднорідною мовленнєвою інтонацією: Образно кажучи, гроші… — не ідеальний раб. Розуміє­те? Це раб, який все знає, все вміє, все може. Він мов­чазний, покірний, безсоромний, вірний. Ми хронічні, спадкові рабовласники… Так, так, моя дорога, і Пужа- релі, Дюртеі, і я, і ви, й навіть ваш Бернар, навіть ваш чорний святий Кюре, всі. Це сидить у нашій крові, в на­шій натурі, переданій нам через тисячоліття (В. Вин­ниченко).

Однорідний ряд формується лише одномірними за певною ознакою членами речення. Немає одноріднос­ті в такому логічно хибному, отже, й стилістично не­вдалому реченні, як Навколо озера росли дерева й вер­би: родове поняття дерева семантично не поєднується з видовим поняттям верби. Алогічність несумісна з од­норідністю, отже, також із стилістичністю. Логічно хибною, через що й неоднорідною в одній із своїх час­тин є й така фраза-речення: Все більш злагоджено й перспективно починають працювати навчальні зак­лади, школи, інститути, університети, а також по­зашкільні установи й дитячі садки — виділені спо­лучення слів є родовими поняттями, всі інші — видо­ві поняття.

Однорідність притаманна всім стилям мови. Однак у літературно-художньому стилі вона часто набуває тро­пеїчного звучання, сприймається метафорично — як за­сіб художнього вислову. В той же час у художніх тек­стах може простежуватись певною мірою невиправдане, навіть набридливе вживання однорідних членів речен­ня: Захряс майдан… захряс горбами, возами, кіньми, коровами, вівцями, волами, телятами, горшками, мисками, курми, вовною, лантухами, хмелем, смуш­ками, матерією, чобітьми, цукерками, пряниками, квасом, пивом, руською гіркою, гребінками, косами, шкірами, ременем, чавунами, прядивом, хустками, полотном, дьогтем, дранчаками, сорочками, спід­ницями, килимами, щетиною, дужками, рогами, шайками, воском, медом, малясом, таранею, осе­ледцями, ходами, яйцями, запасками, плахтами, пирогами, салом, м’ясом, ковбасою, смаженою рибою, ряднами, скринями, гвіздками, молотками, свиня­ми, крамарями, циганами, баришниками, людьми, дітьми і сліпцями (Остап Вишня).Надмірне вживання дієслів не динамізує вислову, перебігу думки, сприйма-

ється обтяжливо, зводить до мінімуму художність на­писаного: І все ворушиться, дихає, курить, кричить, лається, мукає, мекає, ірже, ігікає, ремигає, позіхає, кувікає, хреститься, божиться, матюкається, зап­рисягається, пахне, смердить, воняє, кудкудахкає, квокче, смалить одне одного по руках, грає на гармонії, на скрипці, причитає, п’є квас, їсть тараню, одригує, ікає, «будькає», лускає насіння і крутиться на карусе­лі. (Остап Вишня). Великою кількістю однорідних чля- нів речення створюється почуття комічності, яке ґрун­тується на певній” логічній невмотивованості, навіть стилістичній надокучливості.                                -—

Посиленню однорідності сприяють сполучники, якими поєднуються однорідні елементи. Стилістично об’єктивною може вважатись така закономірність: чим більший сполучниковий ряд, чим більше однотипних сполучників у реченні з однорідними членами або також чим словесно розгалуженіші сполучники (неоднослівні), тим виразніше й емоційно відчутніше виражається з їх допомогою значення однорідності — як на основі єдналь­ного ряду, так і на основі зв’язку протиставно-зіставно- го чи розділового: Довкола розкинулись мило Барвисті дрібні береги, Домочки, й садочки, і люди, Отари, і лу­ки, й луги (Леся Українка); Хлопці, щоб не заважати в хаті, вчились або в клуні, або в садку, чи деінде (М. Ко­цюбинський); Чи то садок видніє, чи город, чи поле (Панас Мирний).

Виразно підсилюється значення тих однорідних чле­нів, які поєднуються попарно: Життя — це ріка, в якій попутно й повально тече минувшина й теперіш­ність, добро й зло, правда й кривда (І. Федорів).

При іменникових однорідних членах речення в центр уваги слухача (читача) потрапляє певне поєднан­ня чимось близьких між собою осіб чи однотипних за якоюсь ознакою предметів. Наприклад, за наявності од­норідних прикметників у межах одного речення увага сконцентровується на найменуваннях різних якостей людини чи предмета, а наявність у реченні дієслівної однорідності наповнює його зміст очевидною дієвістю, динамікою, енергією руху.

Художній текст із певного згустку різнотипних одно­рідних і неоднорідних членів також може бути позначе­ний і деякою стилістичною своєрідністю, зокрема описо­вістю, тональною рівністю, певною словесною переобтя­женістю, навіть помітною відчуженістю від художньої образності й виразності: На широкім облоні, на бори- славській і бонській толоці збиралися грізні хмари: се ріпники сходилися на велику виробницьку раду. Всі ці­каві на нову, досі нечувану появу; всі повні надії і яко­гось таємного страху; всі згідні з роз’єренню і нена­вистю на своїх гнобителів. З гумором або шепотом, більшими або меншими купками з горішнього і до­лішнього кінця або із середини Борислава плили-напли- вали вони. Чорні зароплені кахтани, лейбики, сіраки та гуні, такі ж сорочки, переперезані то ременями, то шнурками, то ликом, бліді, пожовклі та позеленілі лиця, пошарпані та зароплені шапки, капелюхи… (І. Франко),

Незаперечною є також участь синтаксичної однорід­ності в створенні поетичної ритміки вислову: А я плачу, літа трачу, Його виглядаю (Т. Шевченко). Римовани­ми однорідними явищами може створюватись один з до­мінуючих ефектів стилю народної думи: Брати! Будем жити, вино пити, Яничара бити, А курені килимами, Оксамитом крити (Т. Шевченко); Старший брат теє зачуває, Словами промовляє, Уже дрібними сльозами поливає (Нар. творчість).

Речення з однорідністю й узагальнюючим словом, незважаючи на свою начебто структурну обтяжливість, можуть сприйматися і цілком поетично, оригінально: Є світ над нами високо такий: Без бур, без туч, без хуг, без гроз, без граду, Що в літній день житам при­носить зраду, Що в очі б’є квіток, неначе кий (Б.-І. Ан­тонин).

З участю однорідності чи на її основі можуть також створюватись такі стилістичні фігури поетичного мов­лення:

а) алітерація, утворювана повторенням певної приго­лосної фонеми.: Пливли хмарини, немов перлини… (П. Ти­чина); Прибігли тіні — сумні хвилини (П. Тичина);

б)  епіфора — повторення однакових звукосполу­чень, слів з метою посилення виразності й мелодійнос­ті вислову: Шевченка вулиця зелена. Нагадує його сло­ва, Що зійдуться землі племена — Сім’я велика і нова (М. Рильський);

в) ампліфікація — художнє нагромадження однорід­них синонімів, епітетів, порівнянь, антонімічних слів для підсилення характеристики певних осіб, явищ:

Насторожена, трохи перелякана. Пригорталась ціла —- гаряча, гнучка, тріпотлива (У. Самчук);

г) градація — художній прийом, фігура, яка полягає в поступовому нагнітанні певних засобів виразності, в переході від одного до іншого, від нижчого ступеня до вищого чи навпаки: Так, мабуть, і в часи Бояна Квіт­чалася пора весняна, І накрапали молоді дощі, І хмари насувалися з Таращі, І яструби на обрій углибали. І дзвінко озивалися цимбали, І в пролісах озера голубі Вглядалися в небесну дивну ясність… Все — як тоді. А де ж вона, сучасність? Вона в найголовнішому: в тобі (В. Мисик).

Отже, семантико-синтаксична однорідність у речен­ні, вирізняючись у ньому інтонаційно, завжди по-особ­ливому розгортає зміст речення. Однорідністю створю­ється своєрідна логічна й емоційна сутність речення, а на цій основі і така ж його стилістична, функціональна неповторність, індивідуальність, яка ніколи не буває адекватною із стилістикою речень усіх інших структур­них різновидів.